Ухвала суду № 37981335, 20.03.2014, Харківський апеляційний адміністративний суд

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 березня 2014 р.Справа № 820/9401/13-аКолегія суддів Харківського апеляційного адміністративного суду у складі

Головуючого судді: Мінаєвої О.М.

Суддів: Макаренко Я.М. , Старостіна В.В.

за участю секретаря судового засідання Антоненко Н.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Харківського апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Харківського окружного адміністративного суду від 18.11.2013р. по справі № 820/9401/13-а

за позовом ОСОБА_1

до Державної міграційної служби України

третя особа - Державна міграційна служба України в Харківській області

про скасування рішення та зобов'язання вчинити певні дії,

ВСТАНОВИЛА:

Позивач, ОСОБА_1, звернувся до суду з позовом до Державної міграційної служби України, третя особа - Державна міграційна служба України в Харківській області, в якому просив:

- скасувати рішення Державної міграційної служби України від 05.09.2013 року № 524-13;

- зобов'язати Державну міграційну службу України визнати статус біженця чи особи, яка потребує додаткового захисту за громадянином Афганістану ОСОБА_1 та видати йому посвідчення біженця чи посвідчення особи, яка потребує додаткового захистіу.

Постановою Харківського окружного адміністративного суду від 18:11.2013 р. по справі № 820/9401/13-а у задоволенні зазначеного позову відмовлено.

Позивач не погодившись із постановою суду першої інстанції подав апеляційну скаргу, в якій просить суд апеляційної інстанції оскаржувану постанову скасувати та прийняти нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити. В обгрунтування вимог апеляційної скарги позивач посилається на неповне з'ясування судом обставин справи, недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції вважав встановленими, а також на прийняття оскаржуваного рішення з порушенням норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи.

Колегія суддів, заслухавши доповідь обставин справи, пояснення представників сторін, перевіривши рішення суду першої інстанції та доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Як встановлено судом першої інстанції та підтверджено судом апеляційної інстанції, що 16.07.2012 року громадянин Афганістану ОСОБА_1 звернувся до Головного управління Державної міграційної служби України в Харківський області з заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. В обгрунтування заяви позивач зазначив, що він таджик, громадянин Афганістану, що народився ІНФОРМАЦІЯ_1 року в м. Джаузджан, Афганістан, у країні громадянської належності йому загрожує небезпека через те, що талібські угруповання отримали замовлення на знищення його батька і усієї його родини. Причинами цього заявник зазначив свою та батькову політичну приналежність до партії "Джинбеш", "знищення" батьком у 1998 році "начальника армії "Талібану", батько є членом революційної ради Центрального комітету НДПА".

Відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року, Протоколу щодо статусу біженців 1967 року, на підставі п. 2 ст. 2, ст.ст. 5, 8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", наказу МВС України від 07.09.2011 року №649 вказану заяву було прийнято до розгляду наказом від 16.07.2012 року № 191-о (том 1 а.с. 90).

03.08.2012 року Головним управлінням Державної міграційної служби України в Харківський області, на підставі висновку головного спеціаліста відділу у справах біженців ГУ ДМС України в Харківській області, було видано наказ № 205-О про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянина Афганістану ОСОБА_1 (том 1, а.с. 113).

28.08.2012 року та 11.09.2012 року працівником ГУДМСУ у Харківській області з позивачем були проведені співбесіди, що підтверджується протоколами співбесід (том 1, а.с. 121-127, 139-143) та 03.10.2012 року складено висновок щодо відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту відносно позивача, оскільки заявник не навів вагомих свідчень щодо можливості переслідування у Афганістані (том 1, а.с. 152-159).

У зв'язку з наданням заявником додаткової інформації для спростування висновку ГУДМСУ у Харківській області від 03.10.2012 року, 18.01.2013 року, 11.06.2013 року та 12.06.2013 року працівником ГУ ДМСУ у Харківській області з позивачем були проведені повторні співбесіди, що підтверджується протоколами співбесід (том 1, а.с. 170-174, том 2, а.с. 15-18, 20-28) та 05.07.2013 року складено висновок щодо відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відносно позивача, оскільки заявник не навів вагомих свідчень щодо можливості переслідування у Афганістані (том 2, а.с. 29-40).

Рішенням Державної міграційної служби України від 05.09.2013 року №524-13 підтримано висновок Головного управління Державної міграційної служби в Харківській області, відмовлено позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту відповідно до абзацу 4 частини 1 статті 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені п.п 1,13 частини 1 статті 1 вказаного Закону, відсутні (том 1, а.с. 45). Про вказане рішення позивач був сповіщений повідомленням № 273 від 19.09.2013 року.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що, приймаючи рішення про відмову в оформленні документів щодо надання позивачу статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, відповідач діяв на підставі, у межах повноважень га у спосіб, що визначені Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".

Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції, виходячи з наступного.

Як вбачається з матеріалів справи, предметом розгляду у справі є рішення Державної міграційної служби України від 05.09.2013 року № 524-13 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Згідно вказаного рішення позивачу відповідно до абз. 4 ч.1 ст.6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в зв'язку з відсутністю умов, передбачених п.п. 1 та 13 ч. 1 ст. 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні врегульовано нормами Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".

За приписами абз.4 ч.1 ст.6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.

Згідно з п.1 ч.1 ст.1 цього Закону біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Згідно з п. 13 ч.1 ст.1 цього Закону особа, яка потребує додаткового захисту - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

Виходячи із змісту Конвенції про статус біженців 1951 року поняття "біженець" включає підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця.

До таких підстав відносяться: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства - за межами країни свого колишнього місця проживання; неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження; наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року, а саме расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди.

Відповідно до п.п. 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного комісаріату ООН у справах біженців особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатись біженцем, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Відповідно до позиції УВКБ ООН «Про обов'язки та стандарти доказів у біженців» 1998 року, факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. За загальними правовими принципами доказового права, обов'язок доказування покладається на особу, яка висловлює це твердження.

Таким чином, особа, яка шукає статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, має довести, що його подальше перебування у країні походження або повернення до неї реально загрожує його життю та свободі і така ситуація склалася внаслідок певної групи обставин, визначених Конвенцією про статус біженців 1951 року, Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".

З матеріалів справи вбачається, що при зверненні до відповідача із заявою про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, позивач не надав жодного доказу щодо наявності очевидно обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань через які він не бажає користуватися захистом своєї країни або не може користуватися цим захистом.

Таких доказів також не було надано позивачем до суду першої та апеляційної інстанції.

З наданої особової справи позивача можно зробити висновок, що ОСОБА_1 не довів будь-якого факту заяви, що свідчив би про утиски щодо нього особисто за жодною з ознак, визначених Конвенцією про статус біженців 1951 року. Позивач не має побоювань небезпеки життю у разі повернення на батьківщину. Матеріали справи свідчать про відсутність дискримінації стосовно позивача за національною ознакою. Позивач отримав національний паспорт, набув освіти, мав можливість працювати, має можливість повернутися на батьківщину. Заявник посилається на політичну приналежність до партії афганської молоді "Джинбаш", до якої вступив у 2009 році, був рядовим членом партії, проблем через свою політичну приналежність ніколи не мав. До інцидентів із застосуванням фізичного насильства, які були пов'язані з расовою, національною, релігійною належністю, політичними поглядами, причетним ніколи не був. За словами заявника, в Афганістані безперешкодно мешкають родичі заявника, які забезпечені власним житлом, працюють, проблем у теперішній час не мають. Позивач не тікав від небезпеки, батьківщину покинув легально, маючи дозвіл влади країни на виїзд.

Протоколом співбесіди від 11.06.2013 року (т.2, а.с.15) підтверджується, що позивач, перебуваючи в Україні з 2010 року, звернувся за отриманням статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, лише в 2012 році тому, що до моменту звернення йому це не було потрібно, оскільки він мав реєстрацію в Україні. Також в протоколі співбесіди від 12.06.2013 року (т.2, а.с. 26) позивач зазначає причиною звернення до міграційної служби за отриманням статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту відсутність коштів для продовження реєстрації в Україні, а також підтверджує відсутність будь-яких переслідувань відносно нього в Афганістані. Пояснення представника позивача в судовому засіданні в суді апеляційної інстанції стосовно відмови позивача від послуг перекладача ОСОБА_8 спростовуються протоколами співбесіди з позивачем від 11.06.2013 року та 12.06.2013 року (т.2, а.с. 15, 20) стосовно відсутності заперечень щодо особи перекладача ОСОБА_8.

Таким чином, колегія судді погоджується з висновком суду першої інстанції, що позивач звернувся до Головного Управління державної міграційної служби в Харківській області не з метою отримання міжнародного захисту, а виключно в пошуках легалізації на території України, оскільки перебуває на її території незаконно та намагається легально залишитись з метою покрашення соціально-економічних, побутових та інших умов, а пошук кращих економічних та соціальних умов життя є сферою правового регулювання Закону України "Про імміграцію" з відповідним правовим статусом, який набувається згідно з цим законом. А тому колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що приймаючи оскаржуване рішення, відповідач діяв на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені чинним законодавством.

Відповідно до ч. 1 ст. 11 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюється на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

В п. 3 ч. З ст. 2 КАС України, передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій, бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, серед іншого, чи прийняті вони обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення. При розгляді справи встановлено, що при прийнятті оскаржуваного рішення відповідач діяв обґрунтовано, з врахування всіх обставин справи.

З урахуванням наведеного, колегія суддів зазначає, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що рішення Державної міграційної служби України 05.09.2013 року № 524-13 про відмову у визнанні позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, є обґрунтованим, а підстави для його скасування відсутні.

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів вважає, що при прийнятті постанови Харківського окружного адміністративного суду від 18.11.2013 р. по справі № 820/9401/13-а суд дійшов правильних висновків щодо встановлення обставин справи і правильно застосував норми матеріального та процесуального права. Доводи апеляційної скарги, з наведених підстав, висновків суду не спростовують.

Керуючись ст. 160, 167, 195, 196, 198, 200, 205, 206, 209, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів

У Х В А Л И Л А:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Харківського окружного адміністративного суду від 18.11.2013р. по справі № 820/9401/13-а залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення та може бути оскаржена у касаційному порядку протягом двадцяти днів з дня складання ухвали у повному обсязі шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Вищого адміністративного суду України.

Головуючий суддя (підпис)Мінаєва О.М.Судді(підпис) (підпис) Макаренко Я.М. Старостін В.В. Повний текст ухвали виготовлений 26.03.2014 р.