Постанова № 38193772, 03.04.2014, Київський апеляційний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Справа: № 826/14476/13-а Головуючий у 1-й інстанції: Пісоцька О.В.

Суддя-доповідач: Ганечко О.М.

ПОСТАНОВА

Іменем України

03 квітня 2014 року м. Київ

Київський апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

Головуючого судді: Ганечко О.М.,

суддів: Коротких А.Ю., Хрімлі О.Г.,

при секретарі Біднячук Ю.С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Державної міграційної служби України на постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 07.11.2013 року у справі за позовом громадянина Ірану ОСОБА_3 до Державної міграційної служби України, Головного управління Державної міграційної служби України в м. Києві про визнання неправомірними дій, скасування рішення та зобов'язання вчинити дії, -

В С Т А Н О В И В:

Позивач звернувся з позовом до Державної міграційної служби України, Головного управління Державної міграційної служби України в м. Києві про визнання неправомірними дій, скасування рішення та зобов'язання вчинити дії.

Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 07.11.2013 року позов задоволено частково.

Визнано протиправним та скасовано рішення Державної міграційної служби України «про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту» від 18 липня 2013 року № 415-13.

Визнано протиправними дії уповноваженої особи Державної міграційної служби України в частині невикладення у повідомленні «про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту» від 23 липня 2013 року №135 причин відмови громадянину Ірану ОСОБА_3 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Зобов'язано Державну міграційну службу України розглянути повторно питання про визнання громадянина Ірану ОСОБА_3 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у порядку та строки, передбачені законодавством.

У задоволенні решти частини позовних вимог громадянину Ірану ОСОБА_3 відмовлено.

Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати постанову суду першої інстанції та прийняти нову, якою відмовити в задоволені позову в повному обсязі, посилаючись на незаконність, необ'єктивність, необґрунтованість рішення, порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права.

Представник апелянта підтримав апеляційну скаргу в повному обсязі та просив її задовольнити, постанову суду першої інстанції скасувати та постановити нову, якою відмовити в задоволені позову в повному обсязі.

Представник позивача, позивач заперечували проти задоволення апеляційної скарги, просили залишити постанову суду першої інстанції без змін.

Заслухавши суддю-доповідача, учасників процесу, дослідивши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Згідно ст. ст. 198 ч. 1 п. 3, 202 ч. 1 п. 4 КАС України, за наслідками розгляду апеляційної скарги на постанову суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції скасовує її та ухвалює нове рішення, якщо визнає, що судом першої інстанції порушено норми матеріального або процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи.

Як вбачається з матеріалів справи, позивач є громадянином Ірану, уродженець м. Тебріз Ірану, неодружений, за національністю - турок, за віросповіданням - християнин-протестант. До України прибув 09 червня 2002 року нелегально за фальшивим паспортом.

22 лютого 2012 року позивач звернувся до ГУ ДМС України в м. Києві з заявою про надання йому статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту.

14 березня 2012 року наказом №71 Головним управлінням Державної міграційної служби України в м. Києві відмовлено позивачеві в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту.

Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 28 серпня 2012 року у справі №2а-9813/12/2670, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 18 жовтня 2012 року, позовні вимоги громадянина Ірану ОСОБА_3 до ДМС України та ГУ ДМС України у м. Києві задоволено в повному обсязі: визнано неправомірним та скасовано наказ ГУ ДМС України у м. Києві №71 від 14 березня 2012 року «Про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, що потребує додаткового захисту»; визнано неправомірним та скасовано рішення ДМС України №73-12 від 17 травня 2012 року «Про відхилення скарги на рішення органу міграційної служби про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту»; зобов'язано ГУ ДМС України в м. Києві повторно розглянути заяву-анкету громадянина Ірану ОСОБА_3 про визнання біженцем або особою яка потребує додаткового захисту від 22 лютого 2012 року.

Так, в заяві від 22 лютого 2012 року ОСОБА_3 вказував на те, що був вимушений поїхати з країни походження по політичних причинах. Зазначив, що за участь в організації «Моджахедін Хальк», членство в якій заборонено в Ірані, був засуджений до 10 років позбавлення волі. Після звільнення у лютому 2002 року, був змушений раз на місяць з'являтись в міліції. Тим не менше, продовжував свою діяльність та зустрічався з одним із членів своєї групи, з яким вони писали лозунги на стінах та планували поїхати з Ірану. Зазначив, що його зрадили і він утік до Тегерану, а потім в Україну. Вказав, що в Україні він змінив віру, став християнином, відвідує церкву та вивчає Біблію. Зазначив, що в разі повернення до країни приналежності його життю, безпеці та свободі буде загрожувати небезпека, його можуть заарештувати, піддавати тортурам та навіть вбити за його активну політичну діяльність та за зміну віросповідання.

Під час розгляду зазначеної заяви ГУ ДМС України в м. Києві з позивачем проведено співбесіду, про що свідчить протокол співбесіди від 02 березня 2012 року. Так, позивач повідомив, що він разом з сім'єю мешкав у м. Тебріз. Приблизно з 1987 року він приєднався до політичної організації «Моджахедін Хальк», яка заборонена в Ірані. Зазначена партія виступала проти влади Ірану, після революції партія почала воювати проти Ісламської республіки Іран. Головною ідеєю партії «Моджахедін Хальк» була демократія. Позивач в цій партії розповсюджував аудіо касети, роздавав літературу та агітував людей. В 1992 році під час того, як він розклеював плакати лідера організації, його затримала служба безпеки. Пізніше суд «Енгелаб» засудив його до 10 років позбавлення волі. Відбувши покарання, позивач продовжував діяльність у партії «Моджахедін Хальк». Після того, як він дізнався, що заарештувано його друга, вирішив втекти з країни. Головною метою виїзду з Ірану вказав те, що його переслідувала служба безпеки і він отримав повістку з суду. Зазначив, що повернувся б до Ірану, якби точно знав, що його не будуть переслідувати через те, що він прийняв християнську релігію, а також, якщо зміниться влада в Ірані.

Під час співбесіди, яка зафіксована у протоколі від 29 січня 2013 року, позивач повідомив, що уряд Ірану заборонив йому виїздити за кордон і раз на місяць він був зобов'язаний з'являтись у відділення служби безпеки Ірану «Еттелоат», щоб поставити відмітку про те, що він нікуди не виїхав. Зазначив, що погроз від служби безпеки він не отримував і не був об'єктом переслідування.

Повідомив, що у 2002 році почав відвідувати християнсько-протестантську церкву та в 2004 році змінив віру, прийнявши обряд водохрещення. Зазначив, що про його зміну релігії знають представники посольства, тому що він вважає, що в той час, коли він знаходиться в приміщенні протестантської громади, то не виключно, що там можуть бути представники посольства. Однак, жодних погроз чи натяків на те, що йому необхідно припинити займатись віровченням християнства останній не отримував. Метою звернення до міграційної служби вказав те, що хоче отримати статус біженця в Україні і перебувати на її території легально.

Наказом ГУ ДМС України в м. Києві від 30 січня 2013 року №39 прийнято рішення про оформлення документів громадянина Ірану ОСОБА_3 для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Під час додаткової співбесіди, яка зафіксована в протоколі від 14 лютого 2013 року, позивач зазначив, що з початку 2012 року є членом релігійної громади «Свята трійця». Вказав, що проповідує Біблію в різних місцях для різних людей, а особливо для іранців, арабів та турків, намагається віддавати десятину та відвідувати усі зібрання, які проводить церква. Також навчається в даній церкві для того, щоб у майбутньому стати пастором. Зазначив, що так як Іран - це ісламська держава, за зміну релігії його можуть вбити чи посадити до в'язниці. Також вказав, що на даний час не підтримує засади та ідеологію партії «Моджахедін Хальк», прихильником якої він був раніше, до того ж дана політична організація вже не існує. Разом з тим, зазначив, що якби дійсно змінився б режим в Ірані, почалась демократія, то він би обов'язково повернувся на Батьківщину.

ГУ ДМС України в м. Києві 29 квітня 2013 року за результатами розгляду справи №12 KYIV 57-01 складено висновок щодо відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Згідно з зазначеним висновком, відповідно до статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового захисту», рекомендовано прийняти рішення про відмову у визнанні позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У висновку зазначено, що у позивача не існує обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань та стосовно якого встановлено загрози його життю, безпеці чи свободі в країні походження побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання, відсутні умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини 1 статті 1 цього Закону.

Рішенням ДМС України від 18 липня 2013 року №415-13 зазначений висновок підтримано та відмовлено ОСОБА_3 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

При перевірці заяви позивача ГУДМС України в м. Києві було встановлено, що з інформації, наданої позивачем, не вбачається підстав вважати, що він переслідується в Ірані за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань у зв'язку з наступним.

Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового захисту» (далі - Закон), біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до пункту 13 частини 1 статті 1 Закону, особа, яка потребує додаткового захисту - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження чи покарання.

Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом щодо статусу біженця 1967 року поняття «біженець» включає в себе 4 основних підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця:

особа повинна знаходиться за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, - за межами країни свого колишнього місця проживання;

неможливість або побоювання користуватися захистом країни походження;

особа повинна мати цілком обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань;

побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расова належність; б) релігія; в) національність (громадянство); г) належність до певної соціальної групи; д) політичні погляди.

Під час вирішення питання щодо визнання або відмови у визнані біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту, мають враховуватися усі чотири підстави.

«Обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідування» - є ключовим у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін.

Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи «побоювання». «Побоювання» є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Саме під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем. Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.

Аналіз заяви та особової справи показав, що в Україну позивач приїхав з приватною метою, а до органу міграційної служби звернувся не з метою отримання міжнародного захисту, а виключно в пошуках легалізації.

Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Згідно із пунктом 195 Керівництва у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього, особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця, повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

УВКБ ООН у своїй позиції «Про обов'язки та стандарти доказів в заявах біженців» від 16 грудня 1998 року зазначає, що факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.

Частиною сьомою статті 7 Закону, передбачено, що до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Однак, позивачем не надано жодних відомостей про його утиски у країні походження та документів, які б підтверджували, що у нього склались умови, які зазначені у пунктах 1 та 13 частини першої статті 1 Закону.

Відомості, які повідомляє позивач є загальновідомими, та не підтверджують переслідування саме заявника.

До того ж колегія суддів враховує ту обставину, що позивач залишив країну свого находження ще в 2002 році. З того часу змінив віросповідання.

Виходячи зі змісту статті 10 Закону, спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Умови, за яких особа не визнається біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, виписані у статті 6 Закону.

Відповідно до статті 6 Закону, не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено., що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні (абзац 4 частини 1).

Таким чином, при розгляді заяви про визнання біженцем або особою, яка-потребує додаткового захисту, відповідачем вивчено індивідуальні обставини шукача притулку та досліджено інформацію про країну походження, у зв'язку з чим з урахуванням імперативних приписів статті 6 Закону, суб'єкт владних повноважень правомірно відмовив у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки позивачем не надано ані конкретних відомостей ані жодних документів, які б підтверджували, що у нього склались умови, які зазначені у пунктах 1 та 13 частини першої статті 1 Закону.

Тобто, спірні рішення повинні оцінюватися на відповідність дотримання принципу законності. Такий принцип відображено у частині другій статті 19 Конституції України, відповідно до якого органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Крім того, з листа Головного управління Служби безпеки України в місті Києві від 17 червня 2013 року № 51/1/2-4842, яким рекомендовано прийняти рішення про відмову у визнанні біженцем, та на лист РА Укрбюро Інтерполу МВС України від 17 червня 2013 року № ІР/1603/07/С63/8018/ТЕ1/Я1/1, відповідно до якого організація "Моджжахедін-е Хальк Іран", прихильником якої був позивач, визнана міжнародною терористичною організацією.

Вказані документи знаходяться в матеріалах справи, проте суд першої інстанції до уваги їх не взяв.

При перевірці заяви позивача ГУДМС України в м. Києві було встановлено, що з інформації, наданої позивачем, не вбачається підстав вважати, що він переслідується в Ірані за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Проаналізувавши зміст повідомлення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 18.07.2013 року № 415-13, колегія суддів дійшла висновку про його відповідність положенням закону.

Таким чином, неправомірним є висновок суду першої інстанції про задоволення позову, а постанова суду першої інстанції не відповідає нормам матеріального права, доводи апеляційної скарги спростовують висновки суду першої інстанції, викладені у зазначеній постанові, у зв'язку з чим є підстави для її скасування з постановленням нової постанови про відмову в задоволені позовних вимог.

Керуючись ст. ст. 160, 167, 195,196,197,198,202,205,207,212,254 КАС України, суд-

П О С Т А Н О В И В :

Апеляційну скаргу Державної міграційної служби України - задовольнити.

Постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 07.11.2013 року - скасувати та прийняти нову, якою в задоволені позову громадянину Ірану ОСОБА_3 до Державної міграційної служби України, Головного управління Державної міграційної служби України в м. Києві про визнання неправомірними дій, скасування рішення та зобов'язання вчинити дії, - відмовити.

Постанова набирає законної сили з моменту проголошення, але може бути оскаржена до Вищого адміністративного суду України в порядок і строки, визначені ст. 212 КАС України.

Головуючий суддя: О.М.Ганечко

Судді: А.Ю.Коротких

О.Г. Хрімлі

Повний текст постанови виготовлений 07.04.2014 року.

Головуючий суддя Ганечко О.М.

Судді: Коротких А. Ю.

Хрімлі О.Г.