Ухвала суду № 39462062, 17.06.2014, Вінницький апеляційний адміністративний суд

ВІННИЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Справа № 127/23080/13-а

Головуючий у 1-й інстанції: Романчук Р.В.

Суддя-доповідач: Залімський І. Г.

У Х В А Л А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17 червня 2014 року

м. Вінниця

Вінницький апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

головуючого-судді: Залімського І. Г.

суддів: Граб Л.С. Боровицького О. А.

секретар судового засідання: Лукашик М.О.

за участі:

позивача: ОСОБА_2

представника позивача: Катеренюка В.М.

представника відповідача: Коваленка О.С.

представника відповідача: Боценка Д.І.

прокурора: Кислова Ю.А.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційні скарги ОСОБА_2 та відділу примусового виконання рішень відділу державної виконавчої служби Головного управління юстиції у Вінницькій області на постанову Вінницького міського суду Вінницької області від 20 березня 2014 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_2 до відділу примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби Головного управління юстиції у Вінницькій області, Головного управління Державної казначейської служби України у Вінницькій області, Головного управління юстиції у Вінницькій області про скасування постанови, -

В С Т А Н О В И В :

У вересні 2013 року ОСОБА_2 звернувся до Вінницького міського суду Вінницької області з адміністративним позовом до відділу примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби Головного управління юстиції у Вінницькій області, Головного управління Державної казначейської служби України у Вінницькій області, Головного управління юстиції у Вінницькій області про визнання дій протиправними, скасування постанови та стягнення моральної шкоди.

Постановою Вінницького міського суду Вінницької області від 20 березня 2014 року позов задоволено частково.

Не погоджуючись із вказаним судовим рішенням, позивач подав апеляційні скаргу, в якій просив постанову Вінницького міського суду Вінницької області від 20 березня 2014 року скасувати в частині відмови у задоволенні вимог щодо стягнення моральної шкоди та прийняти нову постанову про задоволення позовних вимог в цій частині.

В свою чергу, відділ державної виконавчої служби Головного управління юстиції у Вінницькій області подав апеляційні скаргу, в якій просив постанову Вінницького міського суду Вінницької області від 20 березня 2014 року скасувати, прийняти нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог в повному обсязі, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, невідповідність висновків суду обставинам справи, що призвело до неповного з'ясування обставин справи і, як наслідок, невірного вирішення справи та прийняття необґрунтованої постанови.

Представники відповідачів в судовому засіданні апеляційну скаргу підтримали у повному обсязі, просили вимоги, що в ній викладені, задовольнити.

Позивач та його представник підтримали апеляційну скаргу.

Прокурор заперечив проти задоволення апеляційної скарги.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення учасників процесу, що з'явилися в судове засідання, перевіривши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Як вірно встановлено судом першої інстанції, 30.08.2013 року старшим державним виконавцем відділу примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби Головного управління юстиції у Вінницькій області Комлєвою О.М. винесено постанову про повернення виконавчого документа стягувачеві, а саме, виконавчого листа №2-а-1301/09 виданого Ленінським районним судом м.Вінниці про стягнення з Головного управління праці та соціального захисту населення Вінницької міської ради на користь ОСОБА_2 недоплачену щорічну одноразову допомогу на оздоровлення за 2008 рік в сумі 2010 грн. Вказаний виконавчий лист видно 03.08.2010 року на виконання рішення Ленінського районного суду м.Вінниці у справі №2-а-1301/09, що набрало законної сили 20.09.2009 року.

Постанова мотивована тим, що дане судове рішення має виконуватися органами Державної казначейської служби України відповідно до Закону України "Про гарантії держави щодо виконання рішень судів". Вказаний Закон набрав чинності 01.01.2013 року.

Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_2 в частині визнання протиправної вказаної постанови, суд першої інстанції виходив з того, що державним виконавцем при поверненні виконавчого документа стягувачу невірно застосовані положення Закону України "Про гарантії держави щодо виконання рішень судів" та Закону України "Про виконавче провадження".

Колегія суддів апеляційної інстанції погоджується із вказаним висновком, виходячи з наступного.

Частиною 1 статті 11 Закону України "Про виконавче провадження" передбачено, що державний виконавець зобов'язаний вживати передбачених цим Законом заходів примусового виконання рішень, неупереджено, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.

Статтею 17 Закону України "Про виконавче провадження" визначено, що примусове виконання рішень здійснюється державною виконавчою службою на підставі виконавчих документів, визначених цим Законом. Відповідно до цього Закону підлягають виконанню державною виконавчою службою, зокрема, виконавчі листи, що видаються судами.

Відповідно до постанови про повернення виконавчого документа стягувачеві від 31.08.2013р., в якості підстави для такого повернення вказано п.9. ч.1 ст.47 Закону України "Про виконавче провадження" згідно якого, виконавчий документ, на підставі якого відкрито виконавче провадження, за яким виконання не здійснювалося або здійснено частково, повертається стягувачу у разі, якщо встановлена законом заборона щодо звернення стягнення на майно чи кошти боржника, якщо у нього відсутнє інше майно чи кошти, на які можливо звернути стягнення, а також щодо проведення інших виконавчих дій стосовно боржника, що виключає можливість виконання відповідного рішення.

Відповідач посилається на ч. 2 ст. 3 Закону України "Про виконавче провадження" в якій визначено, що рішення про стягнення коштів з державного та місцевих бюджетів або бюджетних установ виконуються органами Державного казначейства України в установленому Кабінетом Міністрів України порядку. Постановою Кабінету Міністрів України від 30.01.2013 року №45 "Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 03.08.2011 року №845" внесено зміни до постанови Кабінету Міністрів України від 03.08.2011 року №845 "Про затвердження Порядку виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або бюджетних установ". Пункт 3 даного порядку передбачає, що рішення про стягнення коштів з державного та місцевих бюджетів або боржників виконуються на підставі виконавчих документів виключно органами Казначейства у порядку черговості надходження таких документів про стягнення коштів боржників - у межах відповідних бюджетних призначень, наданих бюджетних асигнувань.

Крім того, відповідач зазначає, що згідно ст.3 Закону України "Про гарантії держави щодо виконання рішень судів" виконання рішень суду про стягнення коштів, боржником за якими є державний орган, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, в межах відповідних бюджетних призначень шляхом списання коштів з рахунків такого державного органу, а в разі відсутності у зазначеного державного органу відповідних призначень - за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду. Стягувач за рішенням суду про стягнення коштів з державного органу звертається до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, у строки, встановлені Законом України "Про виконавче провадження", із заявою про виконання рішення суду.

Однак, згідно із пунктом 3 Розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про гарантії держави щодо виконання рішень судів" виконавчі документи за рішеннями суду про стягнення коштів або рішення суду, що набрали законної сили, боржниками за якими є визначені частиною першою статті 2 цього Закону суб'єкти, які видані або ухвалені до набрання чинності цим Законом, подаються до органу державної виконавчої служби протягом шести місяців з дня набрання чинності цим пунктом. Якщо рішення суду про стягнення коштів або виконавчі документи за цими рішеннями, боржниками за якими є визначені частиною першою статті 2 цього Закону суб'єкти, не було подано в строк, встановлений цим пунктом, це не є підставою для відмови у виконанні даного судового рішення.

Отже, виконавчі документи за рішеннями суду про стягнення коштів з державного та місцевих бюджетів видані до 01.01.2013 року подаються для виконання до органів державної виконавчої служби.

Таким чином, посилання відповідача на відсутність у державного виконавця повноважень на виконання рішення про стягнення коштів з державного та місцевих бюджетів в даному випадку є безпідставними, що вказує на незаконність повернення вказаного виконавчого документа стягувачеві.

Колегія суддів апеляційної інстанції також погоджується із висновком суду першої інстанції щодо необґрунтованості вимог позивача щодо стягнення на його користь моральної шкоди.

Так, відповідно до ст.11 Закону України "Про державну виконавчу службу" шкода, заподіяна державним виконавцем фізичним чи юридичним особам під час виконання рішення, підлягає відшкодуванню у порядку, передбаченого законом, саме за рахунок держави.

Згідно із п.3 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31.03.95 № 4 "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.

Частиною 2 статті 23 ЦК України передбачено, що моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Пленум Верховного Суду України в постанові від 25.05.2001 № 5 "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" вказує на те, що відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Пленум (пункт 9 постанови) також рекомендував судам при визначенні розміру відшкодування моральної (немайнової) шкоди враховувати характер та обсяг страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характер немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення), інші обставини, як стан здоров'я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану тощо.

Разом з цим, позивач не обґрунтував, у чому полягає завдана відповідачем моральна шкода, в матеріалах адміністративної справи не міститься жодних відомостей, які б свідчили про ступінь страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач. В матеріалах справи відсутні докази, які б свідчили про погіршення стану здоров'я позивача в результаті дій державного виконавця, або ж про тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану тощо, позивачем також не доведено розмір моральної шкоди та причинний зв'язок цієї шкоди з неправомірними діями державного виконавця.

За таких обставин, колегія суддів вважає, що відсутні підстави для стягнення на користь позивача моральної шкоди.

Враховуючи наведені обставини, судова колегія вважає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права і прийшов до обґрунтованого висновку про часткове задоволення позовних вимог. Отже, постанова суду першої інстанції є законною та обґрунтованою, а доводи апеляційних скарг не спростовують висновки суду першої інстанції.

Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 198 та статті 200 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає скаргу без задоволення, а постанову суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Таким чином, колегія суддів вважає, що апеляційні скарги підлягають залишенню без задоволення, а постанова суду першої інстанції - без змін.

Керуючись ст.ст. 160, 167, 195, 196, 198, 200, 205, 206, 212, 254 КАС України, суд, -

У Х В А Л И В :

Апеляційні скарги ОСОБА_2 та відділу примусового виконання рішень відділу державної виконавчої служби Головного управління юстиції у Вінницькій області, - залишити без задоволення, а постанову Вінницького міського суду Вінницької області від 20 березня 2014 року, - без змін.

Ухвала суду набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржена в касаційному порядку згідно ст. 212 КАС України.

Ухвала суду складена в повному обсязі 24 червня 2014 року .

Головуючий Залімський І. Г.

Судді Граб Л.С.

Боровицький О. А.