Рішення № 39641809, 08.07.2014, Апеляційний суд Луганської області

Справа № 425/234/13-ц

Провадження № 22ц/782/1175/14

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17 червня 2014 року колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Луганської області у складі :

Головуючого судді - Лозко Ю. П.

Суддів: Медведєвої Л.П., Соловей Р.С.

При секретарі : Івасенко І.А.

Розглянувши у відкритому судовому засіданні у місті Луганську справу за апеляційними скаргами ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на рішення Рубіжанського міського суду Луганської області від 11 лютого 2014 року по цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні, -

ВСТАНОВИЛА:

У січні 2013 року позивач ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до відповідача ОСОБА_3, в якому вказав, що з травня 2010 року по кінець січня 2011 року він працював у приватного підприємця ОСОБА_3 водієм, керував автобусами на маршруті №115 та у вихідні та святкові дні підміняв маршрут №203 „ Рубіжне-Лисичанськ" з встановленим відповідачкою робочим днем з 5 годин ранку до 7 годин вечора без вихідних та перерв, на технічно несправному транспортному засобі, без укладення трудового договору, заробітну плату відповідачка сплачувала неофіційно у значно меншому розмірі, орієнтовно у місяць виходило 4000 гр., тобто 133,33 гр. За відпрацьований день. Трудовий договір № 12111000393 від 6.08.2010 року було зареєстровано у центрі зайнятості, період його дії становив до 31.01.2011 року. Починаючи з 1 грудня 2010 року відповідачка заробітну плату взагалі перестала виплачувати, посилаючись, що їй потрібні кошти на придбання запчастин для автобусів. На його бажання звільнитися, відповідачка відмовила. З 01 грудня 2010 року по 07 липня 2011 року протягом 219 днів заробітна плата йому не виплачувалася, трудову книжку відповідачка повернула, отримати її він зміг тільки після звернення до прокуратури. Таким чином, загальна сума невиплаченої заробітної плати складає 29199,27 гр. ( 133,33 гр. х 219 днів). Тому, позивач відповідно до ст.. 116,117 КЗпП України просить стягнути з відповідачки вказану суму.

У подальшому позивач уточнив позовні вимоги, в яких посилаючись на ті ж обставини, зазначив, що його середньоденний заробіток складав 80-90 гр., таким чином середньомісячний заробіток становить 2550 гр. Виходячи з цього заробітку сума, яка підлягає стягненню за період вимушеного прогулу на підставі ст.. 235 КЗпП України становить 18360 гр. за період з 01 грудня 2010 року по 07 липня 2011 року, сума, яка підлягає стягненню на підставі ст.. 117 КЗпП України за період з 07 липня 2011 року по 07 лютого 2014 року за весь час не проведення розрахунку у зв'язку з не проведенням його до розгляду справи 79050 гр.. Тому, позивач просить суд, стягнути з відповідачки на його користь вказані суми, та судові витрати.

Рішенням Рубіжанського міського суду Луганської області від 11 лютого 2014 року позовні вимоги позивача задоволено частково.

Суд стягнув з відповідачки на користь позивача заборгованість по заробітній платі у сумі 750 гр., а також середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 15.02.2011 року по 6.07.2011 року у сумі 6784,90 гр.

В апеляційній скарзі позивач з рішенням суду не згоден, вважає його таким, що не відповідає вимогам закону та обставинам справи, просить рішення скасувати та задовольнити його позов у повному обсязі.

В апеляційній скарзі відповідачка з рішенням суду не згодна, вважає його таким, що не відповідає вимогам закону та обставинам справи, просить рішення суду скасувати та відмовити позивачеві у задоволенні позову у повному обсязі.

Заслухавши доповідача, дослідивши письмові матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду, судова колегія приходить до наступного.

Відповідно до вимог ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно зясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

У відповідності зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання:

1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються;

2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження;

3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин;

4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин;

5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити;

6) як розподілити між сторонами судові витрати;

7) чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення;

8) чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову.

Згідно ч. 1, ч. 3 ст. 303 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Судова колегія вважає, що у даному випадку вказані вимоги закону судом першої інстанції у повному обсязі не виконано.

Задовольняючи частково позовні вимоги позивача, суд виходив з того, що між позивачем та відповідачкою - приватним підприємцем було укладено трудовий договір 06.08.2010 року, який знято з реєстрації 15.02.2011 року, згідно якого розмір заробітної плати позивачеві встановлено 1500 гр. , а оскільки відповідачкою з 01.02.2011 року по 15.02.2011 року заробітна плата у сумі 750 гр. позивачеві не сплачена, то ця сума підлягає стягненню на його користь, крім того, у зв'язку з несвоєчасною видачею трудової книжки на його користь підлягає стягненню середній заробіток за час вимушеного прогулу з 15.02.2011 року по 06.07.2011 року у сумі 6784,90 гр., підстав для стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку немає.

Згідно зі ст. 30 ЦПК України сторонами у цивільному процесі є позивач та відповідач.

Виходячи із ст. 119 ЦПК, де йдеться про зміст позовної заяви, саме позивач встановлює відповідача у справі. Пред'являючи позовну заяву, позивач може зазначити відповідачем особу, яка не є носієм спірного обов'язку, тобто неналежного відповідача. При пред'явленні позову суд не завжди здатен одразу ж встановити, чи є позивач або відповідач належними сторонами, оскільки при пред'явленні позову вони є передбачуваними суб'єктами спірних матеріальних правовідносин і питання про їхню належність до справи вирішується тільки на підставі застосування норм матеріального права та з ураху ванням поданих доказів у справі.

За загальним правилом, позов має пред'являтися до суду належним позивачем, тобто особою, яка має право вимоги за позовом, оскільки саме її права, свободи та інтереси порушені, оспорюються або невизнані (ст. 3 ЦПК) та лише до належного відповідача - особи, яка повинна відповідати за позовом.

Таке процесуальне право та обов'язок позивача та відповідача бути належним суб'єктом цивільних процесуальних відносин зумовлено матеріально - правовими відносинами, учасниками яких вони є.

Належні сторони у цивільному процесі є носіями суб'єктивних прав та обов'язків, які складають зміст матеріально-правових відносин.

Як вбачається з матеріалів справи, позивач знаходився у трудових відносинах з Приватним підприємцем ОСОБА_3, а не з фізичною особою ОСОБА_3 Спір виник у позивача саме з Приватним підприємцем ОСОБА_3 з приводу трудового договору та виплат, які випливають з цих правовідносин.

Отже, за таких обставин належним відповідачем у вказаних правовідносинах має бути саме приватний підприємець ОСОБА_3, а не фізична особа ОСОБА_3, з якою у позивача не виникло ніяких правовідносин.

У даних правовідносинах поняття роботодавець - приватний підприємець ОСОБА_3 не є тотожнім поняттю фізична особа ОСОБА_3

Отже, є підстави вважати, що у даному випадку позов заявлено до неналежного відповідача.

Щодо неналежного відповідача - особи, яка не повинна відповідати за позовом, оскільки не є суб'єктом спірних матеріально-правових відносин та не має обов'язків, які з них випливають, перед позивачем та щодо якої виключається «передбачення», яке мало місце при пред'явленні позову, про його відповідальність перед позивачем, то законом передбачено порядок його заміни.

Разом з тим, з матеріалів справи не вбачається, що позивач заявляв клопотання у порядку ст.. 33 ЦПК України про заміну відповідача.

Навпаки, він наполягав на задоволенні його вимог саме до відповідача ОСОБА_3, як фізичної особи, яка не є стороною у виниклих трудових правовідносинах з позивачем, отже підстав вважати, що цією відповідачкою порушено трудові права позивача, немає.

За таких обставин, підстав для задоволення позову позивача до відповідачки ОСОБА_3, як фізичної особи, у суду не було.

Згідно Постанови Пленуму Верховного Суду України „Про судове рішення у цивільній справі" від 18.12.2009 року №14 рішення суду як найважливіший акт правосуддя покликане забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини та здійснення проголошеного Основним Законом України принципу верховенства права. У зв'язку з цим суди повинні неухильно додержувати вимог про законність і обґрунтованість рішення у цивільній справ. При цьому, рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства відповідно до статті 2 ЦПК України, вирішив справу згідно з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин відповідно до статті 8 ЦПК України, а також правильно витлумачив ці норми. Обґрунтованим визнається рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, які були досліджені в судовому засіданні і які відповідають вимогам закону про їх належність та допустимість, або обставин, що не підлягають доказуванню, а також якщо рішення містить вичерпні висновки суду, що відповідають встановленим на підставі достовірних доказів обставинам, які мають значення для вирішення справи.

Враховуючи викладене, судова колегія вважає, що оскаржуване судове рішення суду першої інстанції, не відповідає вимогам ст. 213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, висновки суду не відповідають обставинам справи та вимогам закону, зазначені вище порушення призвели до неправильного вирішення спору в цій частині.

У відповідності зі ст. 307 ЦПК України за наслідками розгляду апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції апеляційний суд має право:

1) постановити ухвалу про відхилення апеляційної скарги і залишення рішення без змін;

2) скасувати рішення суду першої інстанції і ухвалити нове рішення по суті позовних вимог;

3) змінити рішення;

4) постановити ухвалу про скасування рішення суду першої інстанції і закриття провадження у справі або залишення заяви без розгляду;

5) постановити ухвалу про повне або часткове скасування рішення суду першої інстанції і направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Згідно зі ст.. 309 ЦПК України підставами для скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення або зміни рішення є:

1) неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи;

2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд вважав встановленими;

3) невідповідність висновків суду обставинам справи;

4) порушення або неправильне застосування норм матеріального або процесуального права, а також розгляд і вирішення справи неповноважним судом; участь в ухваленні рішення судді, якому було заявлено відвід на підставі обставин, що викликали сумнів у неупередженості судді, і заяву про його відвід визнано судом апеляційної інстанції обґрунтованою; ухвалення чи підписання постанови не тим суддею, який розглядав справу.

Норми матеріального права вважаються порушеними або неправильно застосованими, якщо застосовано закон, який не поширюється на ці правовідносини, або не застосовано закон, який підлягав застосуванню.

Порушення норм процесуального права можуть бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи.

З урахуванням вищевказаних обставин по справі, судова колегія, вважає, що рішення суду першої інстанції в частині задоволення позовних вимог позивача підлягає скасуванню, з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.

Вказана обставина не є перешкодою для звернення позивача у разі необхідності з зазначеними вимогами до належного відповідача на загальних підставах.

При цьому, висновки суду щодо часткового задоволення позову є передчасними, оскільки обґрунтованість заявлених вимог, має бути предметом дослідження судом у разі заявлення вимог до належного відповідача.

На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 307,309, 314,316 ЦПК України, колегія суддів, -

ВИРІШИЛА:

Апеляційні скарги ОСОБА_2 та ОСОБА_3 відхилити.

Рішення Рубіжанського міського суду Луганської області від 11 лютого 2014 року змінити, в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості по заробітній платі у сумі 750 гривень, та про стягнення заробітку за час вимушеного прогулу за період з 15 лютого 2011 року по 06 липня 2011 року у сумі 6784,90 гривень, скасувати.

Ухвалити по справі нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні відмовити в повному обсязі.

Рішення апеляційного суду Луганської області набирає чинності негайно, з моменту проголошення, та може бути оскаржено в касаційному порядку безпосередньо до Вищого Спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів після його проголошення.

Головуючий :

Судді: