Рішення № 37996111, 01.04.2014, Апеляційний суд Сумської області

Справа №591/6103/13-ц Головуючий у суді у 1 інстанції - Грищенко О. В.Номер провадження 22-ц/788/677/14 Суддя-доповідач - Таран С. А. Категорія - 5

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

01 квітня 2014 року колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Сумської області в складі:

головуючого-судді - Таран С. А.,

суддів - Левченко Т. А., Собини О. І.,

з участю секретаря судового засідання - Чуприни В.І.,

розглянувши апеляційну скаргу ОСОБА_3

на рішення Зарічного районного суду м. Суми від 27 лютого 2014 року

в справі за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_3

про визнання права особистої власності,-

в с т а н о в и л а:

Рішенням Зарічного районного суду м. Суми від 27 лютого 2014 року позовні вимоги ОСОБА_4 задоволено. Визнано за ОСОБА_4 право особистої приватної власності на квартиру АДРЕСА_1.

В апеляційній скарзі відповідача ОСОБА_3 зазначено, що судом першої інстанції не прийнято до уваги той факт, що у позивачки буди відсутні власні кошти, щоб самостійно купити квартиру.

Апелянт вважає, що місцевий суд безпідставно встановив, що відповідач відмовився від надання згоди на продаж квартири, адже у рішенні відсутні мотиви, якими місцевий суд вважав встановленою наявність цього факту.

Також вказано, що позивачкою пропущено строк позовної давності, і відповідач вважає, що є власником квартири з моменту її купівлі 31 січня 2003 року, та отримання від нього нотаріально посвідченою згоди на продаж спірної квартири від 05 лютого 2013 року, і свідчить про визнання позивачкою його права власності на квартиру.

Звертає увагу на те, що судом першої інстанції не надано оцінки обставині, що позивачка не отримувала кошти від третіх осіб, в тому числі на купівлю спірної квартири. У матеріалах справи відсутні письмові докази передачі коштів саме 31 січня 2003 року чи раніше.

Зазначено, що більшість коштів, за які було куплено квартиру належали відповідачу.

Відповідач вважає, що рішення суду першої інстанції незаконне і необґрунтоване через неповне з'ясування місцевим судом і не доведеність обставин, що мають значення для справи, необґрунтовану відмову у прийнятті доказів, неправильного їх дослідження і оцінки, порушення норм матеріального та процесуального права.

Просить суд, скасувати рішення суду першої інстанції від 27 лютого 2014 року по даній справі, та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, представника апелянта, позивачку, її представника, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність й обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до ч. 1 ст.303 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Судом першої інстанції встановлено та з матеріалів справи вбачається, що з 21 грудня 1985 року до 19 січня 2005 року сторони перебували у зареєстрованому шлюбі, що підтверджується копіями свідоцтв про укладення та про розірвання шлюбу (а.с.6,7).

Згідно з договором купівлі-продажу від 31 січня 2003 року ОСОБА_4 придбала у ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, квартиру АДРЕСА_1 за ціною 21 874 грн. (а.с.4).

Згідно до договору купівлі-продажу від 18 березня 2003 року ОСОБА_9 придбав у ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_4, житловий будинок з надвірними будівлями за адресою АДРЕСА_2, за ціною 29 285 грн. (а.с.5). Як зазначено в даному договорі, гроші в сумі 29 285 грн. продавці одержали від покупця до підписання цього договору.

Задовольняючи позовні вимоги позивачки, суд першої інстанції прийшов до висновку , що спірна квартира хоч і була придбана позивачкою під час перебування в шлюбі, але за кошти, які належали особисто їй, а також її матері і сестрі, та передані ними їй в дар. Ці кошти були отримані від покупця житлового будинку по АДРЕСА_2 ще до підписання договору купівлі продажу.

На думку колегії суддів , такий висновок суду першої інстанції є невірним.

Відповідно до статті 22 КпШС України , яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин, майно, нажите подружжям за час шлюбу , є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном.

Згідно зі ст. 24 КпШС України майно, яке належало кожному із подружжя, а також одержане під час шлюбу в дар або в порядку успадкування, є власністю кожного з них. Кожний з подружжя самостійно володіє, користується і розпоряджується належним йому роздільним майном.

Пославшись в оскаржуваному рішенні на вищезазначені вимоги норм права, якими регулюються спірні правовідносини , суд першої інстанції при вирішенні спору фактично не врахував їх і зробив висновки , які не відповідають обставинам справи та вимогам закону.

Визнаючи за позивачкою право особистої власності на спірну квартиру, суд не врахував, що чинним на час виникнення спірних правовідносин КпШС України презюмується право спільної сумісної власності на майно, нажите подружжям за час шлюбу. Виходячи з цього, надбане під час шлюбу майно вважається спільною власністю подружжя і тому саме позивачка має довести, що спірне майно придбане нею у шлюбі за кошти, які належали їй особисто.

Судом встановлено, що сторони перебували у шлюбі з 21.12. 1985р. по 19.01. 2005 року. Спірну квартиру було придбано на ім'я позивачки 31.01. 2003 року, тобто під час шлюбу та коли шлюбні стосунки ще не були припинені.

Таким чином, у суду не було підстав стверджувати, що на квартиру не розповсюджується режим спільної власності подружжя.

В матеріалах справи відсутні належні докази того, що кошти , за які придбано спірну квартиру є особистими коштами позивачки , як і відсутні докази того , що кошти які були нею отримані від продажу будинку в АДРЕСА_2 були використані саме для купівлі спірної квартири .

Позивачка в будинку АДРЕСА_2 була власником 1/ 6 частини , інші частки належали її сестрі - ОСОБА_11 - 1/6 частина та 2/3 частини - матері позивачки ОСОБА_10 Продаж будинку був вчинений власниками цього будинку за 29 285грн. .

Позивачкою не надано належних доказів того, що гроші від продажу вказаного будинку були передані іншими власниками саме їй.

Відповідно до статті 244 ЦК Української РСР ( чинної на час правовідносин) договір дарування на суму понад 500 карбованців повинен бути нотаріально посвідчений .

Згідно зі статтею 46 вказаного Кодексу недодержання письмової форми, що вимагається законом , позбавляє сторони права в разі спору посилатися на підтвердження угоди на показання свідків, а відповідно до статті 47 вказаного Кодексу недодержання нотаріальної форми тягне за собою недійсність договору.

Позивачкою не надано належних доказів того , що між нею та іншими власниками будинку було укладено договір дарування грошей від продажу будинку.

Крім того, договір купівлі - продажу даного будинку був укладений 18 березня 2003 року , а договір купівлі-продажу спірної квартири укладений раніше , а саме 31 січня 2003 року. Належних доказів на підтвердження того, що гроші від продажу будинку були одержані раніше укладення договору купівлі - продажу спірної квартири позивачкою не надано.

Свідок ОСОБА_6 знає про походження грошей для придбання квартири саме зі слів позивачки, вона не була свідком такої передачі грошей від покупця будинку на користь позивачки, тому такі пояснення свідка не можуть були належним доказом передачі грошей.

Свідок ОСОБА_11 є рідною сестрою позивачки , зацікавленою в вирішенні спору на користь позивачки.

За таких обставин, встановивши , що нотаріально посвідченого договору про дарування грошових коштів, одержаних від продажу будинку в сумі 24404 грн. , які належали ОСОБА_11 та ОСОБА_10 між цими особами та позивачкою укладено не було та за наявності даних про те , що відповідач не визнавав цієї обставини ( а.с. 19-20), те, що договір купівлі - продажу будинку був оформлений через 2 міс. після придбання квартири , у суду першої інстанції не було законних підстав визнавати , що позивачкою була куплена квартира за кошти , належні їй особисто після продажу будинку.

Обставин, які передбачені статтею 24 КпШС, які б давали суду право визнати квартиру особистою власністю позивачки , матеріали справи не містять.

Наведене свідчить, що судом першої інстанції не вірно дана юридична оцінка встановленим обставинам , що призвело до постановлення судового рішення з неправильним застосуванням норм матеріального права.

Керуючись ст.303, п.2 ч.1 ст.307, ст.309, ст.314, ст.ст.316, 319 ЦПК України, колегія суддів

в и р і ш и л а:

Апеляційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити .

Рішення Зарічного районного суду м. Суми від 27 лютого 2014 року в даній справі скасувати та в задоволенні позову ОСОБА_4 до ОСОБА_3 про визнання права особистої власності відмовити.

Рішення набирає законної сили з моменту проголошення і з цього часу протягом двадцяти днів може бути оскаржено в касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

Головуючий -

Судді -