Постанова № 38564457, 06.05.2014, Харківський окружний адміністративний суд

Харківський окружний адміністративний суд 61004, м. Харків, вул. Мар'їнська, 18-Б-3, inbox@adm.hr.court.gov.ua

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

06 травня 2014 р. № 820/7331/14

Харківський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді Заічко О.В.,

при секретарі судового засідання Демченко В.В.,

представники сторін - не прибули,

розглянувши у порядку письмового провадження в приміщенні суду в м. Харкові адміністративну справу за позовом

ОСОБА_1 до Військової частини А 1215 про визнання дій неправомірними та стягнення грошової компенсації,-

В С Т А Н О В И В:

До Харківського окружного адміністративного суду звернувся позивач, ОСОБА_1, з адміністративним позовом до військової частини А 1215, в якому просить суд визнати дії відповідача щодо невиплати ОСОБА_1 матеріальної допомоги для вирішення соціально - побутових питань неправомірними; стягнути з відповідача грошову компенсацію за службові відрядження в сумі 977,47 грн.

В обґрунтування позовних вимог зазначив, що він двічі направлявся командиром військової частини А1215 у відрядження до м. Вінниця та м. Києва, але по теперішній час військова частина А1215 йому не відшкодувала витрати на службові відрядження. Таким чином, на думку позивача, відповідач порушив Інструкцію про порядок відшкодування військовослужбовцям Збройних Сил України витрат на службові відрядження в межах України, затвердженої наказом Міністра оборони України № 530 від 29.08.2011 року, а також Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».

Позивач, у судове засідання, призначене на 06.05.2014 року, не прибув, про дату, час і місце розгляду справи повідомлявся належним чином. Через канцелярію суду від позивача надійшло клопотання про розгляд справи без його участі.

Представник відповідача у судове засідання, призначене на 06.05.2014 року, не прибув, про дату, час і місце розгляду справи повідомлявся належним, про причини неявки, всупереч вимогам ч.2 ст.40 КАС України, суд не повідомив, заяв про розгляд справи за його відсутності не надав.

Відповідно до ч. 4 та ч. 6 ст. 128 КАС України у разі неприбуття відповідача, належним чином повідомленого про дату, час і місце судового розгляду, без поважних причин розгляд справи може не відкладатися і справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів.

Згідно вимог ч.1 статті 41 КАС України, у разі неявки у судове засідання всіх осіб, які беруть участь у справі, чи якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється за відсутності осіб, які беруть участь у справі (у тому числі при розгляді справи в порядку письмового провадження), фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

Суд, дослідивши матеріали справи, оцінивши наявні в матеріалах справи докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтуються на повному, всебічному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, вважає, що позовні вимоги підлягають задоволенню, виходячи з наступного.

З матеріалів справи вбачається, що позивач - ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1 (ідентифікаційний номер НОМЕР_1), зареєстрований за адресою: 61064, АДРЕСА_2, та проживає за адресою: 61098, АДРЕСА_1.

З 2003 року і по 13.03.2014 року позивач проходив військову службу за контрактом у військовій частині А1215 на посадах офіцерського складу та згідно наказу командира військової частини А1215 № 50 від 12.03.2014 року був виключений зі списків особового складу військової частини А1215, у зв'язку з призначенням на посаду юрисконсульта військової частини А1451, де і проходить військову службу по теперішній час. ОСОБА_1 має військове звання - капітан юстиції.

Суд зазначає, що порядок відшкодування військовослужбовцям Збройних Сил України витрат на службові відрядження в межах України унормовані Інструкцією про порядок відшкодування військовослужбовцям Збройних Сил України витрат на службові відрядження в межах України (далі -Інструкція), затвердженої наказом Міністра оборони України № 530 від 29.08.2011 року, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 22.09.2011 року за №1115/19853

Приписами п. 1.1 зазначеної Інструкції передбачено, що службовим відрядженням (далі - відрядження) вважається поїздка військовослужбовця за розпорядженням командира або начальника на певний строк в іншу місцевість для виконання службового завдання поза пунктом постійного або тимчасового розквартирування військової частини (підрозділу), у якій військовослужбовець проходить службу.

Для покриття особистих витрат під час відрядження військовослужбовцям здійснюються виплата добових та відшкодування витрат на наймання житлового приміщення, а також на проїзд до місця відрядження та назад.

Відрядженому військовослужбовцю відшкодовуються також витрати на оплату податку на додану вартість за придбані проїзні документи та користування в поїздах постільними речами.

Згідно п.п. 1.2.7 п. 1.2 Інструкції у відрядження в разі дійсної потреби та за наявності коштів на відрядження військовослужбовці можуть направлятися такими посадовими особами: з військових частин, які утримуються на самостійних штатах - командиром військової частини.

Направлення військовослужбовця у відрядження здійснюється посадовими особами, зазначеними в пункті 1.2 Інструкції (командиром військової частини) та оформляється наказом (розпорядженням) із зазначенням: пункту призначення, найменування військової частини або підприємства, куди відряджений військовослужбовець, строку та мети відрядження.

Військовослужбовцям, відрядженим в межах України, витрати на проїзд до місця відрядження та назад відшкодовуються в розмірі вартості проїзду повітряним, залізничним, водним і автомобільним транспортом загального користування (крім таксі) з урахуванням усіх витрат, пов'язаних з придбанням проїзних квитків і користуванням постільними речами в поїздах, та страхових платежів на транспорті (п. 2.1 Інструкції).

За наявності декількох видів транспорту, що зв'язують місце проходження служби з місцем відрядження, посадові особи, які зазначені в пункті 1.2 Інструкції, пропонують відрядженому військовослужбовцю вид транспорту, яким йому слід користуватися. За відсутності такої пропозиції військовослужбовець самостійно вирішує питання про вибір виду транспорту.

Судом встановлено, що згідно наказу командира військової частини А1215 від 09.08.2013 року № 165 капітана ОСОБА_1, інженера (з безпеки дорожнього руху) - помічника начальника автомобільної служби технічної частини, в м. Вінниця до військової частини А 0287 та до військової частини А0102, відправлено у відрядження для співбесіди (а.с. 7).

Крім того, судом з'ясовано, що наказом командира військової частини А1215 від №167 від 11.08.2013 року, з метою призначення на посаду юрисконсульта військової частини А1215, ОСОБА_1 було видано посвідчення про відрядження з 11.08.2013 року по 13.08.2013 року №112 від 11.08.2013 року, на підставі якого позивач убув у відряджений до військової частини А0215-Ю до м. Вінниця для проходження співбесіди (а.с. 8).

З військової частини А1215 у відрядження позивач вибув 11.08.2013 року, що підтверджуються відміткою в посвідченні про відрядження «Вибув з в/ч А1215», скріпленою гербовою печаткою військової частини А1215 (а.с. 8).

Позивач зазначає, що оскільки транспортні засоби (автобуси, поїзди) з м. Харкова до м. Вінниці, які здійснюють рейси прямого сполучення, відсутні, ОСОБА_1 11.08.2013 року автобусом сполученням м. Харків - м. Київ вибув з м. Харкова та 12.08.2013 року прибув до м. Києва (копія фіскального чеку № 474848585 від 11.08.2013 року) (а.с.9), а звідти 12.08.2013 року на поїзді вибув до м. Вінниця (копія проїзного білету від 12.08.2013 року) (а.с. 9) та 12.08.2013 року позивач прибув до військової частини А0215-Ю м. Вінниця, що підтверджується відміткою в посвідченні про відрядження «Прибув до в/ч А0215-Ю» скріпленою гербовою печаткою військової частини А0215-Ю (а.с. 9).

Після проходження співбесіди, 12.08.2013 року позивач вибув з військової частини А0215-Ю м. Вінниця, що підтверджується відміткою в посвідченні про відрядження «Вибув з в/ч А0215-Ю».

Позивач у позові зазначив, що у зв'язку з тим, що між м. Вінницею та м. Харків, відсутнє пряме транспортне сполучення, 12.08.2013 року, він з м. Вінниця поїздом вибув до м. Києва (копія проїзного білету від 12.08.2013 року), а з м. Києва автобусом до м. Харкова (копія фіскального чеку № 474848585 від 12.08.2013 року). До військової частини А1215 м.Харкова ОСОБА_1 прибув 13.08.2013 року, що підтверджується відміткою в посвідченні про відрядження «Прибув до в/ч А1215», скріпленою гербовою печаткою військової частини А1215.

Позивач зазначає, що у зв'язку з реорганізацією військової частини А1215 та скороченням посади юрисконсульта військової частини А1215, яку він обіймав, згідно наказу командира військової частини № 12 від 16.01.2013 року, ним отримане посвідчення про відрядження до військової частини А1215 № 1 від 16.01.2014 року.

Судовим розглядом встановлено, що наказом командира військової частини А 1215 від 16.01.2014 за № 8 капітана юстиції ОСОБА_1, твп командира стартового взводу стартової батареї 1 зенітного ракетного дивізіону відряджено до Департаменту правового забезпечення Міністерства оборони України м. Києва, терміном на 3 доби з 16 по 18 січня 2014 року (а.с. 10).

Позивачем зазначається, що на виконання цього наказу він з 16.01.2014 року по 18.01.2014 року вибув у відрядження до Департаменту правового забезпечення Міністерства оборони України в м. Київ.

Таким чином, з військової частини А1215 позивач вибув у відрядження 16.01.2014 року, що підтверджуються відміткою в посвідченні про відрядження «Вибув з в/ч А1215», скріпленою гербовою печаткою військової частини А1215 (а.с. 11).

Як вбачається за матеріалами справи, ОСОБА_1 16.01.2014 року поїздом сполученням м. Харків - м. Київ вибув у відрядження до Департаменту правового забезпечення Міністерства оборони України м. Києва, куди прибув 17.01.2014 року, що підтверджується відміткою в посвідченні про відрядження «Прибув до Департаменту правового забезпечення Міністерства оборони України м. Києва» скріпленою гербовою печаткою Департаменту правового забезпечення Міністерства оборони України. Після співбесіди, 17.01.2014 року позивач вибув з Департаменту правового забезпечення Міністерства оборони України м. Київ, що підтверджується що підтверджуються відміткою в посвідченні про відрядження «Вибув з Департаменту правового забезпечення Міністерства оборони України скріпленою гербовою печаткою Департаменту правового забезпечення Міністерства оборони України. Автобусом сполученням м. Київ - м. Харків 17.01.2014 року я вибув з м. Києва (копія фіскального чеку № 474848585 від 17.01.2014 року) та 18.01.2014 року прибув до військової частини А1215 м. Харків, що підтверджується відміткою в посвідченні про відрядження «Прибув до в/ч А1215» скріпленою гербовою печаткою військової частини А1215 (а.с. 12).

Судом з'ясовано, що після повернення з вищезазначених відряджень, у відповідності до п. 1.13 Інструкції, ОСОБА_1, у передбачений законом триденний термін (трьох робочих днів), наступних за днем повернення до місця проходження військової служби (до військової частини А1215), подавав до фінансово-економічної служби військової частини А1215 посвідчення про відрядження, оформлені в установленому порядку, і оригінали документів, що підтверджують вартість понесених ним у зв'язку з відрядженням витрат.

На підставі вищезазначених документів співробітниками фінансово-економічної служби військової частини А1215 були нараховані ОСОБА_1 грошові кошти - відшкодування витрат на вищезазначені службові відрядження, а саме: відшкодування за відрядження до м. Вінниці з 11.08.2013 року по 13.08.2013 року; добові - 90,00 грн., витрати на проїзд 431,48 грн.; відшкодування за відрядження до м. Київ з 16.01.2014 року по 18.01.2014 року; добові - 90,00 грн., витрати на проїзд 365,99 грн.

Суд зазначає, що відповідно до ч. 3 ст. 17 Конституції України, ст. 16 Закону України «Про Збройні Сили України» держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20.12.1991р. № 2011-ХІІ, із змінами та доповненнями, соціальний захист військовослужбовців - діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі. Це право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, у старості, а також в інших випадках, передбачених законом.

Згідно зі ст. 1-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», законодавство про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей базується на Конституції України і складається з цього Закону та інших нормативно-правових актів.

Відповідно до положень ч. 1 ст. 2 Закону України «Про військовий обов'язок та військову службу», військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України, пов'язаній із захистом Вітчизни.

У зв'язку з особливим характером військової служби, яка пов'язана із захистом Вітчизни, відповідно до вимог ст. 1-2 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», військовослужбовцям надаються визначені законом пільги, гарантії та компенсації.

Отже, військовослужбовці користуються усіма правами і свободами людини та громадянина, гарантіями цих прав і свобод, закріпленими в Конституції України та законах України, з урахуванням особливостей, встановлених цим та іншими законами.

Відповідно до ст. 2 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», ніхто не вправі обмежувати військовослужбовців та членів їх сімей у правах і свободах, визначених законодавством України.

Суд вважає, що відповідачем не доведено суду правомірність своїх дій щодо відмови у виплаті компенсації за відрядження з наступних підстав.

Відповідно до вимог пункту 6 статті 14 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» № 2011-ХІІ від 20 грудня 1991 року, пунктів 1.5, 1.10 Інструкції про службові відрядження в межах України та за кордон, затвердженої Наказом Міністра фінансів України № 59 від 13 березня 1998 року передбачене, що при виконанні службових обов'язків, пов'язаних з відрядженням і інші населені пункти, військовослужбовцям відшкодовуються витрати по відрядженню.

Відповідно до вимог п 11 Постанови КМУ № 663 від 23.04.1999 року «Про норми відшкодування витрат на відрядження в межах України та за кордон» та п. 1.13 Інструкції про порядок відшкодування військовослужбовцям Збройних сил витрат на службові відрядження в межах України, затвердженої наказом Міністра оборони України № 9 від 17.01.2000 року значиться, що військовослужбовцю перед від'їздом у відрядження видається аванс у межах сум, передбачених на виплату добових та відшкодування витрат на проїзд та наймання житлового приміщення. Протягом трьох робочих днів після повернення з відрядження військовослужбовець подає у фінансовий орган військової частини авансовий звіт про витрачені у зв'язку з відрядженням суми, до якого додаються належно оформлене посвідчення про відрядження, оригінали документів про витрати на наймання житлового приміщення та проїзні документи. Витрати на відрядження відшкодовуються лише за наявності документів в оригіналі, що підтверджують вартість цих витрат, а саме: транспортних квитків або транспортних рахунків (багажних квитанцій), рахунків готелів (мотелів), страхових полісів тощо. Витрати у зв'язку з відрядженням, що не підтверджені документально (крім добових витрат), військовослужбовцю не відшкодовуються.

Приписами статті 9 Закону України про «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» передбачено, що Держава гарантує військовослужбовцям матеріальне та інше забезпечення у розмірах, що стимулюють заінтересованість громадян у військовій службі.

Відповідно до вимог п. 3 ст. 9-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», при переїзді військовослужбовців, які проходять військову службу за контрактом, а також тих, хто перебуває на кадровій службі, на нове місце військової служби в інший населений пункт, у зв'язку з призначенням на військову посаду їм виплачується підйомна допомога в розмірі місячного грошового забезпечення на військовослужбовця і 50 відсотків місячного забезпечення на кожного члена сім'ї військовослужбовця, який переїжджає з ним на нове місце військової служби.

Крім цього в ст. 55 Конституції України зазначено - кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових та службових осіб.

Оцінивши наявні у справі документи за правилами ст.86 КАС України, суд відзначає, що відповідачем компенсація ОСОБА_1 за службові відрядження в сумі 977,47 грн. не виплачена, що підтверджується матеріалами справи.

Рішенням Конституційного Суду України від 01.12.2004 року № 20рп-/2004 по справі № 1-27/2004 за конституційним поданням Народних Депутатів України щодо відповідності Конституції України /конституційності/ положень статей 44,47,78,80 Закону України «Про бюджет України на 2004 рік…» визначено правову позицію даного суду з питань обмеження гарантій та компенсацій військовослужбовцям Згідно з нею, комплекс організаційно-правових та економічних заходів, спрямованих на забезпечення соціального захисту останніх, зумовлений особливістю їх професійних обов'язків. Здійснення, таких заходів не залежить від наявності фінансування з бюджету, а має безумовний характер.

Отже, ВЧ А1215 допущені неправомірні дії по відношенню до позивача.

Згідно з ч.ч.1-2 ст.8 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.

Так, відповідно до прецедентної практики Європейського Суду з прав людини в межах свободи дій держави визначати, які надбавки виплачувати своїм робітникам з державного бюджету. Держава може вводити, призупиняти чи закінчити виплату таких надбавок, вносячи відповідні зміни в законодавство. Однак, якщо чинне правове положення передбачає виплату певних надбавок, і дотримано всі вимоги, необхідні для цього, органи державної влади не можуть свідомо відмовляти у цих виплатах доки відповідні положення є чинними (рішення від 08 листопада 2005 року у справі "Кечко проти України"); Суд не приймає аргумент Уряду щодо бюджетних асигнувань, оскільки органи державної влади не можуть посилатися на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов'язань (рішення від 10 березня 2011 року у справі "Сук проти України", рішення від 07 травня 2002 року у справі "Бурдов проти Російської Федерації").

З аналізу вищенаведеного судом робиться висновок, що реалізація особою права, яке пов'язане з отриманням бюджетних коштів, що базується на спеціальних та чинних на час виникнення спірних правовідносин нормативно-правових актах національного законодавства, не може бути поставлена у залежність від бюджетних асигнувань. Наведене зумовлює висновок, що посилання відповідача на відсутність коштів, як на причину невиконання своїх зобов'язань, є необґрунтованим.

Оскільки судовим розглядом встановлено факт порушення суб'єктом владних повноважень прав та охоронюваних законом інтересів позивача - ОСОБА_1 у сфері публічно-правових відносин, то позов належить задовольнити, адже обґрунтованість заявлених вимог підтверджена добутими судом і долученими до матеріалів справи доказами.

За таких обставин, виходячи з заявлених позовних вимог, положень чинного законодавства України та матеріалів справи, через відсутність доказів виплаченої відповідачем на користь ОСОБА_1 на час розгляду справи зазначеної суми компенсації за службові відрядження у розмірі 977,47 грн., суд дійшов висновку, що позовні вимоги є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.

На підставі вищевикладеного, керуючись ст. ст.2, 8-14, 17, 50, 70, 71, 94, 128, 159, 160-163, 167, 186, 254 КАС України, суд -

П О С Т А Н О В И В:

Адміністративний позов ОСОБА_1 до Військової частини А 1215 про визнання дій неправомірними та стягнення грошової компенсації - задовольнити.

Визнати неправомірними дії Військової частини А 1215 щодо невиплати ОСОБА_1 матеріальної допомоги для вирішення соціально - побутових питань.

Стягнути з Військової частини А 1215 (61064, АДРЕСА_2, р/р 35214001000171 в ГУДУКУ в Харківській області, МФО 851011, код ЄДРПОУ 07799207) на користь ОСОБА_1, (ідентифікаційний номер НОМЕР_1, зареєстрований за адресою: 61064, АДРЕСА_2), грошову компенсацію за службові відрядження в сумі 977,47 грн. (дев'ятсот сімдесят сім грн. 47 коп.).

Постанова може бути оскаржена в апеляційному порядку до Харківського апеляційного адміністративного суду через Харківський окружний адміністративний суд шляхом подачі апеляційної скарги в десятиденний строк з дня її проголошення. У разі застосування судом частини третьої статті 160 КАС України, а також прийняття постанови у письмовому провадженні апеляційна скарга подається протягом десяти днів з дня отримання копії постанови.

Постанова набирає законної сили після закінчення строків для подачі апеляційної скарги. У разі подання апеляційної скарги судове рішення, якщо його не скасовано набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження або набрання законної сили рішенням за наслідками апеляційного провадження.

Суддя Заічко О.В.