Ухвала суду № 38132406, 14.11.2013, Апеляційний суд Закарпатської області

У Х В А Л А

І м е н е м У к р а ї н и

14.11.2013 м. Ужгород

Апеляційний суд Закарпатської області у складі суддів : Дворніченка В.І. (головуючого), Дацківа В.В., Животова Є.Г., при секретарі: Герасько М.М., з участю прокурора - Сирохман Л.І., засудженого ОСОБА_3, його захисника ОСОБА_4, представника потерпілого ОСОБА_5 - адвоката ОСОБА_6, розглянувши у відкритому засіданні кримінальну справу за апеляціями прокурора, що брав участь в розгляді справи в суді першої інстанції та потерпілої ОСОБА_7 на вирок Мукачівського міськрайонного суду від 25.10.2012 року, яким

ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, мешканець АДРЕСА_1, працюючий лісорубом, неодружений, не судимий,

- визнаний винним у вчиненні злочину, передбаченого ч.2 ст.286 КК України з призначенням йому покарання у вигляді позбавлення волі строком на чотири роки з позбавленням права керувати транспортними засобами строком на три роки.

На підставі ст.75 КК України ОСОБА_3 звільнений від відбування основного покарання, якщо він протягом трьох років не вчинить нового злочину і виконає обов'язки відповідно до п.п.2, 3, 4 ч.1 ст.76 КК України.

Запобіжний захід ОСОБА_3 до набрання вироком законної сили залишено підписку про невиїзд.

Питання про речові докази вирішено у відповідності до ст.81 КПК України в редакції 1960 року.

Стягнуто з ОСОБА_3 в користь НДЕКЦ при УМВС України в Закарпатській області 705 грн.60 коп. судових витрат по справі,

В с т а н о в и в:

Згідно вироку суду ОСОБА_3 визнаний винним і засуджений за те, що 31.03.2012 року о 21 год.30 хв., керуючи транспортним засобом марки ВАЗ 21099, реєстраційний номер НОМЕР_1, в темний час доби, рухався по автодорозі М-06, сполученням Київ-Чоп в напрямку м.Ужорода. Проїжджаючи перехрестя вулиць Дзержинського та Лавківська в населеному пункті м.Мукачево, будучи самовпевненим та розраховуючи на свій незначний досвід водія, діючи всупереч вимогам дорожнього знаку «5.35-1-5.35.2 - Пішохідний перехід» та п.п.1.3, 1.4, 1.5, 1.10, 2.3 «б», 4.7, 4.16, 12.3, 12.4 та 18.1 Правил дорожнього руху України, проявив неуважність до дорожньої обстановки, не забезпечив безпеку дорожнього руху, допустив виїзд керованого ним автомобіля на зустрічну смугу руху з послідуючим наїздом на пішохода ОСОБА_8, яка рухалась по пішохідній доріжці. В результаті даної дорожньо-транспортної пригоди, від отриманих тілесних ушкоджень ОСОБА_8 померла на місці ДТП.

Прокурор, що брав участь в розгляді справи в суді першої інстанції, та потерпіла ОСОБА_7 у поданих апеляціях, не оспорюючи фактичних обставин справи, доведеності вини та правильності кваліфікації дій ОСОБА_3, вказують на незаконність вироку в частині призначеного покарання. Зазначають, що при призначенні покарання суд, врахувавши пом'якшуючі обставини і застосувавши до підсудного ст..75 КК України, не взяв до уваги тяжкі наслідки спричинені злочином у вигляді смерті потерпілої, а також те, що злочин вчинений ОСОБА_3, у відповідності до ст..12 КК України, віднесений до категорії тяжких. Тому просять вирок суду першої інстанції в частині призначення покарання скасувати, ухваливши новий вирок, яким призначити ОСОБА_3 реальну міру покарання у вигляді позбавлення волі в межах санкції статті, за якою кваліфіковано його дії.

Інші учасники судового розгляду вирок в апеляційному порядку не оскаржили.

Заслухавши доповідача, який виклав суть вироку та доводи апеляції, прокурора та представника потерпілого ОСОБА_5 - ОСОБА_6, які підтримали апеляції та просили такі задовольнити з підстав, наведених у них, засудженого ОСОБА_3 та його захисника - адвоката ОСОБА_4, які заперечили апеляції прокурора і потерпілої та просили вирок залишити без зміни, а апеляцію без задоволення, перевіривши матеріали справи та доводи заперечення на апеляційну скаргу, поданого захисником ОСОБА_9, колегія суддів прийшла до висновку, що апеляції прокурора та потерпілої до задоволення не підлягають з огляду на наступне.

Суд першої інстанції вірно встановив фактичні обставини справи і дав їм правильну юридичну оцінку. Дії ОСОБА_3 кваліфікував за ч.2 ст.286 КК України - як порушення правил безпеки руху особою, яка керуює транспортним засобом, що спричинило смерть потерпілого і така кваліфікація його дій є правильною. Його винуватість у вчиненому злочині повністю стверджується зібраними і перевіреними у суді першої інстанції доказами.

Відповідно до вимог ст.65 КК України та п.1 Постанови Пленуму Верховного суду України № 7 від 24 жовтня 2003 року з послідуючими змінами до неї «Про практику призначення судами кримінального покарання» призначаючи покарання, у кожному конкретному випадку суди мають дотримуватись вимог кримінального закону й зобов'язані враховувати ступінь тяжкості вчиненого злочину, дані про особу винного та обставини, що обтяжують та пом'якшують покарання. Таке покарання має бути необхідним і достатнім для виправлення засудженого та попередження нових злочинів, а згідно п.2 цитованої Постанови суди повинні призначати покарання в межах, установлених санкцією статті (санкцією частини статті) Особливої частини КК, що передбачає відповідальність за вчинений злочин. Із урахуванням ступеня тяжкості, обставин цього злочину, його наслідків і даних про особу судам належить обговорювати питання про призначення передбаченого законом більш суворого покарання особам, які вчинили злочини на ґрунті пияцтва, алкоголізму, наркоманії, за наявності рецидиву злочину, у складі організованих груп чи за більш складних форм співучасті (якщо ці обставини не є кваліфікуючими ознаками), і менш суворого - особам, які вперше вчинили злочини, неповнолітнім, жінкам, котрі на час вчинення злочину чи розгляду справи перебували у стані вагітності, інвалідам, особам похилого віку і тим, які щиро розкаялись у вчиненому, активно сприяли розкриттю злочину, відшкодували завдані збитки тощо.

Разом з тим, в п. п. 20 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про практику застосування судами України законодавства у справах про деякі злочини проти безпеки дорожнього руху та експлуатації транспорту, а також про адміністративні правопорушення на транспорті" від 23.12.2005 року N 14 при призначенні покарання за ст. 286 КК суди мають враховувати не тільки наслідки, що настали, а й характер та мотиви допущених особою порушень правил безпеки дорожнього руху, її ставлення до цих порушень та поведінку після вчинення злочину…, а також обставини, які пом'якшують і обтяжують покарання, та особу винного.

Виходячи з принципів законності, справедливості, обґрунтованості та індивідуалізації покарання, метою покарання засудженого, насамперед, є його виправлення та запобігання вчиненню нових злочинів.

При призначенні ОСОБА_3 покарання суд першої інстанції вказаних вимог закону дотримався у повній мірі.

Призначаючи ОСОБА_3 покарання суд першої інстанції урахував обставини, що впливають на покарання, позитивні характеристики підсудного як з місця роботи, так і з місця проживання(а.с.105 т.1, 73, 74 т.2), його сімейний стан(а.с.71, 72, 75 т.2). Протягом усього досудового слідства та розгляду справи в суді ОСОБА_3 давав визнавальні показання про обставини дорожньо-транспортної пригоди, чим сприяв розкриттю злочину, у вчиненому щиро розкаявся, вперше притягується до кримінальної відповідальності, намагався добровільно відшкодувати заподіяну шкоду(а.с.76 т.2), обставин, які б обтяжували покарання підсудного по справі не встановлено, а тому вважав, що покарання у виді позбавлення волі на строк чотири роки з позбавленням права керування транспортними засобами на строк три роки і наданням із звільнення від відбування покарання, в порядку ст..75 КК України, з випробувальним терміном три роки, буде необхідним і достатнім для виправлення та попередження вчинення ним нових злочинів.

По відношенню до особи підсудного суд першої інстанції врахував, що ОСОБА_3 є раніше несудимим, в лікарів нарколога та психіатра на обліку не перебуває, є єдиним утримувачем сім'ї, його поведінка після вчинення злочину та під час судового слідства по справі свідчить про його щире каяття, переживання з приводу вчиненого, прагнення загладити свою провину..

З врахуванням зазначених вище обставин суд першої інстанції, беручи до уваги вимоги ч.2 ст.65 КК України, та ч.ч.2, 3 ст.50 КК України, прийшов до переконання, що, не дивлячись на тяжкість скоєного ним злочину, пом'якшуючі обставини та характеризуючі його особу дані, дають підстави вважати, що виправлення та перевиховання підсудного ОСОБА_3 можливе в умовах без ізоляції його від суспільства і дійшов вірного висновку, що саме таке покарання буде відповідати вимогам ст..50 КК України і сприяти виправленню ОСОБА_3, а також запобіганню вчинення ним нових злочинів.

При призначенні покарання суд першої інстанції врахував усі обставини справи, в тому числі і щире каяття засудженого, повне визнання ним своєї вини, активне сприяння розкриттю злочину, перебування його на лікуванні з важким переломом ноги, тобто врахував всі обставини, на які останній посилається у своїй апеляції, як на підстави пом'якшення покарання.

У відповідності до п.9 Постанови Пленуму ВСУ Постанови Пленуму Верховного суду України № 7 від 24 жовтня 2003 року з послідуючими змінами до неї «Про практику призначення судами кримінального покарання» судам необхідно мати на увазі, що частиною 1 статті 75 КК передбачено звільнення від відбування покарання з випробуванням тільки тих осіб, які засуджуються до виправних робіт, службового обмеження (для військовослужбовців), обмеження волі, а також позбавлення волі на строк не більше п'яти років, тобто лише щодо основного покарання, що має бути належним чином вмотивовано у вироку. Звільнення від відбування призначеного судом додаткового покарання за цією нормою закону не допускається. Рішення суду про звільнення засудженого від відбування покарання з випробуванням має бути належним чином мотивоване.

Врахувавши тяжкість злочину, конкретні обставини справи, особу винного ОСОБА_3, обставини, що пом'якшують його покарання, а також те, що злочин ним скоєно вперше в сфері безпеки руху, судом першої інстанції підставно застосовано до нього ст.75 КК України, яка не звільняє особу від призначеного судом додатковоо покарання у вигляді позбавлення права керувати транспортними засобами строком на три роки, позаяк таке рішення не суперечить вище наведеним вимогам кримінального закону та рекомендаціям викладеним у Постанові Пленуму Верховного Суду України № 7 від 24.10.2003 року «Про практику призначення судами кримінального покарання».

Тому, доводи прокурора та потерпілої про призначення йому надто м'якого покарання не відповідають фактичним обставинам справи і є безпідставними.

Колегія суддів судової палати вважає, що призначене ОСОБА_3 покарання відповідає вимогам ст.50, 65 КК України, є необхідним і достатнім для його виправлення і попередження нових злочинів як засудженим, так і іншими особами.

Вирок суду першої інстанції є мотивованим. Підстав для зміни вироку і призначення ОСОБА_3 реальної міри покарання в межах санкції статті, за якою кваліфіковано його дії, немає.

Керуючись ст. ст.365, 366, 374, 377, 379 КПК України (в редакції 1960 року), апеляційний суд,

У Х В А Л И В :

Апеляційні скарги прокурора, що брав участь в розгляді справи в суді першої інстанції та потерпілої ОСОБА_7 відхилити, а вирок Мукачівського міськрайонного суду від 25.10.2012 року щодо ОСОБА_3 - залишити без змін.

Судді: