Постанова № 38178369, 08.04.2014, Рівненський апеляційний господарський суд

РІВНЕНСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

33001 , м. Рівне, вул. Яворницького, 59

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"08" квітня 2014 р. Справа № 906/102/14

Рівненський апеляційний господарський суд у складі колегії:

Головуючого судді Філіпова Т.Л.

судді Бучинська Г.Б. ,

судді Дужич С.П.

при секретарі Карпець О.О.

за участю представників сторін:

позивача - ОСОБА_1

відповідача - не з'явився

розглянувши апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Агростем" на рішення господарського суду Житомирської області від 25.02.14 р. у справі № 906/102/14

за позовом Фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 (с.Новопіль, Черняхівський район, Житомирська область)

до Товариства з обмеженою відповідальністю "Агростем" (с.Щеніїв, Черняхівський район, Житомирська область)

про стягнення 614 035,49 грн.

Рішенням господарського суду Житомирської області від 25.02.14 р. у справі №906/102/14 (суддя Терлецька-Байдюк Н.Я.) позов Фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 до Товариства з обмеженою відповідальністю "Агростем" про стягнення 614035,49 грн. задоволено частково. Стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю "Агростем" на користь Фізичної особи - підприємця ОСОБА_2 612864,82 грн., з яких 602273,90 грн. - основний борг, 8511,84 грн. - пеня, 2079,08 грн. - 3% річних, а також 12257,30 грн. сплаченого судового збору. В іншій частині позову відмовлено.

Не погоджуючись із рішенням господарського суду Житомирської області від 25.02.14 р. у справі №906/102/14 Товариство з обмеженою відповідальністю "Агростем" подало апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення господарського суду Житомирської області від 25.02.2014 р. по справі №906/102/14 та прийняти нове рішення, яким відмовити у задоволені позовних вимог.

В апеляційній скарзі Товариство з обмеженою відповідальністю "Агростем" посилається на ту обставину, що господарський суд Житомирської області порушив норми матеріального та процесуального права що призвело до неправильного вирішення питання та винесення помилкового рішення. Крім того, суд не в повному обсязі з'ясував обставини, що мають значення для справи.

Зокрема апелянт, зазначає, що судом першої інстанції, протиправно не було витребувано у позивача та не досліджено заявки на перевезення та товарно-транспортні накладні, як докази які мають значення до справи.

Разом з тим, апелянт звертає увагу на те, що позивач в порушення вимог ст.7 ГПК України, ст. 222 ГКУ та п. 7.1. Договору, звернувся з позовом про стягнення суми боргу, що була заявлена ним у претензії від 08.01.2014 р. - 28.01.2014 р. , тобто до закінчення терміну відведеного чинним законодавством України для розгляду претензії, а відповідно і умови Договору щодо досудового врегулювання спору, чим порушив права відповідача.

Ухвалою Рівненського апеляційного господарського суду від 18.03.2014 р. апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Агростем" прийнято до провадження, справу призначено до слухання.

08.04.2014 р. Представник Фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 надав апеляційному суду заперечення на апеляційну скаргу у якому просить відмовити в задоволенні апеляційної скарги Товариства з обмеженою відповідальністю "Агростем" на рішення господарського суду Житомирської області від 25.02.2014 р. по справі №906/102/14 у повному обсязі за безпідставністю і залишити вказане рішення суду без змін.

Представник позивача - Фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 ОСОБА_1 заперечила проти доводів апеляційної скарги та надала пояснення на обгрунтування своєї правової позиції. Вважає, що рішення господарського суду Житомирської області від 25.02.14 р. у справі №906/102/14 є законним та обгрунтованим, тому просить залишити його без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення.

У судове засідання представник відповідача (апелянта) не прибув, хоча був належним чином повідомлений про дату, час та місце розгляду апеляційної скарги, про що свідчить повідомлення про вручення поштового відправлення, наявне в матеріалах справи.

Розглянувши доводи апеляційної скарги, вивчивши матеріали справи, наявні в ній докази, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, Рівненський апеляційний господарський суд

ВСТАНОВИВ:

Як вбачається з матеріалів справи, 05.07.2013 року між Фізичною особою - підприємцем ОСОБА_2 (Перевізник/позивач) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Агростем" (Замовник/відповідач) було укладено договір надання послуг по перевезенню вантажів №62/0613 з додатком №2 від 20.11.2013р.

Згідно п. 1.1. договору, замовник доручає, а перевізник приймає на себе зобов'язання надати відповідно до умов даного Договору послуги по перевезенню вантажу замовника автомобільним транспортом перевізника.

У відповідності до п.1.2 договору замовник зобов'язується прийняти надані послуги по перевезенню та оплатити їх вартість в порядку та строки, визначені цим Договором.

Дані, необхідні для надання послуг, вказуються у заявках на перевезення вантажу (надалі -Заявка), що є невід'ємними частинами даного договору (п.1.3 договору).

Відповідно до п.3.2 договору загальна вартість послуг по перевезенню вантажів, фактично виконаних перевізником за цим договором, по кожній окремій заявці фіксується сторонами в акті приймання-передачі наданих послуг.

Пунктом 3.3. договору передбачено, що розрахунок замовником перевізнику здійснюється по факту за надані послуги на підставі Актів приймання-передачі наданих послуг по договору на виконання транспортних перевезень, підписаних уповноваженими представниками сторін, протягом 10 банківських днів з дня їх підписання.

Згідно п.5.3.4 договору замовник зобов'язаний вчасно оплатити вартість виконаних робіт відповідно до умов даного договору.

Пунктом 6.3.1 договору передбачено, що за прострочення оплати виконаних робіт замовник сплачує перевізнику пеню у розмірі 5% від суми платежу за кожен день прострочення.

Договір вступає в силу з моменту його підписання сторонами та діє до 31.12.2013 р., а в частині розрахунків - до повного проведення розрахунків. (п.9.1. договору)

Договір підписано представниками та скріплено печатками сторін.

На виконання умов договору №62/0613 від 05.07.2013р. та додатку №2 до даного договору від 20.11.2013р. позивач надав послуг транспортного перевезення TOB "Агростем" на загальну суму 647 273,90 грн., що підтверджується актами приймання-передачі наданих послуг від 03.12.2013р. на суму 43319,04 грн.; від 09.12.2013р. на суму 151200,99 грн.; від 09.12.2013р. на суму 253071,16 грн.; від 12.12.2013р. на суму 160080,00 грн. та від 16.12.2013р. на суму 39602,71 грн.

Відповідач за надані послуги розрахувався частково, внаслідок чого на день звернення до суду заборгованість останнього складає 602273,90грн.

08.01.2014 року позивач направив на адресу відповідача претензію №3 з вимогою погашення боргу, яка залишена без відповіді та задоволення.

Таким чином заборгованість відповідача перед позивачем станом на день розгляду справи становить 602273,90 грн., що підтверджується довідкою позивача та актом звірки розрахунків станом на 25.02.2014р., підписаним уповноваженими представниками сторін та скріпленого їх печатками.

Дослідивши матеріали справи та обставини на предмет повноти їх встановлення, надання їм судом першої інстанції належної юридичної оцінки, вивчивши доводи апеляційної скарги стосовно дотримання норм матеріального і процесуального права, колегія суддів Рівненського апеляційного господарського суду дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Господарські зобов'язання згідно положень ст.173 Господарського кодексу України, можуть виникати, зокрема, із господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.

Статтею 193 Господарського кодексу України визначено, що суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. До виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Відповідно до ст. 509 Цивільного кодексу України зобов'язанням є правовідносини, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Таке ж положення містить і ст. 173 Господарського кодексу України, в якій зазначено, що господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

Згідно ч.1 ст. 627, 629 ЦК України, відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Згідно зі ст. 526 Цивільного кодексу України, зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом (ст.525 Цивільного кодексу України, ч.7 ст.193 Господарського кодексу України).

Укладений позивачем та відповідачем Договір є договором перевезення, а відтак виникли відносини, які підпадають під правове регулювання Глави 32 Господарського кодексу України та Главою 64 Цивільного кодексу України.

Відповідно до ст. 909 ЦК України за договором перевезення вантажу одна сторона (перевізник) зобов'язується доставити довірений їй другою стороною (відправником) вантаж до пункту призначення та видати його особі, яка має право на одержання вантажу (одержувачеві), а відправник зобов'язується сплатити за перевезення вантажу встановлену плату.

Суд апеляційної інстанції погоджується з висновком місцевого господарського суду та зазначає наступне.

Спір між сторонами виник при виконанні господарського зобов'язання. За змістом статей 173, 174 Господарського кодексу України господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин з підстав, передбачених Кодексом. Підставами виникнення господарських зобов'язань є юридичні факти - дії та події, з якими закон пов'язує настання правових наслідків у сфері господарювання.

Загальними умовами виконання господарських зобов'язань є вимога щодо їх належного виконання у відповідності до закону, інших правових актів, договору.

Як вбачається з матеріалів справи, між позивачем та відповідачем укладено договір про надання послуг по перевезенню вантажів №62/0613 від 05.07.2013 року, відповідно до якого перевізником надано послуги транспортного перевезення Товариству з обмеженою відповідальністю "Агростем" на загальну суму 647 273, 90 грн., що підтверджується Актами приймання -передачі послуг.

В свою чергу, відповідач за отриманий товар розрахувався частково.

Таким чином, загальна сума заборгованості склала 602 273,90 грн., яка й заявлена позивачем до стягнення при подачі позову до суду.

Оскільки заявлена позивачем сума стягнення, відповідає вимогам чинного законодавства та не суперечить положенням договору, вимога про стягнення з відповідача вказаної суми підлягає задоволенню в повному обсязі.

На підставі вищевикладеного суд апеляційної інстанції погоджується з висновком господарського суду Житомирської області в даній справі щодо задоволення позову та стягнення заборгованості з відповідача у сумі 602 273,90 грн.

Крім суми основного боргу позивачем пред'явлено до стягнення з відповідача 9682,51грн. пені.

Відповідно до статті 230 Господарського кодексу України штрафними санкціями визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання, або неналежного виконання господарського зобов'язання.

Частиною 4 статті 231 Господарського кодексу України встановлено, що у разі, якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі, передбаченому договором.

Відповідно до частини 6 статті 231 Господарського кодексу України штрафні санкції за порушення грошових зобов'язань встановлюються у відсотках, розмір яких визначається обліковою ставкою Національного банку України, за увесь час користування чужими коштами, якщо інший розмір відсотків не передбачено законом або договором.

Згідно зі статтею 549 Цивільного кодексу України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.

Статтею 1 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань" вiд 22.11.1996 № 543/96-ВР визначено, що платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін. Статтею 3 вказаного Закону встановлено, що розмір пені передбачений статтею 1 цього Закону, обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла в період, за який сплачується пеня.

Згідно з частиною 6 статті 232 Господарського кодексу України нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язань припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано, якщо інше не встановлено законом або договором.

Пунктом 6.3.1 договору передбачено, що за прострочення оплати виконаних робіт замовник сплачує перевізнику пеню у розмірі 5% від суми платежу за кожен день прострочення.

Перевіривши наведений позивачем розрахунок пені, з урахуванням часткової сплати суми основного боргу, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що правомірним є нарахування пені в сумі 8511,84грн., зокрема, нарахованої: в сумі 35,60 грн. за період з 17.12.13р. по 20.12.13р. на суму заборгованості 33319,04грн.; в сумі 1108,16 грн. за період з 21.12.13р. по 25.12.13р. на суму заборгованості 622273,90 грн.; в сумі 4579,47грн. за період з 26.12.13р. по 15.01.14р. на суму заборгованості 612273,90грн.; в сумі 2788,61грн. за період з 16.01.14р. по 28.01.14р. на суму заборгованості 602273,90грн.

Таким чином, обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню є вимоги позивача про стягнення з відповідача пені в сумі 8511,84грн. У задоволенні вимог про стягнення з відповідача пені в розмірі 1170,67грн. суд відмовляє за безпідставністю її нарахування.

У зв'язку з простроченням відповідачем виконання грошового зобов'язання, позивач на підставі статті 625 Цивільного кодексу України заявив також до стягнення 3% річних у розмірі 2079,08 грн.

Відповідно до частини 2 статті 625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Наданий позивачем розрахунок є вірним та відповідає обставинам справи, а тому, позовна вимога про стягнення 2079,08 грн. - 3% річних підлягає задоволенню у повному обсязі.

Крім того колегія суддів вважає безпідставними твердження апелянта щодо не дослідження судом першої інстанції товарно-транспортні накладні та заявки на перевезення вантажів, оскільки заявкою до Договору №62/0613 від 05.07.2013 р. являється Додаток № 2 до даного договору від 20.11.2013 р., який містить всі необхідні дані передбачені зазначеним договором для виконання перевезень, а саме: перевізник, замовник, маршрути, вартість послуг перевезення, назву вантажу, пункт завантаження, пункт призначення, сума попередньої оплати, адреси, реквізити сторін та інші відомості, що є невід'ємною частиною основного договору, як передбачено п. 1.3. Договору. Що стосується товарно-транспортних накладних, то колегія суддів звертає увагу апелянта, що відповідно до п. 3.2. Договору загальна вартість послуг по перевезенню вантажів, фактично виконаних Перевізником за цим Договором, по кожній окремій заявці фіксується Сторонами в Акті приймання-передачі наданих послуг, які були належним чином оформлені Сторонами на підставі товарно-транспортних накладних, відповідні серії, номери та дати яких зазначені в Актах приймання-передачі.

Стосовно доводів апелянта про не дотримання позивачем досудового порядку врегулювання спору колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне.

Обов'язкове досудове врегулювання спорів, яке виключає можливість прийняття позовної заяви до розгляду і здійснення за нею правосуддя, порушує право особи на судовий захист. Можливість використання суб'єктами правовідносин досудового врегулювання спорів може бути додатковим засобом правового захисту, який держава надає учасникам певних правовідносин, що не суперечить принципу здійснення правосуддя виключно судом. Виходячи з необхідності підвищення рівня правового захисту, держава може стимулювати вирішення правових спорів у межах досудових процедур, однак їх використання є правом, а не обов'язком особи, яка потребує такого захисту.

Право на судовий захист не позбавляє суб'єктів правовідносин можливості досудового врегулювання спорів. Це може бути передбачено цивільно-правовим договором, коли суб'єкти правовідносин добровільно обирають засіб захисту їхніх прав. Досудове врегулювання спору може мати місце також за волевиявленням кожного з учасників правовідносин і за відсутності у договорі застереження щодо такого врегулювання спору.

Таким чином, обрання певного засобу правового захисту, у тому числі і досудового врегулювання спору, є правом, а не обов'язком особи, яка добровільно, виходячи з власних інтересів, його використовує. Встановлення законом обов'язкового досудового врегулювання спору обмежує можливість реалізації права на судовий захист.

Така правова позиція висловлена також у рішенні Конституційного Суду України "У справі за конституційним зверненням Товариства з обмеженою відповідальністю "Торговий Дім "Кампус Коттон клаб" щодо офіційного тлумачення положення частини другої статті 124 Конституції України (справа про досудове врегулювання спорів), а також у Постанові Пленуму Верховного Суду України від 01.11.1996 р. №9 "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя".

З урахування вище викладеного, доводи апеляційної скарги Товариства з обмеженою відповідальністю "Агростем" суд апеляційної інстанції не вважає переконливими та відхиляє.

У Постанові Пленуму Вищого господарського суду України №6 від 23.03.2012р. "Про судове рішення" зазначено, що рішення з господарського спору повинно прийматись у цілковитій відповідності з нормами матеріального і процесуального права та фактичними обставинами справи, з достовірністю встановленими господарським судом, тобто з'ясованими шляхом дослідження та оцінки судом належних і допустимих доказів у конкретній справі.

Рішення суду першої інстанції указаним вимогам відповідає.

Таким чином, колегія суддів дійшла висновку, що доводами апеляційної скарги висновків господарського суду не спростовано, підстав для скасування або зміни рішення, встановлених статтею 104 Господарського процесуального кодексу України, не встановлено, а відтак апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, рішення господарського суду - без змін.

Керуючись ст.ст. 99,101,103,105,109,110 Господарського процесуального кодексу України, суд,-

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Агростем" на рішення господарського суду Житомирської області від 25.02.14 р. у справі №906/102/14 залишити без задоволення, рішення господарського суду Житомирської області - без змін.

Справу №906/102/14 повернути до господарського суду Житомирської області.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття. Постанову суду апеляційної інстанції може бути оскаржено у касаційному порядку до Вищого господарського суду України протягом двадцяти днів з дня набрання постановою законної сили.

Головуючий суддя Філіпова Т.Л.

Суддя Бучинська Г.Б.

Суддя Дужич С.П.