Постанова № 37917979, 26.03.2014, Одеський апеляційний господарський суд

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

__________________

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"26" березня 2014 р.Справа № 923/1823/13Одеський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого судді: Аленіна О.Ю.

суддів: Воронюка О.Л., Лашина В.В.

секретар судового засідання Щербатюк О.В.

За участю представників учасників процесу:

від позивача - не з'явився

від відповідача - Чертков О.В., за довіреністю

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу фізичної особи-підприємця ОСОБА_2

на рішення господарського суду Херсонської області від 06.02.2014 р.

у справі №923/1823/13

за позовом фізичної особи-підприємця ОСОБА_2

до товариства з обмеженою відповідальністю "Рент Сервіс Груп"

про визнання договору частково недійсним

ВСТАНОВИВ

У грудні 2013 року фізична особа-підприємець ОСОБА_2 (далі - ФОП ОСОБА_2) звернувся до господарського суду Херсонської області з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю "Рент Сервіс Груп" (далі - ТОВ "Рент Сервіс Груп") в якому просив визнати недійсним пункт 8.3 Договору суборенди нежитлового приміщення №10 від 01.01.2013 року між ФОП ОСОБА_2 та ТОВ "Рент Сервіс Груп" в частині зобов'язання сплати штрафу суборендарем з моменту укладення Договору, а також просив стягнути з ТОВ "Рент Сервіс Груп" на користь позивача судові витрати в сумі 1147 грн.

Рішенням господарського суду Херсонської області від 06.02.2014 р. у справі №923/1823/13 (суддя Ємленінова З.І.) відмовлено в задоволенні позовних вимог про визнання недійсним пункт 8.3 договору суборенди нежитлового приміщення від 01.01.2013року № 10, укладеного між ФОП ОСОБА_2 та ТОВ "Рент Сервіс Групп".

Судове рішення мотивовано тим, що одночасне стягнення з учасника господарських відносин, який порушив господарське зобов'язання за договором, штрафу та пені не суперечить статті 61 Конституції України, оскільки згідно зі ст. 549 ЦК України пеня та штраф є формами неустойки, а відповідно до ст.230 ГК України - видами штрафних санкцій, тобто не є окремими та самостійними видами юридичної відповідальності. У межах одного виду відповідальності може застосовуватися різний набір санкцій.

Не погоджуючись з даним рішенням до Одеського апеляційного господарського суду звернувся з апеляційною скаргою ФОП ОСОБА_2 в якій просить скасувати рішення господарського суду Херсонської області від 06 лютого 2014 року у справі №923/1823/13 та постановити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги позивача та визнати недійсним пункт 8.3 Договору суборенди нежитлового приміщення №10 від 01.01.2013 року між ФОП ОСОБА_2 та ТОВ "Рент Сервіс Групп" в частині зобов'язання сплати штрафу суборендарем з моменту укладення Договору та стягнути з ТОВ "Рент Сервіс Групп" на користь ФОП ОСОБА_2 витрати понесені на сплату судового збору у суді першої інстанції в сумі 1147 грн. та витрати понесені на сплату судового збору за подання апеляційної скарги в сумі 609 грн., а загалом 1756 грн. Свої вимоги скаржник обґрунтовує тим, що оскаржуване рішення прийнято з порушенням норм процесуального права та з неправильним застосуванням норм матеріального права. Так, апелянт зазначає що у своїй позовній заяві він посилався на позицію Верховного суду України з приводу застосування штрафних санкцій у разі невиконання грошових зобов'язань, котра полягає у тому, що за прострочення платежу (по грошовому зобов'язанню) за договором, що укладено між господарюючими суб'єктами, може бути стягнуто лише пеню, сума якої не перевищує ту, що обчислено на підставі подвійної облікової ставки НБУ, що викладена у постанові Верховного суду України від 07.11.2011 р. №3-121гс11 в справі господарського судочинства №50002-2/5109-2010. Так, апелянт зазначає, що у тексті оскаржуваного рішення господарським судом Херсонської області взагалі не відображено правової позиції позивача та проігноровано не лише правове обґрунтування правових вимог позивача, а й порушено вимоги статей 82, 111-16 ГПК України, поставлено під сумнів правову позицію Верховного суду України, так на думку апелянта, внаслідок нехтування судом першої інстанції вимог процесуального законодавства останній дійшов хибних висновків, неправильно застосувавши норми матеріального права, виніс протиправне та протизаконне рішення. Окрім того, скаржник посилається на те, що суд першої інстанції проігнорував, що одночасне стягнення пені і штрафу допустиме за невиконання не грошових зобов'язань, а саме несвоєчасну передачу об'єкту оренди, за несвоєчасне виконання робіт або надання послуг, за необґрунтовану відмову від переказу коштів за розрахунковими документами отримувача коштів (Постанова Пленуму ВГСУ №14 від 17.12.2013 р.), авжеж за невиконання грошових зобов'язань застосовується відповідальність визначена спеціальним законом. До того ж, на думку апелянта положення викладені в Постанові пленуму Вищого спеціалізованого суду, на які посилався суд першої інстанції, носять суто рекомендаційний характер та не є обов'язковими до застосування.

21.03.2014 р. до Одеського апеляційного господарського суду надійшов відзив на апеляційну скаргу від ТОВ "Рент Сервіс Груп" у якому відповідач зазначає, що на його думку відсутні будь-які підстави для задоволення апеляційної скарги, а тому керуючись ст.ст. 96,103 ГПК України просить залишити рішення господарського суду Херсонської області від 06.02.2014 р. по справі №923/1823/13 без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.

Представник відповідача в судове засідання не з'явився та не скористалися своїм правом на участь в розгляді справи апеляційним судом, хоча повідомлялися належним чином про день, час і місце розгляду справи, що підтверджується штампом канцелярії на зворотній стороні ухвали про призначення справи до розгляду, відправленої її рекомендаційною кореспонденцією.

Зокрема, надіслана апеляційним судом ФОП ОСОБА_2 поштова кореспонденція разом з ухвалою суду повернута у зв'язку із закінченням терміну зберігання, проте, колегія суддів вважає, що позивач повідомлений належним чином про день, час і місце розгляду справи з огляду на таке.

Так, у пункті 11 інформаційного листа Вищого господарського суду України від 15.03.2007р. №01-8/123 "Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у 2006 році" зазначено, що до повноважень господарських судів не віднесено установлення фактичного місцезнаходження юридичних осіб або місця проживання фізичних осіб - учасників судового процесу на час вчинення тих чи інших процесуальних дій. Тому відповідні процесуальні документи надсилаються господарським судом згідно з поштовими реквізитами учасників судового процесу, наявними в матеріалах справи.

Крім того, у пункті 4 Інформаційного листа Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у 2005 році" від 02.06.2006р. №01-8/1228 зазначено, що примірники повідомлень про вручення рекомендованої кореспонденції, повернуті органами зв'язку з позначками "адресат вибув", "адресат відсутній" і т. п., з урахуванням конкретних обставин справи можуть вважатися належними доказами виконання господарським судом обов'язку щодо повідомлення учасників судового процесу про вчинення цим судом певних процесуальних дій.

Крім того, як зазначено в абз. 3 п. 3.9.1 Постанови Пленуму ВГСУ №18 від 26.12.2011р. „Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції", в разі якщо ухвалу про порушення провадження у справі було надіслано за належною адресою (тобто повідомленою суду стороною, а в разі ненадання суду відповідної інформації - адресою, зазначеною в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), і не повернуто підприємством зв'язку або повернуто з посиланням на відсутність (вибуття) адресата, відмову від одержання, закінчення строку зберігання поштового відправлення тощо, то вважається, що адресат повідомлений про час і місце розгляду справи судом.

Представник відповідача у судовому засіданні надав пояснення згідно яких не погоджується з апеляційною скаргою, вважає її необґрунтованою та такою, що не підлягає задоволенню, а рішення господарського суду Херсонської області від 06.02.2014 р. залишенню без змін.

Відповідно до ст. 85 ГПК України у судовому засіданні оголошено вступну та резолютивну частину постанови.

Обговоривши доводи апеляційної скарги, заслухавши представника відповідача, перевіривши наявні матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга ФОП ОСОБА_2 не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Як вбачається з матеріалів справи, 01.01.2013 р. між ТОВ "Рент Сервіс Групп" (орендар) та ФОП ОСОБА_2 (суборендар) укладено договір суборенди нежитлового приміщення № 10, за умовами якого орендар зобов'язався надати, а суборендар прийняти у користування нежитлове приміщення та майно, що розташоване в будівлі літ. В.Д. загальною площею 535 м.кв. на території комплексу за адресою: АДРЕСА_1 для здійснення господарської діяльності.

Згідно з п. 2.1. договору суборенди, приміщення повинно бути передане Орендарем та прийняте Суборендарем протягом трьох днів з моменту укладення цього Договору та на підставі акту приймання-передачі, у якому Сторони зазначають технічний стан приміщення.

Відповідно до п. 3.1 договору суборенди сторони узгодили строк дії договору з 01.01.2013 року по 31.12.2013року.

У пункті 4.1. Договору сторони встановили, що за користування суборендованими приміщеннями суборендар сплачує щомісяця орендарю суборендну плату в розмірі 13 375,00 грн. за місяць.

Згідно п. 4.2. Договору суборендна плата сплачується щомісячно до п'ятого числа розрахункового місяця, починаючи з місяця та дня, коли відбулася передача приміщення за актами приймання-передачі. Оплата здійснюється в безготівковій формі шляхом перерахування грошових коштів на розрахунковий рахунок орендаря або готівкою в касу орендаря.

Пунктом 8.2 Договору сторонами було обумовлено, що за порушення строків сплати суборендної плати та інших платежів, передбачених цим договором, суборендар сплачує орендарю пеню у розмірі подвійної облікової ставки НБУ від несплаченої суми за кожний день затримки платежу.

У пункті 8.3. договору зазначено, що у випадку порушення строків сплати суборендної плати більше ніж на 10 (десять) календарних днів, суборендар зобов'язується сплатити орендарю штраф у розмірі 50% від суми заборгованості.

З акту приймання-передачі приміщення та обладнання № 10 від 01.01.2013 р., який підписаний представниками сторін та скріплений печатками підприємств, вбачається, що на виконання умов Договору суборенди нежитлових приміщень від 01.01.2013р. ТОВ "Рент Сервіс Групп" передало, а ФОП ОСОБА_2 прийняв обумовлене Договором майно.

Звертаючись із позовом до місцевого господарського суду позивач просив визнати недійсним пункт 8.3 Договору суборенди нежитлового приміщення №10 від 01.01.2013 року між ФОП ОСОБА_2 та ТОВ "Рент Сервіс Груп" в частині зобов'язання сплати штрафу суборендарем з моменту укладення Договору з тих підстав, що зазначений пункт було включено до умов договору під тиском з боку відповідача, який запевняв, що передбачені пунктом 8.3 договору суборенди санкції ним застосовуватися не будуть та встановлення пунктом 8.3 штрафу в розмірі 50% від суми заборгованості за порушення строків розрахунків за суборенду майна більш ніж на 10 днів не відповідає вимогам закону, а тому відповідно до ст. 215 ЦК України він є недійсним.

Зважаючи на вищевикладене, колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до ч. 1 ст. 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Згідно з ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Частиною 3 ст. 215 ЦК України,передбачено, що якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

У відповідності до ч. 2 ст. 509 ЦК України зобов'язання виникають з підстав, встановлених ст. 11 цього Кодексу, у тому числі і з договорів.

Статтею 626 ЦК України встановлено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Приписами ч.1 ст. 628 ЦК України вбачається, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Згідно із ст. 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Статтею 283 ГК України встановлено, що за договором оренди одна сторона (орендодавець) передає другій стороні (орендареві) за плату на певний строк у користування майно для здійснення господарської діяльності.

За ст. 286 ГК України орендна плата - це фіксований платіж, який орендар сплачує орендодавцю незалежно від наслідків своєї господарської діяльності. Розмір орендної плати може бути змінений за погодженням сторін, а також в інших випадках, передбачених законодавством. Строки внесення орендної плати визначаються в договорі.

Відповідно до ст. 11 ЦК України та ст. 174 ГК України, вказані норми чинного законодавства передбачають, що господарські зобов'язання можуть виникати безпосередньо з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.

За змістом ст. 193 ГК України та ст. ст. 525, 526 ЦК України одностороння відмова від виконання зобов'язань, крім випадків, передбачених законом не допускається, зобов'язання має виконуватися належним чином, відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Якщо у зобов'язанні встановлений строк його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк.

Колегія суддів Одеського апеляційного господарського суду погоджується з висновками суду першої інстанції щодо необґрунтованості вимог позивача, оскільки ані у суді першої інстанції, ані при перегляді даної справи у апеляційній інстанції позивачем не було надано належних та допустимих доказів, які б свідчили про те, що спірний договір укладався під впливом тиску з боку відповідача і у позивача було відсутнє вільне волевиявлення, тобто існували фактори, які могли б викривити уяву позивача про зміст пункту 8.3 договору (омана, обман, погроза, насилля).

Згідно зі ст. 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

Частиною 1 ст. 530 ЦК України передбачено, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно відлягає виконанню у цей строк (термін).

Згідно зі ст. 612 ЦК України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

У ст. ст. 216 - 218 ГК України зазначено, що учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов'язання.

Згідно ч. 2 ст. 551 ЦК України та ч. 6 ст. 232 ГК України, якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства. Нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано.

Статті 1, 3 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань" передбачає, що платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін. Розмір пені, передбачений статтею 1 цього Закону, обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.

Відповідно до ч. 2 ст. 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Положеннями ч. 1 ст. 230 ГК України передбачено, що штрафними санкціями у цьому Кодексі визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання.

Статтями 610, 611 ЦК України встановлено, що порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання). У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: сплата неустойки.

Згідно із ч. 1, ч. 2 ст. 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання.

Колегія суддів відхиляє доводи апелянта щодо того, що за прострочення платежу (по грошовому зобов'язанню) за договором, що укладений між господарюючими суб'єктами, може бути стягнуто лише пеню, а не одночасне стягнення пені і штрафу з наступних підстав.

Відповідно до п. 5.7 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 12 від 29.05.2013р. "Про деякі питання практики застосування законодавства про оренду (найм) майна" зазначено, що застосовуючи у вирішенні спорів, пов'язаних з невиконанням або неналежним виконанням договорів оренди (найму) положення статті 549 ЦК України, господарським судам слід виходити з того, що: - одночасне стягнення з учасника господарських відносин, який порушив господарське зобов'язання за договором, штрафу та пені не суперечить статті 61 Конституції України, оскільки згідно із зазначеною статтею ЦК України пеня та штраф є формами неустойки, а відповідно до статті 230 ГК України - видами штрафних санкцій, тобто вони не є окремими та самостійними видами юридичної відповідальності, і у межах одного виду відповідальності може застосовуватися різний набір санкцій; - можливість одночасного стягнення пені та штрафу за порушення господарських зобов'язань передбачено абзацом другим частини другої статті 231 ГК України; - для учасників господарських відносин законодавством не встановлено обмежень передбачати в договорі одночасне стягнення пені та штрафу, що узгоджується із принципом свободи укладення договору, встановленим статтею 627 ЦК України, за змістом якої сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Крім цього, в абз. 2 п. 2.1 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 14 від 17.12.2013р. "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань" зазначено, що застосування штрафу можливо одночасно з пенею. В останньому випадку не йдеться про притягнення до відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення двічі, тому що відповідальність настає лише один раз - у вигляді сплати неустойки, яка включає у себе і пеню, і штраф як лише форми її сплати.

Відповідно до ст. 33 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести суду ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Доводи апелянта про порушення і неправильне застосування господарським судом норм матеріального та процесуального права при прийнятті оскаржуваного рішення не знайшли свого підтвердження.

Отже, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення в рішенні місцевого господарського суду, колегія суддів дійшла висновків про те, що місцевий господарський суд розглянув всебічно, повно та об'єктивно в судовому процесі всі обставини справи в їх сукупності, належним чином проаналізував правовідносини, що виникли між сторонами, та вірно застосував норми матеріального та процесуального права.

На підставі наведеного, колегія суддів дійшла висновку про те, що прийняте господарським судом рішення відповідає статтям 43, 85 Господарського процесуального кодексу України, вимогам щодо законності та обґрунтованості, підстав для його скасування з мотивів, наведених в апеляційній скарзі не вбачається.

Керуючись статтями 99, 101,103,105 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів, -

П О С Т А Н О В И Л А:

Рішення господарського суду Херсонської області від 06.02.2014 р. по справі

№ 923/1823/13 залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку.

Повний текст постанови складено 28.03.2014 р.

Головуючий суддя Аленін О.Ю.

Суддя Воронюк О.Л.

Суддя Лашин В.В.