Ухвала суду № 39374047, 18.04.2014, Апеляційний суд Донецької області (м. Маріуполь)

22-ц/775/429/2014(м)

263/8988/13-ц

Головуючий у 1 інстанції Турченко О.В.

Доповідач Попова С. А.

Категорія 46

У Х В А Л А

І м е н е м У к р а ї н и

15 квітня 2014 року колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Донецької області в складі:

головуючого Ігнатоля Т.Г.,

суддів Мироненко І.П., Попової С.А.,

при секретарі Макаровій О.А.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Маріуполі апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Жовтневого районного суду міста Маріуполя Донецької області від 05 лютого 2014 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1, третя особа - орган опіки та піклування Жовтневої районної адміністрації Маріупольської міської ради, про визначення місця проживання дитини та за зустрічним позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, третя особа - орган опіки та піклування Жовтневої районної адміністрації Маріупольської міської ради, про відібрання дитини та визначення місця її проживання, -

в с т а н о в и л а :

У серпні 2013 року ОСОБА_2 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_1, уточнивши редакцію позовних вимог в подальшому (а.с. 4, 15), про встановлення свого батьківства щодо неповнолітнього сина - ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, визначення місця проживання дитини за адресою проживання позивача: в АДРЕСА_1. В обґрунтування заявлених вимог посилався на те, що він виконує свої батьківські обов'язки по відношенню до дитини, народженого в результаті утворення сім'ї і спільного проживання із відповідачкою без реєстрації шлюбу, дбає про дитини з народження і регулярно спілкується з сином та надає матеріальну допомогу з моменту окремого проживання сторін. З березня 2013 року син проживає в нього в належно створених умовах, піклується про сина і мати позивача. Натомість, відповідачка не в змозі доглядати за сином, бо зловживає спиртними напоями, використовує кошти державної допомоги як мати-одиначки не за цільовим призначенням. Добровільної домовленості щодо визначення місця проживання дитини сторони не досягли.

У жовтні 2013 року ОСОБА_1 звернулась до суду із зустрічним позовом (а.с. 50) про відібрання дитини у ОСОБА_2, визначення місця проживання дитини за її місцем проживанням в АДРЕСА_2, посилаючись на те, що позивач хоча і є біологічним батьком сина ОСОБА_3, але ж фінансової допомоги на утримання дитини не надавав, а лише іноді відвідував сина, бо родини фактично не існувало. У листопаді 2012 року вона залишила позивача і поїхала із дитиною до своєї матері в с. Сєдове Новоазовського району Донецької області, оскільки у зв'язку із ремонтом у придбаній позивачкою у травні 2012р. квартирі неможливо було проживати. Згодом, проживаючи в Маріуполі, періодично їздила до матері провідувати сина. У серпні 2013 року її мати віддала сина ОСОБА_2 без її згоди на те, а в подальшому дитину не повернули. Її намагання забрати і відвідати дитину не призвели до результату, що змусило звертатись до правоохоронних органів і органів прокуратури. Враховуючи, що позивач зловживає спиртними напоями, вживає наркотики, не працює, перебуває на обліку в психіатричній лікарні і у невропатолога, просила відібрати сина ОСОБА_3 у позивача і визначити місце проживання дитини із нею в АДРЕСА_2, бо має усі належні умови для виховання дитини і сприяє повноцінному розвитку сина.

Ухвалою суду від 20.12.2013р. позови про оспорювання батьківства та визначення місця проживання дитини роз'єднані в різні провадження (а.с. 100).

Рішенням Жовтневого районного суду міста Маріуполя Донецької області від 05 лютого 2014 року позов ОСОБА_2 задоволено. Визначено місце проживання дитини ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, за місцем проживання батька - ОСОБА_2 по АДРЕСА_1. У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про відібрання дитини та визначення місця проживання дитини із матір'ю - відмовлено.

В апеляційній скарзі ОСОБА_1, посилаючись на невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення суду та постановити нове, яким її зустрічні позовні вимоги задовольнити, визначивши місце проживання дитини за її місцем проживання, а у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 відмовити.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення відповідачки ОСОБА_1, яка підтримала доводи скарги, заперечення проти скарги позивача ОСОБА_2, його представника ОСОБА_7 та представника органу опіки і піклування Жовтневої районної адміністрації Маріупольської міської ради - Єрмоленко Т.М., дослідивши матеріали справи, оглянувши амбулаторну карту дитини, надані сторонами фотоматеріали, обговоривши доводи скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, за таких підстав.

Згідно зі ст. 308 ЦПК України, апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення без зміни, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення суду з одних лише формальних міркувань.

Як встановлено судом і це підтверджується матеріалами справи, ОСОБА_2 та ОСОБА_1 є батьками ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1. Відомості про батьківство відповідача щодо дитини внесені у повторно видане 31.01.2014р. свідоцтво про народження дитини.

Сторони проживають окремо. ОСОБА_2 з травня 2013 року і по теперішній час проживає за адресою: АДРЕСА_1; разом з ним проживає дитина ОСОБА_3. Мати дитини зареєстрована і проживає в АДРЕСА_2

Суд, задовольняючи позов ОСОБА_2 і визначаючи місце проживання дитини із батьком, врахував характеристики обох батьків, переваги в побутово-матеріальному забезпеченні дитини батьком, за місцем проживання якого створені належні умови для розвитку і виховання дитини, в порівнянні із помешканням матері, де не створені належні умови через тривання ремонту, що відзначено у висновку органу опіки і піклування; крім того, суд врахував, що дитина з весни 2013 року до сьогодення проживає з батьком, що може виконувати свої батьківські обов'язки. За таких обставин і відсутності підстав для відібрання дитини від батька суд відмовив в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1

З такими висновками суду не можна не погодитись з огляду на наступне.

Згідно із ст. 12 Закону України «Про охорону дитинства» виховання в сім'ї є першоосновою розвитку особистості дитини. На кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов'язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров'я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці.

Відповідно до ст. 141 СК України мати, батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою.

Відповідно до ч.ч. 2, 3 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на проживання в сім'ї разом з батьками або в сім'ї одного з них та на піклування батьків. Батько і мати мають рівні права та обов'язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов'язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини.

За з ч. 7 ст. 7 СК України дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини, іншими міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Положення ст. 160-161 СК України регулюють правовідносини щодо проживання дитини з одним із батьків.

Відповідно до ст. 161 ч. 1 Сімейного кодексу України якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом.

Згідно із ч. 1 ст. 162 СК України, якщо один з батьків або інша особа самочинно, без згоди другого з батьків чи інших осіб, з якими на підставі закону або рішення суду проживала малолітня дитина, або дитячого закладу (установи), в якому за рішенням органу опіки та піклування або суду проживала дитина, змінить її місце проживання, у тому числі способом її викрадення, суд за позовом заінтересованої особи має право негайно постановити рішення про відібрання дитини і повернення її за попереднім місцем проживання. Дитина не може бути повернута лише тоді, коли залишення її за попереднім місцем проживання створюватиме реальну небезпеку для її життя та здоров'я або обставини змінилися так, що повернення суперечить її інтересам.

Суд, беручи до уваги зібрані по справі докази, вірно встановив хронологію подій, перевірену апеляційним судом, згідно якої дитина - ОСОБА_3 з квітня 2013 року, доставлена до свого батька ОСОБА_2 матір'ю відповідачки, проживає в родині позивача. Влітку 2013 року ОСОБА_2 вивозив дитину за місцем проживання матері позивачки у с. Сєдове, де мав місце спільний відпочинок дитини із ОСОБА_1 Згодом дитина продовжує проживати у свого батька до сьогодення. Ці обставини не спростовані.

У жовтні 2013 року ОСОБА_1 звернулась до суду із позовом про відібрання і повернення їй дитини, визначення місця проживання дитини разом із нею за адресою: АДРЕСА_2. Як у змісті позовної заяви, так і в апеляційній скарзі відповідачка не заперечувала, що її мати передала дитину ОСОБА_2 і його матері. Проте, кажучи про домовленість тимчасового проживання дитини в родині батька, не навела переконливих доказів щодо існування такої домовленості.

При розв'язанні позовних вимог щодо відібрання дитини, з огляду на положення ст. 162 СК України, доказуванню підлягає, як істотна обставина, факт визначення місця проживання дитини.

Як вбачається з аудіозапису судового засідання, ОСОБА_1 в суді першої інстанції пояснювала і підтвердила це в апеляційному суді, що в період з весни 2013 року по серпень того ж року, коли позивач звернувся до суду зі своїм позовом, син ОСОБА_3 проживав то у її матері - ОСОБА_9 в с. Сєдове, то у ОСОБА_2, а вона, проживаючи і працюючи в Маріуполі з лютого 2013 року, відвідувала дитину на вихідних з періодичністю раз в один-два тижні.

Мати відповідачки - ОСОБА_9 в суді першої інстанції пояснювала, що з осені 2012р. через ремонт в квартирі доньки у м. Маріуполі дитина проживала в неї в с. Сєдове, а у квітні 2013 року вона віддала дитину проживати на деякий час в сім'ю батька дитини - ОСОБА_2 з його матір'ю, оскільки їй та донці ОСОБА_1, зайнятій на роботі з ранку до вечора, потрібно було працювати. Про таку домовленість із позивачем знала донька - ОСОБА_1

В суді апеляційної інстанції ОСОБА_2 пояснював, що з жовтня 2010 року періодично проживав разом із відповідачкою сім'єю. У кінці березня 2013 року мати відповідачки привела сина до стоматолога за його місцем проживання і пояснила, що їй потрібно продовжувати працювати, у зв'язку з чим залишила дитину у нього. Зараз він проживає у квартирі АДРЕСА_1, яку заповідала йому бабуся і в якій створені належні умови для проживання його разом із дитиною. В апеляційному суді пояснив, що влітку 2013 року він відпочивав з дитиною на морі у матері відповідачки у с. Сєдове, куди приїзджала і ОСОБА_1 В-останнє він бачив мати дитини 03 вересня 2013 року, коли вона бачилась із сином.

З матеріалів справи і оглянутої в судовому засіданні апеляційного суду амбулаторної карти дитини вбачається, шо з осені 2012 року дитину по лікарняних закладах супроводжувала мати позивача ОСОБА_2

ОСОБА_1 в суді апеляційної інстанції пояснювала, що в-останнє бачила свою дитину у вересні 2013 року. Однак, відповідачка не довела обставин намагань відвідування дитини, доки та залишалася проживати у батька.

З весни 2013 року відповідачка впродовж понад півроку не ставила питання про зникнення дитини і свавільну поведінку позивача щодо зміни проживання малолітнього сина, а звернулась до суду із позовом лише у жовтні 2013 року внаслідок самозахисту суб'єктивних прав від поданого до суду позову ОСОБА_2, пред'явленого до неї у серпні 2013 року, та до прокуратури Жовтневого району м. Маріуполя - у вересні 2013р. і УМВС - у листопаді 2013 року, коли вже судом розглядався цивільний спір. За результатами перевірки правоохоронних органів звернення відповідачки зведено висновки про відсутність в діях відповідача ознак карно-переслідуваного діяння. Сам факт звернення до правоохоронних органів і органів прокуратури, як вважає колегія суддів, не свідчить про самочинну зміну місця проживання дитини батьком, оскільки за обставинами справи передача півторарічної дитини матір'ю відповідачки у квітні 2013 року відбулась без заперечень з боку ОСОБА_1 довготривалий час.

Дитина напередодні передання батькові весною 2013 року фактично проживала в с. Сєдове Новоазовського району Донецької області. Місце проживання дитини до звернення ОСОБА_1 до суду із зустрічним позовом у встановленому законом порядку раніше за рішенням суду не визначалось і органом опіки та піклування не приймалось будь-якого рішення про режим спілкування батьків із дитиною або рішення про обмеження батька у реалізації його прав на участь у вихованні дитини.

Отже, в ході розгляду справи судом першої інстанції і перевірки законності і обґрунтованості рішення не здобуто доказів свавільної, протиправної зміни батьком місця проживання своєї дитини. Відтак, відсутні підстави для застосування положень ч. 1 ст. 162 СК України і відібрання дитини від батька та повернення її матері, як вірно визначився суд.

При цьому суд апеляційної інстанції враховує, що передання дитини матері і визначення місця проживання її з дитиною в квартирі АДРЕСА_2, де не створені належні умови, за відсутності заробітної плати або іншого доходу у відповідачки, буде суперечити інтересам дитини на належні умови життя та розвитку, виховання і утримання. Доказів того, що залишення малолітнього ОСОБА_3 у батька є небезпечним для її життя, здоров'я і морального виховання дитини позивачкою не доведено.

Батьківство ОСОБА_2 щодо дитини ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, засвідчено у свідоцтві про народження дитини з виданням його повторно 31.01.2004р., що не оспорювалось матір'ю дитини станом на квітень 2013 року, коли дитина передавалась позивачеві на проживання. Тому доводи апеляційної скарги відповідачки про невзяття до уваги судом юридичної невизначеності на той час батьківства позивача щодо дитини не впливають на правильність висновків суду щодо відсутності підстав для відібрання дитини від батька.

В результаті зміни місця проживання дитини із батьком весною 2013 року не встановлено фактів негативних наслідків для дитини. Відповідачка, заперечуючи проти пред'явленого до неї позову, не підтвердила ознак небезпеки в залишенні дитини у батька, що фактично проживає з 1,5-річного віку з останнім вже понад 1 рік, або обставин, за яких ОСОБА_2 не може за станом здоров'я, матеріальним становищем або іншими будь-якими обставинами виконувати своїх батьківських обов'язків щодо єдиної в нього дитини.

Судовим розглядом встановлено, що хоча позивака і забезпечена власним житлом, проте, це житло не придатне для проживання малолітньої дитини, в ньому понад 2 роки триває ремонт. І к моменту розгляду справи апеляційним судом позивачкою не доведено створення належних умов по тому помешканню, якого прагне згідно із позовом для проживання вона із дитиною. Зазначення ж конкретної адреси при вирішенні даного спору є необхідним задля упередження позбавлення другого з батьків можливості брати участь у вихованні та утриманні дитини, а органи опіки та піклування - у контролі за вказаною ситуацією.

Засвідчення у акті обстеження житлово-побутових умов в буд. 2 по вул. Просторній в м. Маріуполі створення належних умов для утримання дитини, з огляду на формулювання вимог зустрічного позову щодо адреси і реєстрацію місця проживання ОСОБА_1 по АДРЕСА_2 - не є підставою для надання переваги у вирішенні питання про майбутнє місце проживання дитини із матір'ю, бо це помешкання сестри відповідачки, де за нею і її дитиною ОСОБА_3 не закріплено у встановленому законом порядку право постійного/тимчасового користування жилим приміщенням або їх право власності.

Відсутні відомості про отримуваний дохід відповідачкою, яка не має офіційного працевлаштування, аби досягти впевненості у належному дбанні нею про дитину і достатності матеріальних статків у випадку залишення малолітнього ОСОБА_3 із матір'ю.

Натомість, батьком дитини, який має роботу програмиста у ПП ОСОБА_11, створені належні умови для проживання дитини в квартирі АДРЕСА_1, яка належить його бабусі ОСОБА_10, використовується на підставах найму у відсутність власника і на яку відповідач має заповіт.

Разом з тим, із зміною житлово-побутових умов в помешканні відповідачки, за умов дотримання вимог про здобуття самостійного фінансового джерела для існування і утримання дитини, позивачка не позбавлена можливості ставити питання про зміну місця проживання дитини із нею. Крім того, з прийняттям рішення про визначення місця проживання дитини із батьком ОСОБА_1 не обмежена у своєму праві на спілкування із дитиною, на турботу відносно неї та участь у її вихованні, що може реалізувати шляхом досягнення в позасудовому порядку домовленості із ОСОБА_2 або за рішенням органу опіки піклування чи рішенням суду.

Оскільки за викладених у рішенні суду обставин не йдеться про розлучення матері і дитини, в тому числі відібрання дитини від матері за рішенням суду, то посилання відповідачки в апеляційній скарзі на положення принципу 6 Декларації прав дитини, проголошеної Генеральною Асамблеєю Організації Об'єднаних Націй 20 листопада 1959 року, не є обгрунтованими.

Доводи апеляційної скарги відповідачки про неможливість спілкування її батьків зі своїм онуком через поведінку батька дитини і ухвалене рішення, що не є відносними до даної справи - не є підставою для скасування оскаржуваного судового рішення, оскільки відновлення прав бабусі і дідуся щодо дитини має окремий від даної справи предмет спору.

Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції в достатньому обсязі встановив обставини справи за позовними вимогами сторін, відповідні їм правовідносини, поясненням сторін та наданим доказам дав належну оцінку. Суд правильно застосував матеріальний закон, вимоги ст.ст. 212-214 ЦПК України, дійшов обґрунтованого висновку про недоведеність факту самочинної зміни відповідачем місця проживання малолітньої дитини, та протиправного утримання дитини не за місцем проживання матері, а також наявності переваг у визначенні місця проживання дитини із матір'ю, що є підставою для задоволення позову ОСОБА_2 і відмови в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1

Доводи апеляційної скарги не спростовують правильності висновків суду першої інстанції. Ніяких нових обставин чи доказів, які не були предметом розгляду судом першої інстанції та могли б вплинути на правильність висновків та рішення суду відповідачкою не надано і в суді апеляційної інстанції.

За таких обставин, на підставі ст. 308 ЦПК України апеляційна скарга відповідачки ОСОБА_1 підлягає відхиленню, а рішення суду - залишенню без змін.

Керуючись ст.ст. 303, 307, 308 ЦПК України, колегія суддів, -

У Х В А Л И Л А:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 відхилити.

Рішення Жовтневого районного суду міста Маріуполя Донецької області від 05 лютого 2014 року залишити без змін.

Ухвала може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги протягом двадцяти днів безпосередньо до суду касаційної інстанції.

Головуючий

Судді