Ухвала суду № 39277031, 05.06.2014, Київський апеляційний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Справа: № 826/26/14 Головуючий у 1-й інстанції: Савченко А.І. Суддя-доповідач: Оксененко О.М.

У Х В А Л А

Іменем України

05 червня 2014 року м. Київ

Колегія суддів Київського апеляційного адміністративного суду у складі:

головуючого - судді Оксененка О.М.,

суддів - Бистрик Г.М., Карпушової О.В.,

при секретарі - Ніколаєнко М.Г.,

за участю представника позивача - ОСОБА_2, представника відповідача - Іванюк Д.С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Державної виконавчої служби України на постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 30 січня 2014 року у справі за позовом ОСОБА_4 до Державної виконавчої служби України, треті особи - Національний банк України в особі управління Національного банку України в Харківській області, публічне акціонерне товариство «Земельний банк» про визнання протиправною та скасування постанови,

В С Т А Н О В И Л А:

ОСОБА_4 звернулася до Окружного адміністративного суду м. Києва з позовом до Державної виконавчої служби України, треті особи - Національний банк України в особі управління Національного банку України в Харківській області, публічне акціонерне товариство «Земельний банк» про визнання протиправною та скасування постанови про стягнення виконавчого збору від 27 листопада 2013 року, винесену в рамках виконавчого провадження 34182677.

Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 30 січня 2014 року позов задоволено.

Не погоджуючись з вказаним рішенням суду першої інстанції, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального права, просив його скасувати та прийняти нове рішення, яким в задоволенні позову відмовити повністю.

Заслухавши доповідь судді, пояснення представників сторін, які прибули в судове засідання, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступних підстав.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, 30 липня 2012 року на адресу відповідача надійшла заява Національного банку України в особі управління Національного банку України в Харківській області про відкриття виконавчого провадження на підставі виконавчого листа Макарівського районного суду Київської області, згідно якого з метою задоволення вимог позивача за кредитним договором №15 від 06 листопада 2008 року у розмірі 50000000,00 грн. за основним боргом, прострочених відсотків за користування кредитом в сумі 3569972,01 грн. та пені у сумі 58110,73 грн., звернути стягнення на предмет іпотеки за договором іпотеки №15/4 від 05 січня 2010 року, посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу ОСОБА_5 та зареєстрованого в реєстрі за №16 земельну ділянку, що розташована за адресою: с. Мар'янівна, Макарівського району, Київської області, кадастровий номер 3222782600:05:020:0111, загальною площею 2,5059 га, що оцінена (на дату укладення договору іпотеки) в розмірі 5079208,71 грн. та належить на праві власності згідно Державного акту на право власності на земельну ділянку серії ЯД №720153 ОСОБА_4, шляхом продажу її на прилюдних торгах.

Також, до заяви було додано оригінал виконавчого листа №2-1235/2011, виданий Макарівським районним судом Київської області 01 червня 2012 року.

За результатами вивчення зазначених документів 06 серпня 2012 року старшим державним виконавцем Відділу примусового виконання рішень Державної виконавчої служби України винесено постанову про відкриття виконавчого провадження та визначено боржнику строк до 7 днів з моменту винесення (отримання) постанови для сплати заборгованості згідно виконавчого документа.

У зв'язку з невиконанням боржником у наданий для добровільного виконання виконавчого листа строк, 27 листопада 2013 року старшим державним виконавцем винесено постанову про стягнення з боржника виконавчого збору у розмірі 5 362 808,27 грн.

Вважаючи вказане рішення відповідача протиправним, позивач звернувся до суду з даним позовом.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що у позивача не було можливості виконати рішення суду в добровільному порядку, оскільки реалізація заставленого майна може бути проведена виключно органами державної виконавчої служби, а тому підстав для притягнення позивача до відповідальності за таке невиконання у строк, встановлений постановою про відкриття виконавчого провадження у відповідача були відсутні.

Колегія суддів погоджується з вказаним висновком суду першої інстанції з огляду на наступне.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій органів і посадових осіб, визначених у цьому Законі, що спрямовані на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які провадяться на підставах, в межах повноважень та у спосіб, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню (далі - рішення).

Частиною 1 ст. 6 Закону передбачено, що державний виконавець зобов'язаний використовувати надані йому права відповідно до закону і не допускати у своїй діяльності порушення прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб.

Відповідно до частини 2 статті 25 Закону державний виконавець протягом трьох робочих днів з дня надходження до нього виконавчого документа виносить постанову про відкриття виконавчого провадження.

У постанові державний виконавець вказує про необхідність боржнику самостійно виконати рішення у строк до семи днів з моменту винесення постанови (у разі виконання рішення про примусове виселення боржника - у строк до п'ятнадцяти днів) та зазначає, що у разі ненадання боржником документального підтвердження виконання рішення буде розпочате примусове виконання цього рішення із стягненням з боржника виконавчого збору і витрат, пов'язаних з організацією та проведенням виконавчих дій, передбачених цим Законом.

Згідно з частиною 1 статті 27 вказаного Закону у разі ненадання боржником у строки, встановлені частиною другою статті 25 цього Закону для самостійного виконання рішення, документального підтвердження повного виконання рішення державний виконавець на наступний день після закінчення відповідних строків розпочинає примусове виконання рішення.

Відповідно до частини 1 статті 28 Закону у разі невиконання боржником рішення майнового характеру у строк, встановлений частиною другою статті 25 цього Закону для самостійного його виконання, постановою державного виконавця з боржника стягується виконавчий збір у розмірі 10 відсотків суми, що підлягає стягненню, або вартості майна боржника, що підлягає передачі стягувачу за виконавчим документом.

Як свідчать обставини справи, позивач є майновим поручителем за зобов'язаннями ПАТ «Зембанк» перед стягувачем - Національним банком України відповідно до іпотечного договору № 15/4 від 05.01.2010 року.

При цьому, як вбачається зі змісту виконавчого листа Макарівського районного суду Київської області, в ньому зазначено про звернення стягнення на предмет іпотеки - земельну ділянку, яка належить на праві власності позивачу шляхом продажу її на прилюдних торгах у межах процедури виконавчого провадження з метою задоволення позовних вимог Національного банку України в особі управління Національного банку України в Харківській області.

Порядок звернення стягнення на майно передбачений главою 4 Закону України «Про виконавче провадження».

Частинами 1, 6 ст. 52 вказаного Закону передбачено, що звернення стягнення на майно боржника полягає в його арешті, вилученні та примусовій реалізації. Стягнення на майно боржника звертається в розмірі і обсязі, необхідних для виконання за виконавчим документом, з урахуванням стягнення виконавчого збору, витрат, пов'язаних з організацією та проведенням виконавчих дій, штрафів, накладених на боржника під час виконавчого провадження. У разі якщо боржник володіє майном спільно з іншими особами, стягнення звертається на його частку, що визначається судом за поданням державного виконавця.

Згідно з ч. 8 ст. 54 Закону України «Про виконавче провадження» примусове звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється державним виконавцем з урахуванням положень Закону України «Про іпотеку».

Так, відповідно до ст.1 Закону України «Про іпотеку» іпотека - вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

Згідно з ст. 11 вказаного закону майновий поручитель несе відповідальність перед іпотекодержателем за невиконання боржником основного зобов'язання виключно в межах вартості предмета іпотеки. У разі задоволення вимог іпотекодержателя за рахунок предмета іпотеки майновий поручитель набуває права кредитора за основним зобов'язанням.

Частиною 1 ст. 41 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що реалізація предмета іпотеки, на який звертається стягнення за рішенням суду або за виконавчим написом нотаріуса, проводиться, якщо інше не передбачено рішенням суду, шляхом продажу на прилюдних торгах у межах процедури виконавчого провадження, передбаченої Законом України «Про виконавче провадження», з дотриманням вимог цього Закону.

З огляду на викладене, реалізація майна, на яке звернуто стягнення, як на предмет іпотеки здійснюється виключно державним виконавцем не інакше ніж на прилюдних торгах ініційованих державним виконавцем в межах виконавчого провадження, а не іпотекодавцем самостійно, що у свою чергу виключає можливість добровільно виконати виконавчий напис у 7-денний термін з моменту отримання постанови про відкриття виконавчого провадження.

При цьому, поручитель несе відповідальність перед іпотекодержателем в межах вартості майна, переданого у заставу.

Крім того, відповідно до п. 6 Постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 13 грудня 2010 року N 3 «Про практику застосування адміністративними судами законодавства у справах із приводу оскарження рішень, дій чи бездіяльності державної виконавчої служби» судам необхідно враховувати, що постанови державного виконавця про стягнення виконавчого збору та накладення штрафу належать до видів відповідальності за невиконання рішення самостійно та за невиконання без поважних причин рішення, що зобов'язує боржника вчинити певні дії, та рішення про поновлення на роботі. Виконавчий збір - це санкція відповідальності майнового характеру, що накладається на боржника за невиконання рішення у строк, встановлений для його самостійного виконання.

За наведених обставин, встановлених колегією суддів, виконавчий збір як санкція відповідальності майнового характеру не може бути застосований до особи, яка самостійно не могла виконати вимогу державного виконавця у встановлений строк.

При цьому, як вбачається з матеріалів справи, позивачем були вчинені дії, спрямовані на виконання рішення суду, а саме направлено листи до органу державної виконавчої служби з проханням роз'яснити порядок добровільного виконання судового рішення з огляду на закріплення у законодавстві процедури реалізації заставленого майна виключно в рамках виконавчого провадження та повідомленням про готовність вчиняти дії для виконання рішення суду у найкоротші терміни.

В зв'язку з вищевикладеним, колегія суддів приходить до висновку, що судом першої інстанції ухвалене законне та обґрунтоване рішення з дотриманням норм матеріального і процесуального права.

Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 71 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Проте, апелянт не надав до суду належних доказів, що б підтверджували факт протиправності рішення суду першої інстанції, та, як суб'єкт владних повноважень - не довів правомірність своїх дій.

Таким чином, підстав для задоволення апеляційної скарги немає, а її доводи спростовуються вище наведеним.

Згідно зі ст. 198, п. 1 ч. 1 ст. 200 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а постанову суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

За таких обставин, апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а постанову суду першої інстанції - без змін.

Керуючись ст.ст. 160, 195, 196, 198, 200, 205, 206, 211, 212, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів

У Х В А Л И Л А:

Апеляційну скаргу Державної виконавчої служби України залишити без задоволення, а постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 30 січня 2014 року - без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржена в порядку та строки передбачені ст. 212 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий суддя:

О.М. Оксененко

Судді: Г.М. Бистрик

О.В. Карпушова

Ухвалу в повному тексті виготовлено 10.06.2014 року.

.

Головуючий суддя Оксененко О.М.

Судді: Бистрик Г.М.

Карпушова О.В.