Ухвала суду № 37932879, 27.03.2014, Київський апеляційний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа: № 825/4658/13-а Головуючий у 1-й інстанції: Падій В.В. Суддя-доповідач: Хрімлі О.Г.

У Х В А Л А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27 березня 2014 року м. Київ

Колегія суддів Київського апеляційного адміністративного суду у складі:

головуючого суддів при секретарі Хрімлі О.Г., Ганечко О.М., Літвіної Н.М., ОСОБА_4,розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_5 на постанову Чернігівського окружного адміністративного суду від 14 січня 2014 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_5 до Управління Державної міграційної служби України в Чернігівській області про визнання неправомірним, скасування наказу та зобов'язання вчинити певні дії, -

В С Т А Н О В И Л А :

ОСОБА_5 звернувся до Чернігівського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Управління Державної міграційної служби України в Чернігівській області про визнання неправомірним, скасування наказу № 154 від 12 грудня 2013 року про відмову в оформленні документів та зобов'язання прийняти рішення про оформлення документів стосовно позивача щодо надання статусу біженця в Україні.

Постановою Чернігівського окружного адміністративного суду від 14 січня 2014 року у задоволенні адміністративного позову відмовлено.

Не погоджуючись з прийнятим рішенням, позивач звернувся до суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати постанову суду першої інстанції та ухвалити нову, якою задовольнити адміністративний позов у повному обсязі.

Сторони, будучи належним чином повідомлені про дату, час та місце апеляційного розгляду справи, в судове засідання не з'явились.

Враховуючи, що в матеріалах справи достатньо письмових доказів для правильного вирішення апеляційної скарги, а особиста участь сторін в судовому засіданні - необов'язкова, колегія суддів, у відповідності до ч. 4 ст. 196 КАС України, визнала можливим проводити апеляційний розгляд справи за відсутності представників сторін.

Згідно зі ст. 41 КАС України, фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалось.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга необґрунтована та задоволенню не підлягає.

Як вбачається з матеріалів справи та вірно встановлено судом першої інстанції, ОСОБА_5 є громадянином Демократичної Соціалістичної Республіки Шрі-Ланка, національність - таміл, віросповідання - католик, що підтверджується анкетою особи, яка звернулася із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, наявною в матеріалах справи.

19 серпня 2013 року позивач вилетів з міжнародного аеропорту в Коломбо, Картнайку до Москви. У Москві він мешкав приблизно 1,5 місяця, потім вирушив автомобілем до України, м. Київ.

20 жовтня 2013 року нелегально перетнув українсько-російський кордон (місце перетину невідоме). Деякий час мешкав у м. Києві у гуртожитку. Паспорт громадянина ОСОБА_5 вилучив організатор перевезення до України на ім'я ОСОБА_11, до цього часу власні документи повернути не зміг. У листопаді 2013 року прибув до Чернігова та на даний час мешкає у земляка - ОСОБА_8.

22 листопада 2013 року позивачем подана до Управління Державної міграційної служби України в Чернігівській області заява - анкета про визнання його біженцем або особою, яка потребує додатково захисту, яка обґрунтована тим, що його поселення знаходиться під окупацією сингалійської армії, яка знущається з жителів, принижує їх, примушує їх працювати безкоштовно, а тих, хто відмовляється на них працювати, саджають у тюрми або погрожують застрелити.

22 листопада 2013 року наказом начальника Управління Державної міграційної служби України в Чернігівській області Буренок Ю.О. № 144 «Про прийняття до розгляду заяви громадянина ОСОБА_5 про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту» прийнята до розгляду заява позивача.

Згідно з висновком головного спеціаліста ОСОБА_10 від 11 грудня 2013 року по справі № 2013CN0011, запропоновано відмовити громадянину ОСОБА_5 в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, на підставі ч. 6 ст. 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», як особі, у якої відсутні умови, передбачені п.п. 1 та 13 ч. 1 ст. 1 цього Закону.

12 грудня 2013 року наказом начальника Управління Державної міграційної служби України в Чернігівській області Буренок Ю.О. № 154 «Про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання громадянина ОСОБА_5 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту», зокрема, позивачу відмовлено в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, на підставі ч. 6 ст. 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», як особі, у якої відсутні умови, передбачені п.п. 1 та 13 ч. 1 ст. 1 цього Закону.

Не погоджуючись з такими діями відповідача та вважаючи їх протиправними, позивач звернувся до суду з адміністративним позовом.

З матеріалів справи вбачається, що з анкети особи, яка звернулася із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, вбачається, що в якості причини виїзду з країни постійного проживання позивач вказує, що його «турбувала армія ОСОБА_5»; у політичних, релігійних, військових або громадських організаціях не перебував; до позивача адміністративні заходи не застосовувалися, до кримінальної відповідальності не притягувався.

Як вбачається з протоколу співбесіди від 09 грудня 2013 року, 19 серпня 2013 року позивач вирушив до Москви, де мешкав приблизно 1,5 місяця, потім вирушив автомобілем до України, м. Київ, де мешкав у м. Києві у гуртожитку; передумовою виїзду позивача з країни постійного проживання слугувало те, що він не міг терпіти знущання з боку військових, які примушували його тяжко безкоштовно працювати, а тому вирішив втекти з країни; у Шрі-Ланці позивач був рибалкою. Крім того, позивач зазначив, що бажає повернутися на Батьківщину, коли ситуація зміниться на краще.

Таким чином, суд першої інстанції дійшов висновку, що позивач за жодною з конвенційних ознак на батьківщині не переслідувався, побоювання стати жертвою переслідувань достовірними доводами не підтверджується, інформаційні матеріали носять загальний характер і не містять подій переслідування саме заявника.

Як зазначає позивач в апеляційній скарзі, в Доповіді УВКБ ООН, опублікованій на офіційному сайті Управління Верховного комісара ООН у справах біженців, на якому розміщена інформація по країнах походження біженців та шукачів притулку, зазначено, що «В значительном большинстве сообщений о случаях нарушения прав человека в Шри-Ланке фигурируют лица тамильской этнической принадлежности с севера и востока.

Эти лица подвергаются риску преследования со стороны правительственных структур, ТМВП и других прогосударственных военизированных групп, а также ТОТИ в этих регионах и в других частях Шри-Ланки по причине их расы (этнической принадлежности) и/или (вменяемых) политических убеждений».

Як вбачається з доповіді робочої групи з універсального періодичного огляду Генеральної Асамблеї ООН від 18 грудня 2012 року, «на півночі країни чисельність збройних сил значно знизилась та не відображається на житті громадян. Навпаки, військовослужбовці допомагають громадянам повернутись до нормального життя. Збройні сили сприяють посиленню забезпечення населення засобами існування. На даний час, управління перейшло до рук громадянської влади».

Перевіряючи обґрунтованість позовних вимог та їх відповідність чинному законодавству, колегія суддів виходить з наступного.

Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Згідно з п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

За змістом ч. 1 ст. 5 вказаного Закону, особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Згідно з ч. 2 ст. 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в'їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

У разі якщо така особа під час незаконного перетинання державного кордону України звернулася із зазначеною заявою до посадової особи Державної прикордонної служби України, вона зобов'язана надати цій посадовій особі пояснення про причини незаконного перетинання державного кордону України. У разі відсутності у такої особи документів, що посвідчують її особу, або якщо такі документи є фальшивими, вона повинна повідомити в поясненні про цю обставину, а також викласти причини зазначених обставин. Під час надання пояснень особою, яка не володіє українською або російською мовами, орган Державної прикордонної служби України повинен забезпечити перекладача з мови, якою така особа може спілкуватися. Після надання пояснень особа, яка звернулася із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна бути протягом 24 годин передана посадовими особами Державної прикордонної служби України представнику центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту.

За змістом ст. 6 вказаного Закону, не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа: яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві; яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів; яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об'єднаних Націй; стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні; яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні.

Відповідно до ч. 1 ст. 7 вказаного Закону, оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до органу міграційної служби в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі за місцем тимчасового перебування заявника.

Згідно з ч. 7 ст. 7 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин.

Відповідно до ч. 6 ст. 8 вказаного Закону, рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року, поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця.

Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів; 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

Відповідно до Директиви Європейського Союзу від 29 квітня 2004 року «Про мінімальні стандарти кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців чи осіб, що потребують іншої форми міжнародного захисту, та суть захисту, що надається», яка використовується у практиці Європейського Суду з прав людини, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними не суперечать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутні поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

У відповідності до п.п. 45, 66 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй у справах біженців, особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатись біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Згідно з п. 22 Постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України № 3 від 16 березня 2012 року «Про внесення змін і доповнень до постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 25 червня 2009 року № 1 «Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця, видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні», при розгляді зазначених справ судам слід ураховувати, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем, а тому з'ясування суб'єктивних обставин є першочерговим завданням судів під час вирішення таких спорів.

Суб'єктивна оцінка залежить від особистості, і те, що для однієї особи є нормою, для іншої може бути нестерпним. Побоювання ґрунтується не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну, тобто ці побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової або соціальної групи тощо).

Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.

Таке цілком обгрунтоване побоювання повинно існувати під час звернення та вирішення питання про надання статусу біженця, незалежно від того, хто є суб'єктом переслідування, - державні органи чи ні.

Разом із цим судам варто зважати на те, що значна тривалість проміжків часу між виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в окремих випадках може свідчити про відсутність у особи обгрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань. При цьому мотив звернення з вищезгаданою заявою може бути іншим, зокрема уникнення притягнення до кримінальної відповідальності за вчинені в країні громадянської належності злочини.

Згідно із Позицією УВКБ ООН «Про обов'язки та стандарти доказів у заявах біженців» від 1998 року, факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.

Проаналізувавши наведені законодавчі норми, повно та всебічно дослідивши матеріали справи, колегія суддів вважає, що під час прийняття оскаржуваного наказу відповідачем дотримано положення ст. 19 Конституції України, а також наведені положення Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», оскільки у матеріалах справи відсутні належні та допустимі докази наявності об'єктивного критерію обґрунтованого побоювання позивача стати жертвою переслідувань, що існує під час звернення та вирішення питання про надання статусу біженця та який є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця, та матеріалами справи підтверджено, що позивач залишив країну походження саме з метою поліпшення свого матеріального стану та отримання статусу біженця як легальної підстави для постійного проживання в іншій країні.

Відповідно до ч. 2 ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Колегія суддів вважає, що відповідачем надано достатньо доказів правомірності дій щодо відмови в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання його біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту, що підтверджується наведеними законодавчими нормами та наявними матеріалами справи.

З огляду на вищевикладене, колегія суддів вважає, що позиція суду першої інстанції про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_5 відповідає наведеним законодавчим нормам.

Доводи апелянта спростовуються вищенаведеним, матеріалами справи та не відповідають вимогам чинного законодавства.

Згідно зі ст.ст. 198 ч. 1 п. 1, 200 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а постанову суду без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

На підставі вищевикладеного, колегія суддів дійшла висновку про те, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись ст. ст. 41, 160, 196, 198, 200, 205, 206, 212, 254 КАС України, колегія суддів, -

У Х В А Л И Л А :

Апеляційну скаргу ОСОБА_5 - залишити без задоволення, постанову Чернігівського окружного адміністративного суду від 14 січня 2014 року - без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржена протягом двадцяти днів шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Вищого адміністративного суду України.

Головуючий суддя О.Г. Хрімлі

Судді О.М. Ганечко

Н.М. Літвіна

.

Головуючий суддя Хрімлі О.Г.

Судді: Ганечко О.М.

Літвіна Н. М.