Постанова № 39082529, 03.06.2014, Касаційний господарський суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий господарський суд України)

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

03 червня 2014 року Справа № 926/112/13-г Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

Ткаченко Н.Г. (головуючого), Катеринчук Л.Й. (доповідача), Куровського С.В.розглянувши касаційну скаргу фізичної особи - підприємця ОСОБА_4на постанову та рішенняЛьвівського апеляційного господарського суду від 04.03.2014 року господарського суду Чернівецької області від 06.12.2013 рокуу справі господарського суду № 926/112/13-г Чернівецької областіза позовом фізичної особи - підприємця ОСОБА_4дофізичної особи - підприємця ОСОБА_5; фізичної особи - підприємця ОСОБА_6про відшкодування матеріальної та моральної шкоди на суму 78 734, 67 грн.

за участю позивача - фізичної особи-підприємця ОСОБА_4,

ВСТАНОВИВ :

у січні 2013 року фізична особа - підприємець ОСОБА_4 (далі - позивач) звернулася з позовом до фізичної особи - підприємця ОСОБА_5 (далі - відповідача 1) та фізичної особи - підприємця ОСОБА_6 (далі - відповідача 2) про відшкодування шкоди на суму 78 734, 67 грн., в тому числі матеріальної шкоди на суму 28 734, 67 грн., що становить вартість належного їй та вивезеного відповідачами на зберігання товару за цінами, що склалися на момент звернення до суду з позовом з врахуванням 30 % надбавки, що ставилася позивачем при реалізації товару, а також моральної шкоди на суму 50 000 грн. (том 1, а.с. 3 - 39).

Позов обґрунтований вчиненням відповідачами незаконних дій з перенесення товару, документів та особистих речей позивача з торгового контейнера №5, який не був вчасно звільнений позивачем після закінчення строку дії договору піднайму (оренди), укладеного між позивачем та відповідачем 1, до іншого контейнера на території мікроринку, де позивач здійснював підприємницьку діяльність; при цьому, позивачу перешкоджали в доступі до товару, вивезли контейнер з території ринку в невідоме місце, внаслідок чого позивач не змогла забрати схований там товар вчасно, внаслідок чого товар, який був продуктами харчування втратив свою придатність. Позивачка стверджувала, що в ході розгляду кримінальної справи, порушеної за фактом вчинення відповідачами дій, передбачених статтею 356 Кримінального кодексу України (самоправство), їй стало відомо про те, що при реконструкції мікроринку спірний товар було вивезено за межі ринку, а місцезнаходження товару їй не повідомили.

29.03.2013 року позивачем подано до господарського суду доповнення до позовної заяви, яким, зокрема, збільшено розмір позовних вимог по відшкодуванню матеріальної шкоди до 39 948, 04 грн., однак збільшення розміру позовних вимог не мотивовано жодним розрахунком (том 1, а.с. 112 - 115).

Рішенням господарського суду Чернівецької області від 11.04.2013 року, залишеним без змін постановою Львівського апеляційного господарського суду від 27.06.2013 року, у задоволенні позову відмовлено з підстав недоведення позивачем наявності причинно-наслідкового зв'язку між завданою шкодою та діями відповідачів, спростування винних дій відповідачів у переміщенні товару позивачки з торгового контейнера №5 в інший контейнер згідно вироку Садгірського районного суду м. Чернівці від 17.11.2009 року у кримінальній справі, прояву позивачкою власної недбалості в отриманні товару та недоведення нею обставин втрати належного їй товару внаслідок винних дій відповідачів, що полягали у неналежному збереженні її майна (товару) (том 1, а.с. 125 - 126, 225 - 228).

Постановою Вищого господарського суду України від 03.09.2013 року рішення судів попередніх інстанцій скасовано, справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції з огляду на передчасність висновків судів про відмову у задоволенні позову у зв'язку з недослідженням в повній мірі обставин справи, зокрема, якими доказами відповідачі обґрунтовують факт попередження позивача про необхідність вивезення спірного товару з орендованого контейнера до моменту його фактичного вилучення згідно з Актом від 12.09.2005 року; наявності чи відсутності згоди позивача на зберігання спірного майна в іншому контейнері; хто є власником іншого контейнера, в який було перевезено майно (товар) позивача та чи погоджувався його власник на зберігання майна у спірному контейнері (том 2, а.с. 12 - 17).

12.11.2013 року відповідачами подано до господарського суду заяву про застосування строків позовної давності, яку долучено до матеріалів справи (том 2, а.с. 32 - 33).

За результатами нового розгляду справи, рішенням господарського суду Чернівецької області від 06.12.2013 року (суддя Байталюк В.Д.) у задоволенні позову відмовлено з підстав недоведення позивачем наявності в діях відповідачів складу господарського правопорушення (факту завдання відповідачами збитків знищенням товару позивача, причинно-наслідкового зв'язку між понесеними позивачем збитками у зв'язку із втратою спірного майна (товару) та встановленням в діях відповідача-1 "обачних заходів для збереження майна позивачки") (том 2, а.с. 98 - 101).

Не погоджуючись з прийнятим рішенням, позивачка звернулася до Львівського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просив скасувати рішення суду першої інстанції від 06.12.2013 року та прийняти нове, яким задовольнити позовні вимоги, мотивуючи необґрунтованістю висновків місцевого господарського суду про відмову в позові, як таких, що прийняті за умов неповноти дослідження обставин, що мають значення для справи, та неналежної оцінки доказів, наданих нею на підтвердження наявності в діях відповідачів складу господарського правопорушення.

Постановою Львівського апеляційного господарського суду від 04.03.2014 року (колегія суддів у складі: головуючий суддя - Дубник О.П., судді: Скрипчук О.С., Матущак О.І) апеляційну скаргу залишено без задоволення, а рішення господарського суду Чернівецької області від 06.12.2013 року у даній справі - без змін з тих же підстав, судові витрати за розгляд справи в апеляційному порядку покладено на позивача (том 2, а.с. 142 - 145).

Не погоджуючись з прийнятою постановою, позивач звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить скасувати постанову апеляційного суду від 04.03.2014 року та рішення суду першої інстанції від 06.12.2013 року, прийняти нове рішення про задоволення позову, аргументуючи порушенням судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, зокрема, статті 1 Протоколу №1 до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року, учасницею якої є Україна, статті 6 цієї Конвенції, статті 4 Конституції України, статей 22, 256, 257, 265, 764, 949 - 951 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), статті 223 - 226, 284 Господарського кодексу України (далі - ГК України), статей 22, 34, 43 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України).

Позивач зазначав про неправомірні дії відповідачів щодо перенесення у вересні 2005 року належного йому товару зі спірного торгового контейнера №5, в інший контейнер, місцезнаходження якого позивачу не повідомлялося та змінювалося відповідачами в ході розгляду кримінальної справи у суді; при цьому, лише 05.12.2013 року відповідачі надали господарському суду відомості про місцезнаходження належного позивачу спірного майна (товару), що є продуктами харчування та втратило свою цінність по закінченню строків придатності, внаслідок чого позивачу заподіяно матеріальну шкоду, що становить вартість товару на момент розгляду спору в суді. Також позивач зазначив про помилковість висновків апеляційного суду про необґрунтованість позовних вимог з підстав ненадання суду доказів на підтвердження обставин повного (часткового) знищення спірного товару з вини відповідачів, мотивуючим тим, що спірним товаром, в основному, є продукти харчування, які мають обмежений строк придатності, тому зі спливом дев'яти років з моменту його незаконного вилучення відповідачами у вересні 2005 року до моменту, коли позивачу стало відомо про місцезнаходження торгового контейнера, у який спірний товар було перенесено, у позивача є всі підстави вважати, що належне йому майно (товар) знищене (зіпсоване) та не може бути використане за призначенням внаслідок його неналежного зберігання та безпідставного утримання тривалий час відповідачами.

Колегія суддів Вищого господарського суду України, переглянувши у касаційному порядку постанову апеляційного суду від 04.03.2014 року на підставі встановлених фактичних обставин справи, вивчивши матеріали справи, перевіривши застосування апеляційним судом норм матеріального та процесуального права, обговоривши доводи касаційної скарги, вислухавши скаржника - фізичну особу-підприємця ОСОБА_4, дійшла висновку про наявність правових підстав для часткового задоволення касаційної скарги, виходячи з такого.

Частиною 1 статті 22 ЦК України встановлено, що особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування.

Відповідно до частини 3 статті 386 ЦК України власник, права якого порушені має право на відшкодування завданої йому майнової та моральної шкоди.

При відшкодуванні збитків застосовуються загальні умови відшкодування шкоди визначені статтею 1166 ЦК України, які передбачають, що майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини.

Отже, відповідальність за порушення зобов'язання у вигляді відшкодування збитків настає за наявності таких умов: протиправної дії чи бездіяльності особи; заподіяння збитків в результаті такої дії чи бездіяльності особи; причинного зв'язку між протиправною дією чи бездіяльністю особи та заподіяними збитками; вини боржника.

При цьому, на позивача покладається обов'язок доведення того, що протиправна дія чи бездіяльність заподіювача є причиною, а збитки, які завдані особі, - наслідком такої протиправної поведінки.

Відповідно до частини 1 статті 936 ЦК України, за договором зберігання одна сторона (зберігач) зобов'язується зберігати річ, яка передана їй другою стороною (поклажодавцем), і повернути її поклажодавцеві у схоронності. Статтею 955 ЦК України передбачено, що положення параграфу 1 цієї глави, зокрема статті 936 кодексу, застосовуються до окремих видів зберігання, якщо інше не встановлено положеннями цього кодексу про окремі види зберігання або законом. Статтею 976 ЦК України визначено окремим видом зберігання - зберігання речей, що є предметом спору та передбачено, що дві або більше осіб, між якими виник спір про право на річ, можуть передати цю річ третій особі, яка бере на себе обов'язок після вирішення спору повернути річ особі, визначеній за рішенням суду або за погодженням усіх осіб, між якими є спір. Також, річ, яка є предметом спору, може бути передана на зберігання за рішенням суду. Зберігачем у цьому разі може бути особа, призначена судом, або особа, визначена за домовленістю сторін, між якими є спір. Річ передається на зберігання іншій особі за її згодою, якщо інше не встановлено законом. Зберігач має право на плату за рахунок сторін, між якими є спір.

Статтею 951 ЦК України передбачено, що збитки, завдані поклажодавцеві втратою (нестачею) або пошкодженням речі, відшкодовуються зберігачем:

1) у разі втрати (нестачі) речі - у розмірі її вартості;

2) у разі пошкодження речі - у розмірі суми, на яку знизилася її вартість.

Якщо внаслідок пошкодження речі її якість змінилася настільки, що вона не може бути використана за первісним призначенням, поклажодавець має право відмовитися від цієї речі і вимагати від зберігача відшкодування її вартості.

Згідно з частиною 1 статті 32 ГПК України, доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Частиною 1 статті 33 та частиною 2 статті 34 ГПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Згідно з частинами 1, 2 статті 43 ГПК України, що господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили.

Відповідно до частин 1, 2 статті 101 ГПК України, у процесі перегляду справи апеляційний господарський суд за наявними у справі і додатково поданими доказами повторно розглядає справу. Апеляційний господарський суд не зв'язаний доводами апеляційної скарги і перевіряє законність і обґрунтованість рішення місцевого господарського суду у повному обсязі.

Згідно з частиною 1 статті 11112 ГПК України, вказівки, що містяться у постанові касаційної інстанції, є обов'язковими для суду першої інстанції під час нового розгляду справи.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судами попередніх інстанцій, 18.01.2005 року позивач (орендар) та відповідач 1 (орендодавець) уклали договір піднайму (оренди) торгового павільйону (далі - Договір оренди), згідно з яким та на підставі акта приймання-передачі торгівельного місця №5 відповідач 1 передав, а позивач прийняв в піднайм (оренду) торговий павільйон загальною площею 18 кв.м., який розміщений на території ринку "Фортуна", що по вул. Калинівська, 43 в м. Чернівці, для здійснення господарської діяльності (том 1, а.с. 100 - 101, 102). Зазначений договір за своєю правовою природою був суборендою, оскільки відповідно до пункту 1 Договору оренди Орендодавець передав Орендарю торговий павільйон, яким він користувався на праві оренди. Як вбачається з пункту 4.1. Договору оренди та встановлено судами, спірний договір оренди припинив свою дію 01.06.2005 року.

Також судами встановлено, що відповідно до пункту 4.3 зазначеного договору, для продовження договору оренди на новий термін сторони передбачили досягнення згоди та укладення нового Договору оренди між сторонами в період одного місяця до моменту закінчення терміну дії цього Договору (том 1, а.с. 56-зворот), що спростовує доводи позивача про безумовне продовження його дії без укладення додаткового договору з посиланням на статтю 764 ЦК України, оскільки відповідно до частини 3 статті 6 ЦК України, сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд. З огляду на зазначене суди дійшли висновку про припинення дії договору піднайму станом на вересень 2005 року.

Суди встановили, що 12.09.2005 року комісією у складі: ОСОБА_5, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9 у присутності понятих ОСОБА_10, ОСОБА_11 було проведено вилучення товару, який знаходився в спірному торговому павільйоні №5, здійснено його опис, а також переміщено товар до камери схову (іншого контейнера), який на той час знаходився на території того ж ринку "Фортуна", про що було складено відповідний акт виїмки речей від 12.09.2005 року (том 1, а.с. 18 - 21).

Судом першої інстанції встановлено, що належне позивачу спірне майно (товар) перевезено відповідачем 1 у камеру схову (контейнер №8), яку спочатку було розміщено на території ринку, де позивач здійснював підприємницьку діяльність, камера схову перебувала у користуванні відповідача 1 на підставі укладеного з відповідачем 2 договору найму контейнера під камеру схову від 18.01.2005 року; пунктом 4.1. зазначеного договору строк його дії визначено з 18.01.2005 року по 31.12.2007 року (том 2, а.с. 79 - 84). Зазначені обставини встановлені судами згідно вироку Садгірського районного суду від 17.11.2009року у справі за обвинуваченням ОСОБА_5 в скоєнні самоуправства. Отже, відповідно до частини 3 статті 35 ГПК України встановлені обставини щодо дій сторін є преюдиційними (том 1, а.с. 11 - 15, 16 - 17).

З огляду на встановлене, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що на момент проведення комісійної виїмки спірного товару з торгового павільйону №5, камера схову (контейнер №8) перебувала у користуванні відповідача 1, відтак, саме відповідач 1 був зобов'язаний зберігати належне позивачу спірне майно (товар).

При цьому, у мотивувальній частині рішення суду першої інстанції від 06.12.2013 року міститься висновок про те, що виїмка спірного товару відповідачем 1 з торгового контейнера №5 здійснювалася без достатніх правових підстав, оскільки відповідачами не було погоджено з позивачем, як з власником спірного майна (товару), обставин його переміщення в інший контейнер з подальшим зберіганням товару у зазначеному контейнері, як камері схову, та вимог щодо передачі спірного майна третій особі згідно статті 955 ЦК України (том 2, а.с. 100).

Судами встановлено обставини надіслання відповідачем 1 на адресу позивача листів від 28.09.2005 року, від 23.11.2005 року та 07.11.2006 року, одержання яких позивачем підтверджується повідомленнями про вручення поштового відправлення, згідно з якими позивача повідомлено про необхідність звільнити камеру схову, в якій знаходиться належне йому спірне майно (товар), яке було переміщене відповідачами із торгового павільйону №5 після закінчення строку дії договору його суборенди (том 2, а.с. 64 - 69).

Однак, суди не дали жодної оцінки тим обставинам, що зазначені попередження про необхідність звільнення камери схову мали місце після фактичного переміщення спірного товару в зазначену камеру схову 12.09.2005 року з порушенням норм цивільного законодавства згідно статті 955 ЦК України.

Відтак, висновки судів про вжиття відповідачем 1 "обачних заходів для збереження майна позивачки" не узгоджуються з вимогами статті 955 ЦК України, яка передбачає можливість передачі спірного майна на відповідальне зберігання третій особі, а не відповідачем 1 самій собі шляхом його переміщення в інший контейнер.

Отже, висновки суду першої інстанції про відмову в позові у резолютивній частині, суперечать висновкам мотивувальної частини рішення суду про переміщення спірного майна з порушенням вимог цивільного законодавства та не узгоджуються з вимогами статей 955, 951 ЦК України про відповідальність зберігача майна за втрату (пошкодження) прийнятого ним на відповідальне збереження майно.

Апеляційний суд, переглядаючи справу в повному обсязі, погодився з висновками суду першої інстанції про відмову в позові та не знайшов правових підстав для зміни чи скасування рішення суду першої інстанції від 06.12.2013 року у даній справі.

Колегія суддів касаційного суду не погоджується з висновками апеляційного суду про залишення без змін рішення суду першої інстанції від 06.12.2013 року про відмову у задоволенні позовних вимог та вважає їх передчасними з огляду на таке.

Переглядаючи справу в повному обсязі, апеляційний господарський суд, в порушення приписів статей 43, 101, 11112 ГПК України не перевірив виконання судом першої інстанції обов'язкових вказівок суду касаційної інстанції згідно Постанови Вищого господарського суду від 03.09.2013 року у даній справі та не дослідив якими доказами відповідачі обґрунтовують обставини попередження позивача про необхідність вивезення товару з орендованого контейнера №5 до моменту його фактичного вилучення згідно з Актом від 12.09.2005 року (том 1, а.с. 18 - 21).

Також апеляційним судом не надано оцінки доводам позивача згідно апеляційної скарги про наявність вини відповідачів у втраті (псуванні) спірного майна (товару), у зв'язку з переміщенням його в інший контейнер, місцезнаходження якого позивачу не було відомо до 05.12.2013 року з посиланням на підтвердження зазначених обставин матеріалами справи, не дано оцінки встановленим за вироком Садгірського районного суду м. Чернівці від 23.02.2010року фактичним обставинами передачі спірного майна відповідачкою 1 самій собі, в порушення вимог статті 955 ЦК України про можливість передачі спірного майна третій особі за погодженням з власником майна.

З огляду на таке, колегія суддів касаційного суду дійшла висновку про те, що апеляційним судом не перевірено доводів позивача про порушення відповідачами норм цивільного законодавства про зберігання спірних речей, про завдання йому шкоди внаслідок втрати спірних речей (в більшості продуктів харчування) з вини відповідачів, як осіб, які своїми діями по незаконному вилученню спірного майна та поміщенню його без згоди позивача в контейнер, місцезнаходження, якого не було належно повідомлено позивачу, позбавили позивача права власності на спірне майно, тривалий період (з 2005 по 2009 рік) чинили позивачу перешкоди в отриманні майна, не допускаючи її до опечатаного ними контейнеру, зокрема, в присутності працівників міліції, а перевізши контейнер з території ринку в невідоме інше місцезнаходження, повністю позбавили її доступу до належного їй на праві власності майна. Зазначені дії відповідачів, на думку позивача, зумовили спочатку втрату цінності спірного майна, як продуктів харчування, а в подальшому повну втрату спірного майна, внаслідок чого позивачу завдано матеріальну шкоду, яка відповідає вартості майна на момент розгляду справи судом. Факту повернення майна відповідачами не доведено, що на думку позивача доводить їх винні дії по завданню шкоди внаслідок неналежного зберігання її майна.

Колегія суддів касаційного суду вважає за необхідне зазначити, що рішення суду, як найважливіший акт правосуддя покликане забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав та свобод людини та здійснення проголошеного Основним Законом України принципу верховенства права, у зв'язку з чим суди повинні неухильно додержуватися вимог про законність та обґрунтованість рішення у справі.

Пунктами 1, 4 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про судове рішення" №6 від 23.03.2012 року роз'яснено про те, що рішення з господарського спору повинно прийматись у цілковитій відповідності з нормами матеріального і процесуального права та фактичними обставинами справи, з достовірністю встановленими господарським судом, тобто з'ясованими шляхом дослідження та оцінки судом належних і допустимих доказів у конкретній справі. Господарським судам слід виходити з того, що рішення може ґрунтуватись лише на тих доказах, які були предметом дослідження і оцінки судом. При цьому, необхідно мати на увазі, що згідно зі статтею 43 ГПК України наявні докази підлягають оцінці у їх сукупності і жодний доказ не має для господарського суду заздалегідь встановленої сили.

З огляду на зазначене, колегія суддів Вищого господарського суду України дійшла висновку про те, що апеляційний суд, перевіряючи справу в повному обсязі, не дослідив всіх обставин, що мають значення для правильного вирішення спору, та не спростував доводів апеляційної скарги про наявність в діях відповідачів складу господарського правопорушення з посиланням на належні та достатні докази та норми матеріального і процесуального права, не усунув протиріччя у висновках мотивувальної та резолютивної частини рішення суду першої інстанції, у зв'язку з чим дійшов передчасного висновку про залишення без змін рішення суду першої інстанції від 06.12.2013 року про відмову в позові.

За таких обставин, колегія суддів Вищого господарського суду України, діючи в межах повноважень суду касаційної інстанції, згідно статей 1115, 1119 ГПК України, вважає, що оскаржувана постанова Львівського апеляційного господарського суду від 04.03.2014 року прийнята з порушенням норм процесуального права та підлягає скасуванню, а апеляційна скарга фізичної особи - підприємця ОСОБА_4 від 16.12.2013 року на рішення господарського суду Чернівецької області від 06.12.2013 року у даній справі - переданню на новий апеляційний розгляд до Львівського апеляційного господарського суду.

При новому апеляційному розгляді справи апеляційному суду належить із застосуванням норм матеріального права, які регулюють особливості зберігання майна сторін, щодо якого існує спір, дослідити обставини справи, перевірити зазначені вище доводи позивача про скоєння відповідачами господарського правопорушення, внаслідок якого позивачу завдано шкоду, перевірити наявність складу господарського правопорушення, зокрема, розмір шкоди та її розрахунок та дійти висновку про можливість задоволення (відхилення) його позовних вимог у даній справі. Також у випадку встановлення обставин порушення діями (бездіяльністю) відповідачів прав позивача апеляційному суду належить вирішити питання про застосування до спірних правовідносин позовної давності згідно заяви відповідачів від 12.11.2013 року (том 2, а.с. 32 - 33), враховуючи при обчисленні її перебігу вимоги частини 2 статті 265 ЦК України.

На підставі викладеного, керуючись статтями 1115, 1117, 1119 - 11111 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України,

П О С Т А Н О В И В :

1. Касаційну скаргу фізичної особи - підприємця ОСОБА_4 задовольнити частково.

2. Постанову Львівського апеляційного господарського суду від 04.03.2014 року у справі №926/112/13-г скасувати, апеляційну скаргу фізичної особи - підприємця ОСОБА_4 від 16.12.2013 року на рішення господарського суду Чернівецької області від 06.12.2013 року у справі №926/112/13-г передати на новий апеляційний розгляд до Львівського апеляційного господарського суду.

Головуючий Н.Г. Ткаченко

Судді Л.Й. Катеринчук

С.В. Куровський