Ухвала суду № 38527213, 30.04.2014, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

"30" квітня 2014 р. м. Київ К/800/10496/14

Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів:

Головуючого судді Шведа Е.Ю.,

Веденяпіна О.А.,

Юрченко В.П.,

розглянувши в порядку письмово провадження адміністративну справу за

касаційною скаргою Державної податкової інспекції у Центральному районі міста Миколаєва

на постанову Миколаївського окружного адміністративного суду від 30 серпня 2013 року

та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 12 лютого 2014 року

у справі № 2а-3444/12/1470 (2а-10146/11/1470)

за позовом Державної податкової інспекції у Центральному районі міста Миколаєва

до Приватної виробничо-комерційної фірми «Кальтаір», Товариства з обмеженою відповідальністю «Гражданпромспецпроект»,

третя особа Державна податкова інспекція у приморському районі міста Одеси,

про визнання недійсним договорів, застосування наслідків недійсності правочинів,

встановив:

У червні 2012 року Державна податкова інспекція у Центральному районі міста Миколаєва (далі - ДПІ в Центральному районі м. Миколаєва) звернулась до суду з позовом до Приватної виробничо-комерційної фірми «Кальтаір» (далі - ПВКФ «Кальтаір»), Товариства з обмеженою відповідальністю «Гражданпромспецпроект» (далі - ТОВ «Гражданпромспецпроект») про визнання недійсним договорів, застосування наслідків недійсності правочинів.

Постановою Миколаївського окружного адміністративного суду від 30 серпня 2013 року, залишеною без змін ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 12 лютого 2014 року в задоволенні позову відмовлено.

У касаційній скарзі позивач, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, просить судові рішення першої та апеляційної інстанції скасувати і прийняти нове рішення про задоволення позову повністю.

В запереченні на касаційну скаргу ПВКФ «Кальтаір» просила касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій - без змін.

В судове засідання сторони не з'явилася, про дату, час та місце судового розгляду повідомлені належним чином.

У зв'язку із зазначеним, відповідно до вимог частини першої статті 222 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) справа розглядається в порядку письмового провадження.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права, правової оцінки обставин справи, суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на наступне.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судами попередніх інстанцій, ПВКФ «Кальтаір» та ТОВ «Гражданпромспецпроект» уклали договір № 09/06/11 від 09 червня 2011 року про купівлю-продаж запасних частин до тепловозу.

Відповідно до вказаного договору ТОВ «Гражданпромспецпроект» поставив покупцю запасні частини для тепловозу на загальну суму 662514 грн., в тому числі ПДВ 110419 грн., на підтвердження чого продавець видав податкову накладну № 80.

Відповідно до постанови про порушення кримінальної справи від 09 вересня 2011 року прокуратурою Одеської області було порушено кримінальну справу стосовно ряду осіб, яких звинувачують у тому, що вони організували злочинну схему по ухиленню від сплати податків за участю декількох фіктивних підприємств, у тому числі і ТОВ «Гражданпромспецпроект».

Крім того, ДПІ у Центральному районі міста Миколаєва проведено документальну позапланову невиїзну перевірку ПВФК «Кальтаір» з питань дотримання вимог податкового законодавства з податку на додану вартість, за результатами якої складено акт від 16 вересня 2011 року № 1123/23-300/19299770 «Про результати документальної позапланової невиїзної перевірки ПВФК «Кальтаір» з питань дотримання вимог податкового законодавства з податку на додану вартість щодо відображення правових відносин з ТОВ «ВСТК» , ТОВ «Гражданпромспецпроект» за червень 2011 року».

Перевіркою встановлено порушення п. 198.3, п. 198.6 ст. 198, п. 200.1, ст. 200, п. 201.1, ст. 201 Податкового кодексу України, в результаті чого занижено податок на додану вартість, що підлягає сплаті до бюджету за червень 2011 року всього в сумі 160419 грн.

Наведені обставини зумовили звернення позивача до суду з позовом про визнання недійсним договору № 09/06/11 від 09 червня 2011 року, укладеного між відповідачами та стягнення в дохід держави, одержаного за вказаним договором.

Посилаючись на статтю 228 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), податковий орган дійшов висновку, що договір № 09/06/11 від 09 червня 2011 року укладений з метою мінімізувати грошові зобов'язання ПВКФ «Кальтаір», тобто з метою ухилення від оподаткування, отже зазначене господарське зобов'язання вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства. Таким чином, наведений договір має бути визнаний недійсним, як такий, що завідомо суперечать інтересам держави і суспільства та не спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відмовляючи в задоволенні позову суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що податковий орган не довів, що оспорюваний правочин є недійсним, а у позивача є всі кримінально-правові та адміністративні важелі для притягнення винних до відповідальності та корегування сум податкових зобов`язань сторін правочину, без визнання його недійсним. Також, позивачем не наведено посилань на судові рішення щодо недійсності вчинених відповідачем правочинів як фіктивних або інших доказів щодо фіктивності здійснюваної відповідачем діяльності.

Проте суд касаційної інстанції вважає такі висновки судів попередніх інстанцій передчасними, оскільки вони зроблені без повного та всебічного з'ясування обставин справи, з порушенням норм процесуального права.

Що до суті спірних правовідносин, необхідно зазначити наступне.

Згідно з частиною першою статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися згідно з законодавством, яке діяло на момент вчинення правочину

Частинами першою та другою статті 215 ЦК України встановлено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Зі змісту частини третьої статті 228 ЦК України, у разі недодержання вимоги щодо відповідності правочину інтересам держави і суспільства, його моральним засадам такий правочин може бути визнаний недійсним.

Правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним (частина перша статті 228 ЦК України).

Отже, перелік правочинів, які є нікчемними як такі, що порушують публічний порядок, чітко визначений статтею 228 ЦК України. Такими є правочини, що посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави, зокрема: правочини, спрямовані на використання всупереч закону комунальної, державної або приватної власності; правочини, спрямовані на незаконне відчуження або незаконне володіння, користування, розпорядження об'єктами права власності українського народу - землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами (стаття 14 Конституції України); правочини щодо відчуження викраденого майна; правочини, що порушують правовий режим вилучених з обігу або обмежених в обігу об'єктів цивільного права тощо.

Усі інші правочини, спрямовані на порушення інших об'єктів права, передбачені іншими нормами публічного права, не є такими, що порушують публічний порядок.

У частині третій статті 228 ЦК України визначено, якщо визнаний судом недійсний правочин було вчинено з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то при наявності умислу у обох сторін - в разі виконання правочину обома сторонами - в дохід держави за рішенням суду стягується все одержане ними за угодою, а в разі виконання правочину однією стороною з іншої сторони за рішенням суду стягується в дохід держави все одержане нею і все належне - з неї першій стороні на відшкодування одержаного. При наявності умислу лише у однієї із сторін все одержане нею за правочином повинно бути повернуто іншій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного за рішенням суду стягується в дохід держави.

Зі змісту наведеної норми вбачається, що умовою для визнання недійсним правочину, який суперечить інтересам держави та суспільства, є встановлення умислу в діях осіб, що уклали такий правочин. При цьому, носіями протиправного умислу юридичних осіб-сторін такого правочину є посадові особи цих юридичних осіб. Зокрема, слід установити персоналії посадових осіб, у яких виник умисел на вчинення протиправного правочину, зміст їх умислу, обставини, за яких такий умисел виник, тощо.

Отже, обов'язковість установлення умислу поширюється лише на визнання недійсними правочинів, вчинених з метою, що суперечить інтересам держави та суспільства.

Щодо посилання позивача на те, що оспорюваний договір купівлі-продажу не направлений на реальне настання правових наслідків, тому позивач вважає його нікчемним, то, як вірно зазначено судами попередніх інстанцій, правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, є фіктивним (частина перша статті 234 ЦК України). Фіктивний правочин визнається недійсним судом (частина друга статті 234 ЦК України).

Для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. Саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин.

Суди попередніх інстанцій дійшли висновку про відмову в задоволенні позову визнання недійсним договорів, застосування наслідків недійсності правочинів, однак не звернули увагу на наступну обставину.

Згідно із частинами першою та другою статті 99 КАС України (в редакції, що діяла на момент звернення позивача до суду) адміністративний позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.

Для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Для звернення до адміністративного суду суб'єкта владних повноважень встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня виникнення підстав, що дають суб'єкту владних повноважень право на пред'явлення передбачених законом вимог.

Таким чином, при визначенні строку звернення до суду з вимогою про визнання недійсним правочину як такого, що вчинений з метою, завідомо суперечною інтересам держави та суспільства, та стягнення відповідних санкцій слід керуватися загальними правилами, передбаченими статтею 99 КАС України, що становить шість місяців. Зазначений строк обчислюється з дня, коли податковий орган дізнався або повинен був дізнатися про порушення інтересів держави внаслідок вчинення відповідного правочину з протиправною метою та, відповідно, виникнення у податкового органу права на звернення до суду з позовом. Таким днем може бути або день проведення відповідної перевірки або день надходження до органів державної податкової служби інших документів, які свідчать про вчинення відповідного правочину з протиправною метою, наприклад даних зустрічних перевірок контрагентів платника тощо.

Згідно з частиною першою статті 100 КАС України адміністративний позов, поданий після закінчення строків, установлених законом, залишається без розгляду, якщо суд на підставі позовної заяви та доданих до неї матеріалів не знайде підстав для визнання причин пропуску строку звернення до адміністративного суду поважними, про що постановляється ухвала.

Зміст статей 99, 100, 121, 155, 203 КАС України вказує на те, що питання порушення строку звернення до адміністративного суду вирішується судом першої інстанції протягом всього судового процесу, а суд апеляційної інстанції перевіряє правильність вирішення цього питання.

Вирішуючи спір, суди першої та апеляційної інстанцій залишили поза увагою вимоги статей 99, 100 КАС України та не дали жодної оцінки обставинам у справі щодо пропуску строку звернення до адміністративного суду.

Таким чином, судами неповно встановлені обставини у справі.

Згідно з частиною другою статті 227 КАС України, підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, які унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи.

Згідно з частиною першою статті 220 КАС України, суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі і не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Суд касаційної інстанції не має повноважень виправити допущені судами попередніх інстанцій порушення норм процесуального права.

За таких обставин, постанова Миколаївського окружного адміністративного суду від 30 серпня 2013 року та ухвала Одеського апеляційного адміністративного суду від 12 лютого 2014 року підлягають скасуванню з направленням справи до суду першої інстанції на новий розгляд.

Під час нового розгляду справи суду необхідно врахувати викладене, повно і всебічно з'ясувати і перевірити всі фактичні обставини справи, об'єктивно оцінити докази, що мають значення для справи, і в залежності від встановленого, правильно визначити норми матеріального та процесуального права, що підлягають застосуванню до спірних правовідносин, та прийняти обґрунтоване і законне судове рішення.

Керуючись статтями 220, 222, 223, 227, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,

у х в а л и в:

Касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Центральному районі міста Миколаєва задовольнити частково.

Постанову Миколаївського окружного адміністративного суду від 30 серпня 2013 року та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 12 лютого 2014 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала набирає законної сили у порядку та строки, передбачені статтею 254 Кодексу адміністративного судочинства України та не підлягає оскарженню, проте може бути переглянута з підстав, у строк та у порядку, визначених статтями 237, 238, 2391 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий суддя: Е.Ю. Швед

Судді: О.А. Веденяпін

В.П. Юрченко