Рішення № 39305137, 04.06.2014, Немишлянський районний суд міста Харкова (до 25.04.2025 - Фрунзенський районний суд м. Харкова)

Справа № 645/12828/13-ц

Провадження № 2/645/627/14

РІШЕННЯ

Іменем України

04 червня 2014 року м. Харків

Фрунзенський районний суд м. Харкова у складі:

головуючого-судді Бабкової Т.В.,

при секретарі-Білобровій А.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання майна особистою власністю,-

ВСТАНОВИВ:

Позивач ОСОБА_1 звернувся з позовом до ОСОБА_2 з вимогою визнати його особистою приватною власністю автомобіль Mersedes Benz E-240, 2002 року випуску, державний номер НОМЕР_1.

В обґрунтування своїх вимог позивач посилається на те, що вони з відповідачкою перебували у шлюбі з 08.06.1985 року по 29.10.2012 року. З 2001 року подружжя фактично разом не проживали, сімейних відносин не підтримували, спільного бюджету не мали, заробляли окремо один від одного. У 2004 році позивач без участі відповідачки придбав спірний автомобіль і вважає, що на підставі ч.6 ст.57 Сімейного кодексу України цей автомобіль є його особистою приватною власністю.

Позивач та представник позивача в судовому засіданні підтримали позовні вимоги в повному обсязі, просили позов задовольнити та вирішити питання про повернення зайво сплаченого позивачем судового збору.

Відповідач та представник відповідача в судовому засіданні проти задоволення позовних вимог заперечували, посилаючись на те, що позивач та відповідач разом проживали та підтримували сімейні стосунки з моменту укладення шлюбу та до березня 2011 року, мали спільний бюджет та заробляли спільні кошти. Під час шлюбу ними було придбано спірний автомобіль Mersedes Benz E-240, 2002 року випуску, державний номер НОМЕР_1, який є спільною сумісною власністю подружжя. Зазначені обставини, на думку відповідача та його представника, вже встановлені численними рішеннями судів, що не дає можливості заново розглядати позовні вимоги у заявленій редакції.

Суд, вислухавши пояснення сторін та їх представників, дослідивши та оцінивши надані сторонами докази, встановив наступне.

Спірний автомобіль Mersedes Benz E-240, 2002 року випуску, державний номер НОМЕР_1, зареєстровано в органі ДАІ за позивачем ОСОБА_1 відповідно до свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу НОМЕР_2, виданого МРЕВ м. Харкова 05.11.2004 року (а.с.5 т.1). В розділі «особливі відмітки» зазначене свідоцтво містить посилання на ДКП (договір купівлі-продажу) № 155-Ш 05.11.2004 ф. 4 УАТБ «Харків».

Позивачем надано фотокопію біржового договору № 155-Ш від 05.11.2004 р (а.с.70 т.1), який оформлений філією № 4 УАТБ «Харків». Відповідно до цього договору спірний автомобіль автомобіль Mersedes Benz E-240, 2002 року випуску, придбано за грошові кошти позивачем ОСОБА_1 5 листопада 2004 року. За п.8 договір складено в 2-х примірниках, один з яких залишився на зберіганні в УАТБ «Харків», а другий примірник, що має силу оригіналу, виданий покупцю. Зазначені примірники договору згідно відповіді УДАІ ГУМВС України у Харківській області від 18.09.2013 р (а.с.69 т.1) та відповіді Української автомобільної товарної біржі «Харків» від 11.10.2013 р (а.с.72 т.1) знищені у зв'язку з закінченням терміну зберігання.

Між позивачем та відповідачем 08 червня 1985 року було укладено шлюб, що підтверджується свідоцтвом про реєстрацію шлюбу НОМЕР_3 (а.с.10 т.1). Шлюб розірвано рішенням Фрунзенського районного суду міста Харкова від 29 серпня 2012 року (а.с.25-26 т.1), яке було змінено рішенням апеляційного суду Харківської області від 29.10.2012 року (а.с.27-29 т.1) і відповідно до цього рішення в частині розірвання шлюбу набуло чинності. Від шлюбу сторони мають дитину - ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1 (а.с.11 т.1).

Таким чином, шлюб між сторонами існував з 08.06.1985 року по 29.10.2012 року, з чого видно, що спірний автомобіль позивачем придбано та зареєстровано на своє ім'я в період існування шлюбу.

Судовим розглядом встановлено, що з березня 1993 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 проживали разом за адресою: АДРЕСА_1, що підтверджується відомостей про місце проживання в їх паспортах (а.с.15 т.2).

Проте в період 1999 - 2001 року відносини між подружжям погіршились, внаслідок чого позивач ОСОБА_1 з вересня 2001 року змінив своє місце проживання та переїхав на постійне проживання в будинковолодіння, розташоване адресу: АДРЕСА_2. Житловий будинок за вказаною адресою належить на праві власності матері позивача ОСОБА_4, що підтверджується дублікатом договору купівлі-продажу від 28 серпня 1999 року (а.с.24 т.1).

З вересня 2001 року та досі позивач фактично постійно проживає за адресою: АДРЕСА_2, з громадянкою ОСОБА_5

Обставини, пов'язані із місцем фактичного проживання позивача за адресою: АДРЕСА_2, підтверджуються, зокрема, рапортами (а.с.14-15 т.1, 17-23 т.2), які щорічно складались на виконання вимог п.7.7 Інструкції про порядок виготовлення, придбання, зберігання, обліку, перевезення та використання вогнепальної, пневматичної і холодної зброї, а також боєприпасів до зброї та вибухових матеріалів, затвердженої Наказом МВС України від 21.08.1998 року № 622, інспекторами дозвільної системи Харківського РВ ГУМВС України в Харківській області з приводу місця зберігання мисливської зброї, зареєстрованої на ім'я ОСОБА_1 Так, відповідні рапорти, в яких підтверджується, що місцем фактичного проживання ОСОБА_1 та адресою, за якою зберігається зброя, є АДРЕСА_2, складені інспекторами 06.04.2002 року, 10 червня 2003 року, 12 серпня 2004 року, 30 листопада 2005 року та надалі також щорічно.

Відповідно до рапорту старшого ДІМ Фрунзенського РВ ХМУ ГУМВС України у Харківській області від 05.03.2002 р було встановлено зміну позивачем місця проживання з адреси реєстрації: АДРЕСА_1 на адресу: АДРЕСА_2, куди він перевіз і зброю, після чого позивач звернувся із заявою від 06.04.2002 р про постановку зброї на облік у Харківському районі Харківської області внаслідок зміни місця проживання.

Крім того, впродовж періоду спільного проживання у позивача з громадянкою ОСОБА_5 народилась спільна дитина ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_3, що підтверджується свідоцтвом про народження НОМЕР_4 (а.с.12 т.1), в якому батьками дитини записано ОСОБА_1 та ОСОБА_5.

Згідно до обмінної карти пологового будинку № 1 (а.с.22 т.1), громадянка ОСОБА_5 ІНФОРМАЦІЯ_3 народила дитину, також зазначивши при цьому адресу свого фактичного проживання в будинковолодінні матері позивача ОСОБА_1: АДРЕСА_2.

Відповідно до довідки комунального закладу охорони здоров'я Васищевської дільничної лікарні Харківського району від 26.10.2012 р (а.с.16 т.1), дитина ОСОБА_6 знаходиться під наглядом дитячої консультації даної лікарні з 25.02.2003 р по даний час, проживає в АДРЕСА_2 з батьками (мати - ОСОБА_5, батько - ОСОБА_1), за час нагляду батьки ОСОБА_6 приймали активну участь та зацікавленість в його лікуванні та догляді за ним.

Згідно до довідки Васищевського дошкільного навчального закладу від 02.10.2012 р (а.с.17 т.1) ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_3, дійсно відвідував Васищівський ДНЗ (ясла-садок) з вересня 2005 року по серпень 2009 року. Мати та батько постійно піклувались про дитину: приводили до закладу, приплачували харчування, відвідували батьківські збори, надавали закладу допомогу.

Відповідно до результатів поглибленого медичного огляду учня ОСОБА_6 під час навчання у 1-3 класах школи (а.с.18-20 т.1) було зазначено адресу проживання дитини як АДРЕСА_2.

У звіті до фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України, поданому фізичною особою-підприємцем ОСОБА_5 за формою Ф4-ФСС з ТВП за 1 квартал 2003 року (а.с.23 т.1), в якості її телефону зазначено номер НОМЕР_5. Відповідно до рахунків ВАТ «Укртелеком» за січень та березень 2003 року (а.с.49 т.1) цей номер телефону належить абоненту ОСОБА_4 та встановлений за адресою: АДРЕСА_2.

Свідки ОСОБА_8 та ОСОБА_9, допитані в судовому засіданні, підтвердили усі зазначені обставини та пояснили, що підтримують із позивачем та ОСОБА_5 тісні дружні стосунки, з 2001 року постійно (принаймні кілька разів на місяць) відвідують їх за місцем проживання за адресою: АДРЕСА_2, неодноразово залишались там в гостях на кілька днів. З цих відвідувань свідкам особисто відомо, що позивач ОСОБА_1 та ОСОБА_5 мешкають як подружжя в одній кімнаті, мають спільний бюджет, спільні речі, разом готують їжу, їздять на відпочинок, виховують спільну дитину ОСОБА_6 тощо. Відповідача ОСОБА_2 за вказаною адресою в цей період часу свідки жодного разу не бачили. В той же час з моменту переїзду на нове місце проживання ОСОБА_1 приблизно раз на місяць привозив відповідачці ОСОБА_2 гроші на утримання спільної дитини ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, за адресою проживання відповідачки та дитини у АДРЕСА_1.

Рішенням Фрунзенського районного суду міста Харкова від 29.08.2012 року у справі № 2033/5185/12 (а.с.25-26 т.1) в тій частині, що залишена без змін рішенням апеляційного суду Харківської області від 29.10.2012 року, серед обставин справи встановлено, зокрема, що позивач ОСОБА_1 з вересня 2001 року проживає разом з ОСОБА_5 та має з нею неповнолітню дитину ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_3.

В мотивувальній частині ухвали апеляційного суду Харківської області від 22.01.2013 року у справі № 2/2033/1795/2012 за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_2, ОСОБА_1 про встановлення факту проживання чоловіка і жінки однією сім'єю без реєстрації шлюбу та визнання права власності, що розглядалась за участі сторін (а.с.31-32 т.1), апеляційний суд встановив серед обставин справи, що ОСОБА_1, перебуваючи у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2, вступив у фактичні шлюбні відносини з 2001 року з ОСОБА_5, з якою проживає і на сьогоднішній день. При цьому апеляційний суд також зазначив, що відповідач ОСОБА_1 не позбавлений можливості звернутись до суду з позовом до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя і визнання автомобіля Mersedes Benz E-240, 2002 року випуску, державний номер НОМЕР_1, його особистою власністю з посиланням на те, що його було придбано в період, коли він фактично не проживав з ОСОБА_2 однією сім'єю.

Відповідач ОСОБА_2, заперечуючи проти позову, посилалась на те, що встановлення факту проживання позивача з іншою жінкою не є позовною вимогою в даній справі, а тому даний факт взагалі не повинен досліджуватись судом при вирішенні питання про режим власності щодо спірного автомобіля. Крім того, зазначала, що позивач ОСОБА_1 до березня 2011 року постійно проживав з нею однією сім'єю за адресою: АДРЕСА_1, де і був зареєстрований, жодних вимог про розірвання шлюбу до подання у 2012 році позову не заявляв, отримував на адресу їх спільної реєстрації листи з судів, зазначав дану адресу на накладних як приватний підприємець тощо. Також наполягала на тому, що судом у відношенні сторін не встановлювався режим окремого проживання.

Суд вважає, що надані відповідачем ОСОБА_2 на підтвердження її заперечень письмові докази не доводять наявність між сторонами фактичних шлюбно-сімейних відносин у період після вересня 2001 року, а її пояснення щодо спільного проживання із позивачем суперечать наявним по справі доказам. Клопотання про виклик свідків для підтвердження обставин такого спільного проживання з боку відповідача ОСОБА_2 не заявлялось.

Само по собі існування зареєстрованого шлюбу не є доказом фактичного спільного проживання, оскільки не позбавляє подружжя можливості жити окремо один від одного.

За відомостями паспорта, позивач ОСОБА_1 був зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 з 19.03.1993 р по 18.03.2009 р, за адресою: АДРЕСА_3 з 31.03.2009 р по 19.04.2012 р, за адресою: АДРЕСА_2 з 26.04.2012 р.

За ст. 2 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» № 1382-IV від 11.12.2003 року громадянам України, а також іноземцям та особам без громадянства, які на законних підставах перебувають в Україні, гарантуються свобода пересування та вільний вибір місця проживання на її території, за винятком обмежень, які встановлені законом. Реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не можуть бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження.

Таким чином, сама по собі наявність реєстрації місця проживання позивача ОСОБА_1 за адресою: АДРЕСА_1 в період з 19.03.1993 р по 18.03.2009 р не доводить його фактичне проживання в цій квартирі, і навпаки, відсутність реєстрації місця проживання з вересня 2001 року за адресою: АДРЕСА_2 не є переконливим доказом його непроживання у вказаному будинку.

Листи та судові виклики, надані в якості доказів відповідачкою ОСОБА_2, що направлялись у 2010-2011 рр. по пошті фізичній особі-підприємцю ОСОБА_1 на адресу: АДРЕСА_1, також не доводять того, що він фактично проживав за цією адресою. Позивач ОСОБА_1 пояснив, що ці листи надсилались на його зареєстровану адресу як фізичної особи-підприємця, яка в силу вимог закону співпадала із зареєстрованим місцем проживання і змінювалась відповідно до його змін. Також в судовому засіданні відповідач ОСОБА_2 пояснила, що оригінали даних поштових відправлень знаходяться у її розпорядженні. Суд вважає, що факт знаходження цих документів у відповідача ОСОБА_2 може свідчити про те, що адресат ОСОБА_1 ці листи не отримав, оскільки за адресою своєї реєстрації фактично не знаходився.

Інших доказів на підтвердження факту спільного проживання однією сім'єю із позивачем після вересня 2001 року відповідачка ОСОБА_2 не надала.

За ч.2 ст.3 Сімейного кодексу України сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки.

Розглянувши зазначені докази у сукупності та надавши їм оцінку, суд вважає переконливо доведеною ту обставину, що позивач ОСОБА_1 з вересня 2001 року спільно проживав із ОСОБА_5, а з лютого 2003 року також разом з їх спільною дитиною за адресою: АДРЕСА_2 як з членами своєї сім'ї, з якими був пов'язаний спільним побутом, мав взаємні права та обов'язки. При цьому з вересня 2001 року шлюбні відносини позивача з відповідачем ОСОБА_2 фактично припинились та не відновлювались, сторони разом не проживали, сімейних відносин не підтримували, спільного бюджету та спільного побуту не мали, незважаючи на те, що офіційно шлюб між ними не було розірвано. У зв'язку із цим доходи, які сторони отримували в цей період, є для них особистими коштами.

Відповідно до свідоцтва про державну реєстрацію фізичної особи-підприємця (а.с.33 т.1) позивач ОСОБА_1 проводив підприємницьку діяльність з 2002 року. У звіті суб'єкта малого підприємництва - фізичної особи - платника єдиного податку за 4 квартал 2004 року (а.с.34) зазначено, що обсяг виручки позивача від реалізації товарів (робіт, послуг) у 2004 році склав 360129 грн. 53 коп. За поясненнями позивача, спірний автомобіль придбано за кошти, які були ним зароблені як фізичною особою - підприємцем. Зазначене твердження не спростовано відповідачкою, докази на користь того, що у 2004 році сторони мали спільні доходи, за рахунок яких було придбано спірний автомобіль, не надано.

Згідно із цим суд вважає доведеною ту обставину, що позивач ОСОБА_1 придбав у 2004 році спірний автомобіль Mersedes Benz E-240, державний номер НОМЕР_1, за рахунок коштів, які заробив, проживаючи окремо від відповідача у зв'язку з фактичним припиненням шлюбних відносин між ними.

Відповідачем ОСОБА_2 подано в якості доказів існування як сімейних відносин з позивачем, так і спільності коштів відповіді від нотаріусів, що нею у період після вересня 2001 року кілька разів надавались позивачу нотаріально посвідчені згоди на відчуження позивачем ОСОБА_1 спільного майна подружжя або на придбання майна за спільні кошти. Надаючи оцінку цим доказам, суд бере до уваги, що зазначені згоди, надані одним із подружжя другому, є нічим іншим, як одностороннім правочином, який не потребує при його складанні участі другого з подружжя. При цьому така згода в силу вимог законодавства є формально обов'язковою для укладення одним із подружжя нотаріально посвідчених правочинів за наявності зареєстрованого шлюбу і не є достатнім доказом на користь того факту, що подружжя дійсно перебуває в сімейних відносинах та/або має спільні кошти. Крім того, суд враховує, що отримані від нотаріусів відповіді не стосуються укладення будь-яких правочинів із спірним автомобілем, а мають відношення до іншого майна, яке не є предметом спору у даній справі. У свою чергу, придбання майна подружжям під час існування шлюбу як у спільну власність, так і в особисту кожним окремо за певних умов не суперечить сімейному законодавству України.

У 2011 році відповідач ОСОБА_2 звернулась до суду із позовом до ОСОБА_1 про визнання права спільної сумісної власності подружжя на майно, в т.ч. на спірний автомобіль. Рішенням Харківського районного суду Харківської області від 13.06.2013 року у справі № 635/2565/13-ц (а.с. 37-38 т.1), що було залишено без змін ухвалою апеляційного суду Харківської області від 22.11.2013 року, в задоволенні цього позову було відмовлено.

Обґрунтовуючи заперечення проти позову, відповідач ОСОБА_2 посилається на вказані рішення, пояснюючи, що відповідно до них ОСОБА_1 визнав спірний автомобіль спільним сумісним майном подружжя, а також що дана обставина встановлена зазначеними рішеннями і не повинна відповідно до ч.1, 3 ст.61 Цивільного процесуального кодексу України доводитись знов при розгляді даної справи. Крім того, рішенням Фрунзенського районного суду міста Харкова від 02.11.2012 р у справі № 2033/5183/2012 (а.с.30 т.1), залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Харківської області від 22.01.2013 р (а.с.31-32 т.1), на думку відповідача, також встановлено належність спірного автомобіля до спільної сумісної власності подружжя.

Дослідивши вказані рішення судів, суд відхиляє заперечення відповідача з огляду на наступне.

Згідно до постанови судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 02.10.2013 р у справі № 6-79цс13, із змісту нормативних положень глав 7 та 8 СК України, власність у сім'ї існує у двох правових режимах: спільна сумісна власність подружжя та особиста приватна власність кожного з подружжя, залежно від якого регулюється питання розпорядження таким майном.

Підстави набуття права спільної сумісної власності подружжя (тобто перелік юридичних фактів, які складають підстави виникнення права спільної сумісної власності на майно подружжя) визначені в ст. 60 СК України.

За змістом цієї норми майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловіку на праві спільної сумісної власності.

Таким чином, належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але і спільністю участі подружжя коштами або працею в набутті майна. Тобто, застосовуючи цю норму права (ст. 60 СК України) та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття є спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.

Тільки в разі встановлення цих фактів норма ст. 60 СК України вважається правильно застосованою.

За ч.1 ст.360-7 Цивільного процесуального кодексу України рішення Верховного Суду України, прийняте за наслідками розгляду заяви про перегляд судового рішення з мотивів неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах, є обов'язковим для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить зазначену норму права, та для всіх судів України. Суди зобов'язані привести свою судову практику у відповідність із рішенням Верховного Суду України.

З цього видно, що для однозначного встановлення того факту, що спірне майно є спільною сумісною власністю подружжя, суд повинен встановити як факт набуття майна в період існування шлюбу, так і факт того, що джерелом набуття даного майна є спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.

Рішення Фрунзенського районного суду міста Харкова від 02.11.2012 р у справі № 2033/5183/2012 (а.с.30 т.1), рішення Харківського районного суду Харківської області від 13.06.2013 р та ухвала апеляційного суду Харківської області від 22.11.2013 р у справі № 635/2565/13-ц встановлюють лише ту обставину, що спірний автомобіль був придбаний у період шлюбу між ОСОБА_1, ОСОБА_2 В жодному з цих рішень судами не було встановлено, що джерелом набуття даного майна були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя. Також резолютивні частини зазначених рішень судів не містять прийнятого рішення про визнання права спільної сумісної власності подружжя на спірний автомобіль.

Суд вважає також, що дані рішення судів не містять доказів на користь визнання ОСОБА_1 або його представником в розумінні ч.1 ст.61 Цивільного процесуального кодексу України тієї обставини, що спірний автомобіль належить до спільної сумісної власності. Так, за ч.1, 2 ст.60 Сімейного кодексу України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Як видно із змісту зазначених рішень судів, ОСОБА_1 та його представник наполягали на тому, що внаслідок набуття спірного майна у період шлюбу воно в силу встановленої ст. 60 Сімейного кодексу України правової презумпції вважається таким, що належить до спільної сумісної власності подружжя і не потребує додаткового визнання рішенням суду, з чим погодились суди.

Таким чином, зазначеними рішеннями судів не встановлено усіх необхідних обставин у сукупності для остаточного вирішення питання про правовий режим спірного майна, такий режим не визначено, внаслідок чого позивач не був позбавлений можливості звернутись із позовними вимогами про визнання спірного майна особистою власністю у разі наявності відповідних обставин, передбачених законодавством.

До того ж ОСОБА_1 під час розгляду Харківським районним судом Харківської області справи № 635/2565/13-ц за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання майна спільною сумісною власністю подружжя був поданий зустрічний позов про визнання спірного автомобіля його особистою власністю. Даний зустрічний позов не був прийнятий судом до розгляду і повернутий ОСОБА_1, про що свідчить ухвала Харківського районного суду Харківської області від 25.07.2013 р про повернення суми судового збору (а.с.13 т.2). Вказана обставина додатково спростовує твердження ОСОБА_2 про те, що позивач ОСОБА_1 визнавав належність спірного автомобіля до спільної сумісної власності подружжя.

Доводи відповідача ОСОБА_2 про те, що судом не встановлювався режим окремого проживання подружжя відповідно до правил ст. ст. 119-120 Сімейного кодексу України, не беруться до уваги судом, оскільки позивач не посилався на таку обставину, обґрунтовуючи свій позов іншими нормами сімейного законодавства.

Посилання відповідача ОСОБА_2 на правову позицію, викладену в ухвалі Верховного Суду України від 06.10.2010 року, судом не приймаються до уваги в силу того, що зроблені Верховним Судом України у зазначеній ухвалі висновки щодо правового режиму майна, яке належить особі як фізичній особі-підприємцю, не стосуються даної справи, оскільки позивач не посилався на таку обставину при обґрунтуванні позову. Як зазначено у позові, ОСОБА_1 придбавав спірний автомобіль не для використання у підприємницькій діяльності, а як фізична особа, але за кошти, зароблені ним як приватним підприємцем. Крім того, ухвала Верховного Суду України від 06.10.2010 року не має обов'язкової сили, визначеної ч.1 ст.360-7 Цивільного процесуального кодексу України, оскільки виносилась при розгляді касаційної скарги, а не за наслідками розгляду заяви про перегляд судового рішення з мотивів неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах, а також до набуття чинності нормами глави 3 розділу V Цивільного процесуального кодексу України, що вступила в силу з 1 листопада 2010 року.

Посилання відповідача ОСОБА_2 на рішення Конституційного суду України від 19 вересня 2012 року у справі № 1-8/2012 за конституційним зверненням приватного підприємства "ІКІО" щодо офіційного тлумачення положення ч. 1 ст. 61 СК України при вирішенні питання відносно правового режиму майна фізичної особи - підприємця відхиляються судом, оскільки в цьому рішенні мова йде виключно про статутний капітал та майно приватного підприємства, тобто юридичної особи, сформовані за рахунок спільної сумісної власності подружжя, а відповідно до цього висновки суду не мають відношення до даної справи.

Таким чином, матеріалами справи в їх сукупності доведено, що спірний автомобіль був придбаний позивачем ОСОБА_1 за кошти, що зароблені ним самостійно, під час окремого проживання із відповідачем ОСОБА_2 у зв'язку з фактичним припиненням між ними шлюбних відносин. В той же час відповідачем ОСОБА_2 не надано доказів того, що при придбанні спірного автомобіля сторонами використовувались спільні кошти подружжя або її особисті кошти.

За п.3) ч.1 ст. 57 Сімейного кодексу України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.

Відповідно до ч.6 ст.57 Сімейного кодексу України суд може визнати особистою приватною власністю дружини, чоловіка майно, набуте нею, ним за час їхнього окремого проживання у зв'язку з фактичним припиненням шлюбних відносин.

Враховуючи усе вищевикладене, суд вважає, що позовні вимоги є законними та обґрунтованими і підлягають задоволенню.

Розглянувши клопотання позивача ОСОБА_1 про повернення йому зайво сплаченого судового збору в сумі 559 грн. 60 коп., суд зазначає наступне.

При поданні позову позивачем було сплачено судовий збір в розмірі 1119 грн. 19 коп., виходячи із повної вартості спірного автомобілю Mersedes Benz E-240, державний номер НОМЕР_1, що була встановлена висновком експертного товарознавчого дослідження від 18.10.2012 року (а.с.6-9 т.1) в розмірі 111919 грн.

Однак, виходячи з обставин справи, спір фактично стосується щодо права власності на ? частку у праві власності на автомобіль, що при наявності права спільної сумісної власності подружжя належала б відповідачу ОСОБА_2, у зв'язку із чим ціна позову має визначатись виходячи із половини вартості автомобілю, а саме 111919 грн / 2 = 55959 грн.50 коп.

Тому сума зайво сплаченого позивачем при поданні позовної заяви судового збору складає 559 грн. 59 коп.

Згідно до вимог п.1) ч.1 ст.7 та ч.2 ст.7 Закону України «Про судовий збір» сплачена сума судового збору повертається за ухвалою суду в разі зменшення розміру позовних вимог або внесення судового збору в більшому розмірі, ніж встановлено законом. У випадках, встановлених пунктом 1 частини першої цієї статті, судовий збір повертається в розмірі переплаченої суми.

На підставі викладеного суд приходить до висновку, що клопотання позивача ОСОБА_1 про повернення йому зайво сплаченого судового збору в сумі 559 грн. 60 коп. підлягає задоволенню.

За ч.1 ст. 88 Цивільного процесуального кодексу України стороні, на користь якої ухвалено рішення, суд присуджує з другої сторони понесені нею і документально підтверджені судові витрати. Якщо позов задоволено частково, судові витрати присуджуються позивачеві пропорційно до розміру задоволених позовних вимог, а відповідачеві - пропорційно до тієї частини позовних вимог, у задоволенні яких позивачеві відмовлено.

На підставі вищевикладеного, керуючись ч.2 ст.3 , п.3) ч.1 ст. 57, ч.6 ст.57 Сімейного Кодексу України, ст.ст.88, 208, 209, 212-215 ЦПК України, суд -

вирішив:

Позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання майна особистою власністю задовольнити.

Визнати особистою приватною власністю ОСОБА_1 автомобіль Mersedes Benz E-240 , 2002 року випуску, державний номер НОМЕР_1.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 559 (п'ятсот п'ятдесят дев'ять) грн. 60 коп.

Зобов'язати Управління державної казначейської служби у Фрунзенському районі м. Харкова Харківської області повернути позивачу ОСОБА_1 зайво сплачений судовий збір у розмірі 559 (п'ятсот п'ятдесят дев'ять) грн. 60 коп., сплачений згідно квитанції № 55205768 від 28.08.2013 року (одержувач - УДКСУ у Фрунзенському районі м. Харкова, код отримувача 37999669, банк одержувача ГУДКСУ у Харківській області, код банку 851011).

Рішення може бути оскаржене до апеляційного суду Харківської області протягом десяти днів з дня проголошення рішення шляхом подання апеляційної скарги. Особами, які брали участь у справі, але не були присутніми у судовому засіданні під час проголошення судового рішення може бути подана апеляційна скарга протягом 10 днів з дня отримання копії цього рішення.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку на подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо воно не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.

Суддя -