Ухвала суду № 38264812, 25.03.2014, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

25 березня 2014 року м. Київ К-28229/10

Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів:

Карася О.В. (головуючого), Голубєвої Г.К., Рибченка А.О.,

розглянувши у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу Добропільської об'єднаної державної податкової інспекції Донецької області на постанову Донецького окружного адміністративного суду від 01.06.2010 та ухвалу Донецького апеляційного адміністративного суду від 11.08.2010 по справі № 2а-10614/10/0570

за позовом Державного підприємства "Добропіллявугілля "

до Добропільської об'єднаної державної податкової інспекції Донецької області

про визнання недійсними податкових повідомлень-рішень, -

В С Т А Н О В И В :

Підприємство в судовому порядку оскаржило податкові повідомлення-рішення від 16.04.2010 № 0000221550/0 на суму 183,63 грн., від 16.04.2010 № 0000221550/0 на суму 69,53 грн., від 16.04.2010 № 00002011550/0 на суму 48,36 грн. та від 16.04.2010 № 0000191550/0 на суму 15 751,47 грн., якими позивачу визначено штрафні санкцій у розмірі 10% - 50 % за затримку граничних строків сплати узгоджених сум податкових зобов'язань з податку на землю.

Постановою суду першої інстанції, залишеною без змін ухвалою апеляційного суду, позовні вимоги задоволено в повному обсязі.

Не погодившись із судовими рішеннями, податкова інспекція подала касаційну скаргу, де посилаючись на порушення судами попередніх інстанції норм матеріального права, просить зазначені судові рішення скасувати та прийняти нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити.

Обґрунтовуючи вимоги касаційної скарги податкова інспекція зазначає, що Закон України "Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами" є спеціальною нормою у галузі податкового законодавства, яка регулює застосування фінансових санкцій за несвоєчасну сплату податкових зобов'язань, включаючи і податок на землю, крім того п. 7.7 ст. 7 якого встановлено, що податковий борг погашається попередньо погашенню податкових зобов'язань, які не є податковим боргом, у порядку календарної черговості його виникнення, а тому фінансові санкції застосовані до позивача є цілком правомірними та відповідають вимогам вищезазначеного Закону.

У поданих запереченнях на скаргу позивач просить у задоволенні скарги відмовити через її необґрунтованість.

Перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, юридичної оцінки обставин справи, доводи касаційної скарги та заперечення на неї, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу необхідно відхилити з наступних підстав.

Судами встановлено, що працівниками Державної податкової служби проведено невиїзну документальну перевірку Підприємства щодо своєчасності сплати узгоджених податкових зобов'язань з земельного податку за період з 30.06.2006 по 25.03.2010, за наслідками якої складено акт від 12.04.2010 № 49/15-0/26319466.

У ході зазначеної перевірки працівниками контролюючого органу встановлено, що позивачем в порушення пп. 5.3.1 п. 5.3 ст. 5 Закону України від 21.12.2000 № 2181-ІІІ "Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами" (далі - Закон № 2181-ІІІ), ст. 17 Закону України від 03.07.1992 № 2535-ХІІ "Про плату за землю" несвоєчасно сплачено самостійно узгоджену суму податкового зобов'язання з податку на землю в сумі 33 043,73 грн.

На підставі вказаного акта перевірки та відповідно до пп. 17.1.7 п. 17.1 ст. 17 Закону № 2181-ІІІ, яким передбачено, що у разі коли платник податків не сплачує узгоджену суму податкового зобов'язання протягом граничних строків, визначених цим Законом, такий платник зобов'язаний сплатити штраф у розмірі від 10% до 50 % погашеної суми податкового боргу залежно від строків затримки такої сплати, контролюючим органом було прийнято оскаржувані податкові повідомлення-рішення про застосування фінансових санкцій за несвоєчасну сплату податкових зобов'язань.

Слід зазначити, що специфіка штрафної санкції, передбаченої вищезазначеним підпунктом, полягає в тому, що вона нараховується органом державної податкової служби на погашену суму податкового боргу.

Як встановлено судами попередніх інстанцій та вбачається з матеріалів справи, позивачем не сплачувались суми податкового боргу, проте обов'язок зі сплати поточних податкових зобов'язань - з податку на землю, що були самостійно визначені Підприємством шляхом подачі розрахунків із земельного податку, - було виконано своєчасно, що підтверджується наявними в матеріалах справи платіжними дорученнями (а. с. 24-38).

Крім того, як встановлено судами попередніх інстанцій, податкова інспекція, своєчасно сплачені суми самостійно узгоджених податкових зобов'язання з податку на землю, всупереч зазначених у платіжних дорученнях призначень платежів, зарахувала у рахунок погашення податкового боргу позивача, який виник раніше, що на думку Державної податкової інспекції відповідає вимогам Закону № 2181-ІІІ.

Суть спірних правовідносин у цій справі полягає у правомірності перерозподілу податковим органом сплачених сум платником податку у рахунок іншого податкового боргу та пені, що не вказані в платіжних дорученнях.

Як визначено пп. 7.1.1 п. 7.7 ст. 7 Закону № 2181-ІІІ, джерелами самостійної сплати податкових зобов'язань або податкового боргу платника податку є будь-які власні кошти такого платника податку. Отже, грошовий платіж є єдиною формою сплати податкових зобов'язань і погашення податкового боргу.

Згідно з п. 6 ст. 7 Закону України від 20.05.1999 № 679-XIV "Про Національний банк України" Національний банк України визначає систему, порядок і форми платежів.

Пунктом 1.7 Інструкції про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті, затвердженої постановою Правління Національного банку України від 21.01.2004 № 22, зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 29.03.2004 за № 377/89/76, кошти з рахунків клієнтів банки списують лише за дорученнями власників цих рахунків (включаючи договірне списання коштів) або на підставі платіжних вимог стягувачів у разі примусового списання коштів.

При цьому згідно з п. 3.8 зазначеної Інструкції реквізит "Призначення платежу" платіжного доручення заповнюється платником так, щоб надавати повну інформацію про платіж та документи, на підставі яких здійснюється перерахування коштів отримувачу. Повноту інформації визначає платник з урахуванням вимог законодавства України. Платник відповідає за дані, що зазначені в реквізиті платіжного доручення "Призначення платежу". Банк перевіряє заповнення цього реквізиту на відповідність установленим вимогам лише за зовнішніми ознаками.

Із наведеного випливає, що право визначати призначення платежу, відповідно до чинного законодавства України, належить виключно платнику, шляхом зазначення такого призначення у платіжному документі.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Законом України "Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами", який є спеціальним законом з питань оподаткування і установлює порядок погашення зобов'язань юридичних або фізичних осіб перед бюджетами та державними цільовими фондами з податків і зборів (обов'язкових платежів), нарахування і сплати пені та штрафних санкцій, що застосовуються до платників податків, визначено вичерпний перелік заходів, які вживаються контролюючим органом з метою погашення платниками податків податкового боргу. Серед таких заходів немає зміни призначення платежу, самостійно визначеного платником податків. Не передбачено такого права для податкової інспекції й іншими норми податкового законодавства.

Таким чином, у разі недотримання платником податків порядку погашення податкового боргу та виконання податкових зобов'язань, передбачених п.7.7 ст. 7 Закону №2181-ІІІ, податковий орган не наділений правом чи обов'язком змінювати призначення платежу, визначене платником податків.

Отже, враховуючи вищезазначене, суд касаційної інстанції погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про визнання недійсними оскаржуваних податкових повідомлень-рішень.

Доводи касаційної скарги зазначених висновків суду не спростовують і не дають підстав для висновку, що судами попередніх інстанції при розгляді справи неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права.

З урахуванням викладеного, передбачених законом підстав для скасування оскаржуваних судових рішень першої та апеляційної інстанцій не вбачається.

Керуючись ст. ст. 160, 167, 210 - 231 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

У Х В А Л И В:

Касаційну скаргу Добропільської об'єднаної державної податкової інспекції Донецької області відхилити.

Постанову Донецького окружного адміністративного суду від 01.06.2010 та ухвалу Донецького апеляційного адміністративного суду від 11.08.2010 по справі № 2а-10614/10/0570 залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення і оскарженню не підлягає, крім як з підстав, у строк та в порядку, визначеними ст. ст. 237-2391 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий О.В. Карась

Судді Г.К. Голубєва

А.О. Рибченко