Постанова № 38343802, 17.04.2014, Київський апеляційний господарський суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

04116 м.Київ, вул. Шолуденка, 1 (044) 230-06-58

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"17" квітня 2014 р. Справа№ 927/741/13

Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Тищенко А.І.

суддів: Михальської Ю.Б.

Отрюха Б.В.

За участю представників сторін:

від позивача: ОСОБА_2 - особисто

від відповідача:Ковальчук О.О. - представник за довіреністю

розглянувши апеляційну скаргу ОСОБА_2

на рішення

Господарського суду Чернігівської області

від 06.02.2014р.

у справі № 927/741/13 (суддя С.М. Івченко)

за позовом ОСОБА_2

до Товариства з обмеженою відповідальністю "НіжинТеплоМережі"

про стягнення середнього заробітку, компенсації за невикористану щорічну відпустку та моральної шкоди

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_2, зважаючи на наявність у провадженні Господарського суду Чернігівської області справи про банкрутство Товариства з обмеженою відповідальністю "Ніжин Тепло Мережі", 13.06.13р. подано позов до вказаного товариства про стягнення середнього заробітку, компенсації за невикористану щорічну відпустку та моральної шкоди на загальну суму 44661,10 грн.. Рішенням господарського суду Чернігівської області від 04.07.13р., залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 12.09.13р., у задоволенні позову було відмовлено. Постановою від 04.12.13р. Вищий господарський суду України скасував рішення Господарського суду Чернігівської області від 04.07.13р. і постанову Київського апеляційного господарського суду від 12.09.13р. та передав справу на новий розгляд Господарському суду Чернігівської області у іншому складі з зазначенням про необхідність встановити наявність або відсутність порушення прав позивача, в залежності від чого розглянути питання щодо дотримання останнім строку для звернення до суду з позовом та розглянути справу згідно вимог чинного законодавства.

Рішенням Господарського суду Чернігівської області від 04.07.2013р. у справі № 927/741/13 у задоволенні позову відмовлено повністю.

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 12.09.2013р. у справі № 927/741/13 залишено без змін.

Постановою Вищого господарського суду України від 04.12.2013 у справі № 927/741/13 рішення Господарського суду Чернігівської області та постанову Київського апеляційного господарського суду від 12.09.2013 скасовано, справу № 927/741/13 передано до Господарського суду Чернігівської області.

Під час нового розгляду справи позивачкою було подано суду письмові пояснення по суті спору та дві заяви про уточнення і збільшення розміру позовних вимог до 134547,10 грн., в т.ч. 130904,40 грн. середнього заробітку за час затримки з 11.09.12р. по 30.01.14р., 3441грн. моральної шкоди, 201,70грн. компенсації за невикористану щорічну відпустку.

Рішенням Господарського суду Чернігівської області від 06.02.2014р. у справі № 927/741/13 позов ОСОБА_2 задоволено частково, з Товариства з обмеженою відповідальністю "Ніжин Тепло Мережі" на користь ОСОБА_2 стягнуто 201 грн. 70 коп. відшкодування надлишково утриманих сум податку з доходів фізичних осіб та єдиного соціального внеску. В іншій частині позову відмовлено повністю. На підставі рішення суду з Товариства з обмеженою відповідальністю "Ніжин Тепло Мережі" підлягає стягненню 1 827грн. судового збору в доход державного бюджету.

Не погоджуючись з прийнятим рішенням, ОСОБА_2 звернулась до суду з апеляційною скаргою, просить рішення скасувати та задовольнити позовні вимоги повністю, оскільки вважає, що судом не досліджено в повному обсязі обставини справи, порушено норми матеріального права.

Апелянт вважає, що незаконність рішення суду першої інстанції полягає в тому, що судом першої інстанції при вирішенні справи не застосовані положення ч. 1 ст. 117 КЗпП України: «в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в ст. 116 КЗпП України підприємство, установа, організація повинна виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Крім того, апелянт вважає, що висновок суду першої інстанції про пропущення Позивачкою строку на звернення до суду з вимогою стягнення середнього заробітку за час затримки повного розрахунку при звільненні є передчасним, також суд припустився помилкового висновку про його пропущення.

Апелянт звертає увагу апеляційного суду на те, що судом першої інстанції не дана правова оцінка того, що саме відповідачем без поважних причин (лист №01-07/261 від 19.02.2013 р.) внаслідок помилки, при звільненні позивачу не було нараховано, виплачено в повному обсязі компенсація за невикористану щорічну відпустку та останній робочий день. На думку апелянта судом першої інстанції не надано правова оцінка того, що надмірно утримані Відповідачем суми ПДФО та ECB є саме свідченням неповного розрахунку з Позивачкою, і як вбачається із матеріалів справи 19 лютого 2013 року було визначено склад і сума виплат, що належать Позивачці, але розрахунок яких оспорюється Позивачкою.

Крім того, апелянт зазначає, що ст. 237-1 КЗпП України передбачено відшкодування моральної шкоди у випадку порушення законних прав працівника. Однак, судом першої інстанції не дана правова оцінка і не прийнято до уваги доводи позивача про те що, відповідачем грубо порушені конституційні права, відповідач своїми діями залишив позивачку з неповнолітньою дитиною без засобів існування, позивачка вимушена була звертатися за грошовою допомогою до своїх знайомих.

Дослідивши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи та проаналізувавши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судом першої інстанції норм законодавства, вислухавши пояснення представників сторін, Київський апеляційний господарський суд встановив наступне.

ОСОБА_2 перебувала з Товариством з обмеженою відповідальністю "Ніжин Тепло Мережі" у трудових відносинах.

Згідно копії трудової книжки 27 травня 2007р. була прийнята на підприємство відповідача на посаду головного бухгалтера, 10.09.12р. звільнена з підприємства відповідача за п. 4 ст. 40 Кодексу законів про працю України.

В наказі про звільнення № 59-к від 10.09.12р. було зазначено про виплату ОСОБА_2 грошової компенсації за невикористану відпустку за період роботи з 24 травня 2011р. по 09.08.12р. із розрахунку 28 календарних днів, про що позивачка була повідомлена, що підтверджується її підписом на зворотній стороні наказу.

Як вбачається з розрахункового листка зарплати ОСОБА_2 за вересень 2012р. при звільненні позивачці відповідачем здійснено нарахування 6751,29грн. компенсації за 37 календарних днів невикористаної відпустки. Нарахування та виплата такої компенсації позивачкою не заперечується.

У позовній заяві позивачка вказує, що одержала при звільненні 4216,70грн., зазначена сума враховує обов"язкові відрахування з нарахованої працівникові суми , а також авансово виплачені їй 1247,79грн.( зазначені в розрахунковому листку як борг за робітником). Таким чином, на день звільнення відповідач повністю провів розрахунок з позивачкою в частині компенсації за 37 календарних днів невикористаної відпустки.

За письмовим зверненням позивачки від 18.02.13р. відповідач листом від 19.01.13р. № 01-07/261 повідомив, що її помилково недонарахована сума компенсації за невикористану відпустку при звільненні ще за 30 календарних днів перерахована позивачці на картковий рахунок, відкритий у банку "Демарк".

Додаткове донарахування відповідачем за 30 календарних днів компенсації за невикористану відпустку та перерахування її на картковий рахунок позивачкою не заперечується. Згідно виписки банку "Демарк" за 20.02.13р. на картковий рахунок ОСОБА_2 зараховано 4679,16грн..

Відповідач довідкою від 22.03.13р. вказав, що 19.02.13р. ОСОБА_2 згідно наказу було нараховано і виплачено компенсацію за невикористану відпустку при звільненні за 30 днів і за останній день звільнення у сумі 5752,20грн., утримано ПДФО в сумі 867,24грн., ЄСВ у сумі 207,08грн..

Зазначені вище суми як нарахування зарплати, компенсації за невикористану відпустку, так і здійснених відрахувань підтверджуються також наявною у матеріалах справи копією розрахункового листка зарплати ОСОБА_2 за лютий 2013р..

Відповідно до ст. 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення.

Відповідно до ст. 117 КЗпП України у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Відповідно до ч.1 ст. 233 КЗпП України працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного суду у 3-місячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.

У відповідності до п. 25 Постанови Пленуму Верховного суду України "Про практику застосування судами законодавства про оплату праці" № 13 від 24.12.1999 року, непроведення розрахунку з працівником у день звільнення або, якщо в цей день він не був на роботі, наступного дня після його звернення з вимогою про розрахунок є підставою для застосування відповідальності, передбаченої ст. 117 Кодексу законів про працю України. У цьому разі перебіг тримісячного строку звернення до суду починається з наступного дня після проведення зазначених виплат незалежно від тривалості затримки розрахунку. Пропуск без поважних причин тримісячного строку звернення до суду є самостійною підставою для відмови в позові, однак якщо суд установить, що останній є необґрунтованим, він відмовляє в його задоволенні саме з цих підстав. Глава XV Кодексу законів про працю України не передбачає винятків щодо застосування строків звернення до суду. Тому і правило ст.238 Кодексу законів про працю України про право органу, який розглядає спір, постановити рішення про виплату працівникові належних йому сум (крім передбачених ст. 235 Кодексу законів про працю України виплат середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи) без обмеження будь-яким строком застосовується за умови додержання строків звернення за вирішенням спору.

Рішенням Конституційного Суду України від 22 лютого 2012р. № 4-рп/2012 у справі за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_5 щодо офіційного тлумачення положень статті 233 Кодексу законів про працю України у взаємозв'язку з положеннями статей 117, 237-1 цього кодексу встановлено, що в аспекті конституційного звернення положення частини першої статті 233 Кодексу законів про працю України у взаємозв'язку з положеннями статей 116, 117, 237-1 цього кодексу слід розуміти так, що для звернення працівника до суду з заявою про вирішення трудового спору щодо стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку при звільненні та про відшкодування завданої при цьому моральної шкоди встановлено тримісячний строк, перебіг якого розпочинається з дня, коли звільнений працівник дізнався або повинен був дізнатися про те, що власник або уповноважений ним орган, з вини якого сталася затримка виплати всіх належних при звільненні сум, фактично з ним розрахувався. Вказане Рішення Конституційного Суду України є обов"язковим до виконання на території України.

Відповідачем подано заяву про застосування строків позовної давності, у якій вказується, що позивачка пропустила строки звернення до суду, оскільки таке право у неї виникло з 11.09.12р., тобто з моменту звільнення .

Виходячи з того, що у матеріалах справи наявний наказ про звільнення позивачки, з яким її було ознайомлено під розпис, а також зважаючи на те, що в тексті наказу вказувалось про виплату компенсації за 28 днів невикористаної відпустки, місцевий суд дійшов обґрунтованого висновку про те, що моментом, з якого має відраховуватись строк на звернення позивачки до суду з вимогами про стягнення середнього заробітку у зв"язку з нездійсненням повного розрахунку при звільненні є момент її звільнення (наказі про звільнення № 59-к від 10.09.12р.), оскільки саме з цього моменту позивачці стало відомо про порушення її права на одержання компенсації за невикористану відпустку у повному обсязі. При цьому суд бере до уваги, що різниця між зазначеною у наказі тривалістю невикористаної відпустки (28 днів) та фактичною (67днів) є суттєвою і позивачка будучи головним бухгалтером підприємства не могла не знати та не звернути увагу на таку різницю у днях невикористаної нею відпустки, а у зв"язку з цим і суттєвим порушенням її трудових прав з боку роботодавця .

Як вбачається з ухвали Ніжинського міськрайонного суду від 05.04.13р. про відкриття провадження та від 04.06.13р. про закриття провадження у справі № 740/1570/13-ц провадження № 2/740/583/13 за позовом ОСОБА_2 щодо стягнення 45 031,14грн., в т. ч. середнього заробітку за період затримки розрахунку при звільненні ( з 11.09.12р. по 19.02.13р.), 3 441грн. моральної шкоди та 201,70грн. компенсації за невикористану щорічну відпустку, звернення до суду позивачкою здійснено з пропуском тримісячного терміну від моменту, коли вона дізналась про порушення свого права. Звернутись до суду з зазначеними вимогами позивачка мала до 11.12.12р..

Визнання відповідачем свого боргу та перерахування 19.02.13р. частини компенсації за невикористану відпустку позивачці не може переривати встановлений тримісячний строк на звернення до суду, оскільки дії з визнання боргу відповідачем здійснено по закінченні строку на звернення до суду.

Статтею 234 Кодексу Законів про працю України передбачено, що у разі пропуску з поважних причин строків, установлених ст. 233 Кодексу Законів про працю України, районний, районний у місті, міський чи міськрайонний суд може поновити ці строки. Однак позивачка не подавала суду заяви про поновлення пропущеного строку та доказів наявності поважних причин пропуску строку на звернення до суду за вирішенням трудового спору.

Згідно п. 11 Постанови Пленуму Верховного суду України від 18 грудня 2009 року № 14 "Про судове рішення у цивільній справі" установивши, що строк для звернення з позовом пропущено без поважної причини, суд у рішенні зазначає про відмову в позові з цих підстав, якщо про застосування позовної давності заявлено стороною у спорі, зробленою до ухвалення ним рішення, крім випадків, коли позов не доведено, що є самостійною підставою для цього.

Як свідчать матеріали справи відповідачем без поважних причин (як зазначається у листі від 18.02.13р.- внаслідок помилки) при звільненні позивачці не було нараховано та виплачено частину компенсації за невикористану відпустку і при виявленні помилки за письмовим зверненням позивачки здійснено донарахування вказаної компенсації .

Колегія приймає до уваги твердження позивачки щодо неправильного застосування ставки 17% податку на доходи фізичних осіб при нарахуванні та виплаті у лютому 2013р., оскільки нарахування компенсації за невикористану відпустку при звільненні за 30 днів і за останній день звільнення у сумі 5752,20грн. не перевищує десятикратний розмір мінімальної заробітної плати. Зважаючи, що нарахування і виплата вказаних коштів здійснені у лютому 2013р., то саме за лютий 2013р. відповідачем як податковим агентом має утримуватись податок на доходи фізичних осіб у відповідності до положень розділу ІV Податкового кодексу України за ставкою 15%.

При донарахуванні у лютому 2013р. відповідачем утримано ЄСВ у сумі 207,08грн., з яких 197,07грн. на суму компенсації за 30 днів невикористаної відпустки.

Відповідно до ст. 4 Закону України "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування" і п. 2 Інструкції про порядок нарахування і сплати єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, затвердженої постановою правління Пенсійного фонду України від 27.09.2010р. N 21-5 платниками єдиного внеску як страхувальниками є роботодавці по відношенню працівників як застрахованих , які працюють на підприємствах, в установах та організаціях, в інших юридичних осіб.

Враховуючи, що донарахування позивачці відповідачем було здійснено після її звільнення, вона не є застрахованою особою, нарахування єдиного соціального внеску на вказану суму донарахування є неправомірним.

З огляду на те, що про надмірне утримання сум ПДФО та ЄСВ позивачці стало відомо з листа відповідача від 22.03.13р., у якому наведено розрахунок зазначених сум, з його одержання має відраховуватись тримісячний термін на звернення до суду. Зважаючи на те, що звернення до Ніжинського міськрайонного суду було здійснено у встановлений строк, а 05.04.13р. за її позовом було відкрите та 04.06.13р. закрите провадження у справі у зв"язку з непідвідомчістю цього спору суду загальної юрисдикції, оскільки у провадженні господарського суду Чернігівської області знаходилась справа про банкрутство відповідача по цій справі, та приймаючи до уваги подання позову позивачкою до Господарського суду Чернігівської області 13.06.13р., нею дотримано тримісячного строку звернення до суду щодо вимоги про стягнення надлишково утриманих сум ПДФО та ЄСВ.

Оскільки надлишкове утримання підтверджується матеріалами справи, у частині стягнення 201,70грн. позовні вимоги підлягають задоволенню.

Колегія погоджується з висновком місцевого суду про те, що надмірно утримані відповідачем суми ПДФО та ЄСВ не є свідченням неповного розрахунку відповідача з позивачкою при звільненні, з якими закон пов"язує стягнення середнього заробітку за кожен день затримки розрахунку. Остаточний розрахунок було здійснено 19 лютого 2013р., коли було визначено склад і суми виплат, що належали позивачці, розрахунок яких сторонами не оспорюється .

Виходячи з того, що позивачці відповідачем не повернуто утримані з неї 197,07грн. єдиного соціального внеску та 5,91грн. податку з доходів фізичних осіб (сума яких позивачкою помилково визначена у 201,70грн. замість 202,98грн.) позовні вимоги в цій частині підлягають задоволенню.

Враховуючи зазначене та зважаючи на пропуск позивачкою передбаченого ч.1 ст. 233 Кодексу Законів про працю України строку на звернення до суду з вимогою стягнення середнього заробітку за час затримки повного розрахунку при звільненні в частині стягнення 130 904,40 грн. в позові має бути відмовлено.

В обґрунтування заявленої моральної шкоди позивачка надала довідки про неодержання нею допомоги по безробіттю та копії її розписок про те, що брала у позику кошти у знайомих і зазначила в позовній заяві, що порушення відповідачем її трудових прав завдало моральних страждань, пов"язаних з визнанням її неповноцінності як утримувача неповнолітньої доньки, яку виховує сама без чоловіка, постійною потребою із-за скрутного матеріального становища у запозиченні коштів для харчування, оплати комунальних платежів та за навчання дитини.

Відповідно до Постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 4 "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.

Відповідно до чинного законодавства моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв'язку з ушкодженням здоров'я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв'язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв'язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.

Позивачкою не надано належних доказів, які б свідчили про ступінь моральних страждань та були б підставою для стягнення моральної шкоди, а тому в цій частині позовні вимоги не підлягають задоволенню із-за недоведеності та пропуску строку на звернення до суду.

Відповідно до ст. 32 ГПК України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Відповідно до ст. 43 ГПК України Господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтуються на всебічному та повному і об»єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Статтями 33, 34 ГПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу, господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи, обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Колегія не приймає до уваги доводи апелянта, викладені у апеляційній скарзі, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи та не спростовують правильність висновків місцевого господарського суду.

Оцінюючи вищевикладені обставини справи, колегія суддів приходить до висновку про те, що рішення місцевого господарського суду є обґрунтованим та таким, що відповідає чинному законодавству, фактичним обставинам та матеріалам справи, підстав для його скасування чи зміни не вбачається, а апеляційна скарга є необґрунтованою та такою, що не підлягає задоволенню.

Оскільки позивач звільнений від сплати судового збору та не сплачував його при подачі апеляційної скарги, судовий збір має бути покладений на відповідача у мінімальному розмірі, встановленому Законом України "Про судовий збір".

Керуючись ст. ст. 101, 104-105 ГПК України, суд,-

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Господарського суду Чернігівської області від 06.02.2014р. у справі № 927/741/13 залишити без задоволення.

Рішення Господарського суду Чернігівської області від 06.02.2014р. у справі № 927/741/13 залишити без змін.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Ніжин Тепло Мережі"( код ЄДРПОУ 32750668, вул. Глібова, 1, м. Ніжин, Чернігівська область, 16600) в дохід Державного бюджету України ( ГУ ДКСУ у м.Києві, МФО 820019, рахунок отримувача 31216206782001, код за ЄДРПОУ 37993783, код класифікації бюджету 22030001, Київський апеляційний господарський суд, код ЄДРПОУ 2590043) 913,50 грн. судового збору за подання апеляційної скарги.

Видати наказ.

Видачу наказу доручити Господарському суду Чернігівської області.

Матеріали справи № 927/741/13 повернути до Господарського суду Чернігівської області.

Головуючий суддя А.І. Тищенко

Судді Ю.Б. Михальська

Б.В. Отрюх