Постанова № 38730274, 13.05.2014, Львівський апеляційний господарський суд

ЛЬВІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

79010, м.Львів, вул.Личаківська,81

____________________

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"13" травня 2014 р. Справа № 914/2688/13

Львівський апеляційний господарський суд в складі колегії суддів: головуючого судді Юрченка Я.О., суддів Хабіб М.І., Зварич О.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу заступника прокурора Центрального регіону

України з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері, м.Київ

на рішення господарського суду Львівської області від 02.12.2013 року

у справі № 914/2688/13

за позовом: заступника прокурора Центрального регіону України з нагляду за

додержанням законів у воєнній сфері в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції у спірних правовідносинах

позивач-1: Міністерство оборони України, м. Київ,

позивач-2: Концерн "Військторгсервіс", м.Київ,

до відповідача: Товариства з обмеженою відповідальністю "Транспортні системи",

м.Львів-Брюховичі

третя особа 1, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача: Регіональне відділення Фонду державного майна України по Львівській

області, м. Львів

третя особа 2, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача: Фонд державного майна України, м.Київ

про: визнання недійсним договору купівлі-продажу та зобов'язання повернути майно

Представники сторін:

від прокуратури: Покора К.В.;

від позивачів: не з'явилися;

від відповідача: не з'явився;

від третіх осіб: не з'явилися;

Рішенням господарського суду Львівської області від 02.12.2013 року у справі №914/2688/13, прийнятим у складі колегії суддів: Деркач Ю.Б.(головуючий), Бортник О.Ю., Манюк П.Т. в задоволенні позову відмовлено.

Заступник прокурора Центрального регіону України з нагляду за додержанням законів у воєнній не погоджуючись із прийнятим рішенням подав апеляційну скаргу, в якій просить його скасувати та прийняти нове рішення, яким позовні вимоги задоволити повністю.

Львівський апеляційний господарський суд в складі колегії суддів Юрченка Я.О. (головуючий), Гриців В.М., Матущака О.І. визнав подані матеріали достатніми для прийняття апеляційної скарги до провадження та призначив до розгляду в судовому засіданні.

Відповідач - Товариство з обмеженою відповідальністю "Транспортні системи" у відзиві на апеляційну скаргу просить залишити оскаржуване рішення без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення.

Позивач 2 - Концерн «Військторгсервіс» у письмових поясненнях на апеляційну скаргу вказує, про те, що спірне майно було реалізоване з порушенням вимог законодавства.

Позивач 1 - Міністерство оборони України у письмових поясненнях зазначає, що при прийнятті оскаржуваного рішення місцевим господарським судом невірно застосовані норми чинного законодавства.

Розпорядженням голови Львівського апеляційного господарського суду від 31.03.2014 року у склад колегії для розгляду даної справи, замість суддів Гриців В.М. та Матущака О.І., введено суддів Хабіб М.І., Зварич О.В.

Ухвалою суду від 01.04.2014 року до участі у даній справі залучено третю особу-2, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача - Фонд державного майна України.

13.05.14 на адресу суду надійшло клопотання від відповідача про відкладення розгляду даної справи, у зв'язку із неможливістю забезпечити явку уповноваженого представника в судове засідання. Однак колегія суддів дійшла висновку про відмову в його задоволенні, оскільки, наявних матеріалів справи достатньо для прийняття законного і обґрунтованого рішення, а явка учасників судового процесу обов'язковою не визнавалась.

Сторони та треті особи явку уповноважених представників в судове засідання не забезпечили, причини неявки суду не повідомили, хоча, належним чином повідомлялися про час і місце розгляду даної справи.

Прокурор в судовому засіданні підтримав апеляційні вимоги та просив оскаржуване рішення скасувати - позов задоволити.

Розглянувши апеляційну скаргу, відзив та пояснення на неї, вивчивши матеріали справи, наявні в ній докази, заслухавши пояснення представників сторін, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення місцевим господарським судом, дослідивши правильність застосування судом першої інстанції при винесенні оскаржуваного рішення норм матеріального та процесуального права, колегія суддів Львівського апеляційного господарського суду вважає, що у задоволенні апеляційної скарги слід відмовити, а рішення Господарського Львівської області від 02.12.2013 року у справі №914/2688/13 - залишити без змін, виходячи з наступного.

Відповідно до чинних на 2004-2010 роки Положення про Міністерство оборони України, затвердженого Указом Президента України №888 від 21.08.1997р. (пп.(ж) п.3 ст.4), Положення про Міністерство оборони України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №1080 від 03.08.2006р. (абз.7 п.6 ст.4), Міністерство оборони України здійснює управління державним майном, закріпленим за підприємствами, установами і організаціями, які належать до сфери управління міністерства.

04.10.2004р. Міністерством оборони України в особі Міністра оборони України Кузьмука О.І. видано довіреність №220/2071 від 04.10.2004р. із строком дії до 01.10.2007р., якою було уповноважено начальника Головного управління торгівлі Тилу Міністерства оборони України Пукіра П.Н. на представництво майнових та інших немайнових інтересів Міністерства оборони України, зокрема з правом надання від імені Міністерства оборони України підприємствам (установам) військової торгівлі висновків (дозволів) на укладення договорів, які не заборонені чинним законодавством, з питань розпорядження майном, що закріплене за ними на праві господарського відання.

Після видачі вказаної довіреності та на її підставі 06.10.2004р. начальник Головного управління торгівлі тилу Міністерства оборони України Пукір П.Н. видав Державному підприємству Міністерства оборони України "Управління торгівлі Західного оперативного командування" дозвіл на відчуження нерухомого майна, закріпленого за вказаним державним підприємством, а саме: нежитлового приміщення магазину " 1-17" загальною площею 412,4 кв.м, що розташовані за адресою: Львівська обл., м.Сколе, вул.Котляревського, 13.

12.02.2005р., тобто через 3 місяці після видачі даного дозволу, новопризначений Міністр оборони України Гриценко А.С. листом від 12.02.2005р. повідомив Пукіра П.Н. про дострокову втрату чинності довіреності від 04.10.2004р. та зобов'язав повернути перший примірник вказаної довіреності до Адміністративного департаменту.

При цьому, в даному листі відсутня вимога Міністра оборони України повідомити про усі юридичні дії, вчинені повіреним Пукіром П.Н. на підставі довіреності від 04.10.2004р., в тому числі і видачу дозволів на продаж нерухомого майна.

31.01.2006р. наказом Міністра оборони України №47 про реорганізацію Головного управління торгівлі Тилу Міністерства оборони України, припинено діяльність Головного управління торгівлі Тилу Міністерства оборони України реорганізувавши його шляхом приєднання до державного господарського об'єднання "Військторгсервіс", визначивши останнє правонаступником всіх майнових прав та обов'язків Головного управління торгівлі Тилу Міністерства оборони України (пункти 1, 2 наказу).

05.04.2007р. наказом Міністра оборони України №135 про реорганізацію державного підприємства Міністерства оборони України "Управління торгівлі Західного оперативного командування", припинено діяльність державного підприємства Міністерства борони України "Управління торгівлі Західного оперативного командування" реорганізувавши його шляхом приєднання до Концерну "Військторгсервіс", визначивши останнє правонаступником всіх майнових прав та обов'язків державного підприємства Міністерства оборони України "Управління торгівлі Західного оперативного командування" (пункти 1, 2 наказу).

12.09.2007р. Концерн "Військторгсервіс" в особі директора Пукіра П.Н. видав довіреність, якою уповноважив начальника Філії "Управління торгівлі Західного оперативного командування" Свідерського Г.М. на відчуження нерухомого майна з дозволу органу управління майном.

21.11.2008р. Рівненською міжрегіональною універсальною товарно-майновою біржою "Прайс" затверджено Протокол №1104-н про хід публічних торгів, який було погоджено начальником філії "УТ ЗОК" Концерну "Військторгсервіс" Свідерським Г.М. Згідно вказаного протоколу ТзОВ "Транспортні системи" отримав право на укладення договору купівлі-продажу нерухомого об'єкта за адресою: Львівська обл., м.Сколе, вул.Котляревського, 3.

На підставі даного протоколу 29.12.2008р. між Концерном "Військторгсервіс" в особі начальника Філії "Управління торгівлі Західного оперативного командування Концерну "Військторгсервіс" Свідерського Г.М. та ТзОВ "Транспортні системи" укладено договір купівлі-продажу нежитлового приміщення магазину " 1-17" загальною площею 412,4 кв.м, що становить 13/100 частин житлового будинку, які знаходяться за адресою: Львівська обл., м.Сколе, вул.Котляревського, 13.

Згідно частини першої ст.179 ГК України майново-господарські зобов'язання, які виникають між суб'єктами господарювання або між суб'єктами господарювання і негосподарюючими суб'єктами - юридичними особами на підставі господарських договорів, є господарсько-договірними зобов'язаннями.

Господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів (ч.7 ст.179 ГК України).

З матеріалів справи вбачається, що між Концерном "Військторгсервіс" та ТзОВ "Транспортні системи" виникли правовідносини купівлі-продажу, за якими в силу ст. 655 ЦК України одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Згідно ст. 658 ЦК України право продажу товару, крім випадків примусового продажу та інших випадків, встановлених законом, належить власникові товару.

Частиною 5 ст. 656 ЦК України встановлено, що особливості договору купівлі-продажу окремих видів майна можуть встановлюватися законом.

Згідно ст. 317 ЦК України право розпорядження майном, належить власникові.

Нерухоме майно, яке являється предметом оспорюваного договору на момент його укладення було власністю держави в особі Міністерства оборони України та знаходилось на праві господарського відання Концерну "Військторгсервіс" (пункт 7.3. статуту Концерну).

Здійснюючи право господарського відання, Концерн володіє, користується і розпоряджається зазначеним майном з обмеженням правомочності розпорядження щодо окремих видів майна за згодою органу управління майном у випадках, передбачених чинним законодавством України. При цьому відчуження основних фондів Концерну здійснюється ним лише за попередньою згодою органу управління майном і, як правило, на конкурентних засадах, відповідно до чинного законодавства України (пункти 7.3, 7.5. статуту Концерну).

Частинами 2, 3 ст. 326 ЦК України встановлено, що від імені та в інтересах держави Україна право власності здійснюють відповідно органи державної влади. Управління майном, що є у державній власності, здійснюється державними органами, а у випадках, передбачених законом, може здійснюватися іншими суб'єктами.

Приписами ст.74 ГК України визначено, що майно державного комерційного підприємства закріплюється за ним на праві господарського відання.

Згідно частини першої ст.136 ГК України право господарського відання є речовим правом суб'єкта підприємництва, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом), з обмеженням правомочності розпорядження щодо окремих видів майна за згодою власника у випадках, передбачених цим Кодексом та іншими законами.

Відповідно до преамбули Закону України "Про управління об'єктами державної власності" від 21.09.2006р. №185-V останній визначає правові основи управління об'єктами державної власності.

Згідно ч.1 ст. 4 Закону України "Про управління об'єктами державної власності" суб'єктами управління об'єктами державної власності є, зокрема, міністерства та інші органи виконавчої влади (далі - уповноважені органи управління).

Частиною 1 ст. 3 Закону України "Про управління об'єктами державної власності" визначено, що об'єктами управління державної власності є, з поміж іншого, майно, яке передане державним господарським об'єднанням.

Пунктом 1.1 статуту Концерну "Військторгсервіс" визначено, що концерн є державним господарським об'єднанням, заснованим на державній власності та належить до сфери управління Міністерства оборони України.

Відтак, беручи до уваги, що майно, яке являється предметом оспорюваного договору є загальнодержавною власністю, яке перебуває на праві господарського відання Концерну "Військторгсервіс", а тому відчуження такого майна повинно здійснюватись з урахуванням особливостей його правового режиму встановлених чинним законодавством України.

У матеріалах справи наявні докази надання згоди/дозволу Міністерством оборони України, на відчуження нежитлових приміщень, що розташовані за адресою: Львівська обл., м.Сколе, вул.Котляревського, 13.

Такою згодою/дозволом є лист-розпорядження начальника Головного управління торгівлі Тилу Міністерства оборони України Пукіра П.Н., який діяв на підставі довіреності Міністерства оборони України №220/2071 від 04.10.2004 року, наданий державному підприємству Міністерства оборони України "Управління торгівлі Західного оперативного командування" на відчуження нерухомого майна, закріпленого за вказаним державним підприємством, а саме: нежитлових приміщень, що розташовані за адресою: Львівська обл., м.Сколе, вул.Котляревського, 13.

Судом встановлено, що на підставі вказаного дозволу був вчинений оспорюваний правочин - договір купівлі-продажу.

Як вбачається із зазначеного дозволу від 06.10.2004р. та інших матеріалів справи, будь-яких застережень щодо строку дії чи реалізації вказаного дозволу встановлено не було. Не містить таких і чинне законодавство України.

Колегія суддів не погоджується із доводами прокурора про те, що 12.02.2005р. у зв'язку із скасуванням Міністром оборони України довіреності від 04.10.2004р., виданої Пукіру П.Н., втратив чинність дозвіл, що в свою чергу свідчить про відсутність згоди власника майна - Міністерства оборони України на його відчуження.

З цього приводу судом встановлено, що в листі Міністра оборони України від 12.02.2005р. поряд із повідомленням про втрату чинності довіреністю від 04.10.2004р. відсутня вимога повідомити про усі юридичні дії, вчинені повіреним Пукіром П.Н. на підставі довіреності від 04.10.2004р., в тому числі і видачу дозволів на продаж нерухомого майна. Таким чином, Міністр оборони України, знаючи про видану 04.10.2004р. довіреність, якою Пукіра П.Н. уповноважено в числі іншого видавати дозволи на реалізацію нерухомого майна, і відкликаючи її 12.02.2005р., тобто через 4 місяці, зобов'язаний був передбачити можливість видачі повіреним Пукіром П.Н. зазначеного дозволу у період чинності довіреності, а у випадку непогодження із даним дозволом міг вжити заходів до його скасування.

Однак, докази скасування дозволу від 06.10.2004р. в матеріалах справи відсутні.

При цьому, згідно із ч. 3 ст. 249 ЦК України права та обов'язки щодо третіх осіб, що виникли внаслідок вчинення правочину представником до того, як він довідався або міг довідатися про скасування довіреності, зберігають чинність для особи, яка видала довіреність, та її правонаступників.

Відповідно до ст. 239 ЦК України правочин, вчинений представником, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє.

Також слід зазначити, що припинення представництва за довіреністю не тягне за собою припинення чинності дозволів або вчинених на її виконання правочинів тощо, крім наслідків, визначених ст. 248 ЦК України (припинення передоручення).

Враховуючи викладене, колегія суддів погоджується із висновком місцевого господарського суду про те, що дозвіл Головного управління торгівлі Тилу Міністерства оборони України від 06.10.2004р., виданий від імені Міністерства оборони України на підстав довіреності від 04.10.2004р., на відчуження ДП МОУ "Управління торгівлі Західного оперативного командування" закріпленого на праві господарського відання нерухомого майна - нежитлових приміщень, що розташовані за адресою: Львівська обл., м.Сколе, вул.Котляревського, 13, після скасування довіреності від 04.10.2004р. зберіг свою чинність.

В матеріалах справи міститься лист Генеральної прокуратури України №10/2-1698 вих.06 від 15.03.2006р., із змісту якого вбачається, що після розгляду звернення Концерну "Військторгсервіс" щодо законності дій керівництва Головного управління торгівлі Тилу Міністерства оборони України після скасування Міністром оборони України довіреності від 04.10.2004р., підтверджується факт дійсності виданого Пукіром П.Н. дозволу на відчуження майна за довіреністю №220/2071 від 04.10.2004р. на час його дії та можливість його використання підприємствами за призначенням.

Вищевказаний лист суд оцінено у відповідності до приписів ст. 43 ГПК України в сукупності всіх обставин справи, при цьому береться до уваги і те, що згідно ст. 1 Закону України "Про прокуратуру" Генеральний прокурор України і підпорядковані йому прокурори здійснюють прокурорський нагляд за додержанням і правильним застосуванням законів Кабінетом Міністрів України, міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади, органами державного і господарського управління та контролю, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, місцевими Радами, їх виконавчими органами, військовими частинами, політичними партіями, громадськими організаціями, масовими рухами, підприємствами, установами і організаціями, незалежно від форм власності, підпорядкованості та приналежності, посадовими особами та громадянами.

Помилковими колегія суддів вважає доводи прокурора, обґрунтовуючи втрату чинності дозволу про те, що 31.01.2006р. довіреність №220/2071 від 04.10.2004р. втратила чинність у зв'язку із припиненням юридичної особи, якій видана довіреність.

Відповідно до частини першої ст. 104 ЦК України юридична особа припиняється в результаті передання всього свого майна, прав та обов'язків іншим юридичним особам - правонаступникам (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або в результаті ліквідації. Тобто правонаступництвом є перехід прав і обов'язків від одного однієї юридичної особи до іншої.

Згідно пункту 5.2 статуту Концерну "Військторгсервіс", затвердженого наказом Міністерства оборони України від 25.06.2005р. №358, він є правонаступником всіх прав та обов'язків Головного управління торгівлі Тилу Міністерства оборони України.

Пунктом 3.5 Статуту Концерну "Військторгсервіс" передбачено, що Концерн має право укладати угоди, набувати майнові та немайнові права та нести зобов'язання.

Пунктом 4.4 вказаного Статуту передбачено, що керівництво та оперативне управління поточною діяльністю Концерну здійснює генеральний директор, який призначається на посаду органом управління майном - Міністерством оборони України. Генеральний директор має право розпоряджатися майном Концерну та надання доручень (довіреностей) на здійснення власних повноважень іншим особам.

Відповідно до цих повноважень генеральним директором Концерну Пукіром П.Н. 12.09.2007р. видана нотаріально посвідчення довіреність директору філії "Управління торгівлі Західного оперативного командування" даного Концерну Свідерському Г.М. на право укладення від імені Концерну будь-яких договорів, щодо відчуження належного Концерну нерухомого майна з правом підпису відповідних документів.

Відтак, місцевий господарський суд дійшов обґрунтованого висновку про те, що оспорюваний правочин вчинено за згодою Міністерства оборони України, якою є дозвіл, наданий начальником Головного управління торгівлі Тилу Міністерства оборони України начальнику ДП Міністерства оборони України "Управління торгівлі Західного оперативного командування" (правонаступником яких є Концерн "Військторсервіс") на відчуження спірної нежитлової будівлі; генеральний директор Концерну у відповідності до положень статуту мав право уповноважити начальника філії Концерну "Військторгсервіс" Управління торгівлі Західного оперативного командування здійснити її продаж.

Також в обґрунтування позову прокурор послався на недотримання відповідачем пункту 6 Порядку відчуження об'єктів державної власності, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 06.06.2007 року №803, згідно якого рішення про надання згоди на відчуження нерухомого майна приймається суб'єктами управління лише за погодженням з Фондом державного майна України.

Однак, встановлено, що згідно п.6 вказаної Постанови КМУ Фонд державного майна України погоджує лише рішення про надання згоди на відчуження нерухомого майна, а не саме рішення про відчуження майна.

Окрім цього, дозвіл начальника ГУ ТТ МОУ Пукіра П.Н. на відчуження спірного приміщення був виданий за три роки до прийняття Кабінетом Міністрів України Порядку відчуження об'єктів державної власності, а такий дозвіл повністю відповідав вимогам діючого на той час Порядку надання дозволів державним підприємствам (установам) Міністерства оборони України, що підпорядковані Головному управлінню торгівлі Тилу МОУ, на відчуження основних засобів.

При цьому, в даному дозволі строк дії не вказаний, а його чинність пов'язана із вчиненням конкретної дії із настанням правових наслідків у вигляді реалізації спірного приміщення.

Відповідно до ст. 8 Конституції України, Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії.

Згідно ст. 19 Конституції України правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Статтею 58 Конституції України передбачено, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи. Ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавались законом як правопорушення.

Прокурором не доведено, а в будь-якому акті цивільного законодавства відсутня норма, яка обумовлює і пов'язує чинність дозволу на відчуження нерухомого майна із зміною порядку видачі таких дозволів.

Отже, з огляду на викладене, суд дійшов висновку, що нерухоме майно вибуло з володіння власника за його ж волею, без порушення порядку відчуження такого майна, на конкурентних засадах, шляхом укладення договору купівлі продажу.

Водночас необхідно звернути увагу на відсутність будь-яких судових рішень з приводу визнання недійсними публічних торгів з продажу спірного майна, а прокурор та позивачі не заперечили законність останніх. Оскільки укладення оспорюваного договору купівлі-продажу від 25.12.2008р. відбулося за наслідками проведення публічних торгів, а у відповідності до п. 45 Постанови КМУ № 803 від 06.06.2007р. "Про затвердження Порядку відчуження об'єктів державної власності" протокол проведення торгів є підставою для укладання договору купівлі-продажу, то відсутні будь-які підстави визнавати недійсним спірний договір.

Крім цього, п.3.4 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України, "Про деякі питання визнання правочинів (господарський договорів) недійсними" від 29.05.2013р. №11, встановлено, що припис абзацу першого частини третьої статті 92 ЦК України зобов'язує орган або особу, яка виступає від імені юридичної особи не перевищувати своїх повноважень. Водночас саме лише порушення даного обов'язку не є підставою для визнання недійсними правочинів, вчинених цими органами (особами) від імені юридичної особи з третіми особами, оскільки у відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження (абзац другий частини третьої статті 92 ЦК України). Отже, позов про визнання недійсним відповідного правочину може бути задоволений у разі доведеності юридичною особою (позивачем) у господарському суді тієї обставини, що її контрагент знав або повинен був знати про наявні обмеження повноважень представника цієї юридичної особи, але, незважаючи на це, вчинив з ним оспорюваний правочин (що не отримав наступного схвалення особи, яку представляють).

Однак, прокурором та позивачами не доведено, що відповідач при укладенні спірного договору купівлі-продажу знав про обмеження Концерну "Військторгсервіс" розпоряджатись нерухомим майном, а судом першої інстанції вірно встановлено, що відповідач придбав нерухоме майно за результатом проведення публічних торгів, тобто за посередництва біржі, та шляхом укладення нотаріально посвідченого договору, і саме біржа та нотаріус перевіряли повноваження продавця.

При вирішенні даного спору суд вважає необхідним і обов'язковим врахувати практику Європейського суду з прав людини.

Відповідно до ст.9 Конституції України, чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод, яка, серед іншого, регулює діяльність Європейського суду з прав людини, була ратифікована ВР України 17 липня 1997 року.

Рішення Європейського суду з прав людини є обов'язковими до застосування для кожної з країн-учасниць Конвенції, оскарженню не підлягають і є частиною національного законодавства України, а відповідно до ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Згідно ч.2 п.2 Інформаційного листа Вищого господарського суду України "Про Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року та юрисдикцію Європейського суду з прав людини" у зв'язку з ратифікацією Конвенції, протоколів до неї та прийняттям Верховною Радою України Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" господарським судам у здійсненні судочинства зі справ, віднесених до їх підвідомчості, слід застосовувати судові рішення та ухвали Європейського суду з прав людини з будь-якої справи, що перебувала в його провадженні.

Зокрема, виходячи із рішення ЄСПЛ від 24.06.2003р. у справі "Stretch v. United Kingdom" ("Стретч проти Об'єднаного Королівства Великої Британії"), визнання недійсним договору, відповідно до якого покупець отримав майно від держави, та подальше позбавлення його цього майна на підставі того, що державний орган порушив закон, є неприпустимим.

Тобто, позиція ЄСПЛ, відображена у згаданому рішенні, полягає в тому, що особа - суб'єкт приватного права не може відповідати за помилки державних органів при укладанні останніми відповідних договорів, а державні органи не можуть вимагати повернення в попередній стан, посилаючись на те, що вони при укладанні цих договорів допустили перевищення законних повноважень. Подібні дії держави свідчать про непропорційне втручання у право заявника на мирне володіння своїм майном та, відповідно являється порушенням ст. 1 Протоколу № 1 до Конвенції.

З огляду на вказане рішення ЄСПЛ, відсутність повноважень в Концерну "Військторгсервіс" та порушення ним Порядку №803 при укладені оспореного договору купівлі-продажу не може тягти будь-яких юридичних наслідків для відповідача ТзОВ "Транспортні системи". Придбавши майно на публічних торгах та оплативши його вартість у повному обсязі, чого не заперечує сам прокурор та позивачі, ТзОВ "Транспортні системи" не може нести відповідальність за порушення Міністерства оборони України чи органів прокуратури при здійсненні контролю за діяльністю Концерну "Військторгсервіс" та розпорядженням державним майном.

Аналогічне застосування рішення ЄСПЛ від 24.06.2003р. у справі "Stretch v. United Kingdom" також вбачається з практики Вищого господарського суду України, зокрема із постанови від 24.10.2006р. у справі №12/291 та постанови від 04.12.2008р. у справі № 2/142-08, в яких судом описані висновки про те, що суб'єкт господарювання не повинен нести будь-які негативні наслідки у зв'язку з недотриманням закону саме позивачем як органом публічної влади.

Більше того, прокурором взагалі не описані реальні цілі повернення спірного майна, не доведені можливості позивачів щодо використання та належного утримання майна. Такі обставини свідчать про необґрунтоване втручання держави у право ТзОВ "Транспортні системи" на мирне володіння своїм майном.

Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, визначені ст. 203 ЦК України.

При цьому, відповідно до ст. 202 ЦК України, правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків; правочини можуть бути дво- чи багатосторонніми (договори).

Згідно пункту 1 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити ЦК України, іншим актам цивільного законодавства.

У пункті 2.1. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 року №11 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" вказано, що загальні підстави і наслідки недійсності правочинів (господарських договорів) встановлені статтями 215, 216 ЦК України, статтями 207, 208 ГК України. Правила, встановлені цими нормами, повинні застосовуватися господарськими судами в усіх випадках, коли правочин вчинений з порушенням загальних вимог частин першої - третьої, п'ятої ст. 203 ЦК України і не підпадає під дію інших норм, які встановлюють підстави та наслідки недійсності правочинів, зокрема, статей 228, 229, 230, 232, 234, 235, 1057-1 ЦК України, абзацу другого частини шостої ст. 29 Закону України "Про приватизацію державного майна", частини другої ст. 20 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)", частини другої ст. 15 Закону України "Про оренду землі", ст. 12 Закону України "Про іпотеку", частини другої ст. 29 Закону України "Про страхування", ст. 78 Закону України "Про банки і банківську діяльність", ст. 7-1 Закону України "Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності" тощо.

Отже, вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Згідно правової позиції Вищого господарського суду України викладеної у пункті 2.9. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 року №11 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними", відповідність чи невідповідність правочину вимогам закону має оцінюватися господарським судом стосовно законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину. У разі коли після такого вчинення набрав чинності акт законодавства, норми якого інакше регулюють правовідносини, ніж ті, що діяли в момент вчинення правочину, то норми такого акта, якщо він не має зворотної сили, застосовуються до прав та обов'язків сторін, які виникли з моменту набрання ним чинності.

В пункті 7 Постанови Пленуму Верховного суду України від 06.11.2009 року № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" роз'яснено, що правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом.

Загальні підстави визнання недійсними угод і настання відповідних наслідків встановлені статтями 215, 216 ЦК України.

Так, відповідно до ч.ч.1, 3 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою ст. 203 цього Кодексу, відповідно до яких, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Між тим, в ході розгляду справи доводи прокурора про те, що в даному випадку відповідачем порушено п.п.1-3 ст.203 ЦК України, не підтверджено наявними в матеріалах справи доказами та спростовані відповідачем.

За таких обставин, колегія суддів погоджується із висновком місцевого господарського суду про те, що договір купівлі продажу нежитлового приміщення магазину "1-17" загальною площею 412,4 кв.м., що становить 13/100 частин житлового будинку, які знаходяться за адресою: Львівська обл., м.Сколе, вул.Котляревського, 13, укладений 29.12.2008р. між Концерном "Військторгсервіс" в особі начальника філії "Управління торгівлі Західного оперативного командування" Концерну "Військторгсервіс" Свідерським Г.М. та ТзОВ "Транспортні системи" - відповідає вимогам закону.

Окрім цього, як вбачається з позову, поданого прокурором, позивачами у даній справі є Міністерство оборони України (позивач-1) та Концерн "Військторгсервіс" (позивач-2).

Слід зазначити, що предметом позову є вимога про захист порушеного права або охоронюваного законом інтересу шляхом визнання недійсним правочину та застосування наслідків недійсності правочину поверненням до державної власності в особі Міністерства оборони України у повне господарське відання Концерну "Військторгсервіс" нерухомого майна.

Аналізуючи та враховуючи вищенаведене, беручи до уваги твердженням прокурора, місцевий господарський суд дійшов вірного висновку, що позов заявлено прокурором в інтересах позивача-2, який власне й допустив порушення своїх ж прав та інтересів та на чию користь вимагалося ухвалення рішення.

Посилаючись на недодержання на час укладення правочину Порядку відчуження об'єктів державної власності, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 06.06.2007 року №803, прокурору та позивачам слід звернути увагу на те, що відповідно до п.1 цей Порядок визначає механізм та способи відчуження об'єктів державної власності.

Пунктом 3 Порядку передбачено, що дія цього Порядку поширюється на відчуження майна, що передано казенним підприємствам, державним комерційним підприємствам (їх об'єднанням), установам та організаціям; майна, переданого Національній та галузевим академіям наук у безстрокове безоплатне користування (далі - суб'єкти господарювання).

Відповідно до п.6 Порядку відчуження майна здійснюється безпосередньо суб'єктом господарювання, на балансі якого перебуває таке майно, а у даному випадку це Концерн "Військторгсервіс", лише після надання на це згоди або дозволу відповідного суб'єкта управління майном, який є представником власника.

Для отримання згоди на відчуження майна суб'єкт господарювання подає разом із зверненням стосовно відчуження майна ряд документів, перелік яких передбачено п.7 Порядку.

Отже, обов'язок щодо отримання згоди на відчуження майна покладено саме на Концерн "Військторгсервіс" разом з додержанням порядку його отримання, а тому беручи до уваги твердження прокурора, саме Концерн "Військторгсервіс" порушив закон.

Натомість прокурором не наведено жодних порушень закону, які були порушені відповідачем при укладені оспорюваного договору.

Ст.15 ЦК України встановлено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Водночас згідно ст.16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Відповідно до ст.1 ГПК України, необхідною передумовою для звернення до господарського суду з відповідними позовними вимогами є порушення прав та законних інтересів особи, яка звертається з позовом.

Позовом у процесуальному значенні є звернення до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, який складається з двох елементів: предмет та підстава позову. Предметом позову як вимоги про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу є спосіб захисту цього права чи інтересу. Підстава позову - це факти, які обґрунтовують вимогу про захист права чи законного інтересу.

Таким чином, при вирішенні судом спору по суті, важливим є встановлення наявності або відсутності, в особи, яка звернулася з позовом, суб'єктивного матеріального права, на захист якого подано позов, оскільки, це є необхідною передумовою для визначення правомірності чи неправомірності поведінки порушника права.

З огляду на викладене, обґрунтування позовних вимог особисто допущеними порушеннями своїх же прав не допускається. З цих же підстав не можливим є ухвалення рішення про захист прав позивача-2.

Крім того, частиною третьою статті 16 ЦК України встановлено, що суд може відмовити у захисті цивільного права та інтересу особи в разі порушення нею положень частин другої - п'ятої ст.13 цього Кодексу.

Аналізуючи вищенаведені норми Закону, беручи до уваги підстави позову, обґрунтування наведені прокурором в позовній заяві, суд дійшов висновку, що прокурор звернувся до суду з позовом в інтересах позивача-2 Концерну "Військторгсервіс", який при здійсненні своїх прав вчинив дії, які порушили права як суб'єкта управління майном Міністерства оборони України, так і відповідача, як добросовісного набувача, що фактично є підставою для відмови в захисті прав позивача-2.

Судом також встановлено, що прокурор, пред'явивши в інтересах Міністерства оборони України позов про визнання недійсним договору купівлі-продажу, обрав невірний спосіб захисту порушеного права позивача-1.

Так, у відповідності до частини третьої ст. 215 ЦК України, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Виходячи зі змісту частини першої ст. 216 ЦК України, наслідком недійсності правочину є застосування двосторонньої реституції незалежно від добросовісності сторін правочину.

Разом із тим, частиною третьою ст. 216 ЦК України передбачено, що загальні наслідки недійсності угоди застосовуються, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів.

При тому, Цивільним кодексом України передбачено засади захисту права власності. Зокрема, статтею 387 ЦК України власнику надано право витребувати майно із чужого незаконного володіння.

Відповідно до частини першої ст. 388 ЦК України у випадку, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Згідно абзацу 2 пункту другого Висновків Верховного суду України, прийнятих 01.03.2013 року за результатами розгляду заяв про перегляд судового рішення з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої ст. 355 ЦПК України, за ІІ півріччя 2012 року, у речово-правових відносинах не застосовується способи захисту прав, встановлені для зобов'язальних правовідносин. У речово-правових відносинах захист прав особи, яка вважає себе власником майна, можливий лише шляхом задоволення віндикаційного позову, якщо є підстави, передбачені статтею 388 ЦК України, які дають право витребувати майно у добросовісного набувача.

Крім того, в аналогічній справі судова палата у господарських справах Верховного Суду України, ухвалюючи 30.06.2009 року рішення по справі №22-3-30/336-07-9260, дійшла висновку, що права особи, яка вважає себе власником, не підлягають захисту шляхом задоволення позову про визнання недійсною угоди, стороною в якому така особа не є, тобто із застосуванням правового механізму, встановленого статтею 216 ЦК України, незалежно від того, чи відповідає спірна угода закону. Захист прав такої особи можливий шляхом пред'явлення віндикаційного позову, якщо є підстави, встановлені статтею 388 ЦК України. Аналогічна позиція викладена у постановах Вищого господарського суду України від 12.02.2013 року у справі №16/34/2012/5003 та від 18.06.2008 року у справі №8/382пд.

Оскільки Міністерство оборони України не є стороною оспорюваного договору купівлі-продажу і прокурор вважає, що майно вибуло з його володіння не з волі МОУ, відтак звернення прокурора із позовом про визнання такого договору недійсним є безпідставним.

Відповідно до ст.15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

У відповідності до ст.16 ЦК України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права; визнання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; примусове виконання обов'язку в натурі; зміна правовідношення; припинення правовідношення; відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди; визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Зазначений перелік способів захисту не є вичерпним, однак у разі порушення цивільного права чи інтересу у позивача виникає право на застосування конкретного способу захисту, який залежить від виду порушення. Тобто, позивач повинен обрати саме такий спосіб захисту, який відповідає характеру порушення його права чи інтересу.

Крім цього, відповідачем подано до суду заяву про застосування строку позовної давності, у якій вказує на те, що позов подано прокурором лише в липні 2013 року, тобто більш як через 4 роки після оформлення спірних торгів та укладення договору та просить суд відмовити прокурору в інтересах держави в особі позивача в задоволенні позову у повному обсязі з підстав пропуску строку позовної давності.

Розглянувши заяву відповідача про застосування наслідків спливу строку позовної давності, суд встановив наступне.

Положенням ст. 256 ЦК України передбачено, що позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальний строк позовної давності встановлений ст.257 ЦК України тривалістю у три роки незалежно від того, хто подає позов: громадянин (фізична особа), юридична особа, держава або інші суб'єкти цивільних правовідносин. Спеціальні строки позовної давності встановлено законодавчими актами для окремих видів вимог. Оскільки для вимог, що є предметом позову у даній справі законодавством не передбачено спеціального строку позовної давності, до них застосовується загальний строк.

Згідно ч.1 ст.251 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Якщо у передбачених законом випадках з позовом до господарського суду звернувся прокурор, що не є позивачем, то позовна давність обчислюватиметься від дня, коли про порушення свого права або про особу, яка його порушила, довідався або мав довідатися саме позивач, а не прокурор. У таких випадках питання про визнання поважними причин пропущення позовної давності може порушуватися перед судом як прокурором, так і позивачем у справі (пункт 4.1. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013р. №10 "Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів").

Як зазначено у рішенні Європейського суду з прав людини від 09.01.2013 р. у справі "Олександр Волков проти України", Суд постановив, що строк давності переслідує декілька важливих цілей, зокрема забезпечує правову визначеність і завершеність, захищає потенційних відповідачів від застарілих вимог, які було б важко заперечувати, дозволяє уникнути несправедливості, яка може виникнути при прийнятті судами рішень відносно подій, які відбувались в далекому минулому на основі доказів, які з часом можуть стати ненадійними та недостатніми (див. Stubbings and Others v. the United Kingdom, 22 October 1996, § 51, eports 1996 IV). Суд постановив, що процесуальні норми направлені на забезпечення належного правосуддя і дотримання принципу правової визначеності, і заявники повинні розраховувати, що ці норми будуть застосовуватись.

Визначаючи момент, коли позивачу стало відомо про порушення його права, місцевий господарський суд обґрунтовано встановив, що 15.03.2006р. Генеральною прокуратурою України на адресу Концерну "Військторгсервіс" було скеровано листа №10/2-1968 вих.06 щодо законності дій керівництва Головного управління торгівлі тилу Міністерства оборони України після скасування Міністром оборони України довіреності від 04.10.2004р. У вказаному листі Генеральної прокуратури України зроблено висновок не лише про законність дій щодо надання таких дозволів, а й про їх чинність у майбутньому.

Таким чином, позивачем пропущено строк позовної давності, оскільки достовірно знаючи про існування документів, які були підставою для укладення в майбутньому договорів про відчуження нерухомого майна, у тому числі спірного договору, тобто про наявність передумов для їх укладення, очевидною є та обставина, що позивач міг дізнатись про начебто порушення свого права.

Крім того, слід зауважити, що 12.02.2005р. Міністр оборони України повідомив начальника ГУ торгівлі тилу Міністерство оборони України про те, що довіреності на право укладення договорів від імені Міністерство оборони України слід вважати недійсними.

Як зазначено у частині першій ст.237 ЦК України представництвом є правовідношення, в якому одна сторона зобов'язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, які вона представляє.

Таким чином, первинно видаючи довіреність, а згодом відкликаючи її, Міністерство оборони України як довіритель повинен був усвідомлювати про високу імовірність та законну можливість вчинення повіреним дій на виконання цієї довіреності.

В свою чергу, згідно частини четвертої статті 319 ЦК України власність зобов'язує, а відповідно до ст. 322 цього Кодексу власник зобов'язаний утримувати майно, що йому належить.

Відтак, добросовісно здійснюючи повноваження власника майна, Міністерство оборони України, як позивач, могло і повинно було дізнатись про відчуження власного майна внаслідок укладення спірного правочину.

Крім того, в матеріалах справи містяться докази, які підтверджують той факт, що позивачу ще у 2009 році стало відомо про порушення права, а саме реалізацію спірних нежитлових приміщень. Зокрема, даний факт підтверджується:

Листом Державної фінансової інспекції у Львівській області від 10.06.2013р. №08-16/4434. В числі іншого, з вказаного листа вбачається, що про результати ревізії окремих питань фінансово-господарської діяльності Філії "Управління торгівлі Західного оперативного командування" Концерну "Військторгсервіс" за період з 01.01.2007р. по 31.01.2009р. проінформовано Генеральну прокуратуру України листом від 02.06.2009р. №08-17/929 (належним чином завірена копія Листа долучена до матеріалів справи);

Запитом Військової прокуратури Західного регіону України від 02.09.2009р. вих №6/2154 з вимогою надати перелік об'єктів нерухомого майна, реалізованого філією "Управління торгівлі Західного оперативного командування" Концерну "Військторгсервіс" упродовж 2008-2009 років (належним чином завірена копія Запиту в матеріалах справи).

Відповіддю філії "УТ ЗахОК" Концерну "Військторгсервіс" від 21.09.2009р. вих №842, якою на вимогу прокурора надано перелік нерухомого майна реалізованого протягом 2008-2009 років. Серед іншого, у зазначеному листі міститься вказівка на спірний об'єкт у м. Стрию по вул. Шевченка, 55.

Наведені обставини вірно встановлені місцевим господарським судом при прийнятті оскаржуваного рішення.

Крім того, що на виконання наказу Міністра оборони України від 21.08.2009р. №418 було проведено службове розслідування щодо встановлення повноти виконання службових обов'язків Генерального директора Концерну "Військторгсервіс" Пукіром П.Н., в тому числі і з приводу реалізації дозволів на відчуження нерухомого майна.

Як вбачається із Акту службового розслідування, затвердженого т.в.о. Міністра оборони України Іващенко В.В. 24.09.2009р., аналізом порядку здійснення відчуження державного майна, закріпленого за Концерном на праві повного господарського відання, встановлено, що за перше півріччя 2009 року було відчужено через аукціони нерухомого майна залишковою вартістю на суму 957,9 тис. грн. Можливості Концерну здійснювати відчуження основних фондів були передбачені затвердженими Міністром оборони України річними фінансовими планами підприємства. З метою усунення недоліків, встановлених контролюючими органами, а також за результатами самостійного аналізу Концерном було подано 76 позовів до суду про розірвання цивільно-правових угод, які порушують інтереси Концерну та держави, стягнення заборгованості, повернення майна із незаконного володіння та використання. Суттєвих фактів невиконання умов контракту, що призвело до порушень законодавства України, з боку генерального директора Концерну Пукіра П.Н. не встановлено.

За результатами зазначеного службового розслідування Першим віце-прем'єр міністром України на адресу Міністерства оборони України та Генеральної прокуратури України було скеровано листа від 06.10.2009р., яким звернуто увагу на поверхневість розслідування та поставлено вимогу вжити дієвих заходів реагування відповідно до законодавства.

Крім того, листом Міністерства оборони України від 29.07.2009р. Першого віце-прем'єр міністра України повідомлено, що кошти, отримані від продажу майна державних підприємств, спрямовуються на погашення заборгованостей та утримання основних фондів. З метою виконання завдань щодо реалізації державної політики у сфері відчуження нерухомого військового майна та майна державних підприємств, які перебувають у сфері управління Міністерства оборони України, вважається за доцільне скасувати дію доручення щодо зупинення надання погодження на відчуження державного майна.

У відповідь на вказаний лист, 06.08.2009р. Перший віце-прем'єр міністр України погодився із пропозицією Міністерства оборони України та поставив вимогу проаналізувати інформацію про кількість наданих ФДМУ протягом 2008-2009р.р. погоджень на відчуження державного майна з метою забезпечення захисту інтересів держави.

Листом Міністерства оборони України від 20.07.2009р. ГоловКРУ України повідомлено, що з метою визначення реального стану нерухомого майна Концерну та внесення пропозицій стосовно його подальшого використання триває робота з підготовки до проведення суцільної інвентаризації об'єктів нерухомого майна. Проведення інвентаризації заплановано на 01.09.2009р., опрацювання результатів інвентаризації та внесення пропозицій щодо режиму подальшого використання нерухомого майна Концерну - до 01.10.2009р. Одночасно з підготовкою та проведенням інвентаризації заплановано комплекс заходів щодо впорядкування правовстановлюючих документів на об'єкти нерухомого майна.

16.09.2009р. голові комісії із проведення службового розслідування - Головному інспектору Міністерства оборони України було скеровано листа за підписами чотирьох посадових осіб Міністерства оборони України у якому зазначено, що за перше півріччя 2009р. було відчужено через аукціони нерухомого майна залишковою вартістю на суму 957,9 тис. грн. Питання дотримання законності при здійсненні відчуження частини основних фондів шляхом проведення аукціонів було обревізовано ГоловКРУ та його регіональними підрозділами, що здійснювали ревізію фінансово-господарської діяльності Концерну у 2009р. Можливості концерну здійснювати відчуження частини основних фондів було передбачено затвердженими Міністерства оборони України річними фінансовими планами Концерну.

За таких обставин,колегія суддів погоджується із висновком господарського суду першої інстанції про те, що Міністерству оборони України з 2009р. було відомо про описані в позовній заяві порушення, допущені Концерном "Військторгсервіс" при реалізації нерухомого майна, в тому числі, і спірної нежитлової будівлі.

Відповідно до частини третьої ст.267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Поряд з тим, якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту (ч. ч. 4, 5 ст. 267 ЦК України).

Однак, прокурором та позивачем не обґрунтовано та не подано жодних доказів того, що строк позовної давності був пропущений з поважних (об'єктивних) причин.

Разом з тим, за змістом частини першої ст.261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості.

Згідно приписів ст.33 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень.

Відповідно до абз.2 ст.34 ГПК України обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Статтею 43 ГПК України передбачено, що господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили.

Отже, з огляду на викладене вище, колегія суддів Львівського апеляційного господарського суду вважає, що рішення господарського суду Львівської області від 12.12.2013 року відповідає матеріалам справи, ґрунтується на чинному законодавстві і підстав для його скасування немає, зазначені в апеляційній скарзі інші доводи скаржника не відповідають матеріалам справи, документально необґрунтовані, не базуються на законодавстві, що регулює спірні правовідносини, а тому не визнаються такими, що можуть бути підставою згідно ст. 104 ГПК України для скасування чи зміни оскаржуваного рішення.

Виходячи із змісту ст. 49 Господарського процесуального кодексу України, судовий збір судовий збір за розгляд справи в апеляційному порядку слід покласти на позивачів в сумі 573,50 грн.

Керуючись ст. ст. 49, 91, 99, 101, 103, 105 Господарського процесуального кодексу України, Львівський апеляційний господарський суд -

П О С Т А Н О В И В :

1. В задоволенні апеляційної скарги заступника прокурора Центрального регіону України з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері, м.Київ відмовити.

2. Рішення господарського суду Львівської області від 02.12.2013 року у справі №914/2688/13 залишити без змін.

3. Стягнути з Міністерства оборони України (м. Київ, Повітрофлотський проспект, буд. 6, код ЄДРПОУ 00034022) в доход державного бюджету судовий збір у сумі 286,75 грн. за наступними реквізитами: банк ГУДКСУ у Львівській області, МФО банку 825014, отримувач УДКСУ у Личаківському районі м.Львова, код отримувача (код ЄДРПОУ) 38007620, рахунок 31216206782006.

4. Стягнути з Концерну "Військторгсервіс" (м. Київ, вулиця Молодогвардійська, буд. 28-А, код ЄДРПОУ 33689922) в доход державного бюджету судовий збір у сумі 286,75 грн. за наступними реквізитами: банк ГУДКСУ у Львівській області, МФО банку 825014, отримувач УДКСУ у Личаківському районі м.Львова, код отримувача (код ЄДРПОУ) 38007620, рахунок 31216206782006.

5. Доручити місцевому господарському суду видати відповідні накази.

6. Постанова може бути оскаржена в касаційному порядку.

7. Матеріали справи скеровуються в місцевий господарський суд.

Повний текст постанови виготовлено 14.05.2014 року

Головуючий-суддя Юрченко Я.О.

Суддя Хабіб М.І.

Суддя Зварич О.В.