Постанова № 38674904, 08.05.2014, Львівський апеляційний адміністративний суд

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

08 травня 2014 року Справа № 13791/13

Львівський апеляційний адміністративний суд у складі:

головуючого судді Затолочного В.С.,

суддів Каралюса В.М., Матковської З.М.,

з участю секретаря судового засідання Коцур В.К.,

представника позивача Шимборської О.А.,

представника відповідача Богоніс С.М.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові апеляційну скаргу Дочірнього підприємства «Інфортест» Кіпрської компанії «БІПОСОЛ ЛІМІТЕД» на постанову Львівського окружного адміністративного суду від 22.10.2013 року у справі за позовом Дочірнього підприємства «Інфортест» Кіпрської компанії «БІПОСОЛ ЛІМІТЕД» до Державної податкової інспекції у Залізничному районі міста Львова Головного управління Міндоходів у Львівській області про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень, -

В С Т А Н О В И В:

В липні 2013 року Дочірнє підприємство «Інфортест» Кіпрської компанії «БІПОСОЛ ЛІМІТЕД» (далі - Позивач, ДП «Інфортест») звернулося до суду з позовом до Державної податкової інспекції у Залізничному районі міста Львова Головного управління Міндоходів у Львівській області (далі - Відповідач, ДПІ у Залізничному районі) про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень № 0000351520 та № 0000361520 від 12.07.2013р.

Постановою Львівського окружного адміністративного суду від 22.10.2013 року у задоволенні позову відмовлено повністю.

Постанову суду першої інстанції оскаржило ДП «Інфортест», подавши на неї апеляційну скаргу.

Позивач зазначає, що не погоджується з висновком суду першої інстанції та вважає, що постанова підлягає скасуванню.

Як обґрунтування апеляційної скарги звертає увагу на те, що суд взяв до уваги докази, що суперечать акту перевірки та не надав переваги доводам Позивача, що підтверджені необхідними первинними документами.

Позивач правом на участь у судовому засіданні не скористався, хоча про час та місце судового засідання був повідомлений належним чином.

Вислухавши суддю-доповідача, представника Позивача, який просить задовольнити апеляційну скаргу, представника відповідача, який просив залишити апеляційну скаргу без задоволення, дослідивши обставини справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку про те, що апеляційну скаргу слід задовольнити з наступних підстав.

Судом першої інстанції встановлено, що Державною податковою інспекцією у Залізничному районі м. Львова проведено позапланову невиїзну документальну перевірку ДП «Інфортест» з питань підтвердження відображення у податковій декларації з податку на додану вартість податкового зобов'язання та податкового кредиту по взаємовідносинах із ТзОВ «Онікс Компані ЛТД» за період з 01.01.2012р. по 29.02.2012р., з ТзОВ «КФ «Горизонталь» за період з 01.04.2012р. по 30.04.2012р. та з 01.06.2012р. по 30.06.2012р., із ТзОВ «Тесей ЛТД» за період з 01.08.2012р. по 31.08.2012р. Результати перевірки оформлено актом № 2520/15-40/13818788 від 23.05.2013р.

Перевіркою встановлено порушення вимог п. 198.2, п.198.3, п.198.6 ст. 198, ст. 200 Податкового кодексу України, ст. 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні», Наказу Міністерства фінансів України «Про затвердження Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку» при проведенні господарських операцій з ТзОВ «Онікс Компані ЛТД» та ТзОВ «КФ «Горизонталь», в результаті чого позивачем завищено суму податкового кредиту в деклараціях по податку на додану вартість за січень, лютий, квітень та червень 2012 року в сумі 32551,00 грн.

На підставі вказаного акту перевірки відповідачем винесено податкове повідомлення-рішення № 0000351520 від 12.07.2013р., яким позивачу збільшено суму грошового зобов'язання за платежем податок на додану вартість на загальну суму 17149,50 грн., в тому числі за основним платежем 11433 грн. та за штрафними санкціями 5716,5 грн., податкове повідомлення-рішення № 0000361520 від 12.07.2013р., яким зменшено розмір від'ємного значення суми податку на додану вартість у розмірі 21118 грн., в тому числі в січні 2012 року в сумі 10852 грн. та в лютому 2012 року в сумі 10266 грн.

Позивачем з метою спростування тверджень відповідача, на підтвердження реальності господарських операцій та правомірності відображення сум податку на додану вартість у складі податкового кредиту представлено суду копії: договору купівлі-продажу з ТзОВ «Онікс Компані ЛТД» № 140 від 01.01.2012р., видаткової накладної № 326 від 12.01.2012р., податкової накладної № 326 від 12.01.2012р., рахунку № 120109 від 12.01.2012р., видаткової накладної № 415 від 16.01.2012р., податкової накладної № 415 від 16.01.2012р., видаткової накладної № 160 від 07.02.2012р., рахунку № 07.02.09 від 07.02.2012р., договору купівлі-продажу з ТзОВ «Комерційна фірма «Горизонталь» № 1182 від 17.04.2012р., видаткової накладної № 377 від 17.04.2012р., податкової накладної № 377 від 17.04.2012р., рахунку № 170409 від 17.04.2012р., видаткової накладної № 385 від 13.06.2012р., податкової накладної № 385 від 13.06.2012р., рахунку № 110611 від 11.06.2012р. На підтвердження оплати за поставлений ТзОВ «Онікс Компані ЛТД» та ТзОВ «КФ «Горизонталь» товар, позивачем долучено до матеріалів справи виписки по рахунках ДП «Інфортест» про проведення платежів.

Відповідно до п. 2.2 Договорів № 140 від 01.01.2012р. та № 1182 від 17.04.2012р., які є тотожними по змісту, продукція, яка продається позивачу повинна бути затарена та запакована Продавцями таким чином, щоб виключити пошкодження і знищення її до прийняття продукції Покупцем. Прийом-передача продукції здійснюється: по кількості - згідно з товаросупроводжувальним документом, по якості - згідно з сертифікатами якості виробника продукції (п.2.3 договорів). Згідно з п.2.4 договорів, вся продукція оформляється товарно-транспортними накладними, які є невід'ємними частинами договорів.

Суд першої інстанції при вирішенні справи дійшов висновку про правомірність оскаржуваних податкових повідомлень-рішень. Проте колегія суддів апеляційного суду з таким висновком не погоджується з огляду на наступне.

Згідно з ч. 3 ст. 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії).

Так, позивач звернувся до суду із вимогою про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень Державної податкової інспекції у Залізничному районі м. Львова Головного управління Міндоходів у Львівській області 12 липня 2013 року №0000351520 та №0000361520. Оскаржувані податкові повідомлення-рішення було прийнято відповідачем за результатами проведеної позапланової невиїзної перевірки позивача та на підставі Акту №2520/15-40/13818788 від 23 травня 2013 року (надалі - Акт перевірки).

Як зазначалось позивачем у позовній заяві та наданих суду

поясненнях Акт перевірки позивача не містить жодних зауважень податкового органу

щодо наявності відповідних первинних документів, або відповідності їх форми

вимогам чинного законодавства. Тим не менш, суд першої інстанції визначив, що долучені до матеріалів справи та досліджені в судовому засіданні видаткові накладні, не можуть бути належним доказом отримання позивачем товару від контрагентів, оскільки в них не вказано прізвищ відповідальних працівників позивача, які отримували зазначені в накладних товари та відсутні номера довіреностей, за якими такий товар передавався представникам позивача.

Відповідно до Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» від 16.07.1999 року № 996-XIV (далі - Закон № 996-XIV) підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій.

Згідно із статтею 9 Закону № 996-XIV первинні документи мають мати такі обов'язкові реквізити: назву документа (форми); дату і місце складання; назву підприємства, від імені якого складено документ; зміст і обсяг господарської операції, одиницю виміру господарської операції; посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції правильність її оформлення; особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції.

Частинами 2, 3 статті 9 Закону № 996-XIV передбачено, що підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факт здійснення господарської операції. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо - безпосередньо після її закінчення.

Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи. Первинні та зведені облікові документи можуть бути складені на паперових або машинних носіях і повинні мати обов'язкові реквізити: назву документу; дату і місце складання; назву підприємства, від імені якого складається документ; зміст та обсяг господарської операції; одиницю виміру господарської операції; посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення; особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції.

Відповідно до пункту 2.1 Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 24.05.1995 року № 88 та зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 05.06.1995 року за № 168/704 (далі - Положення), первинні документи - це письмові свідоцтва, що фіксують та підтверджують господарські операції, включаючи розпорядження та дозволи адміністрації (власника) на їх проведення.

Господарські операції - це факти підприємницької та іншої діяльності, що впливають на стан майна, капіталу, зобов'язань і фінансових результатів.

Згідно пункту 2.2 Положення первинні документи повинні бути складені у момент проведення кожної господарської операції або, якщо це неможливо, безпосередньо після її завершення.

Пунктом 2.4 Положення передбачено, що первинні документи (на паперових і машинозчитуваних носіях інформації) для надання їм юридичної сили і доказовості повинні мати такі обов'язкові реквізити: назва підприємства, установи, від імені яких складений документ, назва документа (форми), код форми, дата і місце складання, зміст господарської операції та її вимірники (у натуральному і вартісному виразі), посади, прізвища і підписи осіб, відповідальних за дозвіл та здійснення господарської операції і складання первинного документа.

Таким чином, будь-які документи (у тому числі договори, накладні, рахунки тощо) мають силу первинних документів лише в разі фактичного здійснення господарської операції.

Пунктами 198.1, 198.2 статті 198 розділу V ПК України передбачено, що право на віднесення сум податку до податкового кредиту виникає у разі здійснення операцій з:

а) придбання або виготовлення товарів (у тому числі в разі їх ввезення на митну територію України) та послуг;

б) придбання (будівництво, спорудження, створення) необоротних активів, у тому числі при їх ввезенні на митну територію України (у тому числі у зв'язку з придбанням та/або ввезенням таких активів як внесок до статутного фонду та/або при передачі таких активів на баланс платника податку, уповноваженого вести облік результатів спільної діяльності);

в) отримання послуг, наданих нерезидентом на митній території України, та в разі отримання послуг, місцем постачання яких є митна територія України;

г) ввезення необоротних активів на митну територію України за договорами оперативного або фінансового лізингу.

Датою виникнення права платника податку на віднесення сум податку до податкового кредиту вважається дата тієї події, що відбулася раніше: дата списання коштів з банківського рахунка платника податку на оплату товарів/послуг; дата отримання платником податку товарів/послуг, що підтверджено податковою накладною.

Згідно із пунктом 198.3 статті 198 ПК України податковий кредит звітного періоду визначається виходячи з договірної (контрактної) вартості товарів/послуг, але не вище рівня звичайних цін, визначених відповідно до статті 39 цього Кодексу, та складається з сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 193.1 статті 193 цього Кодексу, протягом такого звітного періоду у зв'язку з:

придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку;

придбанням (будівництвом, спорудженням) основних фондів (основних засобів, у тому числі інших необоротних матеріальних активів та незавершених капітальних інвестицій у необоротні капітальні активи), у тому числі при їх імпорті, з метою подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.

Право на нарахування податкового кредиту виникає незалежно від того, чи такі товари/послуги та основні фонди почали використовуватися в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку протягом звітного податкового періоду, а також від того, чи здійснював платник податку оподатковувані операції протягом такого звітного податкового періоду.

Відповідно до пункту 198.6 статті 198 ПК України не відносяться до податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв'язку з придбанням товарів/послуг, не підтверджені податковими накладними (або підтверджені податковими накладними, оформленими з порушенням вимог статті 201 цього Кодексу) чи не підтверджені митними деклараціями, іншими документами, передбаченими пунктом 201.11 статті 201 цього Кодексу. У разі коли на момент перевірки платника податку органом державної податкової служби суми податку, попередньо включені до складу податкового кредиту, залишаються не підтвердженими зазначеними цим пунктом документами, платник податку несе відповідальність відповідно до цього Кодексу.

Податкова накладна видається платником податку, який здійснює операції з постачання товарів/послуг, на вимогу покупця та є підставою для нарахування сум податку, що відносяться до податкового кредиту (пункт 201.10 статті 201 ПК України).

Дотримання Позивачем вищенаведених норм підтверджується наявними в матеріалах справи відповідними копіями: договору купівлі-продажу з ТзОВ «Онікс Компані ЛТД» № 140 від 01.01.2012р., видаткової накладної № 326 від 12.01.2012р., податкової накладної № 326 від 12.01.2012р., рахунку № 120109 від 12.01.2012р., видаткової накладної № 415 від 16.01.2012р., податкової накладної № 415 від 16.01.2012р., видаткової накладної № 160 від 07.02.2012р., рахунку № 07.02.09 від 07.02.2012р., договору купівлі-продажу з ТзОВ «Комерційна фірма «Горизонталь» № 1182 від 17.04.2012р., видаткової накладної № 377 від 17.04.2012р., податкової накладної № 377 від 17.04.2012р., рахунку № 170409 від 17.04.2012р., видаткової накладної № 385 від 13.06.2012р., податкової накладної № 385 від 13.06.2012р., рахунку № 110611 від 11.06.2012р. На підтвердження оплати за поставлений ТзОВ «Онікс Компані ЛТД» та ТзОВ «КФ «Горизонталь» товар, позивачем долучено до матеріалів справи виписки по рахунках ДП «Інфортест» про проведення платежів.

Також суду було надано документи, що підтверджують факт використання у господарській діяльності позивача саме товарів, придбаних у ТОВ «ОНІКС КОМПАНІ ЛТД» та ТОВ «КОМЕРЦІЙНА ФІРМА «ГРИЗОНТАЛЬ».

Щодо доводів Відповідача про порушення податкового законодавства контрагентами Позивача, суд зазначає наступне.

Відповідно до ст ст. 46-49 ПК України, ведення податкового обліку покладено на кожного окремого платника податку. При цьому такий платник несе самостійну відповідальність за порушення правил ведення податкового обліку. Зазначена відповідальність стосується кожного окремого платника податку і не може автоматично поширюватися на третіх осіб, у тому числі на його контрагентів.

Якщо контрагент позивача у подальшому не дотримувався у своїй діяльності законодавчих норм, це тягне негативні наслідки саме щодо цієї особи. Зазначені обставини не є підставою для нарахування позивачу додаткових платежів у разі якщо останній виконав усі передбачені законом умови щодо віднесення сплачених сум до податкового кредиту і має всі необхідні для цього документальні підтвердження.

Позивач, як платник податків, не може нести відповідальності за дії контрагентів за відсутності вини, інакше порушуються основні конституційні засади: дотримання принципу справедливості як невід'ємного елемента верховенства права (статті 8 Конституції України), індивідуальний характер відповідальності - відповідати має саме той, хто припустився порушення (стаття 61 Конституції України), забезпечення доведеності вини (стаття 129 Конституції України).

Як зазначено в пункту 2 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 01.11.1996 року № 9 «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя», оскільки Конституція України, як зазначено в її статті 8, має найвищу юридичну силу, а її норми є нормами прямої дії, суди при розгляді конкретних справ мають оцінювати замість будь-якого закону чи іншого нормативно-правового акта з точки зору його відповідності Конституції і в усіх необхідних випадках застосовувати Конституцію як акт прямої дії. Судові рішення мають ґрунтуватись на Конституції, а також на чинному законодавстві, яке не суперечить їй.

Практика Європейського Суду з прав людини також підтверджує такий підхід до вирішення податкових спорів. Зокрема, у рішенні від 22.01.2009 року по справі «БУЛВЕС» АД проти Болгарії» (заява № 3991/03) ЄСПЛ зазначив, що платник податку не повинен нести наслідків невиконання постачальником його зобов'язань зі сплати податку і в результаті сплачувати ПДВ другий раз, а також сплачувати пеню. На думку Суду, такі вимоги стали надмірним тягарем для платника податку, що порушило справедливий баланс, який повинен підтримуватися між вимогами суспільного інтересу та вимогами захисту права власності.

Так, у Рішенні від 9 січня 2007 року в справі «Інтерсплав проти України» Європейський суд з прав людини зазначає: «Коли державні органи володіють будь-якою інформацією про зловживання у системі відшкодування ПДВ, що здійснюються конкретною кампанією, вони можуть вжити відповідних заходів з метою запобігання або усунення таких зловживань. Суд, однак, не може прийняти зауваження Уряду щодо загальної практики з відшкодування ПДВ за відсутності будь-яких ознак, які б вказували на те, що заявник був безпосередньо залучений до таких зловживань.»

Така ситуація вже знайшла своє відображення і в практиці Верховного Суду України щодо перегляду судових рішень.

Так, Верховний Суд України у своєму рішенні від 29.10.2010 року у справі № 21-14-а10 підтвердив, що несплата продавцем чи його контрагентом податку на додану вартість до бюджету, у разі фактичного здійснення господарської операції, не впливає на формування податкового кредиту покупцем та не є підставою для позбавлення останнього права на відшкодування цього податку, якщо він виконав усі передбачені законом умови отримання такого відшкодування і має всі документальні підтвердження розміру заявленого податкового кредиту.

Згідно рішення від 31.01.2011 року у справі № 21.47а10 Верховним Судом України якщо контрагент не виконав свого зобов'язання щодо сплати податку до бюджету, то це тягне відповідальності за негативні наслідки саме для цієї особи. Зазначені обставини не є підставою для позбавлення платника податку права на відшкодування ПДВ у випадку, коли останній виконав усі передбачені законом умови стосовно отримання такого відшкодування та має необхідні документальні підтвердження розміру свого податкового кредиту.

Наведена практика на рівні Верховного Суду України важлива з огляду на статтю 244-2 КАС, відповідно до якої рішення Верховного Суду України, прийняте за результатами розгляду заяви при перегляд судового рішення з мотивів неоднакового застосування судом судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах, є обов'язковим для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить зазначені норми права, та для всіх судів України. Суди зобов'язані привести свою судову практику у відповідність з рішенням Верховного Суду України.

Таким чином, діючим законодавством України не встановлено обов'язку для позивача здійснювати контроль за веденням господарської діяльності та зобов'язань сплати податку до бюджету контрагентами.

Закон не ставить у залежність право позивача на формування податкового кредиту від податкового обліку (стану) інших осіб і фактичної сплати контрагентом податку до бюджету.

Питання податкового кредиту поширюється тільки на окремо взятого платника податків і не ставить цей факт у залежність від розрахунку з бюджетом третіх осіб.

Щодо доводів Відповідача про нікчемність та фіктивність операцій позивача з контрагентами, суд апеляційної інстанції зазначає наступне.

Згідно статті 204 Цивільного кодексу України, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Згідно частини 2 статті 215 Цивільного кодексу України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Одним з таких правочинів відповідно до статті 228 Цивільного кодексу України є правочин, який порушує публічний порядок. Зокрема, згідно частини 1 вказаної статті правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним.

Пленум Верховного суду України в пункті 18 постанови «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» від 6 листопада 2009 року № 9 зазначає, що такими є правочини, що посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави, зокрема: правочини, спрямовані на використання всупереч закону комунальної, державної або приватної власності; правочини, спрямовані на незаконне відчуження або незаконне володіння, користування, розпорядження об'єктами права власності українського народу - землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами (стаття 14 Конституції України); правочини щодо відчуження викраденого майна; правочини, що порушують правовий режим вилучених з обігу або обмежених в обігу об'єктів цивільного права тощо.

Усі інші правочини, спрямовані на порушення інших об'єктів права, передбачені іншими нормами публічного права, не є такими, що порушують публічний порядок.

Суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що договори між Позивачем та його контрагентами за своїм змістом не спрямовані на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним, відповідно не є нікчемними.

Згідно частини 3 статті 215 Цивільного кодексу України - якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

До таких підстав, зокрема, належить фіктивність правочину. Згідно статті 234 Цивільного кодексу України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

Вимоги про визнання оспорюваного правочину недійсним і застосування наслідків його недійсності, про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину розглядаються у позовному провадженні в порядку цивільного судочинства відповідно до вимог статті 15 ЦПК.

На момент розгляду справи немає даних про визнання правочинів позивача недійсними і відповідач не висуває вимог про таке визнання, тому відповідно до закріпленої статтею 204 Цивільного кодексу України презумпції правомірності правочину, зазначені вище договори позивача суд апеляційної інстанції вважає правомірними.

Проте суд апеляційної інстанції вважає, що сутність правового регулювання податкових відносин полягає в оподаткуванні господарської операції, виходячи не з її правової форми, а з економічного змісту такої операції.

Згідно статті 185 ПК України об'єктом оподаткування податку на додану вартість є операції платників податку з постачання товарів, послуг, а також ввезення та вивезення товарів за межі митної території України. Визначення терміна постачання товарів наведене в пункті 14.1.191 ПК України. Сутність операцій, що підпадають під визначення постачання товарів, полягає у відчуженні товарів будь-яким способом як за добровільним рішенням платника, так і при примусовому відчуженні за рішенням суду, як оплатно, так і безоплатно.

На думку суду, при вирішенні спору про віднесення або не віднесення господарської операції до об'єктів оподаткування ПДВ, необхідно виходити з економічного змісту операції, а не з її правової форми (виду договору, що оформлює відповідну операцію). Тому, для перекваліфікації операції як такої, що не відбулася в цілях оподаткування визнання відповідного правочину недійсним не вимагається. Суд встановлює наявність чи відсутність такої операції, а відповідно і обґрунтованість визначення об'єкта оподаткування, на підставі поданих сторонами доказів з урахуванням презумпції правомірності рішень платника податку.

Відповідно до частини 2 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на Відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Окрім вказаних у акті перевірки порушень податкового законодавства, вчинених контрагентами Позивача, а саме відсутність таких контрагентів за юридичною адресою, податковим органом не наведено достатніх доказів та не доведено порушення податкового законодавства Позивачем.

За таких умов суд апеляційної інстанції дійшов висновку про необхідність скасування оскаржуваних податкових повідомлень-рішень.

З огляду на викладене, оскаржувана постанова підлягає скасуванню із ухваленням нового рішення задоволення позовних вимог.

Керуючись ст.ст. 195, 196, 198, 202, 205, 207, 254 КАС України, апеляційний суд -

П О С Т А Н О В И В :

Апеляційну скаргу Дочірнього підприємства «Інфортест» Кіпрської компанії «БІПОСОЛ ЛІМІТЕД» задовольнити.

Постанову Львівського окружного адміністративного суду від 22.10.2013 року у справі № 813/5915/13-а скасувати.

Прийняти нову постанову, якою позов Дочірнього підприємства «Інфортест» Кіпрської компанії «БІПОСОЛ ЛІМІТЕД» задовольнити повністю.

Визнати протиправними та скасувати податкові повідомлення-рішення Державної податкової інспекції у Залізничному районі міста Львова Головного управління Міндоходів у Львівській області № 0000351520 та № 0000361520 від 12.07.2013 року.

Постанова набирає законної сили з моменту її проголошення та може бути оскаржена до Вищого адміністративного суду України протягом двадцяти днів шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.

Головуючий суддя В.С. Затолочний

Судді В.М. Каралюс

З.М. Матковська

Повний текст виготовлено 12.05.2014 року