Постанова № 39537630, 16.06.2014, Вінницький окружний адміністративний суд

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Вінниця

16 червня 2014 р. Справа № 802/656/14-а

Вінницький окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді: Богоноса М.Б.

за участю:

секретаря судового засідання: Слишинської Н. С.

позивача: ОСОБА_1

представника відповідачів: Євчук Г.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали справи

за позовом: ОСОБА_1

до: управління Міністерства внутрішніх справ України у Вінницькій області, Чечельницького районного відділу управління Міністерства внутрішніх справ України у Вінницькій області

про: скасування наказу, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу

ВСТАНОВИВ:

У березні 2014 року до Вінницького окружного адміністративного суду надійшла справа за адміністративним позовом ОСОБА_1 до управління Міністерства внутрішніх справ України у Вінницькій області. У позовній заяві позивач із урахуванням заяви про збільшення та уточнення позовних вимог просив:

визнати нечинним наказ начальника управління Міністерства внутрішніх справ України у Вінницькій області № 195 о/с від 02.10.2013 року про звільнення ОСОБА_1 з органів внутрішніх справ у запас Збройних Сил за статтею 64 п «ж» Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом оранів внутрішніх справ за власним бажанням та поновити ОСОБА_1 на службі в органах внутрішніх справ України;

стягнути з управління Міністерства внутрішніх справ України у Вінницькій області на свою користь середній заробіток за час вимушеного прогулу, починаючи із дня звільнення по час відновлення порушеного права.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що оскаржуваний Наказ є незаконним і таким, що підлягає скасуванню, оскільки його звільнено без з'ясування підстав, які зумовили звернутися із рапортом про звільнення. Крім того, позивач зіслався на те, що при його звільненні відповідачем не враховано, що протягом 3-х місяців із дні написання рапорту про звільнення він мав право на його відкликання. При цьому зазначив, що рапорт про звільнення ним написано 02.10.2013 року і в той же день прийнято оскаржуваний наказ № 195 о/с від 02.10.2013 року.

Позивач та його представник в судовому засіданні позов підтримали та просили його задовольнити на підставі та в межах заявлених позовних вимог. Додатково зазначив, що протиправність оскаржуваного наказу полягає в тому, що він не попереджав прямого начальника про намір звільнитися з органів внутрішніх справ, як того вимагає Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ Української РСР. Зокрема згідно ст. 68 Положення особи рядового і начальницького складу, які виявили бажання звільнитися зі служби за особистим проханням, попереджують прямого начальника орану внутрішніх справ про прийняте рішення не пізніше, як за три місяці до дня звільнення, про що подають рапорт за командою.

Крім того, позивач додав, що при звільнені його з органів внутрішніх справ було порушено вимоги ст. 48 Положення, згідно якої звільненню з органів внутрішніх справ повинна передувати атестація. Проте, з серпня 2011 року і по час звільнення ОСОБА_1 атестації не проводились. Відповідно до п. 3.1 Інструкції «Про порядок проведення атестування особового складу органів внутрішніх справ України», начальники зобов'язані ознайомити працівника, який атестується, зі змістом атестованого листа, чого не було зроблено в зв'язку з не проведенням атестації.

Представник відповідачів щодо позову заперечувала та просила відмовити в задоволенні позовних вимог з підстав, що містяться в письмових запереченнях (а. с. 137-141). Додатково пояснила, що при прийнятті оскаржуваного наказу управління Міністерства внутрішніх справ України у Вінницькій області керувалося Законом України «Про міліцію» та Постановою від 29.07.1991 р. №114, якою затверджено Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ України. Окрім того, щодо твердження позивача про не проведення атестування перед його звільненням, відповідач зазначає, що відповідно до п. 1.4 Інструкції про порядок проведення атестування особового складу органів внутрішніх справ України, затвердженої Наказом МВС України №181 від 22.03.2005 року зі змінами, внесеними Наказом МВС України №558 від 22.06.2012 р., при звільненні осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ «за власним бажанням» атестування не проводиться.

Ухвалою суду від 10.06.2014 року залучено до участі у справі другого відповідача - Чечельницький районний відділ управління Міністерства внутрішніх справ України у Вінницькій області.

У судовому засіданні представник вказаного відповідача проти вимог адміністративного позову заперечив, та просив у його задоволенні відмовити повністю, посилаючись на те, що звільнення позивача проведено у чіткій відповідності із вимогами законодавства та при наявності законної підстави - рапорту ОСОБА_1

Розглянувши подані документи і матеріали, оцінивши належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності, суд встановив наступне.

Як свідчать надані до суду докази, ОСОБА_1 з 16.04.1996 р. прийнятий на службу в органи внутрішніх справ України (а. с. 5). Станом на день звільнення позивач проходив службу у Чечельницькому районному відділі управління Міністерства внутрішніх справ України у Вінницькій області

В матеріалах справи міститься рапорт від 02.09.2013 року, згідно якого майор міліції ОСОБА_1 звернувся до керівництва Управління МВС області з проханням звільнити його з органів внутрішніх справ за власним бажанням. Від проходження військово-лікарської комісії відмовився, так як вважає себе здоровим, про що вказав у рапорті. Просив звільнити його у найкоротший термін (а. с. 108).

В судовому засіданні з'ясовано, що дата 02.09.2013 р. вищевказаного рапорту є невірною, а помилково зазначена позивачем. Позивач пояснив, що вірною дату написання рапорту слід вважати 02.10.2013 р.

02.10.2013 р., крім вищевказаного рапорту, позивачем було подано на ім'я начальника Управління МВС України у Вінницькій області другий рапорт, в якому ОСОБА_1 пояснював причину свого звільнення. Вказав щодо проведення з ним бесіди відносно його звільнення, що він ознайомлений з п. 68 Положення, наполягав на звільненні з органів внутрішніх справ з 02.10.2013 р., оскільки йому запропоновано роботу в цивільній установі з більш вигідними умовами праці (а. с. 111).

Відповідно до розписки ОСОБА_1 при звільненні з органів внутрішніх справ отримав в УКЗ УМВС наступні документи: обхідний лист, трудову книжку, військовий квиток, документ для постановки на військовий облік, довідку в ВФЗБО (для розрахунку при звільненні), витяг з наказу (а. с. 109).

02.10.2013 р. начальником Чечельницького РВ УМВС України у Вінницькій області підполковником міліції Побережнюком В. М. та начальником УГБ УМВС України у Вінницькій області полковником міліції Лисим В. Г., начальником УКЗ УМВС України у Вінницькій області полковником міліції Стаховською І. М. підписане та погоджене подання про звільнення з органів внутрішніх справ у запас Збройних сил за п. 64 "ж" Положення майора міліції ОСОБА_1 (а. с. 142-143).

Згідно наказу начальника УМВС у Вінницькій області від 02.10.2013 р. № 195 о/с позивача на підставі рапорту звільнено з органів внутрішніх справ у запас Збройних Сил України за п. 64 «ж» (за власним бажанням).

Заявою від 29.10.2013 р. позивач звернувся до начальника УМВС України у Вінницькій області з проханням поновити його на роботу в органи внутрішніх справ України у Вінницькій області на будь-яку посаду, оскільки рапорт про звільнення від 02.10.2013 р. було ним подано поспішно та необдумано (а. с. 6).

За результатами розгляду заяви про поновлення на роботу Управління МВС України у Вінницькій області листом №2/Б-36 від 04.12.2013 р. повідомило позивача, що керівництво вважає недоцільним прийом ОСОБА_1 знову на службу в органи внутрішніх справ (а. с. 8). Отримання вказаного листа стало приводом для звернення позивача до суду із позовом, що розглядається.

Визначаючись щодо заявлених позовних вимог, суд виходив з наступного.

Відповідно до статті 4 Закону України «Про міліцію» від 20.12.1990 року № 565-XII (зі змінами та доповненнями), правовою основою діяльності міліції є: Конституція України, цей Закон, інші законодавчі акти України, постанови Верховної Ради України, укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів України, нормативні акти Міністерства внутрішніх справ України, Загальна декларація прав людини, міжнародні правові норми, ратифіковані у встановленому порядку.

Згідно із частиною першою статті 18 Закону України «Про міліцію» від 20.12.1990 року № 565-XII (зі змінами та доповненнями), порядок та умови проходження служби в міліції регламентуються Положенням про проходження служби особовим складом органів внутрішніх справ, затверджуваним Кабінетом Міністрів України.

Порядок звільнення зі служби визначено розділом VII Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, затвердженого постановою Кабінету Міністрів УРСР від 29 липня 1991 р. № 114 (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин).

У підпункті «ж» пункту 64 цього розділу Положення закріплено, що особи середнього, старшого і вищого начальницького складу звільняються зі служби в запас (з постановкою на військовий облік) за власним бажанням - при наявності поважних причин, що перешкоджають виконанню службових обов'язків.

Особи рядового і начальницького складу, які виявили бажання звільнитися зі служби за особистим проханням, попереджають прямого начальника органу внутрішніх справ про прийняте ними рішення не пізніш як за три місяці до дня звільнення, про що подають рапорт за командою (п. 68 Положення).

Із аналізу наведених норм випливає, що до закінчення трьохмісячного строку попередження згадані особи мають право відкликати поданий рапорт, якщо сторони не домовилися про звільнення у більш короткий строк.

Така ж правова позиція викладена у постанові Верховного суду України від 29.05.2012 року (справа № 21-122а12).

Окрім цього, у постанові Верховного Суду України від 11.06.2013 року по справі № 21-169а13 суд дійшов висновку, що за змістом пункту 68 Положення звільнення осіб середнього, старшого і вищого начальницького складу зі служби на підставі підпункту "ж" пункту 64 Положення до спливу тримісячного строку від дня попередження ними про своє бажання звільнитися є безпідставним, якщо сторони не домовилися про звільнення у більш короткий строк.

Підсумовуючи наведені висновки Верховного Суду України, суд дійшов висновку, що за загальним правилом звільнення із служби в органах внутрішніх справ до спливу трьох місяців із дня написання рапорту не допускається, оскільки особа вправі відкликати раніше поданий рапорт. Проте, Верховний Суд України зазначив, що винятком із вказаного правила є досягнення сторонами домовленості про звільнення у більш короткий строк.

Згідно із частиною 1 статті 244-2 Кодексу адміністративного судочинства України, рішення Верховного Суду України, прийняте за результатами розгляду заяви про перегляд судового рішення з мотивів неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах, є обов'язковим для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить зазначені норми права, та для всіх судів України. Суди зобов'язані привести свою судову практику у відповідність з рішенням Верховного Суду України.

В силу приписів пункту 70 Положення, звільнення осіб середнього, старшого і вищого начальницького складу в запас і відставку провадиться, зокрема, до підполковника міліції, підполковника внутрішньої служби включно - начальниками головних управлінь, управлінь МВС в Автономній Республіці Крим, областях, мм. Києві та Севастополі і рівними їм начальниками, яким таке право надано Міністром внутрішніх справ.

Зважаючи на все викладене вище, а також враховуючи те, що сторонами була досягнута домовленість щодо строків звільнення позивача, а саме ним власноручно було зазначено у рапорті, що на звільненні наполягає з 02.10.2013 р., суд приходить до висновку, що звільнення позивача з органів внутрішніх справ було проведено на законних підставах.

Про досягнуту домовленість про звільнення позивача до спливу трьох місячного строку свідчить власноручно написані ним рапорти. Зокрема у першому із них (а.с. 108) позивач просить звільнити його в найкоротший строк, а в другому (а.с. 111) позивач власноручно виклав своє бажання бути звільненим саме із 02.10.2013 року.

Суд не приймає до уваги твердження позивача про написання ним рапорту про звільнення від 02.10.2013 р. під тиском, оскільки в ході судового розгляду справи такі доводи не знайшли підтвердження. Крім того, позивач пояснив, що будь - які звернення з приводу неправомірної поведінки (тиску) відносно нього у правоохоронні органи відсутні.

Крім того, з копії рапорту від 02.10.2013 р. видно, що волевиявлення позивач обґрунтував поважними на його думку причинами, а саме пропозиція для нього працювати в цивільній установі з більш вигідними умовами праці.

Судом не приймаються посилання позивача на пункт 48 Положенням, де вказано, що атестація осіб середнього, старшого і вищого начальницького складу проводиться на кожній із займаних посад через чотири роки, а також при призначенні на вищу посаду, переміщенні на нижчу посаду і звільненні з органів внутрішніх справ, якщо переміщення по службі або звільнення провадиться по закінченні року з дня останньої атестації, а у виняткових випадках незалежно від цього строку, з огляду на наступне.

Відповідно до пункту 1.4. Інструкції про порядок проведення атестування особового складу органів внутрішніх справ України, затвердженої наказом Міністерства внутрішніх справ України від 22 березня 2005 року № 181, атестування осіб середнього, старшого і вищого начальницького складу проводиться: на кожній із займаних посад - через 4 роки; при призначенні на вищу посаду, переміщенні на нижчу посаду (крім випадків переміщення за особистим проханням та за станом здоров'я згідно з висновком військово-лікарської комісії) і звільненні з органів внутрішніх справ (крім випадків звільнення за віком, через хворобу, через обмежений стан здоров'я, за власним бажанням та у зв'язку з переходом на роботу до інших органів виконавчої влади).

За таких обставин, суд дійшов висновку, що подача позивачем рапорту про звільнення за власним бажанням зумовлена його власною волею, відтак позовні вимоги ОСОБА_1 про скасування наказу, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу є безпідставними.

Оцінюючи позовні вимоги позивача про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, судом враховано, що вказані вимоги є похідними від вимог про визнання незаконним та скасування наказу УМВС України у Вінницькій області № 195 о/с від 02.10.2013 р. в частині звільнення ОСОБА_1 з органів внутрішніх справ України підстав для задоволення яких суд не встановив, а тому у задоволенні вимог щодо поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу також слід відмовити.

З урахуванням встановлених у судовому засіданні фактів, суд прийшов до висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог.

У відповідності до ч.1 ст.11 Кодексу адміністративного судочинства України, суд виходить з того, що розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, що передбачено.

Статтею 69 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що доказами в адміністративному судочинстві є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення осіб, які беруть участь у справі, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються судом на підставі пояснень сторін, третіх осіб та їхніх представників, показань свідків, письмових і речових доказів, висновків експертів.

Відповідно до ч.1 ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу, а суд згідно статті 86 Кодексу адміністративного судочинства України, оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.

Положення ч.2 ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України передбачають, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

На думку суду, представником відповідачів в судовому засіданні доведено правомірність прийняття оскаржуваного наказу, що свідчить про відсутність підстав для його скасування.

Судові витрати відшкодуванню з Державного бюджету України на користь позивача згідно зі ст. 94 Кодексу адміністративного судочинства України не підлягають.

Керуючись ст.ст. 70, 71, 79, 86, 94, 128, 158, 162, 163, 167, 255, 257 КАС України, суд -

ПОСТАНОВИВ:

У задоволенні вимог адміністративного позову відмовити.

Постанова суду першої інстанції набирає законної сили в порядку, визначеному ст. 254 КАС України.

Відповідно до ст. 186 КАС України, апеляційна скарга на постанову суду першої інстанції подається протягом десяти днів з дня її проголошення. У разі застосування судом частини третьої статті 160 цього Кодексу, а також прийняття постанови у письмовому провадженні апеляційна скарга подається протягом десяти днів з дня отримання копії постанови. Якщо суб'єкта владних повноважень у випадках та порядку, передбачених частиною четвертою статті 167 цього Кодексу, було повідомлено про можливість отримання копії постанови суду безпосередньо в суді, то десятиденний строк на апеляційне оскарження постанови суду обчислюється з наступного дня після закінчення п'ятиденного строку з моменту отримання суб'єктом владних повноважень повідомлення про можливість отримання копії постанови суду.

Суддя Богоніс Михайло Богданович