Рішення № 39013023, 20.05.2014, Приморський районний суд м. Одеси

Справа № 522/3003/14-ц

Н.п. 2/522/4485/14

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

20 травня 2014 року Приморський районний суд м. Одеси

у складі: головуючого судді - Бондаря В.Я.

при секретарі - Іщик О.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду м. Одеси цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права власності,

ВСТАНОВИВ:

Позивач ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, у якому просив визнати за ним право власності на 2/3 частини житлової квартиру та нежитлове приміщення горища, розташовані за адресою: АДРЕСА_1. При цьому посилався на те, що починаючи з січня 2006 року по 14 жовтня 2011 року він спільно проживав з ОСОБА_2 у цивільному шлюбу. У подальшому 14 жовтня 2011 року між сторонами був зареєстрований шлюб, про що зроблений відповідний актовий запис в книзі реєстрації шлюбів за № 779. Під час спільного проживання з відповідачем у цивільному шлюбі у період з червня 2006 року по листопад 2007 року за згодою відповідача ОСОБА_1 за рахунок особистих коштів зробив капітальний ремонт даху нежитлового приміщення горища під АДРЕСА_1, і квартири під АДРЕСА_1, загальною площею 86,1 кв.м.. Вказане нерухоме майно належить ОСОБА_2 згідно до Договору купівлі-продажу від 24.04.2002 року, зареєстрованому у реєстрі за № 4-1751, та Договору купівлі-продажу від 30.04.2004 року, зареєстрованому у реєстрі за № 515. З метою створення належних умов для спільного проживання у цивільному шлюбі з відповідачем для здійснення капітального ремонту вищевказаних об'єктів позивач придбав будівельні матеріали на загальну суму 117 606, 00 грн. та сплатив робітникам за виконанні ремонтні роботи кошти на загальну суму у розмірі 53 773, 00 дол. США. Вартість майна з урахування вкладених позивачем особистих заощаджень зросла до 677 368, 00 грн. Враховуючи, що вклад відповідача у спірне майно становити 94 752, 00 грн., а решту витрат у розмірі 582 516, 00 грн. було здійснено ОСОБА_1 за власні кошти, він вважає, що його частка складає 2/3 від загальної вартості нерухомості. 05 грудня 2012 року відповідач зареєструвалась за адресою: АДРЕСА_1. Оскільки відповідач добровільно не бажає здійснити поділ житлової квартири і нежитлового приміщення горища із врахуванням дійсних витрат, що були здійсненні сторонами, ОСОБА_1 змушений звернутись до суду з відповідним позовом.

Позивач у судовому засіданні позовні вимоги підтримав у повному обсязі, просив задовольнити. Представник відповідача ОСОБА_4 у судовому засіданні позов визнав у повному обсязі, про що надав також письмову заяву.

Згідно з ч. 1 ст. 174 ЦПК України, позивач може відмовитися від позову, а відповідач - визнати позов протягом усього часу судового розгляду, зробивши усну заяву.

Частина 2 ст. 174 ЦПК України передбачає, що до ухвалення судового рішення у зв'язку з відмовою позивача від позову або визнанням позову відповідачем, суд роз'яснює сторонам наслідки відповідних процесуальних дій, перевіряє, чи не обмежений представник сторони, який висловив намір вчинити ці дії, у повноваженнях на їх вчинення.

Суд приймає до уваги, що у разі визнання відповідачем позову суд ухвалює рішення про задоволення позову лише у випадках наявності для того законних підстав. Якщо визнання відповідачем позову суперечить закону або порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, суд відмовляє у прийнятті визнання відповідачем позову і продовжує розгляд справи (частина четверта статті 174 Цивільного процесуального кодексу України).

Дослідивши матеріали справи, суд постановив ухвалу про відмову у прийнятті визнання відповідачем позову і продовжив судовий розгляд.

Заслухавши пояснення сторін, дослідивши матеріали справи, суд приходить до висновку, що у задоволенні позовних вимог слід відмовити з наступних підстав.

Судом встановлено, що 24 квітня 2002 року за договором купівлі-продажу, посвідченим державним нотаріусом Першої одеської державної нотаріальної контори Алексєєвою О.В., зареєстрованим у реєстрі за № 4-1751, ОСОБА_2 купила квартиру під АДРЕСА_1, яка в цілому складалась з чотирьох кімнат, загальною площею 86, 1 кв.м., житловою площею - 50, 0 кв.м.

13 квітня 2004 року за договором купівлі-продажу, посвідченим приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу ОСОБА_6, зареєстрованим у реєстрі за № 515, ОСОБА_2 купила індивідуально визначене майно комунальної власності у вигляді нежитлового приміщення горища під АДРЕСА_1.

14 жовтня 2011 року Першим Приморським відділом державної реєстрації актів цивільного стану Одеського міського управління юстиції був зареєстрований шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2, про що зроблено відповідний актовий запис за № 779, свідоцтво про шлюб серії НОМЕР_1.

У відповідності до ст.ст. 3, 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України.

Відповідно до ст.15 ЦК кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до ст.16 ЦК кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, зокрема, визнання права.

Згідно ч. 1 ст. 321 ЦК України, право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Згідно ст. 392 Цивільного кодексу України, власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

У відповідності до ст..182 ЦК України, право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації.

Ст.1 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», державна реєстрація речових прав на нерухоме майно - офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення прав на нерухоме майно, обтяження таких прав шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

У відповідності до ч.1 ст. 3 даного закону, державна реєстрація прав є обов'язковою.

Інформація про права на нерухоме майно та їх обтяження підлягає внесенню до

Державного реєстру прав.

Згідно до ч. 6 ст. 3 вищевказаного закону, будь-які правочини щодо нерухомого майна (відчуження, управління, іпотека тощо) вчиняються, якщо право власності чи інше речове право на таке майно зареєстровано згідно з вимогами цього Закону, крім випадків, передбачених частиною четвертою цієї статті та статтею 4-1 цього Закону.

Відповідно до ст.. 4 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», обов'язковій державній реєстрації підлягають речові права та обтяження на нерухоме майно, розміщене на території України, що належить фізичним та юридичним особам, державі в особі органів, уповноважених управляти державним майном, іноземцям та особам без громадянства, іноземним юридичним особам, міжнародним організаціям, іноземним державам, а також територіальним громадам в особі органів місцевого самоврядування, а саме: право власності на нерухоме майно.

Частиною 3 ст. 10, ст. 60 ЦПК передбачено, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності. Сторони мають рівні права щодо надання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Суд сприяє всебічному і повному з'ясуванню обставин справи.

Згідно зі ст. 57 ЦПК України доказами є будь-які фактичні дані на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Відповідно до ст. 58 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Як зазначено у ч. 2 ст. 59 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Згідно ст. 58 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування

Відповідно до ч.ч. 1-3 ст. 212 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

Стаття 213 ЦПК України вимагає від суду повно та всебічно з'ясувати обставини, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, дослідити всі докази в їх сукупності.

Виходячи з принципу процесуального рівноправ'я сторін і враховуючи обов'язок кожної сторони довести ті обставини, на які вона посилається, необхідно в судовому засіданні дослідити кожний доказ, наданий сторонами на підтвердження своїх вимог або заперечень, який відповідає вимогам належності та допустимості доказів (п. 27 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 2009 року № 2 «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції»).

Натомість сторони у передбаченому законом порядку не довели обставини, на які містить посилання позовна заява. Зокрема, не надано відповідних доказів, що спірне нерухоме майно належить ОСОБА_2 на праві власності, а також про відсутність зареєстрованих обтяжень на квартиру та нежитлове приміщення горища, розташовані за адресою: АДРЕСА_1. Таким чином, суд не має можливості зробити висновок, що задоволення позовних вимог ОСОБА_1 не суперечать закону та не порушують права, свободи чи інтереси інших осіб.

У відповідності до п.2 Постанови Пленуму Верховного суду України від 18.12.2009 року № 14 «Про судове рішення», обґрунтованим визнається рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, які були досліджені в судовому засіданні і які відповідають вимогам закону про їх належність та допустимість, або обставин, що не підлягають доказуванню, а також якщо рішення містить вичерпні висновки суду, що відповідають встановленим на підставі достовірних доказів обставинам, які мають значення для вирішення справи.

З урахуванням вищевикладеного, суд приходить до висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 задоволенню не підлягають.

Керуючись ст.ст. 10, 11, 60, 81, 88, ч. 3 ст. 209, ст.ст. 213-215, ст. 218 ЦПК України, суд

ВИРІШИВ:

У задоволенні позову ОСОБА_1 - відмовити.

Апеляційна скарга на рішення суду першої інстанції подається протягом десяти днів з дня його проголошення. Особи, яки брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.

Суддя: Бондар В.Я.