Постанова № 37721123, 18.03.2014, Львівський апеляційний господарський суд

ЛЬВІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

79010, м.Львів, вул.Личаківська,81

____________________

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"18" березня 2014 р. Справа № 909/1153/13

Львівський апеляційний господарський суд у складі колегії:

головуючого-судді Мельник Г.І.

суддів Михалюк О.В.

Новосад Д.Ф.

розглянувши апеляційну скаргу Приватного акціонерного товариства страхова компанія

«Галицька», № 1083 від 19.12. 2013 року

на рішення Господарського суду Івано-Франківської області від 04.12.2013 року

у справі № 909/1153/13 (суддя Калашник В. О)

за позовом Приватного акціонерного товариства страхова компанія "Галицька",

м. Івано-Франківськ

до відповідача Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4, м. Рогатин,

Івано-Франківська область

про визнання договору оренди нежитлового приміщення недійсним

за зустрічним позовом Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4, м. Рогатин,

Івано-Франківська область

до відповідача Приватного акціонерного товариства страхова компанія "Галицька",

м. Івано-Франківськ

про стягнення заборгованості по орендній платі в сумі 3 200 грн., та 79 000 грн.

штрафних санкцій за несвоєчасне внесення орендної плати

за участю представників сторін:

від позивача: ОСОБА_8. (довіреність №18/2012 від 12.07.2012 року)

від відповідача: Юзьків М.І. (довіреність №01/02-18/507 від 05.06.2013 року)

Ухвалою Львівського апеляційного господарського суду від 21.01.2014р. у складі колегії: головуючого судді Мельник Г.І., суддів Орищин Г.В., Михалюк О.В. апеляційну скаргу прийнято до провадження та призначено до розгляду в судовому засіданні. У зв'язку із зайнятістю судді Орищин Г.В. в іншому судовому засіданні, розпорядженням голови Львівського апеляційного господарського суду від 18.02.2014 року у склад колегії для розгляду даної справи замість судді Орищин Г.В. введено - суддю Новосад Д.Ф.

ВСТАНОВИВ:

Рішенням Господарського суду Івано-Франківської області від 04.12.2013 року у справі №909/1153/13 (суддя Калашник В. О.) відмовлено у задоволенні позову Приватного акціонерного товариства страхова компанія "Галицька" до підприємця ОСОБА_4 про визнання недійсним договору №4 оренди нежитлового приміщення від 20.03.2013 року, а також застосування реституції з моменту його укладення; судові витрати залишено за позивачем; стягнуто з позивача в доход Державного бюджету України 1147,00 грн. судового збору; частково задоволено зустрічний позов Підприємця ОСОБА_4 до ПАТ страхова компанія "Галицька" та стягнуто з Приватного акціонерного товариства страхова компанія "Галицька" на користь підприємця ОСОБА_4, 3200,00грн. заборгованості по орендній платі, яка виникла з неналежного виконання зобов'язань за договором № 4 оренди нежитлових приміщень від 20.03.2013 року за період з серпня по листопад 2013 року включно, а також 66,98 грн. судового збору та 58,39 грн. судових витрат понесених у зв'язку із наданням правової допомоги; в задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Рішення суду мотивоване тим, що враховуючи п. 7.1. укладеного між сторонами Договору оренди нежитлового приміщення НОМЕР_1 від 20.03.2013 року, закінчення терміну оренди повинно відбутись о 24:00 год 18 березня 2016 року. Таким чином, суд першої інстанції прийшов до висновку, що договір №4 оренди нежитлового приміщення від 20.03.2013 р. не був укладений на три роки, а був укладений на визначений термін, менший ніж три роки. Відтак до спірного Договору не можуть бути застосовані положення ст. ст. 793, 794 ЦК України, а отже вказаний Договір не підлягав нотаріальному посвідченню та державні реєстрації.

В частині зустрічного позову, суд першої інстанції виходив з положень п. 2.2. Договору та того, що в період з серпня по листопад 2013 року включно, ПАТ страхова компанія "Галицька" не проводила сплату орендної плати за користування орендованою торговою площею, вважаючи такий договір нікчемним, що призвело до утворення заборгованості в сумі 3200,00грн. При цьому, Орендарем не було виконано договірні умови та вимоги закону щодо повернення орендованого майна, тому суд першої інстанції дійшов висновку, що орендар продовжував використовувати орендовані площі, а тому зобов'язаний був сплачувати орендну плату за період з серпня по листопад 2013 року.

Разом з тим, судом першої інстанції відмовлено в задоволенні зустрічних позовних вимог в частині стягнення штрафних санкцій за несплату орендної плати в сумі 79000,00 грн., оскільки позивачем не доведена вина Орендаря в порушенні строку сплати орендної плати, а встановлений п. 6.2. Договору спосіб нарахування штрафу характерний для пені і не може кваліфікуватись як штраф в розумінні ст. ст. 230, 231 ГК України.

Крім того, судом першої інстанції задоволено зустрічні позовні вимоги в частині стягнення з відповідача на користь позивача суми судового збору та судових витрат понесених у зв'язку із наданням правової допомоги, пропорційно частині задоволення зустрічних позовних вимог.

Не погоджуючись з вказаним рішенням місцевого господарського суду Приватне акціонерне товариство страхова компанія «Галицька» оскаржила його в апеляційному порядку, звернувшись до Львівського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою № 1083 від 19.12. 2013р., в якій просить скасувати рішення господарського суду Івано-Франківської області від 04.12.2013 р. у справі № 909/1153/13 повністю та прийняти нове рішення, яким задоволити первісний позов Приватного акціонерного товариства страхова компанія «Галицька» та визнати недійсним Договір оренди нежитлового приміщення НОМЕР_1 від 20 березня 2013 року з моменту його укладення та застосувати реституцію, а також просить відмовити у зустрічному позові повністю, оскільки вважає, що рішення суду першої інстанції прийняте з порушенням норм процесуального та матеріального права.

Свої доводи скаржник аргументує, зокрема тим, що суд першої інстанції прийшов до неправильного висновку, що оспорюваний договір є недіючим вже 19 березня 2016 року, оскільки пунктом 7.1. Договору оренди нежитлового приміщення НОМЕР_1 від 20 березня 2013 року передбачено, що об'єкт оренди відповідачем надається позивачу на термін з 20 березня 2013 року до 19 березня 2016 року. Таким чином, апелянт вважає, що висновки суду про те, що договір укладений на визначений термін, по обчисленню менший ніж три роки, не відповідають обставинам справи.

При цьому, покликаючись на ст. 254 ЦК України, скаржник вказує на те, що якщо строк встановлений для виконання певної дії, то він закінчується о 24 годині останнього дня строку. У зв'язку з цим, скаржник вважає, що у даному випадку договір укладено на термін з 20 березня 2013 року до 19 березня 2016 року, що відповідає строку дії договору рівно три роки, а покликання суду першої інстанції, на дату 18 березня 2016 року, безпідставні.

Разом з тим, посилаючись на ч. 2 ст. 793 та ч. 1 ст. 794 ЦК України, скаржник зазначає, що нотаріальне посвідчення договору у даному випадку є обов'язковим, а тому, відповідно до ч.1 ст. 220 ЦК України недодержання при його укладені цієї вимоги, має наслідком того, що такий визнається нікчемним.

Скориставшись своїм правом наданим ст. 96 ГПК України, фізична особа-підприємець ОСОБА_4 подала відзив на апеляційну скаргу, в якому доводи скаржника спростовує та зазначає, що рішення суду першої інстанції відповідає вимогам чинного законодавства, при ухваленні рішення не було допущено жодних порушень вимог матеріального чи процесуального права, з'ясовано всі фактичні обставини справи та надано належну оцінку усім зібраним по справі доказам, відтак просить залишити рішення господарського суду Івано-Франківської області від 04.12.2013 року у справі № 909/1153/13 без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення.

Ухвалою Львівського апеляційного господарського суду від 21.01.2014р. апеляційну скаргу прийнято до провадження та призначено справу до розгляду на 18.02.2014р. З метою повного, всебічного та об'єктивного вирішення спору, за згодою представників сторін, у судовому засіданні 18.02.2014р. оголошено перерву до 18.03.2014р., в дане судове засідання прибули представники позивача та відповідача.

Розглянувши апеляційну скаргу, заслухавши пояснення представників позивача та відповідача у судовому засіданні, вивчивши матеріали справи та оцінивши наявні в ній докази, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення місцевим господарським судом, дослідивши правильність застосування судом першої інстанції при винесенні оскаржуваного рішення норм матеріального та процесуального права, колегія суддів Львівського апеляційного господарського суду вважає, що рішення Господарського суду Івано-Франківської області від 04.12.2013р. у справі № 909/1153/13 слід залишити без змін, апеляційну скаргу Приватного акціонерного товариства страхова компанія «Галицька» без задоволення, виходячи з наступного.

Аналізом матеріалів справи встановлено, що 20 березня 2013 року між Підприємцем ОСОБА_4 (Орендодавець) та Приватним акціонерним товариством страхова компанія «Галицька» (Орендар) укладено Договір оренди нежитлового приміщення НОМЕР_1 (надалі - Договір) (а.с. 11), відповідно до умов якого Орендодавець передає, а Орендар приймає у строкове користування торгову площу в торговому центрі «Калина», що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 на першому поверсі, загальною площею 10 м.кв. (надалі - Об'єкт оренди) (п. 1.1.).

Згідно з п. 2.1. Договору орендна плата визначається за домовленістю сторін і на момент укладення даного Договору становить 80 грн. за 1 кв.м., що в місяць складає 800,00 грн.

У відповідності до п. 2.2. Договору орендар щомісячно, до 5 числа поточного місяця, сплачує Орендодавцю орендну плату в розмірі передбаченому в п. 2.1 даного Договору, шляхом внесення її готівкою в касу Орендодавця, або в безготівковому порядку на його поточний рахунок.

Пунктом 7.1. Договору встановлено, що Орендодавець надає Орендарю Об'єкт оренди на термін з 20 березня 2013 року до 19 березня 2016 року.

Документальними доказами у справі встановлено, що на виконання умов Договору оренди нежитлового приміщення НОМЕР_1, між сторонами складено Акт приймання-передачі нежитлового приміщення від 20.03.2013 року (а.с. 12), який підписаний уповноваженими представниками сторін та скріплений печатками юридичних осіб.

Згідно з ст. 173 Господарського кодексу України господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

Відповідно до ч.1 ст.193 ГК України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання-відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. До виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Господарське зобов'язання виникає, зокрема із господарського договору (ст. 174 Господарського кодексу України).

Статтею 509 ЦК України передбачено, що зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.

Статтею 11 ЦК України визначено, що цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини. Водночас, ст.174 ГК України визначає, що однією з підстав виникнення господарського зобов'язання є господарський договір та інші угоди, передбачені законом, а також угоди не передбачені законом, але такі, які йому не суперечать.

Відповідно до ч. 1 ст. 283 ГК України за договором оренди одна сторона (орендодавець) передає другій стороні (орендареві) за плату на певний строк у користування майно для здійснення господарської діяльності. До відносин оренди застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом (ч. 6).

Згідно зі ст. 759 Цивільного кодексу України за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк.

У відповідності до ст. 763 ЦК України договір найму укладається на строк, встановлений договором.

Частиною 2 ст. 793 ЦК України передбачено, що договір найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини) строком на три роки і більше підлягає нотаріальному посвідченню, а відповідно до ст. 794 ЦК України, такий договір підлягає державній реєстрації.

За змістом даних норм Цивільного та Господарського кодексів України договір оренди - реальний, двосторонній та оплатний договір. Договір оренди є двостороннім, оскільки кожна із сторін цього договору несе обов'язки на користь іншої сторони.

Первісний позов мотивовано тим, що оспорюваний Договір укладено на три роки, а тому відповідно до положень ст. 793, 794 ЦК України такий підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації. Таким чином, позивач за первісним позовом у відповідності до ст. 215 ЦК України просить визнати Договір оренди нежитлового приміщення НОМЕР_1 від 20.03.2013р. недійсним, оскільки такий Договір не був нотаріально посвідчений та не пройшов державну реєстрацію.

Відповідно до приписів ч. 1 ст. 207 ГК України господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону може бути на вимогу однієї із сторін або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним.

Положеннями ст. ст. 6, 627 ЦК України визначено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Відповідно до ч. 1 ст. 181 ГК України, господарський договір за загальним правилом викладається у формі єдиного документа, підписаного сторонами та скріпленого печатками. Як вбачається з матеріалів справи договір оренди від 01.08.2012 року відповідає вимогам ст. 181 ГК України.

Відповідно до ч. 2 ст. 67 ГК України підприємства вільні у виборі предмета договору, визначенні зобов'язань, інших умов господарських взаємовідносин, що не суперечать законодавству України.

Згідно з ст. 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків.

У відповідності до ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Договір є двостороннім, якщо правами та обов'язками наділені обидві сторони договору.

Договір - це категорія цивільного права, яка визначається як домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. До зобов'язань, що виникають з договорів, застосовуються загальні положення про зобов'язання, якщо інше не випливає із закону або самого договору. Як і будь-який правочин, він є вольовим актом, оскільки виражає спільну волю сторін, що втілюється у договорі. Змістом договору є, власне, ті умови, на яких сторони погоджуються виконувати договір, і вони мають дотримуватися взятих на себе зобов'язань.

Крім цього, пунктом 8 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.2009р. "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" передбачено, що відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог, які встановлені статтею 203 ЦК, саме на момент вчинення правочину. Не може бути визнаний недійсним правочин, який не вчинено. У зв'язку з цим судам необхідно правильно визначати момент вчинення правочину (статті 205 - 210, 640 ЦК тощо). Зокрема, не є укладеними правочини (договори), у яких відсутні встановлені законодавством умови, необхідні для їх укладення (відсутня згода за всіма істотними умовами договору; не отримано акцепт стороною, що направила оферту; не передано майно, якщо відповідно до законодавства для вчинення правочину потрібна його передача тощо). Встановивши ці обставини, суд відмовляє в задоволенні позову про визнання правочину недійсним.

Наведене кореспондується з п. 2.6. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 11 від 29.05.2013 року «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними».

При цьому п. 2.6. вказаної Постанови також визначено, що господарським судам необхідно враховувати те, що визначення договору як неукладеного може мати місце на стадії укладення договору, а не за наслідками виконання його сторонами. Отже, якщо дії сторін свідчать про те, що оспорюваний договір фактично було укладено, суд має розглянути по суті питання щодо відповідності його вимогам закону; це правило не стосується випадків, коли для вчинення правочину необхідні його державна реєстрація або нотаріальне посвідчення, оскільки за відсутності відповідної реєстрації чи посвідчення договір в будь-якому разі не вважається укладеним.

Сама лише відсутність у договорі тієї чи іншої істотної умови (умов) може свідчити про його неукладення, а не про недійсність.

Враховуючи викладене колегія суддів відзначає, що на момент укладання спірного Договору від 20.03.2013 року його сторонами повністю дотримано вимоги статті 203 ЦК України.

Статтею 204 ЦК України встановлено презумпцію правомірності правочину, згідно з якою правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Визнання договору недійсним є одним із способів захисту, який застосовується судом у випадках та порядку, визначеному цивільним законодавством.

Загальні підстави визнання недійсними угод і настання відповідних наслідків встановлені статтями 215, 216 Цивільного кодексу України.

Відповідно до приписів ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину сторонами вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу; а саме: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі, правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Зміст правочину складають як права та обов'язки, про набуття, зміну, припинення яких домовилися учасники правочину.

Слід зазначити, що правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав і за наслідками, визначеними законом, а тому слід встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угоди недійсною і настання певних юридичних наслідків.

Відповідно до ч. 1 ст. 173 Господарського кодексу України, в силу зобов'язання одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Пунктом 4 ст. 179 ГК України визначено основний принцип, який визначає, що при укладенні господарських договорів сторони можуть визначати зміст договору на основі, зокрема, вільного волевиявлення, коли сторони мають право погоджувати на свій розсуд будь-які умови договору, що не суперечать законодавству.

Аналогічні положення містять і норми ЦК України, які визначають, що сторони є вільними в укладенні договору та визначенні його умов (ст. 627 ЦК України); зміст договору становлять умови, визначені на розсуд сторін і погоджені ними (ст. 628 ЦК України), сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд (ст. 6 ЦК України).

Разом з тим, колегія суддів зазначає, що відповідно до ст. 631 ЦК України строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов'язки відповідно до договору.

Статтею 251 ЦК України встановлено, що строком є певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Терміном є певний момент у часі, з настанням якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення.

Відповідно до ст. 252 ЦК України, строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами. Термін визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати.

Перевіряючи доводи апеляційної скарги колегією суддів встановлено, що умовами укладеного між сторонами Договору визначено, що об'єкт оренди надано орендарю терміном з 20 березня 2013 року до 19 березня 2016 року (п. 7.1.). Таким чином, судом встановлено, що закінчення терміну оренди, згідно вказаного Договору повинно відбутись о 24:00 год. 18 березня 2016 року.

При цьому, статтею 254 ЦК України передбачено, що строк визначений роками, спливає у відповідні місяць та число останнього року строку.

З огляду на викладене та враховуючи умови укладеного між сторонами договору колегія суддів вважає доводи апеляційної скарги в цій частині необґрунтованими, оскільки Договір оренди нежитлового приміщення НОМЕР_1 від 20.03.2013 року був укладений на визначений термін, по обчисленню менший ніж три роки. Таким чином, до спірного договору не можуть бути застосовані положення ст. 793 ЦК України та ст. 794 ЦК України, а Договір при його укладенні не підлягав нотаріальному посвідченню та державні реєстрації. Відтак, позовні вимоги позивача за первісним позовом в частині визнання недійсним Договору № 4 задоволенню не підлягають.

Статтею 216 ЦК України визначені правові наслідки недійсності правочину. Відповідно до положень вказаної норми закону, недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.

Враховуючи вищенаведене в сукупності, у цьому випадку немає правових підстав для застосування двосторонньої реституції, оскільки судом у встановленому законом порядку не визнано недійсним спірний Договір оренди нежитлового приміщення НОМЕР_1 від 20.03.2013 року.

Таким чином, колегія суддів вважає обґрунтованим висновок суду першої інстанції про відмову у задоволенні первісних позовних вимог в повному обсязі.

Як вже зазначалося вище, між сторонами укладено Договір оренди нежитлового приміщення НОМЕР_1 від 20.03.2013 року, відповідно до умов якого Орендар користувався орендованою торговою площею Орендодавця, яка знаходиться в торговому центрі "Калина" за адресою: АДРЕСА_1 на першому поверсі, загальною площею 10 м.кв.

Одночасно перевіряючи доводи зустрічної позовної заяви, судом встановлено, що у зв'язку з порушенням умов укладеного між сторонами Договору, позивач за зустрічним позовом просить стягнути з ПАТ страхова компанія "Галицька" заборгованість по сплаті орендної плати за користування орендованою торговою площею в розмірі 3 200,00 грн. за період з серпня по листопад 2013 року включно. При цьому, відповідач за зустрічним позовом несплату орендної плати за вказаний період пояснює тим, що орендована торгова площа ним не використовувалася.

Дане покликання суд оцінює критично, оскільки в матеріалах справи відсутні та суду не подані докази повернення за актом прийому-передачі спірної орендної площі, які були ним отримані 20.03.2013р. за Актом прийому-передачі.

Відповідно до ст. 762 ЦК України за користування майном з наймача справляється плата, розмір якої встановлюється договором найму.

Умовами Договору № 4 від 20.03.2013 року сторони передбачили, що розмір орендної плати складає 800,00 грн. щомісяця (80,00 грн. за один квадратний метр площі). За умовами Договору, Орендар щомісячно, до 5 числа поточного місяця, сплачує орендодавцю орендну плату, шляхом перерахування її готівкою в касу Орендодавця, або в безготівковому порядку на його поточний рахунок.

Статтею 526 ЦК України передбачено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Водночас, пунктом 5.4. Договору передбачено, що після закінчення терміну оренди або при достроковому припиненні дії цього договору (за згодою сторін), орендар зобов'язаний на наступний день передати орендодавцю приміщення в належному стані згідно акту приймання-передачі об'єкта оренди, які є невід'ємною частиною договору.

При цьому, відповідно до ч. 2 ст. 795 ЦК України повернення наймачем предмета договору найму оформляється відповідним документом (актом), який підписується сторонами договору. З цього моменту договір найму припиняється.

Проте, з матеріалів справи встановлено, що Орендар не виконав договірні зобов'язання та вимоги закону щодо повернення орендованого майна.

З огляду на викладене, колегія суддів вважає обґрунтованим висновок суду першої інстанції про те, що орендар продовжував використовувати орендовану площу, а тому зобов'язаний був виконувати умови укладеного Договору № 4 від 20.03.2013 року та сплачувати орендну плату. Відтак, вимоги зустрічної позовної заяви в частині стягнення заборгованості по орендній платі в сумі 3 200,00 грн., за період з серпня по листопад 2013 року включно, є обґрунтованими та підставно задоволені судом першої інстанції.

Оцінюючи доводи позивача за зустрічним позовом в частині стягнення 79 000,00 грн. штрафних санкцій за несплату орендної плати, колегія суддів відзначає, що такі задоволенню не підлягають враховуючи наступне.

Відповідно до ст. 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

Статтею 230 Господарського кодексу України встановлено, що штрафними санкціями у цьому Кодексі визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання.

Неустойка може обчислюватись як певна грошова сума, що стягується у відповідності з законом чи договором зі сторони, що не виконала чи неналежним чином виконала покладені на неї зобов'язання. Як правило штраф являє собою визначену суму , яка сплачується одноразово.

Неустойка як грошова сума, що стягується у відповідності з законом чи договором за кожний день прострочки виконання основного зобов"язання протягом визначеного часу чи без обмеження в часі, називається пенею.

У відповідності до ст.612 ЦК України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

В обгрунтування зустрічної позовної заяви підприємець ОСОБА_4 покликається на те, що Орендар прострочив оплату орендної плати за квітень на 33 дні та за травень на 3 дні. Однак, Приватне акціонерне товариство страхова компанія «Галицька» вказує на те, що прострочення відбулось не з його вини, а з вини орендодавця, який невірно вказав свої реквізити.

Статтею 614 ЦК України передбачено, що особа, яка порушила зобов'язання, несе відповідальність за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не встановлено договором або законом.

Разом з тим, відповідно до п. 6.2. Договору № 4 від 20.03.2013 року за несвоєчасне внесення орендної плати Орендар сплачує штраф в розмірі 500 грн. за кожний день протермінування. При цьому Орендар сплачує заборгованість орендної плати з врахуванням штрафу за кожен день прострочення оплати боргу і після розірвання договору до повного розрахунку з Орендодавцем.

Поряд з цим, колегія суддів зазначає, що визначений в п. 6.2. Договору оренди спосіб нарахування штрафу характерний для пені і не може кваліфікуватися як штраф в розумінні ст.230, 231 ГК України. Крім цього, такий порядок нарахування штрафних санкцій не передбачений чинним законодавством.

Водночас, суд звертає увагу на те, що Договірні умови які не передбачені чинним законодавством не можуть бути задоволені, а їх виконання покладається на волю сторін.

З огляду на викладене та з врахуванням того, що вина орендаря в порушенні строку сплати орендної плати (за період квітня 2013 року на 33 дні та травня 2013 року на 3 дні) позивачем за зустрічним позовом не доведена, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відмову у задоволенні зустрічних позовних вимог в частині стягнення штрафу у розмірі 79 000,00 грн.

Поряд з цим, встановлено, що позивач за зустрічним позовом просить стягнути з відповідача 1720,50 грн. судового збору та 1500,00 грн. витрат понесених у зв'язку із наданням правової допомоги.

Відповідно до ст. 44 ГПК України судові витрати складаються з судового збору, сум, що підлягають сплаті за проведення судової експертизи, призначеної господарським судом, витрат, пов'язаних з оглядом та дослідженням речових доказів у місці їх знаходження, оплати послуг перекладача, адвоката та інших витрат, пов'язаних з розглядом справи.

При цьому, судові витрати щодо оплати послуг адвоката при розгляді справи підлягають відшкодуванню лише в тому випадку, якщо вони сплачені адвокату стороною, котрій такі послуги надавалися, та їх сплата підтверджується відповідними фінансовими документами.

Згідно з ч. 3 ст. 48 ГПК України витрати, які підлягають сплаті за послуги адвоката, визначаються у порядку встановленому Законом України "Про адвокатуру".

Так, у відповідності до ст. 12 Закону України "Про адвокатуру" оплата праці адвоката здійснюється на підставі угоди між громадянином чи юридичною особою і адвокатським об'єднанням чи адвокатом.

З матеріалів справи встановлено, що 11.10.2013 року між суб'єктом підприємницької діяльності - фізичною особою ОСОБА_4 (Замовник) та адвокатським об'єднанням "Західноукраїнська правнича компанія» в особі адвоката - ОСОБА_7 (Виконавець), укладено Договір про надання правової допомоги № 30 (а.с. 52-54), відповідно до п. 5.1. якого, за виконання робіт (надання послуг) визначених у даному Договорі Замовник сплачує Виконавцю гонорар в сумі, що визначається актом виконаних робіт.

Згідно акту приймання виконаних робіт від 10.10.2013 року (а.с. 55), який підписаний уповноваженими представниками сторін, вартість наданих послуг становить 1500,00грн., які були сплачені адвокату на підставі платіжного доручення № 33 від 14.10.2013 року (а.с. 56).

Відповідно ст. 49 ГПК України суми, які підлягають сплаті за проведення судової експертизи, послуги перекладача, адвоката та інші витрати, пов'язані з розглядом справи, при частковому задоволенні позову покладаються на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

З огляду на викладене, та враховуючи часткове задоволення зустрічного позову, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що судові витрати за зустрічним позовом слід покласти на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог та стягнути з Позивача на користь Відповідача 66,98 грн. судового збору та 58,39 грн. судових витрат понесених у зв'язку із наданням правової допомоги.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає, що скаржником у справі не доведено обставини на які він покликається, як на підставу своїх вимог та заперечень.

Відповідно до ст.32 ГПК України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у встановленому законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Відповідно до ст.ст. 33 та 34 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень; господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи; обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Відповідно до ст.43 ГПК України, господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили.

Отже, з огляду на викладене вище, колегія суддів Львівського апеляційного господарського суду вважає, що рішення Господарського суду Івано-Франківської області від 04.12.2013 р. відповідає матеріалам справи, ґрунтується на чинному законодавстві і підстав для його скасування немає, а інші зазначені в апеляційній скарзі доводи скаржника не відповідають матеріалам справи, документально не обґрунтовані, не базуються на законодавстві, що регулює спірні правовідносини, а тому не визнаються такими, що можуть бути підставою згідно ст. 104 ГПК України для скасування чи зміни оскаржуваного рішення.

Судовий збір за перегляд рішення в апеляційному порядку, відповідно до вимог ст. 49 ГПК України покласти на скаржника.

Керуючись ст. ст. 49, 99, 101, 103, 105 ГПК України, - Львівський апеляційний господарський суд,

П О С Т А Н О В И В :

1. Рішення Господарського суду Івано-Франківської області від 04.12.2013р. у справі № 909/1153/13 залишити без змін, апеляційну скаргу Приватного акціонерного товариства страхова компанія «Галицька», № 1083 від 19.12. 2013 року - без задоволення.

2. Судовий збір за перегляд рішення Господарського суду Івано-Франківської області в апеляційному порядку покласти на скаржника.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку.

Матеріали справи скеровуються в Господарський суд Івано-Франківської області.

Повний текст постанови складений 19.03.2014р.

Головуючий-суддя Мельник Г.І.

Суддя Михалюк О.В.

Суддя Новосад Д.Ф.