Постанова № 37911745, 26.03.2014, Рівненський апеляційний господарський суд

РІВНЕНСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

33001 , м. Рівне, вул. Яворницького, 59

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"26" березня 2014 р. Справа № 906/13/14

Рівненський апеляційний господарський суд у складі колегії:

Головуючої судді Олексюк Г.Є.

суддів Сініцина Л.М.

суддів Гудак А.В.

при секретарі судового засідання Юрчук Ю.М.

розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Рівненського апеляційного господарського суду апеляційну скаргу відповідача Товариство з обмеженою відповідальністю сільськогосподарське підприємство "Спіка" (с. Глинівці Андрушівського району) на рішення господарського суду Житомирської області від 23.01.14 р.

у справі № 906/13/14 (суддя Гансецький В.П. )

позивач Приватне підприємство "Адлєр" (м.Київ)

відповідач Товариство з обмеженою відповідальністю сільськогосподарське підприємство "Спіка" (с. Глинівці Андрушівського району)

про стягнення 164125,82 грн.

за участю представників сторін:

позивача - Дорогань О.М. ,представник, довіреність в справі

відповідача - не з'явився

Судом роз'яснено представникам сторін права та обов'язки, передбачені ст.ст.20, 22 ГПК України.

Судове засідання за клопотання представника позивача відбулось у режимі відеоконференції. Заяв про відвід суддів не надходило.

ВСТАНОВИВ:

Рішенням господарського суду Житомирської області від 23 січня 2014 року у справі № 906/13/14 ( суддя Гансецький В.П.) задоволено позовні вимоги Приватного підприємства "Адлєр" та стягнуто на його користь з Товариства з обмеженою відповідальністю "Сільськогосподарське підприємство "Спіка" - 117591,72 гривень боргу за отриманий товар згідно договору поставки № 33/Н від 05.02.2013 року, 7162,96 гривень пені, 15617,62 гривень 30% річних, 23518,34 гривень штрафу, 235,18 гривень інфляційних нарахувань та 3282,51 гривень судового збору.

Задовольняючи позов з огляду на ст. 193, 231 Господарського кодексу України, ст. 525, 526, 530, 549, 610,611, 625, 655, 692, 712 Цивільного кодексу України, положення укладеного між сторонами договору поставки № 33/Н від 05.02.2013 року суд першої інстанції дійшов висновку про обґрунтованість позовних вимог та вважав за необхідне задовольнити позов у повному обсязі.

Товариство з обмеженою відповідальністю «Сільськогосподарське підприємство «Спіка» подало апеляційну скаргу, якою вважають оскаржуване рішення ухваленим з порушенням норм процесуального та матеріального права та за неповного з»ясування обставин справи .

З огляду на ч.2 ст.625 ЦК України вважають помилковим стягнення судом першої інстанції штрафних санкцій, оскільки відповідачем не надані докази направлення вимоги про оплату таких санкцій.

На думку скаржника, місцевий господарський суд помилково залишив поза увагою ті обставини, що умовами договору передбачено подвійне стягнення пені за несвоєчасне виконання зобов'язання покупцем ( в розумінні ст. 625 та 536 Цивільного кодексу України), що не узгоджується з приписами статті 61 Конституції України, відповідно до якої ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення.

З покликанням на ст. 549,692 ЦК України звертають увагу на відсутність правових підстав для стягнення штрафних санкцій за несвоєчасне проведення розрахунків за поставлений товар.

Просять скасувати рішення господарського суду Житомирської області від 23.01.2014 року у даній справі в частині стягнення з ТзОВ «СП«Спіка» пені, 30% річних, штрафу, інфляційних нарахувань.

У відзиві на апеляційну скаргу приватне підприємство «АДЛЕР» вказує, що рішення місцевого господарського суду прийняте з дотриманням норм чинного законодавства та наводить свої міркування на спростування доводів скаржника. З покликанням на ч.1 ст. 530 ЦК України та п.п. 1.7.,1.8 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 14 від 17 грудня 2013 року « Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов»язань» вважають помилковими твердження апелянта , що для стягнення штрафних санкцій позивачу необхідно було надіслати про це вимогу.

Вважають обґрунтованим стягнення із відповідача на користь позивача стягнення 30 % річних, оскільки відповідно п.8.6 Договору сторони погодили, що згідно п.2 ст.625 ЦК України покупець у випадку прострочення оплати товару за користування коштами продавця сплачує на користь останнього 30% річних. Звертають увагу, що відповідно до п.п.4.1,4.2 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 14 від 17 грудня 2013 року « Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов»язань» оплата трьох процентів річних від простроченої суми (якщо інший їх розмір не встановлений договором або законом), так само як й інфляційні нарахування, не мають характеру штрафних санкцій і є способом захисту майнового права та інтересу кредитора шляхом отримання від боржника компенсації (плати) за користування ним коштами, належними до сплати кредиторові.

Сторони договору можуть зменшити або збільшити передбачений законом розмір процентів річних. Якщо укладеним сторонами договором передбачено збільшення розміру процентів у зв'язку з простроченням сплати боргу, розмір ставки, на яку збільшено проценти, слід вважати іншим розміром процентів.

Приписи ст. 625 ЦК України надають можливість кредитору боржника , який прострочив виконання грошового зобов»язання , встановити інший ніж 3 % річних розмір процентів за користування чужими грошовоми коштами, що і було засвідчено за внутрішнім волевиявленням сторонами правочину у п.8.6 Договору.

Звертають увагу, що означені положення договору поставки у судовому порядку не визнавалися недійсними , є чинними та обов»язковими для сторін правочину.

Позивач вказує, що аналогічна правова позиція висловлена Вищим господарським судом України у постановах у справах: від 17.07.2013 року №925/148/13-г; від 31.07.2013 року № 925/145/13-г; від 12.08.2013 року №925/144/13-г; від 20.11.2013 року №925/149/13-г .

Стосовно стягнення з апелянта пені, позивач просив суд врахувати , що відповідно до п.8.2 та п.8.6 Договору передбачена можливість нарахування пені , яка узгоджується з нормами ст.549 ЦК України, Закону України «Про відповідальність за невиконання грошових зобов»язань» постановою Пленуму Вищого господарського суду України № 14 від 17 грудня 2013 року «Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов»язань».

Просить оскаржуване рішення залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення.

Товариством з обмеженою відповідальністю "Сільськогосподарське підприємство "Спіка" подано клопотання від 26.03.14р. про відкладення апеляційного перегляду справи через неможливість забезпечити явку у судове засідання свого представника.

Стаття 22 Господарського процесуального кодексу України зобов'язує сторони добросовісно користуватись належними їм процесуальними правами. Оскільки явка в судове засідання представників сторін - це право, а не обов'язок, справа може розглядатись без їх участі, якщо нез'явлення цих представників не перешкоджає вирішенню спору.

Статтею 77 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що господарський суд відкладає в межах строків, встановлених статтею 69 цього Кодексу розгляд справи, коли за якихось обставин спір не може бути вирішено в даному засіданні.

Відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.

Відповідач є юридичною особою, яка повинна на свій розсуд реалізувати надані їй права а тому не позбавлена можливості направити у судове засідання іншого представника.

З врахуванням вищенаведеного,зважаючи, що доказів неможливості направити іншого представника апелянтом не надано, судова колегія визнала за можливе розглянути справу у відсутність представника відповідача (скаржника).

Представник приватного підприємства "Адлєр" під час апеляційного перегляду справи в режимі відео конференції заперечував проти доводів апелянта з мотивів, які викладенні у запереченні, вказував на законність та обґрунтованість рішення місцевого господарського суду у даній справі, яке просив залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення.

Відповідно до статті 101 Господарського процесуального кодексу України апеляційний господарський суд не зв'язаний доводами апеляційної скарги і перевіряє законність і обґрунтованість рішення місцевого господарського суду у повному обсязі.У процесі перегляду справи апеляційний господарський суд за наявними у справі і додатково поданими доказами повторно розглядає справу.

Заслухавши пояснення представника позивача, обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши повноту з'ясування та доведеність всіх обставин, що мають значення для справи, дослідивши правильність застосування господарським судом першої інстанції норм процесуального та матеріального права при винесенні оскарженого рішення, судова колегія вважає, що апеляційна скарга ТЗОВ «Сільськогосподарське підприємство «Спіка» не підлягає до задоволення з наступних підстав.

Судом встановлено, що 05 лютого 2013 року між ПП "Адлєр" (продавець) та ТОВ "Сільськогосподарське підприємство "Спіка" (покупець) укладено договір поставки № 33/Н (а.с.11-14) за умовами п.п.1.2, 2.1 якого предметом договору являється товар, який належить продавцю на момент укладення договору або буде набутий продавцем у майбутньому. При цьому асортимент товару, його кількість, ціна визначаються у додатках та/або накладних документах відпуску товару, що є невід'ємною частиною цього договору. У випадку розбіжності даних у додатках щодо найменування, кількості і ціни товару в порівнянні з даними у відповідній видатковій накладній перевагу має видаткова накладна.

Відповідно до пункту 3.2 договору № 33/Н товар вважається переданим покупцю з моменту підписання видаткових накладних .

Пунктом 5.3 договору позивач та відповідач погодили порядок оплати товару та встановили наступним чином : 50% вартості товару оплачується покупцем в строк до 20 лютого 2013 року та 50% вартості товару оплачується покупцем в строк до 15 жовтня 2013 року без виставлення рахунку-фактури.

Пунктом 6.1 договору відповідач поклав на себе зобов»язання провести оплату за товар у строк і на умовах, вказаних в ст.5 цього договору.

Як вбачається із наявних у матеріалах справи видаткової накладної № РН-0000161 від 15.04.2013 року (а.с.15), довіреності № 42 від 15.04.2013 року (а.с.16,17) , акта приймання - передачі продукції № РН-0000161 від 15.04.2013 року (а.с.18) позивач передав, а відповідач отримав у квітні 2013 року товар : насіння соняшника на загальну суму 166011,84 гривень.

Отримання означеного товару від позивача відповідачем не заперечується та не спростовано.

Як на час пред»явлення позову і ухвалення рішення судом першої інстанції, так і на час апеляційного перегляду справи відповідачем проведено розрахунки за отриманий товар лише на суму 48420,12 гривень, що підтверджується листом № 36 від 11.03.2013 р. (а.с.19).

В результаті неналежного виконання відповідачем договірних зобов'язань, утворилась заборгованість перед позивачем в сумі 117591,72 грн.

Аналізуючи встановлені обставини справи, Рівненський апеляційний господарський суд вважає за необхідне врахувати наступні положення чинного законодавства .

Згідно з ч. 1 ст. 179 ГК України господарсько-договірними зобов'язаннями є майново-господарські зобов'язання, які виникають між суб'єктами господарювання або між суб'єктами господарювання і негосподарюючими суб'єктами - юридичними особами на підставі господарських договорів.

Статтями 174, 193 Господарського кодексу України визначено, що господарські зобов'язання можуть виникати, зокрема, з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать та повинні виконуватися суб»єктами господарювання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

Цивільний кодекс у ч. 1 ст. 509 ЦК України також визначає зобов'язання як правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

У відповідності з ч. 1 ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Ст.712 Цивільного кодексу України передбачає, шо за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.

Статтею 265 Господарського кодексу України встановлено, що за договором поставки одна сторона - постачальник зобов'язується передати (поставити) у зумовлені строки (строк) другій стороні - покупцеві товар (товари), а покупець зобов'язується прийняти вказаний товар (товари) і сплатити за нього певну грошову суму.

З огляду на викладене колегія суддів вважає, що між позивачем та відповідачем склалися правовідносини, які підлягають регулюванню законодавчими нормами, якими регулюється поставка товару.

До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін (ч.2 ст.712 ЦК України).

Відповідно до ст.655 ЦК України, за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Відповідно до ч.1 ст.692 ЦК України, покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару.

Згідно ст.ст.525 і 526 ЦК України, зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться; одностороння відмова від зобов'язання не допускається.

Відповідно до ст.530 ЦК України, якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Колегія суддів звертає увагу на відсутність у матеріалах справи доказів оплати відповідачем вартості отриманого товару у повному обсязі.

З огляду на викладене судова колегія констатує порушення відповідачем умов договору поставки № 33/Н від 05 лютого 2013 року в частині дотримання строків проведення розрахунків та вважає обґрунтованим і правомірним стягнення судом першої інстанції із відповідача на користь позивача заборгованості за товар у розмірі 117591,72 гривень.

Згідно статті 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

Частиною 1 статті 612 ЦК України передбачено, що боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Щодо стягнення 30 % відсотків річних та інфляційних нарахувань,колегія суддів зазначає наступне

Право кредитора вимагати сплати боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції та відсотків річних є способами захисту його майнового права та інтересу, суть яких полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отримання компенсації (плати) від боржника за користування утриманими ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові; отже, інфляційні нарахування на суму боргу та проценти річних входять до складу грошового зобов'язання (постанова Верховного Суду України від 16.05.2006 у справі № 10/557-26/155).

Таке право гарантоване кредитору нормами ст. 625 ЦК України, відповідно до якої боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання; боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Згідно п.п.8.6 договору, сторони, згідно п.2 ст.625 ЦК України дійшли згоди, що покупець у випадку прострочення оплати товару за користування коштами продавця сплачує на користь останнього 30 % річних.

У пунктах 4,5 ч.2 Інформаційного Листа від 17.07.2012 року № 01-06/928/2012 «Про практику застосування Вищим господарським судом України у розгляді справ окремих норм матеріального права» зазначено, що в силу приписів статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

З огляду на наведені норми та положення договору поставки № 33/Н від 05 лютого 2013 року колегія суддів констатує, що позивач обґрунтовано здійснив нарахування 30 % річних саме на підставі положень п. 2 ст. 625 Цивільного кодексу України, у зв'язку з простроченням боржником виконання грошового зобов'язання та вважає помилковими доводи апелянта про відсутність у позивача права на отримання річних у означеному розмірі.

Враховуючи невиконання відповідачем своїх зобов'язань згідно договору № 33/Н від 05.02.2013 р. позивач, на підставі статті 625 ЦК України нарахував відповідачу 30% річних в сумі 15617,62 грн. грн. та інфляційні в розмірі 235, 18 гривень і ця сума правомірно була стягнута судом першої інстанції

Одним з наслідків порушення зобов'язання є оплата неустойки (штрафу, пені) - визначеної законом чи договором грошової суми, що боржник зобов'язаний сплатити кредитору у випадку невиконання чи неналежного виконання зобов'язання, зокрема у випадку прострочення виконання (стаття 611 ЦК України).

Статтею 546 ЦК передбачено, що виконання зобов'язання може забезпечуватись згідно з договором неустойкою, яку боржник повинен сплатити в разі неналежного виконання зобов'язань.

Згідно частин 1, 3 статті 549 ЦК України, неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.

Штрафними санкціями у розумінні статті 230 ГК України визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання.

Статтею 3 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань" передбачено, що розмір пені, передбачений статтею 1 цього Закону, обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.

Поряд з тим, можливість одночасного стягнення пені та штрафу за порушення окремих видів господарських зобов'язань передбачено частиною 2 статті 231 Господарського кодексу України.

В інших випадках порушення виконання господарських зобов'язань чинне законодавство не встановлює для учасників господарських відносин обмежень передбачати в договорі одночасне стягнення пені та штрафу, що узгоджується із свободою договору, встановленою статтею 627 Цивільного кодексу України, коли сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Одночасне стягнення з учасника господарських відносин, який порушив господарське зобов'язання за договором, штрафу та пені не суперечить статті 61 Конституції України, оскільки згідно зі статтею 549 Цивільного кодексу України пеня та штраф є формами неустойки, а відповідно до статті 230 Господарського кодексу України - видами штрафних санкцій, тобто не є окремими та самостійними видами юридичної відповідальності. У межах одного виду відповідальності може застосовуватися різний набір санкцій.

Правову позицію зі спірних правовідносин викладено в постановах Верховного Суду України від 09.04.2012р. у справі № 20/246-08 (№ 3-88гс11), від 27.04.2012р. у справі № 06/5026/1052/2011 (№ 3-24гс12), які в силу статті 11128 Господарського процесуального кодексу України є обов'язкові для всіх судів України.

Так, пунктом 8.2 договору поставки № 33/Н від 05 лютого 2013 року позивач та відповідач погодили, що за прострочення виконання зобов'язання покупець зобов'язаний сплатити на користь продавця пеню в розмірі подвійної облікової ставки НБУ від вартості неоплаченого товару за кожен день прострочення.

Відповідно до п.п.8.4 Договору, покупець у випадку порушення умов оплати вартості товару, сплачує на користь продавця штраф в розмірі 20% від вартості неоплаченого товару.

Перевіривши здійснені позивачем розрахунки пені -7162,96 гривень та штрафу у розмірі 23518,34 гривень , колегія суддів вважає їх вірними та не вбачає підстав для зміни чи скасування рішення суду першої інстанції у цій частині.

Колегія суддів Рівненського апеляційного господарського суду вважає, що не заслуговують на увагу покликання скаржника на неправомірне стягнення штрафних санкцій, у зв»зку з відсутністю доказів направлення вимоги про їх стягнення, з огляду на таке.

Так, відповідно до п.1 Оглядового Листа Вищого господарського суду України від 29.04.2013р. № 01-06/767/2013 року «Про деякі питання практики застосування господарськими судами законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань», наявність у відповідача зобов'язання щодо проведення платежів за отриманий товар випливає безпосередньо зі змісту частини першої статті 692 ЦК України, а не ставиться в залежність від звернення до нього з окремою вимогою в порядку частини другої статті 530 ЦК України.

Інші доводи апеляційної скарги не спростовують по суті правильного висновку суду, викладеного у рішенні.

В силу ст.ст. 33, 38, 43,47 ГПК України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності, коли кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, а суд, оцінивши подані по справі докази за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом, повинен прийняти рішення за результатами обговорення усіх цих обставин.

Апеляційний господарський суд вважає, що судом першої інстанції в порядку статті 43 Господарського процесуального кодексу України всебічно, повно і об'єктивно досліджено матеріали справи та вірно застосовані норми процесуального і матеріального права, у зв'язку з чим відсутні правові підстави для задоволення апеляційної скарги ТзОВ «Сільськогосподарське підприємство «Спіка» та скасування чи зміни рішення господарського суду Житомирської області від 23 січня 2014 року у справі № 906/13/14.

Судовий збір за подачу апеляційної скарги відповідно до ст. 49 ГПК України в зв"язку з відмовою в її задоволенні покладається на апелянта.

Крім того, судом апеляційної інстанції встановлено, що при зверненні до суду з апеляційною скаргою Товариство з обмеженою відповідальністю «Сільськогосподарске підприємство «Спіка» сплатило судовий збір в розмірі 1827,00 грн. замість 913,50 грн. З огляду на викладене, враховуючи вимоги п. 1 ч. 1 ст. 7 Закону України "Про судовий збір", Рівненський апеляційний господарський суд вважає за необхідне повернути апелянту надмірно сплачену суму судового збору в розмірі 913,50 грн., про що винести ухвалу.

Керуючись ст.ст. 49,99,101,103,105 ГПК України, суд,-

ПОСТАНОВИВ:

Рішення господарського суду Житомирської області від 23 січня 2014 р. у справі № 906/13/14 залишити без змін,а апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю Сільськогосподарське підприємство " Спіка" залишити без задоволення.

Ухвалою суду повернути з Державного бюджету України Товариству з обмеженою відповідальністю Сільськогосподарське підприємство " Спіка" 913,5 грн. надмірно сплаченого судового збору за подачу апеляційної скарги.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку.

Головуюча суддя Олексюк Г.Є.

Суддя Сініцина Л.М.

Суддя Гудак А.В.