Постанова № 39306236, 18.06.2014, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01601, м. Київ, вул. Командарма Каменєва 8, корпус 1П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ

18 червня 2014 року 12:30 № 826/6642/14

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючого судді Кармазіна О.А., розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу

за позовомКиївського міського відділення Фонду соціального захисту інвалідівдо Комунального підприємства «Київський метрополітен»про стягнення адміністративно-господарських санкцій та пені у розмірі 12 143 063,51 грн.,-

В С Т А Н О В И В:

До Окружного адміністративного суду м. Києва звернулось Київське міське відділення Фонду соціального захисту інвалідів з позовом до Комунального підприємства «Київський метрополітен» про стягнення адміністративно-господарських санкцій та пені у розмірі 12 143 063,51 грн. (за 2013 рік).

Позовні вимоги мотивовані тим, що відповідачем в порушення ст. 19 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" від 21 березня 1991 року № 875-ХІІ (далі-Закон) у 20013 році не здійснено працевлаштування осіб, що мають інвалідність у розмірі чотирьох відсотків середньооблікової чисельності штатних працівників облікового складу за рік, а відтак не виконано встановлений норматив для працевлаштування інвалідів, що є підставою, на думку позивача, для стягнення з відповідача адміністративно-господарських санкцій.

Зокрема, позивач у позові посилається на те, що відповідно до звіту про зайнятість і працевлаштування інвалідів за 2013 рік середньооблікова чисельність штатних працівників облікового складу підприємства у цьому році становила 7 493 особи, отже, відповідно до вимог частини першої статті 19 Закону відповідач у 2013 році повинен був працевлаштувати 300 інвалідів, однак працевлаштував лише 122 інваліда, у зв'язку з чим зобов'язаний сплатити санкції та пеню.

Відповідач проти позову заперечував, посилаючись на те, що на виконання вимог законодавства підприємство створювало та адаптувало, у т.ч. на відокремлених підрозділах, робочі місця для працевлаштування інвалідів, повідомляло службу зайнятості про наявність вакансій для працевлаштування інвалідів тощо. Тобто, як зазначає відповідач, ними вживались всі залежні від нього заходи для виконання вимог зазначеного вище закону. Однак, інваліди у визначеній законом кількості не були направлені відповідними органами для працевлаштування на підприємстві (у його структурних підрозділах) та до підприємства з цих питань не зверталися. З огляду на це відповідач вважає, що вживав всіх можливих заходів для виконання вимог законодавства щодо працевлаштування інвалідів, у зв'язку з чим відсутні підстави для задоволення позову та стягнення санкцій.

Виходячи з положень ч. 4 ст. 122 КАС України та за згодою сторін, у судовому засіданні 12.06.2014 р. судом ухвалено про продовження розгляду справи в порядку письмового провадження.

Розглянувши наявні в матеріалах справи документи, з'ясувавши фактичні обставини справи, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд зазначає про наступне.

Комунальне підприємство «Київський метрополітен» (код ЄДРПОУ 03328913) на виконання вимог Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» зобов'язано виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування інвалідів, створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені чинним законодавством України.

26.02.2014 року КП «Київський метрополітен» подано до Київського міського відділення Фонду соціального захисту інвалідів Звіт про зайнятість та працевлаштування інвалідів за 2013 рік (форма № 10-ПІ). В даному звіті підприємством визначено, що у 2013 році середньооблікова кількість штатних працівників облікового складу складала - 7 493 особи, середньооблікова кількість штатних працівників, яким встановлено інвалідність - 122 особи, а також самостійно зазначено, що кількість інвалідів - штатних працівників, які повинні працювати на робочих місцях, створених відповідно до ст. 19 Закону складала - 300 осіб.

З матеріалів справи вбачається, що в період 2013 року КП «Київський метрополітен» (його відокремлені підрозділи) створювало робочі місця для працевлаштування інвалідів, повідомляло службу зайнятості про наявність вакансій для працевлаштування інвалідів, докази щодо чого наявні в матеріалах справи.

Крім того, матеріали справи підтверджують подання відповідачем (його відокремленими підрозділами) щомісячно протягом 2013 року до районних центрів зайнятості за місцезнаходженням відокремлених підрозділів звітів про наявність вакансій за формою № 3-ПН.

При цьому, з матеріалів справи вбачається, що у наведеному періоді інваліди, крім тих, що були працевлаштовані, для працевлаштування до КП «Київський метрополітен» не зверталися та міськими центрами зайнятості таких осіб до підприємства не направлялося. Наведене підтверджується довідкою від 10.06.2014 року № 22/04-143.

Наведені вище відомості під час розгляду справи позивачем не спростовані.

Проте, позивач вважає, що відповідачем порушено вимоги статті 19 Закону, оскільки протягом 2013 року на підприємстві не працювало чотирьохвідсоткової кількості осіб, яким встановлена інвалідність, а відтак позивача в сукупності з його відокремленими підрозділами не виконано встановлений норматив для працевлаштування інвалідів, що є підставою для застосування спірних адміністративно-господарських санкцій.

Вирішуючи спір по суті, суд виходить з наступного.

Спеціальним законом, який визначає основи соціальної захищеності інвалідів в Україні і гарантує їм рівні з усіма іншими громадянами можливості для участі в економічній, політичній і соціальній сферах життя суспільства, створення необхідних умов, які дають можливість інвалідам вести повноцінний спосіб життя згідно з індивідуальними здібностями і інтересами, є Закон України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" від 21.03.91 N 875-XII (далі Закон № 875).

Стаття 19 вказаного Закону зобов'язує відповідача відповідно до 4-відсоткового нормативу створити робочі місця для праці інвалідів і інформувати центри зайнятості про вільні робочі місця для інвалідів, звітувати перед відділеннями Фонду соціального захисту інвалідів про їх працевлаштування -підібрати робоче місце і працевлаштувати інваліда.

Наказом Міністерства праці та соціальної політики України від 19.12.2005 року № 420, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 21.12.2005 за № 1534/11814 (який був чинний до 12.07.2013 року), затверджена та погоджена з Держкомстатом України форма звітності № 3-ПН «Звіт про наявність вакансій» (місячна).

При цьому, Наказом Міністерства соціальної політики України від 31.05.2013 № 316, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 17.06.2013 за № 988/23520 (який набрав чинності з 12.07.2013 року) затверджено Форму звітності N 3-ПН "Інформація про попит на робочу силу (вакансії)".

Зазначена Форма подається за наявності у роботодавця попиту на робочу силу (вакансії) не пізніше 10-ти робочих днів з дати відкриття вакансії(й). Датою відкриття вакансії є наступний день після створення робочого місця чи припинення трудових відносин з працівником, робоче місце якого стає вакантним, або дата, починаючи з якої може бути укладений трудовий договір з найманим працівником.

Тобто, на підприємство покладається обов'язок створювати та належним чином атестувати робочі місця для працевлаштування інвалідів та інформувати про таку кількість створених робочих місць (вакансій) органи працевлаштування інваліда.

Наряду з викладеним, згідно ст. 18 Закону № 875 забезпечення прав інвалідів на працевлаштування та оплачувану роботу, в тому числі з умовою про виконання роботи вдома, здійснюється шляхом їх безпосереднього звернення до підприємств, установ, організацій чи до державної служби зайнятості.

Підбір робочого місця здійснюється переважно на підприємстві, з урахування причин інвалідності, з урахуванням побажань інвалідів, наявних у нього професійних навичок і знань, а також рекомендації медико-соціальної експертизи.

Підприємства, установи, організації, фізичні особи, які використовують найману працю, зобов'язані виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування інвалідів, у тому числі спеціальні робочі місця, створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально і соціально-економічні гарантії, передбачені чинним законодавством, надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування інвалідів, і звітувати Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування інвалідів у порядку, встановленому Кабінетом міністрів України.

Відповідно до ст. 19 Закону № 875 підприємства, установи організації у тому числі підприємства, організації громадських організацій інвалідів, фізичні особи, які використовують найману працю, самостійно здійснюють працевлаштування інвалідів у рахунок нормативів робочих місць виходячи з вимог статті 18 цього Закону.

Аналіз зазначених положень Закону № 875 дає підстави для висновку про те, що обов'язок підприємства зі створення робочих місць для інвалідів не супроводжується його обов'язком займатися пошуком інвалідів для працевлаштування.

Постановою КМ України від 31.01.2007 року № 70 «Про реалізацію статей 19 і 20 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» передбачено, що інформацію про наявність вільних робочих місць (вакантних посад) для працевлаштування інвалідів роботодавці подають центру зайнятості за місцем їх реєстрації як платників страхових внесків на загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття за формою, затвердженою Мінпраці за погодженням з Держкомстатом.

Як вбачається з матеріалів справи на виконання нормативу створення робочих місць для працевлаштування інвалідів відповідачем вживалися всі можливі і залежні від нього заходи для працевлаштування інвалідів, а саме:

- створювались робочі місця (вакансії) для забезпечення неухильного виконання законодавства з питань працевлаштування інвалідів;

- повідомлялись служби зайнятості про наявність вакансій для працевлаштування інвалідів;

- в зазначений період відповідач (його відокремлені підрозділи) щомісячно звітував перед районними центрами зайнятості за місцезнаходженням відокремлених підрозділів про наявність вакансій для працевлаштування інвалідів;

- у спірному періоді позивачем (його відокремленими підрозділами) не було відмовлено жодній особі, якій встановлена інвалідність, у працевлаштуванні.

Разом з цим, під час розгляду справи позивачем не доведено той факт, що протягом 2013 року особи з інвалідністю направлялись центром зайнятості на підприємство, у кількості необхідній для виконання 4-відсоткового нормативу, або підприємством було відмовлено у їх працевлаштуванні без поважних причин.

За таких умов, вжиті відповідачем заходи з незалежних від нього обставин не призвели до дотримання нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів.

Разом з тим, відповідно до ст. 12 Закону України «Про охорону праці» підприємства, які використовують працю інвалідів, зобов'язані створювати для них умови праці з урахуванням рекомендацій медико-соціальної експертної комісії та індивідуальних програм реабілітації вживати додаткових заходів безпеки праці, які відповідають специфічним особливостям цієї категорії працівників.

Відповідно до п. 24 Положення про медико-соціальну експертизу, затверджену постановою Кабінету Міністрів України від 03.12.2009 року № 1317 комісія видає особі, яку визнано інвалідом або стосовно якої встановлено факт втрати професійної працездатності, довідку та індивідуальну програму реабілітації, яка надсилається лікувально-профілактичному закладові і органові праці та соціального захисту населення за місцем проживання інваліда.

За змістом вищевказаних норм чинного законодавства щодо соціальної захищеності інвалідів в Україні, створення підприємством для інвалідів умов праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації неможливе без наявності інваліда, пошуком якого зобов'язані займатися органи працевлаштування, визначені у ст. 18 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні», а на підприємства покладений обов'язок із забезпечення певної кількості робочих місць для працевлаштування інвалідів.

Згідно правовою позицією Верховного Суду України, викладеною у постанові від 20.06.2011 по справі № 21-60а11, яка прийнята за результатами розгляду заяви про перегляд судового рішення з мотивів неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах, на підприємство не може бути покладена відповідальність за не направлення уповноваженими органами необхідної кількості інвалідів для працевлаштування або відсутність у населеному пункті за місцем знаходження підприємства інвалідів, які бажають працевлаштуватись.

Аналогічна правова позиція також викладена і постанові Верховного Суду України від 16.04.2013 року у справі № 21-81а13.

Відповідно до ст. 2442 КАС України рішення Верховного Суду України, прийняте за результатами розгляду заяви про перегляд судового рішення з мотивів неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах, є обов'язковим для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить зазначені норми права, та для всіх судів України. Суди зобов'язані привести свою судову практику у відповідність з рішенням Верховного Суду України. Невиконання судових рішень тягне за собою відповідальність, установлену законом.

Позивач не надав суду належних доказів порушення відповідачем вимог Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» відповідно статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до ст. 71 КАС кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст. 72 цього Кодексу.

Враховуючи викладені обставини, дослідивши матеріали справи та оцінивши докази, які є у справі, суд прийшов до висновку, що позовні вимоги задоволенню не підлягають, оскільки позивачем не доведено обґрунтованості та відповідності законодавству своїх висновків та доводів щодо порушення відповідачем Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні», а відтак законних підстав для застосування та стягнення з відповідача адміністративно-господарських санкцій у суду немає.

Керуючись вимогами статей 69-71, 94, 158-163, 167 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва,-

П О С Т А Н О В И В:

У задоволенні адміністративного позову відмовити повністю.

Постанова набирає законної сили в строк і порядку, передбачені статтею 254 Кодексу адміністративного судочинства України. Постанова може бути оскаржена за правилами, встановленими ст. ст. 185-187 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя О.А. Кармазін