Ухвала суду № 39471928, 22.05.2014, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

22 травня 2014 року м. Київ К/800/32591/13

Вищий адміністративний суд України в складі колегії суддів:

головуючої: суддів: Блажівської Н.Є., Сіроша М.В., Усенко Є.А.,розглянувши у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Ленінському районі м. Севастополя Державної податкової служби на постанову Окружного адміністративного суду міста Севастополя від 14 лютого 2013 року та ухвалу Севастопольського апеляційного адміністративного суду від 21 травня 2013 року

у справі№ 2а-2607/12/2770 за позовомТовариства з обмеженою відповідальністю «Союз-Спецсвязьстрой» доДержавної податкової інспекції у Ленінському районі м. Севастополя Державної податкової служби провизнання незаконними та скасування податкових повідомлень-рішень, -В С Т А Н О В И В

Товариство з обмеженою відповідальністю «Союз-Спецсвязьстрой» (надалі також - ТОВ «Союз-Спецсвязьстрой», позивач) звернулось до суду із адміністративним позовом до Державної податкової інспекції в Ленінському районі м. Севастополя Державної податкової служби (надалі також - ДПІ, відповідач) про визнання незаконними та скасування податкових повідомлень-рішень від 26 жовтня 2012 року № 0000480222 та № 0000490222.

Постановою Окружного адміністративного суду міста Севастополя від 14 лютого 2013 року позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю «Союз-спецсвязьстрой» задоволено. Визнано протиправними та скасовано податкові повідомлення - рішення Державної податкової інспекції у Ленінському районі м. Севастополя Державної податкової служби від 26 жовтня 2012 року № 0000480222 та № 0000490222.

Ухвалою Севастопольського апеляційного адміністративного суду від 21 травня 2013 року апеляційну скаргу Державної податкової інспекції в Ленінському районі м. Севастополя Державної податкової служби залишено без задоволення, а постанову Окружного адміністративного суду міста Севастополя від 14 лютого 2013 року -без змін.

Відповідач в касаційній скарзі, вказуючи на допущені судами першої та апеляційної інстанцій порушення вимог матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення спору просить скасувати постанову Окружного адміністративного суду міста Севастополя від 14 лютого 2013 року та ухвалу Севастопольського апеляційного адміністративного суду від 21 травня 2013 року і ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.

Заслухавши суддю-доповідача, обговоривши доводи касаційної скарги та перевіривши за матеріалами справи правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі, суд звертає увагу на наступне.

Відповідно до частини 1 статті 220 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі і не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, які не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Фактичною підставою прийняття податкових повідомлень-рішень від 26 жовтня 2012 року № 0000480222 (збільшено суму грошового зобов'язання з податку на додану вартість у розмірі 476902, 75 грн., у тому числі за основним платежем -386107 грн. штрафні санкції - 90795,75 грн.) № 0000490222 (збільшено суму грошового зобов'язання з податку на прибуток приватних підприємств у розмірі 297856 грн., у тому числі за основним платежем 228582 грн., за штрафними санкціями - 69274 грн.), з приводу правомірності яких виник спір, стали висновки відповідача, викладені в акті перевірки від 12 жовтня 2012 року № 100/22-2/30975459/7790/10, про порушення позивачем вимог пункту 4.1 статті 4, пункту 5.1, підпункту 5.2.1 пункту 5.2, підпункту 5.3.9 пункту 5.3, пункту 5.9 статті 5, підпункту 11.3.1 пункту 11.3 статті 11 Закону України від 28 грудня 1994 року № 334/94-ВР «Про оподаткування прибутку підприємств» (надалі також - Закон № 334/94-ВР), Порядку заповнення Декларації, затвердженої наказом ДПА України від 29 березня 2003 року № 143 (із змінами, внесеними Наказом від 10 грудня 2003 року № 593), пункту 138.2, пункту 138.8 статті 138, підпункту 139.1.9 пункту 139.1 статті 139 Податкового кодексу України (надалі також - ПК України, тут і надалі - в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), що призвело до заниження податку на прибуток, що підлягав сплаті у бюджет у сумі 316918 грн. та завищення задекларованих платником сум податку на прибуток у сумі 88335 грн.; підпункту 7.3.1, пункту 7.3, підпункту 7.4.5 пункту 7.4 статті 7 Закону України від 3 квітня 1997 року № 168/97-ВР «Про податок на додану вартість» (надалі також - Закон № 168/97-ВР), пункту 187.1 статті 187, підпункту 192.1.1 пункту 192.1 статті 192, пункту 198.1, 198.6 статті 198 Податкового кодексу України (визначення податкового кредиту), що призвело до заниження задекларованих ТОВ «Союз-Спецсвязьстрой» сум ПДВ, що підлягав сплаті у бюджет у загальній сумі 394705 грн., завищення податку на додану вартість, що підлягав сплаті до державного бюджету у загальній сумі 21757 грн.,занижено податковий кредит, що підлягав сплаті в бюджет у загальній сумі 421868 грн.

Вказані висновки відповідача ґрунтуються на тому, що позивачем отримано необґрунтовану податкову вигоду внаслідок пред'явлення відрахувань при обчисленні податку на додану вартість та включення до складу витрат при розрахунку податку на прибуток шляхом відображення в податковому обліку господарських операцій з КП «Альянс», ПП «Севелітстрой», ПП «Укрторгпартнер», ПП «Кримспецтехнолоджи», ПП «Пан Буд», ТОВ «Бренд Строй», ТОВ «Укрспецтехнопоставка 1», ТОВ «ТК «Сігма груп», оскільки господарські операції між позивачем та його контрагентами не були реальними.

Відповідно до пункту 5.1 статті 5 Закону № 334/94-ВР валові витрати виробництва та обігу (далі - валові витрати) - сума будь-яких витрат платника податку у грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, здійснюваних як компенсація вартості товарів (робіт, послуг), які придбаваються (виготовляються) таким платником податку для їх подальшого використання у власній господарській діяльності.

Згідно з підпунктом 5.3.9 пункту 5.3 статті 5 вказаного закону не підлягають віднесенню до складу валових витрат суми збитків платника податку, понесених у зв'язку з продажем товарів (робіт, послуг) або їх обміном за цінами, що нижчі за звичайні, пов'язаним з таким платником податку особам.

Пунктом 138.2 статті 138 ПК України визначено, що витрати, які враховуються для визначення об'єкта оподаткування, визнаються на підставі первинних документів, що підтверджують здійснення платником податку витрат, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачено правилами ведення бухгалтерського обліку, та інших документів, встановлених розділом II цього Кодексу.

Витрати, не підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими первинними документами, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення бухгалтерського обліку та нарахування податку, за змістом підпункту 139.1.9 пункту 139. 1 статті 139 Податкового кодексу України, не включаються до складу витрат.

Відповідно до пункту 7.4.1 пункту 7.4 статті 7 Закону № 168/97-ВР податковий кредит звітного періоду визначається виходячи із договірної (контрактної) вартості товарів (послуг), але не вище рівня звичайних цін, у разі якщо договірна ціна на такі товари (послуги) відрізняється більше ніж на 20 відсотків від звичайної ціни на такі товари (послуги), та складається із сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 6.1 статті 6 та статтею 81 цього Закону, протягом такого звітного періоду у зв'язку з: придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку; придбанням (будівництвом, спорудженням) основних фондів (основних засобів, у тому числі інших необоротних матеріальних активів та незавершених капітальних інвестицій в необоротні капітальні активи), у тому числі при їх імпорті, з метою подальшого використання у виробництві та/або поставці товарів (послуг) для оподатковуваних операцій у межах господарської діяльності платника податку.

Право на нарахування податкового кредиту виникає незалежно від того, чи такі товари (послуги) та основні фонди почали використовуватися в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку протягом звітного податкового періоду, а також від того, чи здійснював платник податку оподатковувані операції протягом такого звітного податкового періоду.

Згідно з підпунктом 7.4.5 пункту 7.4 статті 7 Закону № 168/97-ВР не підлягають включенню до складу податкового кредиту суми сплаченого (нарахованого) податку у зв'язку з придбанням товарів (послуг), не підтверджені податковими накладними чи митними деклараціями (іншими подібними документами згідно з підпунктом 7.2.6 цього пункту).

Аналогічні положення визначені і Податковим кодексом України.

Відповідно до пункту 198.1 статті 198 Податкового кодексу України право на віднесення сум податку до податкового кредиту виникає у разі здійснення операцій з а) придбання або виготовлення товарів (у тому числі в разі їх ввезення на митну територію України) та послуг; б) придбання (будівництво, спорудження, створення) необоротних активів, у тому числі при їх ввезенні на митну територію України (у тому числі у зв'язку з придбанням та/або ввезенням таких активів як внесок до статутного фонду та/або при передачі таких активів на баланс платника податку, уповноваженого вести облік результатів спільної діяльності).

Згідно з пунктом 198.3 статті 198 ПК України податковий кредит звітного періоду визначається виходячи з договірної (контрактної) вартості товарів/послуг, але не вище рівня звичайних цін, визначених відповідно до статті 39 цього Кодексу, та складається з сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 193.1 статті 193 цього Кодексу, протягом такого звітного періоду у зв'язку з: придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку; придбанням (будівництвом, спорудженням) основних фондів (основних засобів, у тому числі інших необоротних матеріальних активів та незавершених капітальних інвестицій у необоротні капітальні активи), у тому числі при їх імпорті, з метою подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.

Право на нарахування податкового кредиту виникає незалежно від того, чи такі товари/послуги та основні фонди почали використовуватися в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку протягом звітного податкового періоду, а також від того, чи здійснював платник податку оподатковувані операції протягом такого звітного податкового періоду.

Пунктом 198.6 статті 198 Податкового кодексу України передбачено, що не відносяться до податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв'язку з придбанням товарів/послуг, не підтверджені податковими накладними (або підтверджені податковими накладними, оформленими з порушенням вимог статті 201 цього Кодексу) чи не підтверджені митними деклараціями, іншими документами, передбаченими пунктом 201.11 статті 201 цього Кодексу.

З наведених законодавчих положень випливає, що обов'язковою умовою виникнення у платника права на податковий кредит та зменшення оподатковуваного доходу на суму витрат для цілей оподаткування податком на прибуток приватних підприємств є реальне здійснення операцій з придбання товарів (робіт, послуг), а також оформлення зазначених операцій необхідними документами первинного обліку.

При цьому сама собою наявність або відсутність окремих документів, а так само помилки у їх оформленні не є підставою для висновків про відсутність господарської операції, якщо з інших даних вбачається, що фактичний рух активів або зміни у власному капіталі чи зобов'язаннях платника податків у зв'язку з його господарською діяльністю мали місце.

На підставі доказів, які містяться в матеріалах справи (договори підряду № 1691, № 1789, № 40, № 2134, № 2122, № 1390, договір поставки № 43, податкові накладні, акти виконаних робіт, рахунки-фактури, шляхові листи, інші документи), що були досліджені судами попередніх інстанцій та оцінка яким надана з дотриманням положень статті 86 Кодексу адміністративного судочинства України, суди зробили правильний висновок про документальне підтвердження факту реального здійснення господарських операцій між позивачем та його контрагентами.

При цьому суди попередніх інстанцій надали правильну юридичну оцінку вироку Київського районного суду м. Сімферополя АР Крим від 10 квітня 2013 року по справі № 123/3318/13-к, яким ОСОБА_4, як директора КП «Альянс», ПП «Севелітстрой», ПП «Кримспецтехнолоджи», визнано винною у вчиненні злочину, передбаченого частиною 2 статті 28, частини 2 статті 205 Кримінального кодексу України та призначене їй узгоджене покарання за вказаною статтею у виді штрафу у розмірі 68 тис. грн., як такому, що свідчить лише про факт скоєння кримінально караного діяння зазначеною особою та створює лише наслідки для зазначених підприємств.

При цьому у матеріалах справи відсутнє судове рішення, яке набрало законної сили та могло б свідчити про те, що позивач допускав порушення у сфері оподаткування, а також докази обізнаності про дефекти правового статусу його контрагентів.

Крім того, суди першої та апеляційної інстанцій, посилаючись на правову позицію Верховного Суду України, висловлену у постанові від 13 січня 2009 року (справа № 21-1578во08), правильно відхилили доводи відповідача, які, на його думку, свідчать про допущення позивачем вимог чинного законодавства та зазначили, що визнання недійсними установчих документів юридичної особи та подальше анулювання свідоцтва платника ПДВ самі по собі не призводить до недійсності всіх угод, укладених з моменту державної реєстрації такої особи до моменту виключення її з державного реєстру, та не позбавляє правового значення видані за цими господарськими операціями первинні документи.

При цьому, Вищий адміністративний суд України вважає за потрібне наголосити на необхідності дотримання позиції, вказаної у рішенні Європейського Суду з прав людини, яку він висловив у пункті 53 рішення у справі «Федорченко та Лозенко проти України», відповідно до якої, суд при оцінці доказів керується критерієм доведення «поза розумним сумнівом». Так, наведені відповідачем аргументи не є достатньо вагомими, чіткими та узгодженими доказами, що спростовують реальність господарських операцій між позивачем та його контрагентами, факт чого підтверджується належними та допустимими доказами в розумінні положень статті 70 Кодексу адміністративного судочинства України. Відповідач, як суб'єкт владних повноважень, не надав до суду достатніх беззаперечних доказів в обґрунтування обставин, на яких ґрунтуються його висновки та заперечення, та ним не було спростовано доводів позивача, що свідчать про дотримання останнім вимог податкового законодавства.

Таким чином, юридично правильним є висновок про те, що податкові повідомлення-рішення, з приводу правомірності яких виник спір, прийняті відповідачем необґрунтовано.

Вищий адміністративний суд України акцентує увагу на тому, що відповідно до частини 2 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Такий підхід узгоджується з практикою Європейського суду з прав людини. Так, у пункті 110 рішення від 23 липня 2002 року у справі «Компанія «Вестберґа таксі Актіеболаґ» та Вуліч проти Швеції» Суд визначив, що «…адміністративні суди, які розглядають скарги заявників стосовно рішень податкового управління, мають повну юрисдикцію у цих справах та повноваження скасувати оскаржені рішення. Справи мають бути розглянуті на підставі поданих доказів, а довести наявність підстав, передбачених відповідними законами, для призначення податкових штрафів має саме податкове управління.».

В той же час, відповідачем під час розгляду адміністративної справи не наведено об'єктивних доводів щодо наявності в діях позивача ознак неправомірності, як і не доведено правомірності оскаржуваних податкових повідомлень-рішень.

Доводи касаційної скарги висновків судів першої та апеляційної інстанцій не спростовують і не дають підстав для висновку, що судами при розгляді справи неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права. Таким чином, ухвалені по справі рішення є законними і обґрунтованими, а зазначена в касаційній скарзі позиція відповідача не знаходить свого підтвердження за матеріалами справи та не ґрунтується на положеннях чинного законодавства.

Відповідно до частини 1 статті 224 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили порушень норм матеріального і процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

За таких обставин, суд, перевіривши у межах касаційної скарги правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права, приходить до висновку, що касаційну скаргу необхідно відхилити, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій слід залишити без змін.

Керуючись статтями 2201, 223, 224, 230 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -

У Х В А Л И В

Касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Ленінському районі м. Севастополя Державної податкової служби відхилити, а постанову Окружного адміністративного суду міста Севастополя від 14 лютого 2013 року та ухвалу Севастопольського апеляційного адміністративного суду від 21 травня 2013 року залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили через п'ять днів після направлення копій особам, що беруть участь у справі, та може бути переглянута Верховним Судом України з підстав, у порядку та в строки, встановлені статтями 236 - 238, 2391 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуюча: Н. Є. Блажівська

Судді: М.В. Сірош

Є.А. Усенко