Рішення № 38981552, 29.05.2014, Апеляційний суд Сумської області

Справа №592/3381/13-ц Головуючий у суді у 1 інстанції - Корольова Г. Ю.Номер провадження 22-ц/788/985/14 Суддя-доповідач - Сибільова Л. О. Категорія - 46

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29 травня 2014 року колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Сумської області в складі:

головуючого-судді - Сибільової Л. О.,

суддів - Дубровної В. В., Маслова В. О.,

за участю секретаря судового засідання - Назарової О.М.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні апеляційного суду цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_3, поданою його представником ОСОБА_4,

на рішення Ковпаківського районного суду м. Суми від 18 квітня 2014 року

у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_5 про визнання права власності на майно подружжя

та за зустрічним позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_3 про визнання права власності на майно подружжя,

в с т а н о в и л а:

28 березня 2013 року ОСОБА_3 в особі свого представника звернувся до суду з вказаним позовом, мотивуючи вимоги тим, що з 09 квітня 1983 року перебував у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_5 26 листопада 2008 року шлюб між ними було розірвано.

За час їх спільного проживання ними була придбана квартира АДРЕСА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 23 вересня 2000 року, яка зареєстрована на ім'я ОСОБА_5

Посилаючись на те, що квартира є спільним сумісним майном подружжя, просив визнати за ним право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1.

21 червня 2013 року ОСОБА_5 звернулась до суду з зустрічним позовом , мотивуючи вимоги тим, що вона перебувала з ОСОБА_3 з 09 квітня 1983 року у зареєстрованому шлюбі, який був розірваний за рішенням Ковпаківського районного суду м. Суми від 12 грудня 2006 року, а не 26 листопада 2008 року, як зазначив ОСОБА_3

З позивачем вони припинили спільне проживання та ведення спільного господарства з початку 2006 року.

Позивачу було відомо з 2000 року про договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, власником якої є вона, проте своїм правом позивач у передбачені законодавством України строки не скористався.

За час шлюбу ними було набуто земельну ділянку, яка зареєстрована на ім'я ОСОБА_3, яка розташована в АДРЕСА_4, загальною площею 0,12 га, з яких частина з цільовим призначенням - для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських будівель і споруд та частина з цільовим призначенням - для ведення особистого селянського господарства.

Просила визнати за нею право власності на 1/2 частину земельної ділянки, яка зареєстрована на ім'я ОСОБА_3 та розташована в АДРЕСА_4, загальною площею 0,12 га.

Рішенням Ковпаківського районного суду м. Суми від 18 квітня 2014 року в задоволенні позовів обох сторін відмовлено.

В апеляційній скарзі ОСОБА_3 в особі свого представника ОСОБА_4, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду обставинам справи, просить рішення скасувати в частині відмови ОСОБА_3 у задоволенні позову про визнання за ним права власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 і ухвалити нове рішення, яким задовольнити його позовні вимоги.

Вказує, зокрема, що суд першої інстанції, відмовляючи йому в задоволенні позову, не взяв до уваги той факт, що предметом позову було визначення частки у спільному майні, а не його розподіл, але навіть для вимоги про поділ спільного майна подружжя початок позовної давності виникає не з дати набрання законної сили рішенням суду про розірвання шлюбу, а від дня, коли співвласник дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності. Про це, зокрема, йдеться у п.15 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року №11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя». Його право на спірну квартиру відповідач до лютого 2013 року не оспорювала.

В іншій частині рішення суду не оскаржується.

Вислухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представника позивача, який підтримав скаргу з мотивів, в ній викладених, відповідача та її представника, які заперечують проти скарги та вважають рішення суду вірним, дослідивши матеріали справи та перевіривши законність та обгрунтованість рішення суду першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.

Згідно ст. 213 ЦПК України, рішення суду повинно бути законним та обгрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обгрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Рішення суду в оскаржуваній частині не відповідає вказаним вимогам процесуального закону.

Вирішуючи спір та відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_3, суд першої інстанції виходив з того, що позивач пропустив позовну давність, оскільки звернувся з позовом до суду 22 березня 2013 року, а позовна давність обчислюється з моменту розірвання шлюбу між сторонами та добровільного розподілу спільно набутого майна, і про її застосування просить відповідач.

З таким висновком суду погодитись не можна, оскільки він не узгоджується з обставинами справи та не відповідає вимогам матеріального та процесуального права.

З матеріалів справи вбачається, що сторони перебували у зареєстрованому шлюбі з 09 квітня 1983 року, мають двох дочок (а.с. 4).

Рішенням Ковпаківського районного суду м. Суми від 12 грудня 2006 року шлюб між ними розірвано. Розірвання шлюбу зареєстроване у відділі рацс 26 листопада 2008 року (а.с. 6, 12, 61).

За час перебування в шлюбі сторони на підставі договору купівлі-продажу від 23 вересня 2000 року, оформленого на ім'я відповідача ОСОБА_5 як покупця, придбали трикімнатну квартиру АДРЕСА_1 (а.с.5, 252-262).

Відповідач не спростувала пояснень представника позивача в тій частині, що спірна квартира була придбана, в тому числі, за кошти, отримані від продажу спадкового майна, належного позивачеві ОСОБА_3, сторони визнають, що майно придбане як спільне майно подружжя.

Є помилковим посилання суду як на правову підставу для визначення статусу спірної квартири як спільного сумісного майна подружжя на момент її придбання на ст. 60 СК України, оскільки право власності на неї виникло у подружжя на підставі договору купівлі-продажу від 23 вересня 2000 року, тобто на підставі ст. 22 КпШС України.

Згідно вказаної норми закону, майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один із них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку.

Ст. 28 КпШС України передбачала, що в разі поділу майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя, їх частки визнаються рівними.

Ч. 3 ст. 29 КпШС встановлювала, що для вимоги про поділ майна, яке є спільною сумісною власністю розведеного подружжя, встановлюється трирічний строк позовної давності.

Аналогічні норми містяться в нині діючому СК України.

Відповідно до ч. 1 ст. 69 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.

Відповідно до ч. 1 ст. 70 СК України у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Відповідно до ст. 72 СК України позовна давність не застосовується до вимог про поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, якщо шлюб між ними не розірвано. До вимоги про поділ майна, заявленої після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у три роки. Позовна давність обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності.

Згідно ст. 68 СК України, роз'яснень, які містяться в п. 19 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року №11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності подружжя на майно, набуте за час шлюбу.

Згідно ст. ст. 256, 257 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Відповідно до ч. ч. 3, 4 ст. 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Згідно роз'яснень, які містяться у п.15 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року №11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», початок позовної давності для вимоги про поділ майна подружжя, шлюб якого розірвано, обчислюється не з дати прийняття постанови державного органу РАЦС (статті 106, 107 СК) чи з дати набрання рішенням суду законної сили (статті 109, 110 СК), а від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності (ч. 2 ст. 72 СК).

Згідно ст. ст. 10, 60 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, передбачених цим Кодексом.

Відповідач всупереч вказаним вимогам процесуального закону не довела факту спливу позовної давності за позовом ОСОБА_3 до неї про визнання права власності на ? частину квартири, а тому висновок суду в цій частині є помилковим.

Сама позивачка не спростувала той факт, що спірна квартира придбавалась сторонами як спільна сумісна власність подружжя.

Її заперечення проти позову та заява про застосування позовної давності грунтуються на доводах про те, що після придбання квартири в 2000 році позивач знав про придбання квартири на її ім'я, а після розірвання шлюбу в 2006 році не цікавився квартирою, вона сама несла витрати по її утриманню, ремонту (а.с. 85-147).

Проте вказані обставини і такі доводи, з якими помилково погодився суд, не свідчать про те, що позивач пропустив позовну давність для звернення до суду за захистом свого порушеного чи оспорюваного права як співвласника квартири, оскільки в справі взагалі відсутні докази тому, що між сторонами виник спір щодо квартири в 2006 році і про те, що відповідач з цього часу заперечувала чи не визнавала його право власності на частину спірної квартири, придбаної як спільне майно подружжя.

Відсутні в справі і докази тому, що до виникнення даного спору в суді сторони у встановленому законом порядку поділили спільно нажите майно.

Відповідач не спростувала доводів позивача про те, що спір з приводу квартири виник в 2013 році - з часу, коли між сторонами виник спір з приводу визначення часток їх права власності в ній з метою, як стверджують сторони, подальшого розпорядження відповідачем своєю часткою на користь дочок сторін.

Вказані обставини відповідач не оспорила, підтвердивши і в засіданні суду апеляційної інстанції те, що квартира набувалась як спільне майно подружжя, проте не довела того, що сторони поділили майно таким чином, що їй дісталась спірна квартира.

З огляду на зазначені обставини, висновок суду про те, що позовна давність почала спливати з часу розірвання шлюбу між сторонами, не ґрунтується на обставинах справи та нормах матеріального права, оскільки після розірвання шлюбу в 2006 році право позивача як співвласника спірної кватири, в тому числі і на користування нею, ніким не оспорювалось, визнавалось відповідачем і не заперечувалось нею, що не давало підстав позивачеві вважати свої права щодо спірної квартири порушеними..

З огляду на зазначене є необгрунтованими посилання суду на ч. 3 ст. 61 ЦПК України, згідно якої обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, як на доказ того, що спір виник саме з часу ухвалення рішення про розірвання шлюбу.

Посилання відповідача на довідку прикордонної служби (а.с.67-68) та на покази свідків на підтвердження тієї обставини, що позивач з 2006 року проживає в Росії, також не спростовують втрати ним права на вказану квартиру як на власність та сплив позовної давності за його вимогами за відсутності доказів про те, що його право на цю квартиру як співвласника відповідачем не визнавалось.

Таким чином, обставини справи дають підстави вважати, що і на час розгляду справи позивачка не спростовує тієї обставини, що спірна квартира набута у спільну сумісну власність сторін, а не нею самою, а тому її доводи про втрату відповідачем можливості визначення своєї частки у власності за спливом позовної давності є безпідставними.

Не спростувала вона і доводів позивача про те, що він, за наявності у їх власності ще однієї квартири в м. Суми, приватизованої на чотирьох членів сім'ї, де він зареєстрований, та тієї обставини, що в спірній квартирі проживає сім'я їх дочки, ніколи не був обмежений в доступі до квартири як до належного йому на праві власності майна, не вважав своє право на це майно порушеним чи обмеженим.

Доказом того, що спір виник саме в лютому 2013 року є і електронний лист, надісланий відповідачем одній з дочок, чого вона не спростувала, з приводу спору щодо квартир (а.с.207).

За таких обставин оскаржуване рішення суду першої інстанції не можна визнати законним і обґрунтованим, воно підлягає скасуванню в частині відмови в задоволенні позову ОСОБА_3 з ухваленням нового рішення в цій частині про задоволення позову.

Згідно п. п. 3, 4 ч.1, ч. ч. 2, 3 ст. 309 ЦПК України, підставами для скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення або зміни рішення є порушення або неправильне застосування норм матеріального або процесуального права; невідповідність висновків суду обставинам справи, норми матеріального права вважаються порушеними або неправильно застосованими, якщо застосовано закон, який не поширюється на ці правовідносини, або не застосовано закон, який підлягав застосуванню; порушення норм процесуального права можуть бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи.

Звертаючись з позовом до суду, позивач зазначив ціною позову ? вартості квартири - 9301 гр., вказаної в договорі купівлі-продажу, а в ході розгляду справи була надана довідка Сумського МБТІ про інвентаризаційну вартість квартири 58628 гр. (а.с. 5, 224).

Згідно п. 2 ч. 1 ст. 80 ЦПК України, ціною позову при визнанні права власності на майно є вартість майна.

З наданого апеляційному суду висновку будівельно-технічного дослідження спеціаліста вбачається, що ринкова вартість спірної квартири складає 214620гр., тобто ціна позову в даній справі становить 1/ 2частина її вартості -107310 гр. (а.с.244-251).

При зверненні з позовом до суду позивач сплатив судовий збір в сумі 229, 4гр, хоча сплаті підлягало, виходячи з ринкової вартості квартири - 1073,1 гр.

На підставі ст. 88 ЦПК України з відповідача ОСОБА_5 підлягає стягненню в доход держави судовий збір за подачу позову до суду в цій частині 1073, 1 гр. - 229, 4 гр. = 843, 7 гр., а на користь позивача ОСОБА_3 на повернення судового збору підлягає стягненню: 229, 4 гр. судового збору, сплачених ним при зверненні з позовом до суду та 146, 57 гр. + 389,98 гр. - сума, сплачена при оскарженні рішення суду, а також 114, 7 гр. сплачених за забезпечення позову, всього = 880,65 гр. (а.с. 1, 46, 49, 234, )

Керуючись ст.ст. 303, 307, 309, 313, 314, 316 ЦПК України, колегія суддів

в и р і ш и л а:

Апеляційну скаргу ОСОБА_3, подану його представником ОСОБА_4, задовольнити.

Рішення Ковпаківського районного суду м. Суми від 18 квітня 2014 року в даній справі в частині відмови в задоволенні позову ОСОБА_3 до ОСОБА_5 скасувати.

Позов ОСОБА_3 до ОСОБА_5 про визнання права власності задовольнити.

Визнати право власності ОСОБА_3 на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1.

Стягнути з ОСОБА_5, ідентифікаційний номер НОМЕР_1, на користь ОСОБА_3 судовий збір в сумі 880,65 гр. і в доход держави на рахунок 31211206780002, МФО 837013, ЄДРПОУ 37970593, отримувач УДКС у м. Суми (м. Суми), 22030001, судовий збір в сумі 843, 7 гр.

Рішення набирає законної сили з моменту його проголошення і може бути оскаржене в касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання ним законної сили.

Головуючий -

Судді -