Ухвала суду № 38106400, 02.04.2014, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

"02" квітня 2014 р. м. Київ К/9991/71240/12

Вищий адміністративний суд України у складі: суддя Костенко М.І. - головуючий, судді Бухтіярова І.О., Приходько І.В.,

розглянув у письмовому провадженні касаційну скаргу державної податкової інспекції у Києво-Святошинському районі Київської області Державної податкової служби (далі - ДПІ)

на постанову Київського окружного адміністративного суду від 07.09.2011

та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 24.10.2012

у справі № 2а-10080/10/1070

за позовом товариства з обмеженою відповідальністю "Фреш-Фрут" (далі - Товариство)

до ДПІ

про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень.

За результатами розгляду касаційної скарги Вищий адміністративний суд України

ВСТАНОВИВ:

Постановою Київського окружного адміністративного суду від 07.09.2011, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 24.10.2012, позов задоволено; визнано протиправними та скасовано податкові повідомлення-рішення від 14.10.2010 № 0000122300/3 та від 14.10.2010 № 0001092300/3.

Посилаючись на невідповідність висновків судів вимогам чинного законодавства (зокрема, положенням пункту 5.1, підпункту 5.2.1 пункту 5.2, підпункту 5.3.9 пункту 5.3 статті 5, підпунктів 7.4.4, 7.4.5 пункту 7.4, підпункту 7.5.1 пункту 7.5 статті 7 Закону України «Про податок на додану вартість») та дійсним обставинам справи, ДПІ звернулася до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою, в якій просить скасувати ухвалені у справі судові акти та повністю відмовити у позові.

Перевіривши повноту встановлення судовими інстанціями фактичних обставин справи та правильність застосування ними норм матеріального і процесуального права, обговоривши доводи касаційної скарги, Вищий адміністративний суд України не вбачає підстав для задоволення касаційних вимог ДПІ з урахуванням такого.

Судовими інстанціями у розгляді справи встановлено, що ДПІ було проведено планову виїзну перевірку Товариства з питань дотримання вимог податкового законодавства за період з 22.03.2007 по 30.09.2009, оформлену актом від 24.02.2010 № 65/23-2/35039969. За наслідками цієї перевірки (з урахуванням результатів процедури адміністративного оскарження) податковим органом було прийнято податкові повідомлення-рішення:

від 14.10.2010 № 0000122300/3, за яким позивачеві визначено податкове зобов'язання з податку на прибуток у сумі 305 895 грн. (у тому числі 203 930 грн. за основним платежем та 101 965 грн. за штрафними санкціями);

від 14.10.2010 № 0001092300/3, згідно з яким Товариству донараховано податкове зобов'язання з ПДВ у сумі 1 050 360 грн. (у тому числі 700 240 грн. за основним платежем та 350 120 грн. за штрафними санкціями).

Підставою для висновку про заниження Товариством бази оподаткування податку на прибуток та податку на додану вартість став, зокрема, висновок ДПІ про те, що позивач незаконно відобразив у складі валових витрат вартість маркетингових, інформаційно-консультаційних послуг та послуг з проведення рекламних заходів з просування товарів позивача в рамках господарських правовідносин з дочірніми підприємствами «Маркет-Плазо», «Регіон-Маркет», «Гарантія-Маркет», а також безпідставно включив до податкового кредиту ПДВ, пред'явлений названими постачальниками у ціні цих послуг. При цьому відповідач послався на відсутність як зв'язку спірних послуг з господарською діяльністю позивача, так і підтверджувальних документів поставки цих послуг (як-от - актів виконаних робіт із зазначенням деталізованого виду послуг, звітів щодо обсягу наданих послуг тощо).

Відповідно до підпункту 5.2.1 пункту 5.2 статті 5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» (який діяв на час виникнення спірних правовідносин) до складу валових витрат включаються суми будь-яких витрат, сплачених (нарахованих) протягом звітного періоду у зв'язку з підготовкою, організацією, веденням виробництва, продажем продукції (робіт, послуг) і охороною праці, у тому числі витрати з придбання електричної енергії (включаючи реактивну), з урахуванням обмежень, установлених пунктами 5.3 - 5.7 цієї статті.

Абзацом четвертим підпункту 5.3.9 пункту 5.3 цієї ж статті Закону передбачено, що не належать до складу валових витрат будь-які витрати, не підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими документами, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення податкового обліку.

Згідно з підпунктом 7.4.1 пункту 7.4 статті 7 Закону України «Про податок на додану вартість» податковий кредит звітного періоду визначається виходячи із договірної (контрактної) вартості товарів (послуг), але не вище рівня звичайних цін, у разі якщо договірна ціна на такі товари (послуги) відрізняється більше ніж на 20 відсотків від звичайної ціни на такі товари (послуги), та складається із сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 6.1 статті 6 та статтею 81 цього Закону, протягом такого звітного періоду у зв'язку з придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.

Наведені законодавчі положення дають підстави для висновку про те, що визначальною умовою виникнення у платника права на податковий кредит та на зменшення оподатковуваного доходу на суму понесених витрат, окрім належного документального оформлення господарської операції, є реальність її здійснення в рамках провадження господарської діяльності платника.

Як було встановлено судами, у перевіреному періоді Товариство реалізовувало власний товар через торговельні об'єкти названих контрагентів. Умовою передачі товарів на продаж була організація та проведення позивачем за власний рахунок заходів по стимулюванню збуту товарів у мережі магазинів цих контрагентів в порядку, визначеному окремими договорами, в рамках виконання яких передбачалося здійснення комплексу заходів з просування товарів Товариства, стимулювання їх подальшого збуту, більш вигідного розміщення цих товарів тощо.

Виконання вказаних послуг підтверджується наявними у справі актами прийому-передачі виконаних робіт (наданих послуг), які відповідають вимогам статті 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» та містять необхідну для цілей оподаткування інформацію про зміст цих послуг, їх вартість. При цьому з цих документів вбачається факт надання послуг за напрямами, вказаними у договорах; зазначені послуги відповідають виробничій діяльності платника.

За своїм економіко-юридичним змістом послуга являє собою діяльність, результати якої не мають матеріального виразу, а реалізуються та споживаються у процесі її здійснення. Виходячи зі специфіки послуги як предмета господарської операції, у даному разі акт приймання-передачі наданих послуг з переліком фактично поставлених послуг є достатнім доказом, що підтверджує факт виконання такої господарської операції.

Суди об'єктивно не взяли до уваги доводи податкового органу про відсутність зв'язку цих послуг з господарською діяльністю Товариства. Адже спірні послуги фактично спрямовані на забезпечення ефективного збуту товарів позивача у торгівельних мережах названих контрагентів шляхом популяризації продукції Товариства серед споживачів та стимулювання споживчого попиту, що і обумовлює господарський характер цих послуг для позивача. При цьому вказані дії з просування товару мають економічний ефект самі по собі, незалежно від їх результату, який не охоплюється предметом договору надання послуг.

Посилання податкового органу на те, що відповідні операції з просування товарів здійснюються покупцем (торговельною мережею) у відношенні товару, право власності на який перейшло до покупця, не спростовує їх економічну цінність саме для позивача. Адже хоча діяльність з просування товарів у торговельних мережах названих контрагентів передбачає і їх економічний інтерес у зростанні торгового обороту, однак просування певного, конкретного товару має переважне економічне значення саме для його постачальника (виробника).

Слід також зазначити, що чинне податкове законодавство України не пов'язує можливість обліку витрат з метою оподаткування прибутку з наявністю або відсутністю права власності на товари, щодо яких здійснюються відповідні дії, що тягнуть такі витрати.

А відтак суди цілком обґрунтовано визнали незаконним виключення податковим органом з податкового обліку Товариства витрат (у тому числі і по сплаті ПДВ) на оплату послуг з просування його товарів зазначеними контрагентами.

З аналогічних мотивів суди обґрунтовано визнали правомірним і формування позивачем валових витрат та податкового кредиту за операціями з придбання маркетингових послуг у приватного підприємства «Укртрейдинг» у загальній сумі 162 000 грн.

Правильною є і надана судами правова оцінка обставин справи по епізоду щодо віднесення позивачем до складу валових витрат вартості комплексу послуг з організації відвідування керівництвом Товариства профільної виставки «Fruit Logistica 2008» у загальній сумі 21699,18 грн., наданих товариством з обмеженою відповідальністю «Новий стандарт Ділових подорожей».

Так, власне факт надання цих послуг позивачеві податковим органом не заперечується. Мотивом для невизнання податковою інспекцією витрат на оплату цих послуг у податковому обліку Товариства стала відсутність зв'язку цих з господарською діяльністю позивача, адже, як зазначає ДПІ, у перевіреному періоді останній не здійснював зовнішньоекономічної діяльності.

З установлених судами обставин справи вбачається відповідність розглядуваних витрат критерію їх документальної підтвердженості, а також відповідність змісту цих послуг напрямам господарської діяльності позивача. У той же час оцінка цих витрат на предмет їх необхідності для виробничої діяльності платника є, по суті, оцінюванням податковою інспекцією операції з придбання цих послуг з точки зору їх доцільності та раціональності для платника.

Слід зазначити, що платник здійснює фінансово-господарську діяльність на власний ризик, а тому вправі самостійно оцінювати її ефективність та доцільність. А відтак платник самостійно вирішує, які саме господарські операції йому необхідно здійснити для забезпечення своєї діяльності.

Отже, при перевірці правильності формування даних податкового обліку податковий орган не вправі оцінює господарські операції платника на предмет їх ефективності та економічної значущості для платника.

Також суди обґрунтовано відхилили і доводи податкового органу про незаконне відображення позивачем у складі податкового кредиту сум ПДВ за податковими накладними, виписаними у попередніх звітних періодах, що також стало однією з підстав для донарахування позивачеві податкового зобов'язання з ПДВ в оспорюваній сумі.

Адже підпункт 7.4.1 пункту 7.4 статті 7 Закону України «Про податок на додану вартість» лише містить вказівку на період, в якому у платника виникає право на податковий кредит. У той же час зі змісту положень пункту 7.4 статті 7 названого Закону вбачається, що оскільки формування податкового кредиту з ПДВ є правом платника, то використати таке право він може у будь-якому із звітних періодів за умови дотримання умов такого формування.

А відтак відмова у підтвердженні обґрунтованості податкового кредиту лише на тій підставі, що його було сформовано не у належному податковому періоді, не може бути визнана правомірною.

З урахуванням викладеного суди цілком правомірно задовольнили позов та скасували оспорювані податкові повідомлення-рішення.

Доводи касаційної скарги відтворюють правову позицію ДПІ по справі, ці доводи отримали належну правову оцінку під час вирішення даного спору по суті.

Оскільки висновки судів відповідають нормам чинного законодавства та фактичним обставинам спору, установленим на підставі повного та об'єктивного дослідження доказів у справі, то процесуальних підстав для скасування оскаржуваних постанови та ухвали окружного і апеляційного адміністративних судів зі спору не вбачається.

З урахуванням викладеного, керуючись статтями 220, 222, 223, 224, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, Вищий адміністративний суд України

УХВАЛИВ:

1. Касаційну скаргу державної податкової інспекції у Києво-Святошинському районі Київської області Державної податкової служби залишити без задоволення.

2. Постанову Київського окружного адміністративного суду від 07.09.2011 та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 24.10.2012 у справі № 2а-10080/10/1070 залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копій особам, які беруть участь у справі, і може бути переглянута Верховним Судом України в порядку статей 236-238 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий суддя: М.І. Костенко судді:І.О. Бухтіярова І.В. Приходько