Рішення № 39640501, 12.06.2014, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-Б тел. 284-18-98 РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Справа № 910/7964/14 12.06.14

За позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Судноплавна компанія «Укрферрі»

до Фонду державного майна України

про розірвання договору

Суддя Ващенко Т.М.

Представники сторін:

Від позивача: Ладан О.М. представник за довіреністю № б/н від 08.04.14.

Від відповідача: Васильківська В.Є. представник за довіреністю № 154 від 24.04.14.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

На розгляд Господарського суду міста Києва передані позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю «Судноплавна компанія «Укрферрі» (далі - позивач) до Фонду державного майна України (далі - відповідач) про розірвання Договору № Д-1905 від 05.12.97. оренди державного майна, укладеного між позивачем та відповідачем.

Обґрунтовуючи свої позовні вимоги позивач посилається на ст. 652 ЦК України вказуючи на істотну зміну обставин.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 30.04.14. порушено провадження у справі № 910/7964/14 та призначено справу до розгляду на 20.05.14.

В судовому засіданні 20.05.14. представником відповідача було подано письмовий відзив на позовну заяву, в якому він проти позову заперечує з підстав, викладених в відзиві, та клопотання про залучення до участі в розгляді даної справи в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - Міністерство інфраструктури України.

Судом було відкладено розгляд вказаного клопотання до встановлення фактичних обставин справи.

В судовому засіданні 20.04.14. на підставі ч. 3 ст. 77 ГПК України було оголошено перерву до 29.05.14., про що сторони були повідомлені під розписку.

23.05.14. представником відповідача через відділ діловодства суду було повторно подано письмовий відзив на позовну заяву та клопотання про залучення третьої особи.

27.05.14. представником позивача через відділ діловодства суду було подано письмові пояснення по справі.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 29.05.14. на підставі ст. 77 ГПК України розгляд справи було відкладено на 10.06.14.

02.06.14. представником відповідача через відділ діловодства суду було подано письмові пояснення по справі.

В судовому засіданні 10.06.14. на підставі ч. 3 ст. 77 ГПК України було оголошено перерву до 12.06.14.

Розглянувши клопотання відповідача про залучення третьої особи, проти якого представник позивача заперечував, суд дійшов висновку про відмову в його задоволення з огляду на наступне.

Відповідно до ч. 1 ст. 27 ГПК України, треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, можуть вступити у справу на стороні позивача або відповідача до прийняття рішення господарським судом, якщо рішення з господарського спору може вплинути на їх права або обов'язки щодо однієї з сторін.

Слід зазначити, що метою участі третіх осіб у справі є обстоювання ними власних прав і законних інтересів, на які може справити вплив рішення чи ухвала суду.

Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, виступає в процесі на боці тієї сторони, з якою в неї існують певні правові відносини. Допущення або притягнення третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог, до участі у справі вирішується господарським судом з урахуванням того, чи є у цієї особи юридичний інтерес до даної справи. Що ж до наявності юридичного інтересу у третьої особи, то у вирішенні відповідного питання суд має з'ясовувати, чи буде у зв'язку з прийняттям судового рішення з даної справи таку особу наділено новими правами чи покладено на неї нові обов'язки, або змінено її наявні права та/або обов'язки, або позбавлено певних прав та/або обов'язків у майбутньому (п. 1.6 постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 18 від 26.12.2011 р. «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції»).

Предметом спору в даній справі розірвання Договору № Д-1905 від 05.12.97. оренди державного майна, укладеного між позивачем та відповідачем.

Міністерство інфраструктури України не є стороною оспорюваного Договору чи власником орендованого за спірним Договором майна.

Таким чином, рішення суду в даній справі жодним чином не вплине на права чи обов'язки Міністерства інфраструктури України.

В судовому засіданні 12.06.14. представником позивача підтримано свої позовні вимоги.

Представник відповідача в судовому засіданні 12.06.14. проти позову заперечував.

За результатами дослідження доказів, наявних в матеріалах справи, суд в нарадчій кімнаті, у відповідності до ст. ст. 82-85 ГПК України, ухвалив рішення у справі № 910/7964/14.

В судовому засіданні 12.06.14. судом проголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення представників сторін, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва, -

ВСТАНОВИВ:

05.12.97. між відповідачем (далі - Орендодавець) та позивачем (далі - Орендар) було укладено Договір оренди державного майна № Д-1905 (далі - Договір), відповідно до умов якого (1.1) Орендодавець передає, а Орендар приймає в строкове платне володіння та користування цілісний майновий комплекс Державної судноплавної компанії «Укрферрі».

Згідно з п. 10.1 Договору сторонами погоджено, що Договір укладено строком на 10 (десять) років (до грудня 2007 року).

При цьому, Додатковою угодою № 720 від 28.10.04. до Договору строк його дії продовжено до 05.12.14.

Орендна плата визначається на підставі Методики розрахунку орендної плати, затвердженої Кабінетом міністрів України і складає 604 540,00 гривень за рік (п. 3.1 Договору).

З 06.11.98. за змістом Додаткової угоди № б/н від 06.11.98. до Договору, орендна плата склала 596,40 тис. грн. на рік.

Додатковою угодою № 195 від 03.04.03. до Договору встановлено, що орендна плата визначається на підставі Методики розрахунку орендної плати, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 04.10.95. № 786 (далі - Методика) і становить за базовий місяць оренди лютий 2003 року 78 367,80 грн.

21.01.08. між позивачем та відповідачем було укладено Додаткову угоду № 53 про внесення змін до Договору, відповідно до якої річна орендна ставка за використання цілісного майнового комплексу встановлюється па рівні 6% від залишкової вартості. Місячна орендна плата, відповідно до розрахунку плати за оренду цілісного майнового комплексу Державної судноплавної компанії «Укрферрі» від 01.02.08. склала 195 874,07 грн.

Відповідно до листа Фонду державного майна України від 24.10.11. № 10-16-14430, у зв'язку з прийняттям Кабінетом Міністрів України 14.09.11. постанови № 961 «Про внесення змін до постанов Кабінету Міністрів України від 10.08.95. № 629 і від 04.10.95. № 786» було змінено орендні ставки за використання цілісних майнових комплексів державних підприємств. їх структурних підрозділів, а також нерухомого майна по окремих напрямках використання. На підставі вказаного відповідач звернувся до позивача з пропозицією про внесення змін до Договору оренди в частині зміни розміру орендної плати.

Відповідно до діючої редакції постанови Кабінету Міністрів України № 786 04.10.95. «Про Методику розрахунку орендної плати за державне майно та пропорції її розподілу» орендна ставка за використання цілісних майнових комплексів державних підприємств морського транспорту становить 20%.

Листом № 11598 від 06.11.13. позивач відмовився від укладення додаткової угоди до Договору, в зв'язку з тим, що не зможе сплачувати грошові кошти за оренду за високою ставкою та просив відповідача розірвати Договір.

Постановою Вищого господарського суду України від 10.04.13. зобов'язано позивача підписати додатковий договір до Договору в редакції відповідача з розміром орендної плати без ПДВ за базовий місяць оренди вересень 2011 року 1 041 444,87 грн., яка застосовується з 20.09.11.

Спір у справі виник в зв'язку з розірванням Договору на підставі ст. 652 ЦК України.

Відповідно до п. 2 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 6 від 23.03.12. «Про судове рішення» рішення господарського суду має ґрунтуватись на повному з'ясуванні такого: чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у процесі, та якими доказами вони підтверджуються; чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин; яка правова кваліфікація відносин сторін, виходячи з фактів, установлених у процесі розгляду справи, та яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору.

Відповідно до ст. 43 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Отже, суд дає самостійну оцінку доказам на підставі чинного законодавства і не зв'язаний позицією сторін.

Згідно зі ст. ст. 33, 34 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень; докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу; обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Обов'язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи.

Оцінюючи подані позивачем докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, суд вважає, що вимоги підлягають задоволенню з наступних підстав.

Згідно з ст. ст. 11, 629 Цивільного кодексу України договір є однією із підстав виникнення зобов'язань та обов'язковим для виконання сторонами.

В силу ст. 526 Цивільного кодексу України та ст. 193 Господарського кодексу України, зобов'язання має виконуватись належним чином, відповідно до умов договору та вимог Цивільного кодексу України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

За своє правовою природою даний Договір є договором оренди.

До відносин оренди застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цих Кодексом.

Відповідно до ч. 1 ст. 759 Цивільного кодексу України, за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк.

Орендою є засноване на договорі строкове платне користування майном, необхідним орендареві для здійснення підприємницької та іншої діяльності. Державну політику у сфері оренди здійснюють: Кабінет Міністрів України, а також Фонд державного майна України, його регіональні відділення та представництва - щодо державного майна; органи, уповноважені Верховною Радою Автономної Республіки Крим, - щодо майна, яке належить Автономній Республіці Крим; органи місцевого самоврядування - щодо майна, яке перебуває в комунальній власності. Відносини щодо оренди державного майна, майна, що належить Автономній республіці Крим або перебуває в комунальній власності, регулюються договором оренди, цим Законом та іншими нормативно - правовими актами (ст. 2, ст. 3 Закону України «Про оренду державного та комунального майна»).

За приписами п. 10.4 Договору він може бути розірваний на вимогу однієї із сторін за рішенням господарського суду у випадках, передбачених чинним законодавством.

Дія Договору оренди припиняється достроково за згодою сторін або за рішенням господарського суду (п. 10.8) Договору.

Частиною 3 ст. 291 ГК України встановлено, що договір оренди може бути достроково розірваний з підстав, передбачених Цивільним кодексом України для розірвання договору найму, в порядку, встановленому ст. 188 Господарського кодексу України.

Зміна та розірвання господарських договорів, відповідно до ст. 188 ГК України, в односторонньому порядку не допускаються, а сторона договору, яка вважає за необхідне змінити або розірвати договір, повинна надіслати пропозиції про це другій стороні за договором. Сторона, яка одержала пропозицію про зміну чи розірвання договору, у двадцятиденний строк після одержання пропозиції повідомляє другу сторону про результати її розгляду. У разі недосягнення згоди щодо зміни договору чи неодержання відповіді в установлений строк, заінтересована сторона має право передати спір на вирішення суду.

Згідно з ч. 3 ст. 26 закону України «Про оренду державного та комунального майна» встановлює, що на вимогу однієї із сторін договір оренди може бути достроково розірвано за рішенням суду у разі невиконання сторонами своїх зобов'язань та з інших підстав. передбачених законодавчими актами України.

Відповідно до ст. 651 ЦК України, зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом.

Як відзначалось судом, листом № 11598 від 06.11.13. позивач відмовився від укладення додаткової угоди до Договору, в зв'язку з неможливістю сплачувати грошові кошти за оренду за високою ставкою та просив відповідача розірвати Договір, направивши відповідачу 2 примірники підписаної з боку Орендаря угоди про розірвання Договору.

Проте, листом від 21.11.13. № 10-16-14725 Фонд державного майна України згоди на розірвання Договору не надав, підписаного повноважною особою примірнику угоди про розірвання не повернув.

Відповідно до ч. 4 ст. 188 ГК України, у разі якщо сторони не досягли згоди щодо зміни (розірвання) договору або у разі неодержання відповіді у встановлений строк з урахуванням часу поштового обігу, заінтересована сторона має право передати спір на вирішення суду.

Згідно з ч. 2 ст. 20 ГК України права та законні інтереси суб'єкта господарювання можуть захищатися шляхом припинення господарських правовідносин.

Приписами ч. 1 ст. 652 Цивільного кодексу України визначено, що у разі істотної зміни обставин, якими сторони керувалися при укладенні договору, договір може бути змінений або розірваний за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті зобов'язання. Зміна обставин є істотною, якщо вони змінилися настільки, що, якби сторони могли це передбачити, вони не уклали б договір або уклали б його на інших умовах.

Згідно з ч. 2 ст. 652 ЦК України, якщо сторони не досягай згоди щодо приведення договору у відповідність з обставинами, які істотно змінились, або щодо його розірвання, договір може бути розірваний, а з підстав, встановлених частиною четвертою цієї статті, - змінений за рішенням суду на вимогу заінтересованої сторони за наявності одночасно таких умов: в момент укладення договору сторони виходили з того, що така зміна обставин не настане; зміна обставин зумовлена причинами, які заінтересована сторона не могла усунути після їх виникнення при всій турботливості та обачності, які від неї вимагалися; виконання договору порушило б співвідношення майнових інтересів сторін і

позбавило б заінтересовану сторону того, на що вона розраховувала при укладенні договору; із суті договору або звичаїв ділового обороту не випливає, що ризик зміни обставин несе заінтересована сторона.

Отже, закон пов'язує можливість розірвання договору безпосередньо не лише з наявністю істотної зміни обставин, а з наявністю всіх умов у сукупності, визначених ч. 2 ст. 652 ЦК України (постанова Верховного суду України від 27.02.12. № 3-9гс12).

З урахуванням положень частини другої статті 652 ЦК України можливість розірвання договору оренди (найму) пов'язується не з наявністю істотної зміни обставин, а з наявністю чотирьох умов, визначених частиною другою статті цієї статті ЦК України при істотній зміні обставин (п. 5.3 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.13. № 12 «Про деякі питання практики застосування законодавства про оренду (найм) майна»).

Таким чином, істотною зміною обставин, яка дає підстави для розірвання договору, може бути лише певна подія чи обставина, яка не залежить від волі заінтересованої сторони, а існування вказаних обставин одночасно є необхідним для встановлення ускладнень у виконанні, достатніх для розірвання або зміни договору вимагає з'ясування змісту кожної окремо взятої умови.

Істотними умовами договору оренди є: об'єкт оренди (склад і вартість майна з урахуванням її індексації); строк, на який укладається договір оренди; орендна плата з урахуванням її індексації; порядок використання амортизаційних відрахувань; відновлення орендованого майна та умови його повернення або викупу (ст. 284 ГК України).

З переліку, визначеного ч. 1 ст. 10 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» вбачається, що однією з істотних умов Договору є орендна плата з урахуванням її індексації.

Під час укладення спірного Договору оренди сторони керувались діючим на час укладення договору законодавством (в тому числі методикою розрахунку і порядком використання плати за оренду державного майна), а тому на договірних засадах погодили орендну плату.

Далі, у зв'язку із внесенням змін до діючого законодавства, орендна плата кілька разів несуттєво коригувалась, що не призводило до непорозумінь між сторонами. Однак, збільшення місячної орендної плати з 312 121,34 грн. до 1 041 444,87 грн., є досить істотною зміною обставин, якими сторони керувалися при укладенні Договору. Адже Договір було укладено у 1997 році, він належним чином виконувався сторонами в повному обсязі протягом 16 років, що сторонами не заперечується.

Як вже відзначалось судом, за час дії Договору розмір орендної плати неодноразово змінювався, однак зміни були допустимими, що суттєво не впливало на підприємницьку діяльність та майновий стан позивача. Разом з тим, сторони не могли передбачити значене підвищення орендної ставки на законодавчому рівні (з 4% (1997 р.), 6% (2006-2011 р.р.) до 20% (2011-2014 р.р,), а, відтак, і збільшення розміру орендної плати.

Таким чином, судом встановлено наявність першої умови, передбаченої ч. 2 ст. 652 ЦК України, а саме того, що в момент укладення Договору сторони виходили з того, що така зміна обставин не настане.

Підставою для підвищення орендної плати було прийняття Кабінетом Міністрів України 14.09.11. постанови № 961 «Про внесення змін до постанов Кабінету Міністрів України від 10.08.95. № 629 і від 04.10.95 № 786», в частині збільшення орендних ставок за використання цілісних майнових комплексів державних підприємств.

Отже, зміна умов Договору зумовлена причинами, які Орендар не міг уникнути, оскільки зміна розміру орендних ставок, виходячи з яких розраховується розмір орендної плати, змінювалась на законодавчому рівні, і Орендар не міг не виконати вимогу закону. Враховуючи законодавче обумовлення та документальне підтвердження зміни ставки орендної плати в нормативному порядку, вимоги про зміну її розміру та обчислення розміру орендної плати в Договору, вказане свідчить про наявність другої передбаченої ч. 2 ст. 652 ЦК України умови про те, що зміна обставин зумовлена причинами, які заінтересована сторона не могла усунути після їх виникнення при всій турботливості та обачності, які від неї вимагалися.

Щодо третьої умови, відповідно до якої виконання договору порушило б співвідношення майнових інтересів сторін і позбавило б заінтересовану сторону того, на що вона розраховувала при укладенні договору (ч. 2 ст. 652 ЦК України), то суд відзначає наступне.

Приписами ст. 627 Цивільного кодексу України встановлено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Свобода договору означає право громадян або юридичних осіб, та інших суб'єктів цивільного права вступати чи утримуватися від вступу у будь-які договірні відносини. Свобода договору проявляється також у можливості наданій сторонам визначати умови такого договору. Однак під час укладання договору, визначаючи його умови, сторони повинні дотримуватись нормативно-правових актів.

Згідно зі ст. 6 Цивільного кодексу України, сторони мають право укласти договір, який не передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає загальним засадам цивільного законодавства. Сторони мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами. Сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд. Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.

Таким чином, вказана стаття поширюється і на майнові відносини, що регулюються Господарським кодексом України. У зв'язку з цим на положення Господарського кодексу України про господарські договори також поширюються принцип свободи договору, крім випадків, передбачених абзацем другим ч. 3 ст. 6 Цивільного кодексу України (яка встановлює обмеження права сторін договору відступати від положень нормативно-правових актів).

Отже, при укладанні Договору, зокрема позивач, виходив зі свого майнового стану та оцінював чи має він можливість сплачувати орендну плату, встановлену умовами Договору, без завдання шкоди своїй фінансово-господарській діяльності.

Разом з тим, значне підвищення розміру орендної плати позбавило позивача того, на що він розраховував при укладенні договору (розмір витрат на сплату орендної плати за Договором у співвідношенні до отримуваного доходу від здійснення господарської діяльності), адже на даний час правовідносини між сторонами зазнали істотних змін, а умови Договору оренди не можуть виконуватись Орендарем.

Вказане свідчить про наявність третьої підстави, передбаченої приписами ч. 2 ст. 652 ЦК України).

З системного аналізу умов спірного Договору та звичаїв ділового обороту не випливає, що ризик зміни обставин (суттєвого збільшення орендної плати) несе заінтересована сторона (позивач). Адже, зокрема, положеннями п. 3.2 Договору встановлено, що розмір орендної плати може бути переглянуто на вимогу однієї з сторін в разі зміни методики її розрахунку, змін централізованих цін і тарифів та в інших випадкахё передбачених законодавством України.

При цьому, судом враховано, що позивач заперечував проти укладення додаткової угоди зі збільшеним розміром орендної плати до 1 041 444,87 грн. та ще в листопаді 2013 року хотів розірвати Договір.

З урахуванням викладеного, судом встановлено наявність четвертої умови, передбаченої приписами ч. 2 ст. 652 ЦК України про те, що із суті договору або звичаїв ділового обороту не випливає, що ризик зміни обставин несе заінтересована сторона.

За умови відсутності у позивача можливості передбачити різку та істотну зміну умов Договору в майбутньому, зокрема, такої його істотної умови як розмір орендної плати, враховуючи значний проміжок часу на який Договір було укладено, з огляду на зобов'язання позивача в судовому порядку укласти додаткову угоду до Договору в частині збільшення розміру орендної плати, з причин того, що Орендар не міг не виконати вимогу Закону, а значне збільшення розміру орендної плати порушує співвідношення майнових інтересів сторін та позбавляє позивача того, на що він розраховував при укладенні Договору, суд дійшов висновку, що вимоги про розірвання Договору № Д-1905 від 05.12.97. оренди державного майна є обґрунтованими.

До того ж, відповідач такими своїми діями як відмова від розірвання договору, сплачувати орендну плату за яким друга сторона не має фінансової можливості, унеможливлює виконання позивачем свого обов'язку, передбаченого ч. 1 ст. 762 Цивільного кодексу України.

При цьому, примусове зобов'язання позивача на використання об'єкту оренди за Договором за неприйнятним для нього розміром орендної плати суперечить загальним задачам цивільного законодавства.

Все викладене вище в сукупності спростовує доводи відповідача, викладені в письмовому відзиві на позов, а суд дійшов висновку про те, що позовні вимоги про розірвання Договору є правомірними та такими, що підлягають задоволенню.

Крім того, судом враховано, що за приписами ч. 3 ст. 653 ЦК України у разі розірвання договір в судовому порядку зобов'язання припиняється з моменту набрання рішенням суду про розірвання договору законної сили.

Частиною 5 статті 188 ГК України передбачено, що якщо судовим рішенням договір розірвано, договір вважається розірваним з дня набрання чинності даним рішенням, якщо іншого строку набрання чинності не встановлено за рішенням суду.

Тобто вказаними нормами не передбачено можливості надання зворотної сили розірванню договору. Відтак, при вирішенні спору про розірвання договору у господарського суду немає підстав визнавати його припиненим з певного моменту до дня набрання чинності судовим рішенням у справі, оскільки це суперечить вимогам закону, які визначають наслідки розірвання договору.

Вказану правову позицію викладено в постанові Вищого господарського суду України від 16.11.11. у справі № 51/106-30/381.

На підставі ст. 49 Господарського процесуального кодексу України витрати по сплаті судового збору покладаються на відповідача.

На підставі викладеного та керуючись ст. ст. 32, 33, 44, 49, 82 - 85 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва, -

В И Р І Ш И В:

1. Позов задовольнити повністю.

2. Розірвати Договір № Д-1905 від 05.12.97. оренди державного майна, укладеного між Товариством з обмеженою відповідальністю «Судноплавна компанія «Укрферрі» (65014, м. Одеса, провулок Сабанський, б. 4-А; ідентифікаційний код 20957025) та Фондом державного майна України (01601, м. Київ, вул. Кутузова, 18/9; ідентифікаційний код 00032945).

3. Стягнути з Фонду державного майна України (01601, м. Київ, вул. Кутузова, 18/9; ідентифікаційний код 00032945) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Судноплавна компанія «Укрферрі» (65014, м. Одеса, провулок Сабанський, б. 4-А; ідентифікаційний код 20957025) 1 218 (одну тисячу двісті вісімнадцять) грн. 00 коп. - витрат по сплаті судового збору.

4. Після вступу рішення в законну силу видати накази.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.

Повне рішення складено 19.06.14.

Суддя Т.М. Ващенко