Ухвала суду № 39234550, 13.06.2014, Апеляційний суд Миколаївської області

Справа №490/629/14-к 13.06.2014 13.06.2014 13.06.2014

Провадження № 11-кп/784/285/14 Категорія ст. 286 ч. 1 КПК України

Головуючий 1 інстанції суддя Селіванова О.О.

Доповідач апеляційної інстанції суддя Гребенюк В.І.

У Х В А Л А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13 червня 2014 року м. Миколаїв

Апеляційний суд Миколаївської області у складі колегії суддів судової палати у кримінальних справах:

Головуючої: Погорєлової Г.М.

Суддів: Рудяка А.В.

Гребенюк В.І.

За участі секретаря судового засідання Змунчілової І.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Миколаєві кримінальне провадження № 12012160010000277 за апеляційною скаргою потерпілого ОСОБА_2 на вирок Центрального районного суду м. Миколаєва від 12 лютого 2014 року, яким обвинуваченого

ОСОБА_3 засуджено за ч. 1 ст. 286 КК України.

Учасники судового провадження:

прокурор Гавенко В.В.

потерпілий ОСОБА_2

представник потерпілого ОСОБА_4

обвинувачений ОСОБА_3

В С Т А Н О В И В :

Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції і вимог апеляційної скарги.

Вироком Центрального районного суду м. Миколаєва від 12 лютого 2014 року

ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, уродженця м. Кременчука Полтавської області, громадянина України, українця, з вищою освітою, не працюючого, одруженого, маючого на утримані неповнолітню дитину ІНФОРМАЦІЯ_4, раніше не судимого, зареєстрованого по АДРЕСА_2; фактично проживаючого на АДРЕСА_3; -

- засуджено за ч. 1 ст. 286 КК України до штрафу у розмірі 3 400 грн. без позбавлення права керувати транспортними засобами.

Постановлено стягнути з ОСОБА_3:

- на користь держави в особі департаменту фінансів Миколаївської міської ради кошти, витрачені Миколаївською міською лікарнею швидкої допомоги м. Миколаєва на лікування потерпілого ОСОБА_2 в сумі 3792 грн. 77 коп.;

- на користь НДЕКЦ УМВС України в Миколаївській області витрати у даному кримінальному провадженні на проведення експертиз на загальну суму 7 936 грн. 08 коп.

Вказаним вироком обвинувачений ОСОБА_3 визнаний винним та засуджений за порушення правил безпеки дорожнього руху як особою, яка керує транспортним засобом, що спричинило потерпілому середньої тяжкості тілесне ушкодження.

В апеляційної скарзі потерпілий ОСОБА_2 просить скасувати вирок відносно обвинуваченого ОСОБА_3 в частині призначеного покарання та ухвалити новий вирок, яким призначити ОСОБА_3 покарання у вигляді обмеження волі строком на 3 роки з позбавленням права керувати транспортним засобом строком на 3 роки.

Узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу.

Потерпілий ОСОБА_2 вважає вирок суду незаконним і таким, що суперечить вимогам ст. ст. 84, 85, 86, 370 КПК України, а висновок суду таким, що не відповідає обставинам справи через те, що суд, на його думку, неповно та необ'єктивно з'ясував і дослідив обставини справи, невірно витлумачив наведені докази, які мають значення по справі. Наводить докладний зміст вироку суду щодо фактичних обставин справи, зазначає про порушення обвинуваченим низки вимог правил дорожнього руху, в тому числі і вказаних у вироку, і вважає, що водій ОСОБА_3 свідомо їх порушував.

Зазначає: що внаслідок цієї ДТП йому спричинені середньої тяжкості тілесні ушкодження у вигляді струсу головного мозку, перелому правого надколінника зі зміщенням; що за весь період часу перебування на лікуванні обвинувачений не намагався вибачитися, налагодити ситуацію, допомогти, і при цьому посилається на перебування на його утриманні сина та дружини та на те, що його робота є єдиним джерелом його доходу, і що суд не з'ясував цих обставин та його відношення до цієї ситуації. Вважає, що обвинувачений не відчуває ніякого розкаяння і далі так буде робити. Як на доказ регулярного порушення ОСОБА_3 безпеки дорожнього руху посилається на довідку управління ДАІ в Миколаївській області від 12.03.2014 року № 9-Б-04-аз за що і притягався до відповідальності.

Також посилається на свою обізнаність щодо працевлаштування ОСОБА_3, який залишився працювати на попередній роботі та неофіційно підробляє водієм таксі. А тому вважає, що оскільки він має постійну роботу і підробіток, тому позбавлення його права керування транспортним засобом не позбавить його джерела доходу. Крім того зазначає, що ОСОБА_3 не надав суду доказів того, що це єдине джерело його доходу.

Вважає призначення ОСОБА_5 самого м'якого покарання. передбаченого санкцією цієї статті кримінального закону, несправедливим, зважаючи на тяжкість наслідків.

Узагальнений виклад позиції інших учасників судового провадження.

В запереченнях обвинувачений ОСОБА_5 просить відмовити в задоволенні апеляційної скарги потерпілого ОСОБА_2 і залишити без змін оскаржуваний вирок Центрального районного суду м. Миколаєва від 12.02.2014 року.

Вважає: що апеляційні вимоги потерпілого щодо застосування до нього найсуворішого покарання, передбаченого санкцією ч. 1 ст. 286 КК України, суперечать п. 7 ч. 1 ст. 393 КПК України, яким визначено, що потерпілий має право подати апеляційну скаргу у частині, що стосується інтересів потерпілого, але в межах вимог, заявлених ним в суді першої інстанції. При цьому зауважує, що в суді першої інстанції від потерпілого не надходило жодних доказів, заперечень та клопотань, і ним не заявлявся і цивільний позов про відшкодування матеріальної або моральної шкоди; що судом всебічно, повно та об'єктивно досліджені обставини справи, а вирок суду є законним та справедливим та таким, що базується на сукупності доказів у справі; що судом надана належна оцінка характеризуючим даним його особи. Спростовуючи твердження апелянта про те, що під час його перебування в лікарні він (ОСОБА_3) не прийшов до нього з вибаченнями та не допомагав, зауважує, що об'єктивно не мав можливості цього зробити, адже сам в цей час перебував у лікарні в тяжкому стані після ДТП. Крім того, зазначає, що його страхова компанія відшкодувала ОСОБА_2 завдану шкоду, внаслідок чого ним і не подавався цивільний позов. А всі інші твердження апелянта вважає не підтвердженими. Тому вважає, що апелянтом не надано доказів тяжких наслідків, буцімто не врахованих судом при обранні міри покарання.

Прокурор Гавенко В.В. заперечував проти апеляційної скарги потерпілого ОСОБА_2 і просив вирок суду в частині призначення покарання залишити без змін.

Представник потерпілого ОСОБА_4 підтримала апеляційну скаргу потерпілого.

Встановлені судом першої інстанції обставини.

14 вересня 2013 року приблизно о 14.00 год. водій ОСОБА_3 в м. Миколаєві керував технічно справним автомобілем DAEWOO SENS реєстраційний номер НОМЕР_1, здійснював рух в м. Миколаєві в умовах світлого часу доби, по мокрій асфальтованій проїзній частині вул. Наваринської від вул. Спаської в напрямку вул. Потьомкінської. При під'їзді до нерегульованого перехрестя вул. Наваринської та вул. В.Морської водій ОСОБА_3 грубо порушив вимоги п. п. 2.3 «б», 12.1, 12.3, 16.12 Правил дорожнього руху України, а саме: проявив неуважність до дорожньої обстановки та її змінам, не контролював свої дії та рух транспортного засобу, яким керував, хоча був зобов'язаний постійно їх контролювати і мав таку змогу, не переконався у відсутності небезпеки іншим учасникам дорожнього руху, при виїзді на перехрестя з вул. В.Морською, не надав переваги в русі автомобілю ВАЗ 2110 реєстраційний номер НОМЕР_2 під керуванням водія ОСОБА_2, який здійснював руху справа від нього по проїзній частині вул. В.Морської в напрямку вул. Пушкінської, та допустив з ним зіткнення.

Внаслідок дорожньо-транспортної пригоди водію ОСОБА_2 були спричинені середньої тяжкості тілесні ушкодження у вигляді струсу головного мозку, перелому правого надколінника зі зміщенням.

Встановлені судом апеляційної інстанції обставини та мотиви, з яких суд апеляційної інстанції виходив при постановленні ухвали, і положення закону, яким він керувався.

Заслухавши доповідь судді, доводи учасників судового кримінального провадження, дослідивши матеріали кримінального провадження № 12012160010000277, обговоривши доводи апеляційної скарги в її межах, апеляційний суд вважає її не підлягаючою задоволенню з таких підстав.

Дослідженим доказам суд першої інстанції дав належну оцінку та обґрунтовано дійшов до висновку про доведеність вини обвинуваченого ОСОБА_3 у вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 286 КК України, та вірно кваліфікував його дії як порушення правил безпеки дорожнього руху як особою, яка керує транспортним засобом, що спричинило потерпілому середньої тяжкості тілесне ушкодження.

Фактичні обставини справи та кваліфікація злочину потерпілим ОСОБА_2 не оспорюються.

При призначенні покарання суд, у відповідності до положень ст. ст. 65, 66 КК України врахував: ступінь тяжкості вчиненого злочину, який є злочином невеликої тяжкості; дані про особу обвинуваченого ОСОБА_3, який за попереднім місцем роботи характеризується позитивно, має на утримані неповнолітню дитину, в результаті цієї ДТП отримав тяжкі тілесні ушкодження; пом'якшуючу покарання обставину - повне визнання вини та щире каяття; а також відсутність обтяжуючих покарання обставин.

З урахуванням зазначеного суд прийшов до вірного висновку про обрання обвинуваченому основного покарання у виді штрафу.

Посилання апелянта ОСОБА_2 на порушення обвинуваченим інших пунктів правил дорожнього руху, які не зазначені у обвинувальному акті та в оскаржуваному вироку, є необґрунтованими, оскільки такі дії обвинуваченому ОСОБА_3 не інкримінувалися. Крім того, це суперечить положенням ч. 3 ст. 349 КПК України, оскільки саме у такому порядку судом була розглянута ця справа і судом за згодою учасників судового провадження визнано недоцільним дослідження доказів щодо тих обставин, які ніким не оспорюються.

Зазначене позбавляє учасників судового провадження права оскаржувати ці обставини в апеляційному порядку.

Твердження потерпілого про свідоме порушення обвинуваченим ОСОБА_3 правил дорожнього руху не ґрунтуються на законі та на матеріалах справи. Так, суб'єктивна сторона цього злочину характеризується необережною формою вини, яка визначається характером відношення винного до наслідків. Самі ж дії або бездіяльність при порушенні правил безпеки дорожнього руху можуть бути як умисними, так і необережними. Проте, матеріали провадження не містять даних щодо вчинення цих порушень умисно.

Доводи потерпілого ОСОБА_2 про те, що обвинувачений не відчуває ніякого розкаяння і далі так буде робити, є лише його припущеннями, а тому не можуть бути підставами для погіршення становища обвинуваченого.

Також безпідставними є і посилання потерпілого як на доказ регулярного порушення ОСОБА_3 безпеки дорожнього руху на довідку управління ДАІ в Миколаївській області від 12.03.2014 року № 9-Б-04-аз про притягнення останнього до відповідальності, оскільки дані цієї довідки свідчать про притягнення обвинуваченого до адміністративної відповідальності за порушення встановленої швидкості руху тричі у протягом 2010 - 2011 років, тобто, за два роки до цієї ДТП і ОСОБА_3 вважається таким, що не притягувався до адміністративної відповідальності, відповідно до ст. 39 КУпАП. А крім того, порушення обвинуваченим у минулому встановленої швидкості руху жодним чином не пов'язано з цією ДТП, оскільки аналогічного порушення при цьому ним не допущено.

Посилання апелянта на тяжкість наслідків - на спричинення йому середньої тяжкості тілесних ушкоджень, як на додаткову підставу для погіршення становища обвинуваченого, не ґрунтуються на законі, оскільки ч. 1 ст. 286 КК України і передбачає кримінальну відповідальність за такі дії, тобто середня тяжкість спричинених тілесних ушкоджень є ознакою цього злочину і тому її не можна повторно враховувати при призначенні покарання.

Доводи потерпілого про поведінку обвинуваченого, який за весь період часу перебування його (потерпілого) на лікуванні не намагався вибачитися, налагодити ситуацію, допомогти, є необґрунтованими і спростовуються матеріалами справи, оскільки в той період часу обвинувачений ОСОБА_3 сам перебував на стаціонарному лікуванні в зв'язку з отриманням тяжких тілесних ушкоджень у цій же ДТП.

Так, з висновку судово-медичної експертизи № 1575 від 25.09.2013 року вбачається, що він з 14.09.2013 року (відразу після ДТП) і на момент проведення експертизи знаходився на стаціонарному лікуванні у нейрохірургічному відділенні ЛШМД м. Миколаєва з тяжкими тілесними ушкодженнями у вигляді перелому тіла 2 шийного хребця, перелому дужок 5 - 6 шийного хребця зліва, перелому остистого одростку 7 шийного хребця, струсу головного мозку, крововиливу голови зправа (а. с. 52 - 53). Таким чином, зазначене виключало фізичну можливість для обвинуваченого вчинення таких дій в той період часу, про які зазначає потерпілий.

Крім того, відповідно до аудіо запису судового розгляду на технічному носії інформації обвинувачений ОСОБА_3 суду пояснив, що приходив до потерпілого і пропонував матеріальну допомогу, проте останній відмовився, сказавши, що запропонована сума є малою. Зазначеного потерпілий ОСОБА_2 не заперечував.

До того ж, як зазначив обвинувачений ОСОБА_3 в своїх запереченнях і що підтвердив в апеляційному суді потерпілий ОСОБА_2, він дійсно отримав виплату страхової компанії обвинуваченого підтверджених ним витрат на лікування в сумі 3 500 грн.

Звісно, це не позбавляє потерпілого права заявити цивільний позов про відшкодування невідшкодованої матеріальної та моральної шкоди і таке право судом першої інстанції потерпілому роз'яснено. Проте, такий цивільний позов потерпілий ОСОБА_2 не заявляв до обвинуваченого ані під час досудового розслідування, ані під час судового розгляду справи.

Що стосується доводів потерпілого про не з'ясування судом його сімейного становища та його відношення до цієї ситуації, то суд у відповідності до вимог закону та з дотриманням загальних засад кримінального провадження, зокрема - змагальності сторін та свободи в поданні ними суду доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, розглянув цю справу, провівши допит обвинуваченого та потерпілого з дотриманням їх прав, із з'ясуванням наявності у кожного з них доповнень судового розгляду та з наданням їм обом права виступити в дебатах. Під час всіх цих дій потерпілий мав змогу дати ті пояснення щодо всіх обставин справи, які вважав за потрібне. Цим своїм правом потерпілий розпорядився на власний розсуд.

Крім того, згідно аудіо запису судового розгляду, суд з'ясовував думку потерпілого щодо основного покарання обвинуваченому, проте, ОСОБА_2 такої відповіді суду не дав.

А тому його доводи в цій частині є безпідставними.

Посилання апелянта на свою обізнаність про працевлаштування ОСОБА_3 на двох роботах є голослівними, оскільки докази цьому в матеріалах справи відсутні.

Не надані такі докази потерпілим та його представником і апеляційному суду. Тому всі інші доводи, пов'язані із цією обставиною, є позбавленими сенсу.

За таких обставин апеляційний суд не вбачає підстав для застосування до обвинуваченого найбільш суворого виду основного покарання, передбаченого санкцією ч. 1 ст. 286 КК України.

Відносно доводів потерпілого ОСОБА_2 про призначення додаткового покарання у виді позбавлення права керувати транспортним засобом та у максимальному розмірі (3 роки), передбаченому санкцією ч. 1 ст. 286 КК України, апеляційний суд приходить до наступного.

Як вбачається з матеріалів даного кримінального провадження, обвинувачений під час ДТП був тверезим і порушення ним правил дорожнього руху, що призвели до цієї ДТП, здебільшого пов'язані з його неуважністю. Так, обвинувачений ОСОБА_3, згідно аудіо запису судового розгляду, суду пояснив, що при проїзді нерегульованого нерівнозначного перехрестя він призупинився перед проїздом вул. В.Морської, не помітив автомобіль потерпілого і поїхав далі, внаслідок чого і сталося зіткнення їх автомобілів. За таких обставин відсутні підстави вважати, що обвинувачений ОСОБА_3 допустив ці порушення ПДР свідомо, як про це твердить апелянт.

Крім того, цей злочин є таким, що вчинений з необережності, і є злочином невеликої тяжкості, і призначення додаткового покарання у даному випадку не є обов'язковим.

Апеляційний суд також враховує, що обвинувачений сам утримує свою родину - дружину і малолітнього сина, оскільки відповідно до довідки Заводського РЦЗ м. Миколаєва від 19.05.2014 року його дружина ОСОБА_7 з 06.05.2014 року перебуває на обліку як безробітна.

Таким чином, апеляційний суд не вбачає підстав для призначення обвинуваченому додаткового покарання, передбаченого ч. 1 ст. 286 КК України.

З урахуванням наведеного відсутні підстави для посилення покарання обвинуваченому ОСОБА_3 та скасування вироку, а тому апеляційна скарга потерпілого ОСОБА_2 не підлягає задоволенню.

Обвинувачений ОСОБА_3 12.06.2014 року подав заяву, яку підтримав під час апеляційного розгляду, про застосування до нього амністії на підставі п. «в» ст. 1 Закону України «Про амністію у 2014 році», посилаючись на наявність у нього неповнолітнього сина ОСОБА_8 ІНФОРМАЦІЯ_4.

Прокурор Гавенко В.В. не заперечував проти застосування до обвинуваченого ОСОБА_3 амністії.

Потерпілий ОСОБА_2 та представник потерпілого ОСОБА_4 не заперечували проти застосування до обвинуваченого амністії, але наполягали на застосуванні додаткового покарання до обвинуваченого.

Клопотання обвинуваченого ОСОБА_3 про застосування до нього акту амністії підлягає задоволенню.

Так, відповідно до п. «в» ч. 1 ст. 1 Закону України «Про амністію у 2014 році» підлягають звільненню від відбування покарання у виді позбавлення волі на певний строк та від інших покарань, не пов'язаних з позбавленням волі, засуджених, окрім іншого, за злочини, вчинені з необережності, які не є особливо тяжкими відповідно до статті 12 Кримінального кодексу України, особи, не позбавлені батьківських прав, які на день набрання чинності цим Законом мають дітей, яким не виповнилося 18 років, тощо.

Вчинений ОСОБА_3 злочин, передбачений ч. 1 ст. 286 КК України, є злочином невеликої тяжкості, вчиненим з необережності; обвинувачений ОСОБА_3, відповідно до свідоцтва про народження серії НОМЕР_3, виданого міським відділом реєстрації актів цивільного стану Миколаївського міського управління юстиції 04.11.2009 року, є батьком малолітнього ОСОБА_9 ІНФОРМАЦІЯ_4 (а. с. 56 із звороту), відносно якого він не позбавлений батьківських прав, відповідно до наданого обвинуваченим листа служби у справах дітей адміністрації Заводського району Миколаївської міської ради від 30.05.2014 року № к-40; згідно довідки ТОВ «НИКОЛАЕВДОМСЕРВИС» від 12.06.2014 року № 1143 малолітній ОСОБА_9 2009 року народження зареєстрований за місцем проживання його матері ОСОБА_7 на АДРЕСА_1 (у Заводському районі м. Миколаєва).

За таких обставин є всі підстави для звільнення обвинуваченого ОСОБА_3 від відбування призначеного судом покарання на підставі п. «в» ч. 1 ст. 1 Закону України «Про амністію у 2014 році».

Керуючись ст. ст. 405, 407, 424, 426, 532 КПК України, ст. ст. 85, 86 КК України, п. «в» ч. 1 ст. 1 Закону України «Про амністію у 2014 році», апеляційний суд, -

У Х В А Л И В :

Апеляційну скаргу потерпілого ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Вирок Центрального районного суду м. Миколаєва від 12 лютого 2014 року відносно ОСОБА_3 залишити без змін.

Задовольнити клопотання обвинуваченого ОСОБА_3 про застосування до нього акту амністії.

На підставі п. «в» ч. 1 ст. 1 Закону України «Про амністію у 2014 році» від 08.04.2014 року ОСОБА_3 звільнити від відбування покарання у виді штрафу в сумі 3 400 грн.

Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення і може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом трьох місяців з дня її проголошення.

С У Д Д І :

Погорєлова Г.М. Рудяк А.В. Гребенюк В.І.