Постанова № 38563649, 05.05.2014, Дніпропетровський окружний адміністративний суд

копія

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

05 травня 2014 р. Справа № 804/3997/14 Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді Лозицької І.О.

при секретарі судового засідання Василенко К.Е.

за участю:

представника позивача Скіпіна М.А.

представника відповідача Кравченка М.В.

представників третьої особи Гайворонського О.Г., Кочури С.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за позовом Релігійної громади "Парафія "Святого Пантелеймона" Дніпропетровсько-Запорізької єпархії Української Автокефальної Православної Церкви до Дніпропетровської обласної ради, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору Товариство з обмеженою відповідальністю "Комфорт сіті" про скасування рішення,-

ВСТАНОВИВ:

До Дніпропетровського окружного адміністративного суду надійшов позов Релігійної громади «Парафія «Святого Пантелеймона» Дніпропетровсько-Запорізької єпархії Української Автокефальної Православної Церкви до Дніпропетровської обласної ради, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору Товариство з обмеженою відповідальністю «Комфорт сіті», в якому позивач просить:

- визнати нечинним рішення Дніпропетровської обласної ради № 530-22/ХІІІ від 19.03.2002р. як таке, що суперечать вимогам Указу Президента України від 04.03.1992р. № 125;

- зобов'язати Дніпропетровську обласну раду вчинити дії - на найближчому після набрання чинності рішенням суду пленарному засіданні сесії Дніпропетровської обласної ради скасувати зазначене рішення.

В обґрунтування позову, позивач зазначив, що оскаржуване рішення від 19.03.2002р., є незаконним, оскільки, суперечить вимогам п.3 Указу Президента України від 04.03.1992р. № 125 «Про заходи щодо повернення релігійним організаціям культового майна», що зобов'язує всі місцеві ради здійснити передачу культових будівель релігійним громадам у власність.

Відповідач надав заперечення, в яких зазначив, що жодного згадування про розміщення по вул. Короленко, 20 церкви на цій території немає, Державним архівом Дніпропетровської області надано відповідь про неможливість підтвердження інформації про будівництво церкви на вул. Первозванівській (нині вул. Короленка), через відсутність документів у зв'язку із військовими діями під час Великої Вітчизняної війни.

Представники третьої особи надали письмове пояснення, з яких вбачається, що позовні вимоги є незаконними та необгрунтованими, адже, оскаржуване позивачем рішення органом місцевого самоврядування було прийнято у відповідності до належних норм матеріального права, які визначають відповідні повноваження та порядок їх реалізації в частині відчуження належного обласній громаді нерухомого майна, а також, із урахуванням всіх необхідних фактичних обставин спірних правовідносин, які підлягали врахуванню на момент прийняття оскаржуваного рішення, а тому, адміністративний позов не підлягає задоволенню.

Представник позивача в судовому засіданні позовні вимоги підтримав, просив суд задовольнити позов.

Представник відповідача в судовому засіданні позовні вимоги не визнав, просив суд відмовити в задоволенні адміністративного позову.

Представники третьої особи в судовому засіданні позовні вимоги не визнали, просили суд відмовити в задоволенні адміністративного позову.

Одночасно, позивач в своїй позовній заяві заявив клопотання, яке підтримав в судовому засіданні представник позивача про поновлення строку звернення до суду з даним позовом, на підставі ст.ст. 99, 100 КАС України, у зв'язку з пропущенням строку звернення до суду з поважних причин.

Представник відповідача заперечував проти задоволення клопотання про поновлення строку звернення до суду представнику позивача.

Представники третьої особи в судовому засіданні, також заперечували проти поновлення представнику позивача строку звернення до суду.

Розглянувши клопотання представника позивача про поновлення пропущеного строку звернення до суду з даним позовом та думку представника відповідача, та представників третьої особи, які заперечували проти задоволення клопотання, суд прийшов до висновку про необхідність поновлення строку звернення позивачу до суду та розгляду справи по суті.

У відповідності до ч. 1 ст.99 КАС України, адміністративний позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.

Згідно до ст. 100 КАС України, адміністративний позов, поданий після закінчення строку, установлених законом, залишається без розгляду, якщо суд на підставі позовної заяви та доданих до неї матеріалів не знайде підстав для визнання причин пропуску строку звернення до адміністративного суду поважними.

Також, задовольняючи клопотання представника позивача про поновлення строку звернення до суду з даним позовом, суд виходив з того, що у відповідності до вимог ст. 6 КАС України, ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи в адміністративному суді, до підсудності якого вона віднесена цим Кодексом.

Заслухавши пояснення сторін, дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд приходить до наступних висновків.

Судом встановлено, що згідно рішення від 19.03.2002 року № 530-22/ХХІІІ Дніпропетровська обласна рада вирішила продати нежитлову будівлю площею 850,0 кв.м, яка знаходилась на балансі державного підприємства Дніпропетровський обласний будинок культури "Український Дім", за адресою: м.Дніпропетровськ, вул.Короленка, 20-а Товариству з обмеженою відповідальністю та іноземними інвестиціями компанія "ГЕД Інвест", як такому, що подав одну заяву на участь у прилюдних торгах за початковою ціною продажу, визначеною експертним шляхом - 130300 гривень.

Частиною другою статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та місцевого самоврядування,їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до ст. 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», рада в межах своїх повноважень приймає нормативні та інші акти у формі рішень, а сільський, селищний, міський голова, голова районної у місті, районної, обласної ради в межах своїх повноважень видає розпорядження.

Також відповідно зазначити, що відповідно до ст. 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад, відповідно до закону здійснюють правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об'єктами права комунальної власності, в тому числі виконують усі майнові операції, можуть передавати об'єкти права комунальної власності у постійне або тимчасове користування юридичним та фізичним особам, здавати їх в оренду, продавати і купувати, використовувати як заставу, вирішувати питання їхнього відчуження, визначати в угодах та договорах умови використання та фінансування об'єктів, що приватизуються та передаються у користування і оренду.

Згідно підпунктів 19, 20 частини 1 статті 43 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», виключно на пленарних засіданнях відповідної обласної ради вирішуються такі питання, як продаж, передача в оренду, концесію або під заставу об'єктів комунальної власності, а також, відповідні питання щодо управління об'єктами власності територіальних громад обласних рад.

Відповідно до статті 658 ЦК України, право продажу товару, крім випадків примусового продажу та інших випадків, встановлених Законом, належить власникові товару. Якщо продавець товару не є його власником, покупець набуває право власності лише у випадку, якщо власник не має права вимагати його повернення.

Отже, на момент прийняття оскаржуваного рішення від 19.03.2002 року № 530-22/ХХІІІ відповідач мав необхідні та достатні законні повноваження органу місцевого самоврядування на прийняття рішення по управлінню майном спільної власності територіальної громади Дніпропетровської області та його продажу в порядку підпунктів 19, 20 частини 1 статті 43 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні».

В подальшому, згідно договору купівлі-продажу від 21.06.2006 року ТОВ «Комфорт-Сіті» набуло право власності на нежитлову будівлю загальною площею 850 кв.м. за адресою: м.Дніпропетровськ, вул.Короленко, 20-А (а.с.81-82).

На момент укладення даного правочину, відчужуване майно перебувало на праві власності у ТОВ «ГЕД Будівництво» на підставі рішення господарського суду Дніпропетровської області від 20.10.2005 року (а.с.85-90).

Вищевказаний правочин був зареєстрований в Державному реєстрі правочинів України 21.06.2006 року під № 1385894 (а.с. 83-84).

На сьогоднішній час, договір купівлі-продажу від 21.06.2006 року є чинним, жодною із сторін, в т.ч. третіми особами, не оспорюваний.

Згідно статті 11 ЦК України, цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Відповідно до статті 655, 662 ЦК України, за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає майно у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму. Продавець зобов'язаний передати покупцеві товар, визначений договором купівлі-продажу.

Таким чином, вищевказані дії сторін договору купівлі-продажу від 21.06.2006 року повністю відображають та підтверджують вимоги законодавства щодо вчинення правочину з метою реального настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до статті 41 Конституції України, кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності.

Право приватної власності набуваються в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності, є непорушним.

Згідно до листа Державного архіву Дніпропетровської області від 17.11.2007р. № 1501, Історичної довідки на будинок по вул. Короленка, 20-а № 186 від 30.03.2013р., листа обласної ради від 10.07.2012р. № С-513 щодо зазначеної нежитлової будівлі вказано, що жодного згадування про розміщення по вул. Короленко, 20 церкви на цій території немає, Державним архівом Дніпропетровської області надано відповідь про неможливість підтвердження інформації про будівництво церкви на вул. Первозванівській (нині вул. Короленка), через відсутність документів у зв'язку із військовими діями під час Великої Вітчизняної війни.

Окрім того, як пояснив в судовому засіданні представник відповідача та представник третьої особи, на мапі м. Катеринослава за 1915 рік у списку позначень місцезнаходження Архієрейської церкви зазначено у квадраті 5-в, проте, будівлі за адресами: вул. Короленка (вул. Первозванівська), буд. 20-22, розташовані у квадраті 4-в.

Також, представник відповідача та представник третьої особи повідомили суду, що відповідно до історичної довідки, наданою КЗК „Дніпропетровський національний історичний музей ім. Д.І. Яворницького" ДОР", зазначена будівля за адресою: вул. Короленка, 20-а протягом усього часу її існування не використовувалась, як культова споруда.

Місцезнаходження колишньої Архієрейської церкви, є перехрестя вул. Донського і пров. Радянського, на так званому Архієрейському місті. На мапі м. Катеринослава за 1915 рік Архієрейське місце розташоване в квадраті 5-в.

Крім того, посилання представника позивача на інформацію «Попередніх досліджень. Пояснювальної записки. Попередніх робіт тому 1» ДП «Укрзахідпроектреставрація», є безпідставним, оскільки, даний документ не має жодної доказової сили та не може розцінюватись судом в якості експертного висновку та висновку спеціаліста через відсутність у ДП «Укрзахідпроектреставрація» нормативної кваліфікації експерта по визначенню пам'яток архітектури та культурних цінностей, адже, дана державна установа має виключно один вид ліцензійної діяльності - проектні (будівельні) роботи.

Відповідно до роз'яснення Вищого адміністративного суду України № 02-5/109 від 29.02.96р. „Про деякі питання, що виникають при застосуванні Закону України „Про свободу совісті та релігійні організації", доказами належності культового майна або будівель тій чи іншій релігійній організації можуть бути довідки державних архівних установ, Державного комітету України у справах релігій, архівні документи церковних організацій, рішення місцевих органів влади та інші письмові докази.

Відповідно до ст. 1 Закону України „Про охорону культурної спадщини", об'єктом культурної спадщини є визначне місце, споруда (витвір), комплекс (ансамбль), їхні частини, пов'язані з ними рухомі предмети, а також, території чи водні об'єкти (об'єкти підводної культурної та археологічної спадщини), інші природні, природно - антропогенні або створені людиною об'єкти, незалежно від стану збереженості, що донесли до нашого часу цінність з археологічного, естетичного, етнологічного, історичного, архітектурного, мистецького, наукового чи художнього погляду і зберегли свою автентичність.

Згідно ст. 13, 14 Закону України „Про охорону культурної спадщини", всі об'єкти культурної спадщини, незалежно від форм власності, підлягають реєстрації шляхом занесення до Державного реєстру нерухомих пам'яток України за категоріями національного та місцевого значення. Записи щодо вищезазначеної Архієрейської церкви у цьому реєстрі відсутні.

Таким чином, представником позивача не надано суду належних доказів, що підтверджують належність будівлі за адресою: м. Дніпропетровськ, вул. Короленко, 20-А певній релігійній організації.

Також, суд вважає безпідставним посилання представника позивача на Указ Президента України від 04.03.1992р. № 125 «Про заходи щодо повернення релігійним організаціям культового майна», з огляду на наступне (а.с. 80).

Вищевказаним Указом Президента України встановлено Міністерству культури України, Міністерству фінансів України, Фонду державного майна України, виконавчим комітетам Київської обласної та Київської міської Рад народних депутатів і музейному об'єднанню "Києво-Печерський державний історико-культурний заповідник" до 1 січня 1993 року вирішити у встановленому порядку питання про відселення з території заповідника всіх організацій та установ, діяльність яких, не пов'язана з виконанням його статутних завдань. Раді Міністрів Кримської АРСР, виконавчим комітетам обласних, Київської та Севастопольської міських Рад народних депутатів:

- протягом 1992-1993 років здійснити передачу релігійним громадам у власність чи безоплатне користування культових будівель, що використовуються не за призначенням.

Тобто, здійснення відповідних заходів по інвентаризації та передачі культових будівель здійснювалось протягом нормативного визначеного проміжку часу (протягом 1992-1993 років), кінцевою датою якого, є 31.12.1993 року, будь-яких положень про застосування заходів по передачі майна після спливу даного терміну Указом Президента України не встановлено.

Отже, реалізація положень даного нормативного акту щодо вжиття з боку органів місцевого самоврядування відповідних заходів по передачі майна на момент порушення адміністративного провадження, є неможливою через сплив терміну вчинення даних заходів.

Також, за вимогами Указу Президента України підлягають передачі культові будівля, які використовуються не за призначенням, тобто, на момент вчинення відповідних заходів по передачі їх релігійним громадам дані об'єкти через їхній статус нерухомого майна (будівлі) повинні були бути у встановленому порядку проінвентаризовані із складанням інженерно-технічних документів (технічний паспорт) та зареєстровані в органах БТІ, як культові споруди, а також, відповідним виконавчим комітетом обласної ради повинен був бути встановлений факт використання культової будівлі не за призначенням.

Жодних належних та допустимих доказів наявності та виконання вище перелічених необхідних умов виконання Указу Президента України представником позивача не надано, а позовні вимоги доказово не обґрунтовані.

Крім того, суд зазначає, що згідно частини 1 статті 6 КАС України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси.

При зверненні до адміністративного суду, позивач зазначає на порушення відповідачем власних прав, як релігійної громади при винесенні оскаржуваного Дніпропетровської обласної ради від 19.03.2002 року № 530-22/ХХІІІ в частині отримання безоплатно культової будівлі для відправлення Богослужінь, чим порушується принцип рівності релігійних організацій.

Проте, згідно витягу з Єдиного Державного реєстру підприємств України, Релігійна громада «Парафія «Святого Пантелеймона» Дніпропетровсько-Запорізької єпархії УАПЦ, як юридична особа, була зареєстрована лише 20.06.2007 року в кількості членів громади 10 осіб (а.с. 91-93).

Тобто, фактично позивач звертається до адміністративного суду із захистом свого права, яке не існувало на момент прийняття відповідачем оскаржуваного рішення Дніпропетровської обласної ради від 19.03.2002 року № 530-22/ХХІІІ, отже, при прийнятті оскаржуваного рішення, відповідачем жодним чином не зачіпались та не порушувались жодні права Релігійної громади «Парафія «Святого Пантелеймона» Дніпропетровсько-Запорізької єпархії УАПЦ.

Щодо обраного позивачем способу захисту шляхом зобов'язання Дніпропетровської обласної ради вчинити дії - на найближчому після набрання чинності рішенням суду пленарному засіданні сесії Дніпропетровської обласної ради скасувати оскаржуване рішення, суд зазначає, як в Постанові Верховного Суду України від 05.03.2012р. та у Рішенні Конституційного Суду України від 16 квітня 2009 року № 7-рп/2009 (у справі за конституційним поданням Харківської міської ради щодо офіційного тлумачення положень частини другої статті 19, статті 144 Конституції України, статті 25, частини чотирнадцятої статті 46, частин першої, десятої статті 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» (справа про скасування актів органів місцевого самоврядування) вказано, що органи місцевого самоврядування не можуть скасовувати свої попередні рішення, вносити до них зміни, якщо відповідно до приписів цих рішень виникли правовідносини, пов'язані з реалізацією певних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, і суб'єкти цих правовідносин заперечують проти їх зміни чи припинення. Це є "гарантією стабільності суспільних відносин" між органами місцевого самоврядування і громадянами, породжуючи у громадян впевненість у тому, що їхнє існуюче становище не буде погіршене прийняттям більш пізнього рішення. Тому, на думку Конституційного Суду України, органи місцевого самоврядування не можуть скасовувати свої попередні рішення, вносити до них зміни, якщо відповідно до приписів цих рішень виникли правовідносини, пов'язані з реалізацією певних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, і суб'єкти цих правовідносин заперечують проти їх зміни чи припинення. Ненормативні правові акти місцевого самоврядування, є актами одноразового застосування, вони вичерпують свою дію фактом їхнього виконання, а тому, не можуть бути скасовані чи змінені органом місцевого самоврядування після їх виконання.

Згідно частини 3 статті 2 КАС України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несправедливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Відповідно до ст. 69 КАС України, доказами в адміністративному судочинстві, є будь-які фактичні дані, на підставі яких, суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення осіб, які беруть участь у справі, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються судом на підставі пояснень сторін, третіх осіб та їхніх представників, показань свідків, письмових і речових доказів, висновків експертів.

Відповідно до ст. 71 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.

Вирішуючи питання щодо судового збору, суд виходить з наступного.

Відповідно до ч. 2 ст. 94 Кодексу адміністративного судочинства України, якщо судове рішення, ухвалене на користь сторони - суб'єкта владних повноважень, суд присуджує з іншої сторони всі здійснені нею документально підтверджені судові витрати, пов'язані із залученням свідків та проведенням судових експертиз.

У зв'язку з чим, судові витрати, понесені позивачем, не повертаються.

Відповідно до ч. 1 ст. 162 КАС України, при вирішені справи по суті, суд може задовольнити адміністративний позов повністю або частково чи відмовити в його задоволенні повністю, або частково.

Враховуючи вищевикладене, суд приходить до висновку про відмови в задоволенні позовних вимог в повному обсязі.

Керуючись ст.ст. 2-10, 11, 12, 69, 70, 71, 86, 94, 122, 159-163, 167 Кодексу адміністративного судочинства України суд, -

ПОСТАНОВИВ:

У задоволенні адміністративного позову Релігійної громади "Парафія "Святого Пантелеймона" Дніпропетровсько-Запорізької єпархії Української Автокефальної Православної Церкви до Дніпропетровської обласної ради, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору Товариство з обмеженою відповідальністю "Комфорт сіті" про скасування рішення - відмовити повністю.

Постанова може бути оскаржена до Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду через Дніпропетровський окружний адміністративний суд шляхом подання апеляційної скарги до суду першої інстанції з одночасним направленням копії апеляційної скарги до суду апеляційної інстанції протягом десяти днів з дня проголошення постанови, або протягом десяти днів з моменту отримання копії постанови, відповідно до вимог ст. 186 Кодексу адміністративного судочинства України.

Постанова суду набирає законної сили у порядку та у строки, визначені статтею 254 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя Постанова не набрала законної сили 05.05.14 Суддя З оригіналом згідно Помічник судді І.О. Лозицька І.О. Лозицька Ф.В.Рагімов