Рішення № 37720972, 11.03.2014, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-Б тел. 284-18-98 РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Справа № 910/25089/13 11.03.14

за позовом: Комунального підприємства «Дирекція замовника з управління житловим господарством Дарницького району міста Києва», м.Київ, ЄДРПОУ 31722755

до відповідача: Товариства з обмеженою відповідальністю «Рада», м.Київ, ЄДРПОУ 30300272

Суддя Любченко М.О.

Представники сторін:

від позивача: Мохонько О.А. - по дов.

від відповідача: не з'явився

Згідно із ст.77 ГПК України

в засіданні суду оголошувались перерви з 29.01.2014р. до 05.02.2014р. та з 05.02.2014р. до 19.02.2014р.

СУТЬ СПРАВИ:

Позивач, Комунальне підприємство «Дирекція замовника з управління житловим господарством Дарницького району міста Києва», м.Київ звернулось до господарського суду міста Києва із позовом до відповідача, Товариства з обмеженою відповідальністю «Рада», м.Київ про стягнення основного боргу в сумі 28 766,74 грн., пені в розмірі 304,94 грн., 3% річних в сумі 2 343,11 грн. та інфляційних витрат в розмірі 1791,01 грн.

В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на порушення відповідачем умов договору №9-498т від 08.06.2006р. про надання диспетчерського зв'язку в частині здійснення оплати у передбаченому розмірі та у встановлені договором строки, що і стало підставою для звернення до суду з розглядуваним позовом.

Відповідач у відзиві без номеру та дати, що надійшов до господарського суду 29.01.2014р., проти задоволення позову заперечив з огляду на те, що позивачем не доведено факту надання відповідних послуг та пропущено строк позовної давності.

У судове засідання 11.03.2014р. відповідач не з'явився, представника не направив, всіма правами, що передбачені Господарським процесуальним кодексом України під час розгляду справи 11.03.2014р. не скористався, проте, за висновками суду, був належним чином повідомлений про час та місце розгляду справи з огляду на наявне в матеріалах справи поштове повідомлення №0103028524602.

Наразі, з огляду на неявку відповідача в судове засідання, господарський суд враховує, що за змістом ст.22 Господарського процесуального кодексу України прийняття участі у судовому засіданні є правом сторони. При цьому, норми вказаної статті зобов'язують сторони добросовісно користуватись належними їм процесуальними правами.

Статтею 77 зазначеного Кодексу України передбачено, що господарський суд відкладає в межах строків, встановлених ст.69 цього Кодексу розгляд справи, коли за якихось обставин спір не може бути вирішено в даному засіданні.

Відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.

Згідно із п.3.9.2 Постанови №18 від 26.12.2011р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції» у випадку нез'явлення в засідання господарського суду представників обох сторін або однієї з них справа може бути розглянута без їх участі, якщо неявка таких представників не перешкоджає вирішенню спору.

Крім того, в силу вимог ч.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов'язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.

Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч.1 ст.6 даної Конвенції (рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005р. у справі «Смірнова проти України»).

За висновками суду, у матеріалах справи достатньо документів, які мають значення для правильного вирішення спору, внаслідок чого справа може бути розглянута за наявними у ній документами відповідно до вимог ст.75 Господарського процесуального кодексу України, а неявка відповідача не перешкоджає вирішенню справи по суті.

Наразі, судом також враховано відсутність у матеріалах справи клопотань відповідача про відкладення розгляду справи.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення позивача, господарський суд встановив:

Відповідно до ст.509 Цивільного кодексу України, ст.173 Господарського кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

За приписами ст.ст.11, 509 Цивільного кодексу України, ст.174 Господарського кодексу України зобов'язання виникають, зокрема, з договору.

В силу норм ч.1 ст.1, ч.1 ст.16 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» комунальні послуги - результат господарської діяльності, спрямованої на забезпечення умов проживання та перебування осіб у жилих і нежилих приміщеннях, будинках і спорудах, комплексах будинків і споруд відповідно до нормативів, норм, стандартів, порядків і правил.

Як свідчать матеріали справи, 08.06.2006р. між Комунальним підприємством «Управління житлового господарства» Дарницького району м.Києва (виконавець) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Рада» (замовник) було укладено договір №9-498т про надання послуг диспетчерського зв'язку, за змістом п.1.1 якого предметом угоди є надання послуг оперативно-диспетчерського зв'язку щодо роботи ліфтового обладнання для житлового будинку, що знаходиться за адресою: м.Київ, вул.А.Ахматової, 13-Д.

Як встановлено судом, рішенням №201/6417 від 06.10.2011р. Київської міської ради найменування виконавця було змінено на Комунальне підприємство «Дирекція замовника з управління житловим господарством Дарницького району міста Києва».

У п.5.1 договору №9-498т від 08.06.2006р. встановлено, що договір діє з 08.06.2006р. до 01.07.2007р. строком на один рік. При цьому, пунктом 5.4 зазначеного правочину замовник та виконавець погодили, що даний договір підлягає пролонгації, якщо за місяць до закінчення строку жодна із сторін не заявить про намір його припинення.

Приймаючи до уваги, що у матеріалах справи відсутні будь-які докази припинення дії укладеного сторонами правочину, а також враховуючи, що у судових засіданнях сторонами будь-яких заперечень з приводу пролонгації договору не заявлялось, суд дійшов висновку, що зобов'язання сторін за вказаною угодою автоматично продовжувалися кожен наступний рік, а отже спірні правовідносини виникли під час дії зазначеного правочину.

Згідно вимог ст.ст.525, 615 Цивільного кодексу України одностороння відмова від виконання зобов'язання і одностороння зміна умов договору не допускаються.

За приписами ст.526 Цивільного кодексу України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

За змістом ст.193 Господарського кодексу України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

Відповідно до ст.629 Цивільного кодексу України договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Статтею 530 Цивільного кодексу України передбачено, що якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Пунктом 2.2 договору №9-498т від 08.06.2006р. передбачено, що виконавець зобов'язується безперервно цілодобово надавати послуги диспетчерського зв'язку щодо безперебійної роботи ліфтового обладнання; приймати, реєструвати та передавати за призначенням для виконання заявки, інформацію та прохання мешканців по роботі ліфтів; приймати та передавати за призначенням для виконання сигнал спрацювання системи ППА та ДУ.

За поясненнями позивача, Товариству з обмеженою відповідальністю «Рада» у період з 01.01.2009р. по 04.09.2013р. надавались послуги диспетчерського зв'язку.

Проте, як вже зазначалось, відповідач у відзиві без номеру та дати, що надійшов до господарського суду 29.01.2014р., а також у судовому засіданні 05.02.2014р. стосовно надання зазначених вище послуг представив заперечення, оскільки за результатами виконання виконавцем своїх обов'язків не за кожний місяць сторонами було складено та підписано акти приймання-передачі.

Проте, вказані твердження Товариства з обмеженою відповідальністю «Рада» суд не приймає до уваги, враховуючи наступне.

Відповідно до ст.32 Господарського процесуального кодексу України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору. Ці дані встановлюються, зокрема, письмовими доказами.

Статтею 36 вказаного Кодексу України передбачено, що письмовими доказами є документи і матеріали, які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.

Згідно із ст.34 Господарського процесуального кодексу України господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

За приписом ст.43 Господарського процесуального кодексу України господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що грунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Специфіка надання житлово-комунальних послуг, а зокрема, послуг з диспетчерського обслуговування ліфтів, полягає у тому, що у більшій частині не вимагає залучення сторонніх осіб з метою їх виконання та виконується власними силами особи, що надає послуги.

Крім того, слід зазначити, що у разі дійсної наявності будь-яких зауважень з приводу фактичного надання комунальних послуг, їх якості та кількості замовник може звернутись з претензією до виконавця.

В силу норм ст.18 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» у разі порушення виконавцем умов договору споживач має право викликати його представника для складення та підписання акта-претензії споживача, в якому зазначаються строки, види, показники порушень тощо. Представник виконавця повинен з'явитися на виклик споживача не пізніше строку, визначеного договором. Акт-претензія складається споживачем та представником виконавця і скріплюється їхніми підписами. У разі неприбуття представника виконавця в погоджений умовами договору строк або необґрунтованої відмови від підписання акта-претензії він вважається дійсним, якщо його підписали не менш як два споживачі.

За таких обставин, належним та допустимим доказом ненадання або надання невідповідної якості визначених послуг є акт-претензія, який складено виконавцем та позивачем, або підписаний не менш як двома споживачами у разі, якщо виконавець не з'явився на виклик заявника.

Проте, відповідачем вказаних дій вчинено не було, на протязі спірного періоду, а саме з 01.01.2009р. по 04.09.2013р. жодних претензій з приводу ненадання послуг виконавцю не висувалось. Будь-яких актів-претензій, складених у порядку ст.18 Закону України «Про житлово-комунальні послуги», до матеріалів справи не представлено.

Наразі, суд звертає увагу Товариства з обмеженою відповідальністю «Рада» на те, що нормами чинного законодавства та договором №9-498т від 08.06.2006р. не передбачено обов'язкового складання між виконавцем послуг диспетчерського зв'язку та замовником будь яких актів приймання-передачі наданих послуг. Тобто, відсутність вказаних документів не може свідчити про ненадання послуг за спірним правочином.

Крім того, ліфт підлягає постійному обслуговуванню, а доказів, що у будь-які періоди часу він не працював в матеріалах справи відсутні.

За таких обставин, враховуючи наведене вище, суд дійшов висновку, що твердження відповідача про те, що відсутність актів приймання-передачі наданих послуг свідчить про неналежне виконання позивачем свої обов'язків за спірним правочином, є необгрунтуваними та безпідставними.

Тобто, враховуючи наявність між сторонами договірних відносин щодо надання послуг з диспетчерського зв'язку, відсутність у матеріалах справи доказів неналежного виконання позивачем умов договору, суд дійшов висновку, що відповідачем не спростовано факту надання виконавцем послуг на загальну суму 57 370,90 грн. за вказаним правочином.

Як вже зазначалось, ст.ст.525, 615 Цивільного кодексу України передбачено, що одностороння відмова від виконання зобов'язання і одностороння зміна умов договору не допускаються.

Згідно зі ст.526 Цивільного кодексу України та ст.193 Господарського кодексу України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Відповідно до ст.629 Цивільного кодексу України договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Статтею 1 Закону України «Про відповідальність суб'єктів підприємницької діяльності за несвоєчасне внесення плати за спожиті комунальні послуги та утримання прибудинкових територій» встановлено, що суб'єкти підприємницької діяльності, які використовують нежилі будинки і приміщення, належні їм на праві власності або орендовані ними на підставі договору, для провадження цієї діяльності сплачують комунальні послуги за тарифами, які у встановленому законодавством порядку відшкодовують повну вартість їх надання та пропорційну частку витрат на утримання прибудинкової території.

У ст.530 Цивільного кодексу України передбачено, що якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

За змістом п.2.3 договору №9-498т від 08.06.2006р. замовник зобов'язується на першу вимогу виконавця, але не пізніше 20-го числа поточного місяця сплачувати вартість послуг диспетчерського зв'язку.

Пунктом 4.1 укладеного між сторонами правочину передбачено, що розмір плати за послуги диспетчерського зв'язку щодо роботи ліфтового обладнання визначається згідно калькуляції на щомісячне технічне обслуговування диспетчерського зв'язку та кошторису на утримання диспетчерської служби, які додаються. Розмір плати за послуги у місяць сплачується згідно додатку №1.

Плата за послуги перераховується замовником на рахунок виконавця відповідно до платіжної вимоги-доручення.

Відповідно до додатку №1 до договору №9-498т від 08.06.2006р. станом на 01.09.2008р. вартість послуг з диспетчерського зв'язку складала 887,57 грн. на місяць. Сторонами також було передбачено, що при зміні тарифів на обслуговування відповідно змінюються розрахунки з оформленням додатків до договору з часу введення змін.

Додатком №1 без дати до спірного правочину сторони погодили, що з 01.04.2011р. вартість послуг за договором №9-498т від 08.06.2006р. буде збільшено до 1147,99 грн. на місяць.

Отже, приймаючи до уваги передбачений договором порядок оплати наданих послуг, суд дійшов, що строк оплати за спірний період настав.

Проте, за поясненнями позивача, які з боку відповідача не спростовані, Товариство з обмеженою відповідальністю «Рада» лише частково оплатило послуги з диспетчерського зв'язку, що надавались у період з 01.01.2009р. по 04.09.2013р.

Наразі, з наявних в матеріалах справи документів, а саме виписок з банківських рахунків сторін, суд встановив, що відповідачем за період з 01.01.2009р. по 01.10.2013р. здійснено оплату послуг за договором №9-498т від 08.06.2006р. на загальну суму 28 604,16 грн. А саме, документами у справі підтверджується оплата послуг за спірним правочином за березень, серпень, вересень, листопад та грудень 2009 року, лютий, березень, квітень, травень, червень, липень, серпень, жовтень, листопад та грудень 2010 року, за січень, лютий, березень, травень, червень, липень, серпень, вересень, жовтень, листопад та грудень 2011 року, за січень 2012 року та січень 2013року. Докази здійснення оплати послуг за інші періоди у матеріалах справи відсутні.

Наразі, судом також встановлено, що відповідачем послуги за січень 2011р. в розмірі 887,57 грн. було помилково оплачено двічі, а саме 17.01.2012р. та 01.12.2011р.

Аналіз чинного законодавства свідчить про те, що питання віднесення платежу, який здійснено помилково за один і той же період двічі, законодавством не регламентовано. Тому такий період, згідно з роз'ясненням Комітету з питань фінансів і банківської діяльності Верховної Ради України (Лист №06-10/10-1215 від 29.10.2004р.) має визначатись одержувачем відповідно до умов договору між платником та одержувачем коштів таким чином: 1. Якщо порядок зарахування коштів врегульовано у договорі між платником та одержувачем коштів - згідно з положенням договору; 2. Якщо відповідні застереження відсутні у договорі та у разі заборгованості, в тому числі, що підлягає стягненню на підставі судових рішень, платежі мають відноситись на погашення заборгованості в хронологічному порядку, тобто починаючи з такої, що виникла у найдавніший період, до повного її погашення.

За таких обставин, кошти на суму 887,57 грн., перераховані відповідачем 17.01.2012р., підлягають зарахуванню в рахунок погашення заборгованості, яка виникла раніше, а саме у січень 2009р.

Одночасно, твердження відповідача про те, що у замовника відсутній обов'язок оплатити послуги, оскільки за деякі місяці йому не було надано платіжні вимоги доручення, суд до уваги не приймає. При цьому, суд виходить з наступного.

Як вже зазначалось, за змістом п.2.3 договору №9-498т від 08.06.2006р. замовник зобов'язується на першу вимогу виконавця, але не пізніше 20-го числа поточного місяця, сплачувати вартість послуг диспетчерського зв'язку.

Отже, укладеним між сторонами правочином обов'язок оплатити послуги ніяким чином не залежить від факту отримання платіжних вимог-доручень. Крім того, враховуючи додатки до спірного договору відповідач був обізнаний щодо розміру плати за послуги, що підлягає перерахуванню на рахунок позивача за кожний місяць.

Наразі, матеріали справи містять, як платіжні вимоги-доручення, які були прийняті відповідачем та оплачені, так і ті, від прийняття, підписання та оплати яких замовник відмовився, про що свідчать акти б/н від 26.04.2012р., б/н від 29.11.2013р., б/н від 19.09.2013р., б/н від 22.08.2013р., б/н від 24.07.2013р., б/н від 15.07.2013р., б/н від 27.06.2013р. Жодних доказів на підтвердження правомірності дій замовника з відмови у прийнятті платіжних вимог-доручень Товариство з обмеженою відповідальністю «Рада» до матеріалів справи не представило.

Слід також зазначити, що у листі №45/2166 від 23.08.2013р. позивач зазначив, що у разі непогашення відповідачем заборгованості за спірним правочином, виконавець з 02.09.2013р. припинить надання послуг з диспетчерського зв'язку за договором №9-498т від 08.06.2006р. Вказаний лист було отримано відповідачем, про що свідчить поштове повідомлення №0217502745220.

Проте, всупереч вимогам позивача, замовник заборгованість не погасив, що стало підставою для припинення надання виконавцем послуг та нарахування за вересень 2013р. плати в розмірі лише 114,80 грн. У судовому засіданні 05.02.2014р. відповідачем жодних заперечень з приводу правильності нарахування плати за спірний період з урахуванням часткових оплат не надано.

Таким чином, враховуючи наведене вище, приймаючи до уваги, що позивачем належним чином виконано свої зобов'язання за спірним правочином, зважаючи, що відповідачем належними та допустимими у розумінні ст.34 Господарського процесуального кодексу доказами не доведено факту відсутності обов'язку оплатити надані послуги, враховуючи розмір позовних вимог, суд дійшов висновку, що вимоги Комунального підприємства «Дирекція замовника з управління житловим господарством Дарницького району міста Києва» до Товариства з обмеженою відповідальністю «Рада» про стягнення основного боргу в сумі 28 766,74 грн. є обґрунтованими.

Стосовно заяви відповідача про пропущення позивачем строку для звернення до суду з вимогою про стягнення основного боргу (позовної давності) суд зазначає наступне.

Згідно з положеннями ст.256 Цивільного кодексу України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалась або могла довідатись про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ч.1 ст.261 Цивільного кодексу України).

При цьому, позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до прийняття ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (ч.ч.3 та 4 ст.267 Цивільного кодексу України).

Відповідно до п.2.1 Постанови №10 від 29.05.2013р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів» законом не встановлено вимог щодо форми заяви сторони про сплив позовної давності. Відтак її може бути викладено у відзиві на позов або у вигляді окремого клопотання, письмового чи усного.

За приписами п.2.2 зазначеної постанови Пленуму Вищого господарського суду України за змістом ч.1 ст.261 Цивільного кодексу України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.

Аналогічна позиція міститься також в постанові від 12.06.2007р. Верховного Суду України у справі №П-9/161-16/165.

Таким чином, при застосуванні позовної давності та наслідків її спливу (ст.267 Цивільного кодексу України) необхідно досліджувати та встановлювати насамперед обставини про те, чи порушено право особи, про захист якого вона просить, і лише після цього - у випадку встановленого порушення, і наявності заяви сторони про застосування позовної давності - застосовувати позовну давність та наслідки її спливу.

За змістом ч.1 ст.264 Цивільного кодексу України перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку.

Згідно з п. 4.4.1. Постанови №10 від 29.05.2013р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів» у дослідженні обставин, пов'язаних із вчиненням зобов'язаною особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку, господарському суду необхідно у кожному випадку встановлювати, коли конкретно вчинені боржником відповідні дії, маючи на увазі, що переривання перебігу позовної давності може мати місце лише в межах строку давності, а не після його спливу. До дій, що свідчать про визнання боргу або іншого обов'язку, можуть, з урахуванням конкретних обставин справи, належати: визнання пред'явленої претензії; зміна договору, з якої вбачається, що боржник визнає існування боргу, а так само прохання боржника про таку зміну договору; письмове прохання відстрочити сплату боргу; підписання уповноваженою на це посадовою особою боржника разом з кредитором акта звірки взаєморозрахунків, який підтверджує наявність заборгованості в сумі, щодо якої виник спір; письмове звернення боржника до кредитора щодо гарантування сплати суми боргу; часткова сплата боржником або з його згоди іншою особою основного боргу та/або сум санкцій.

Як вбачається з матеріалів справи, послуги, що їх було надано позивачем за спірним правочином, сплачувались частково на протязі 2009р.- 2013р., що фактично свідчить про визнання Товариством з обмеженою відповідальністю «Рада» свого боргу, що зумовило відповідне переривання перебігу позовної давності, отже, останній розпочав заново свій перебіг. Аналогічну позицію наведено у постановах від 10.12.2013р. Київського апеляційного господарського суду України по справі №910/15687/13 та від 13.02.2014р. Вищого господарського суду України по справі №910/12491/13.

За таких обставин, суд встановив, що строк позовної давності у спірних відносинах переривався, а отже, щодо вимог про стягнення основної заборгованості останній не було пропущено позивачем.

Наразі, посилання відповідача на пункт 4.4.1 Постанови №10 від 29.05.2013р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів» стосовно того, що у разі, коли виконання зобов'язання передбачалося частинами або у вигляді періодичних платежів і боржник вчинив дії, що свідчать про визнання лише певної частини (чи періодичного платежу), то такі дії не можуть бути підставою для переривання перебігу позовної давності стосовно інших (невизнаних) частин платежу суд вважає помилковими.

Нормами чинного законодавства не визначено змісту поняття «періодичний платіж», проте, виходячи з толкування термінів, господарський суд дійшов висновку, що під останнім необхідно розуміти платіж, що повторюється час від часу, настає у проміжки часу. Тобто, періодичність виключає наявність чіткого встановлення строку виконання зобов'язання з оплати.

Проте, у даному випадку, спірним правочином чітко визначено, що замовник зобов'язаний не пізніше 20-го числа поточного місяця сплачувати вартість послуг диспетчерського зв'язку. Крім того, чітко визначено розмір платежу, що підлягає сплаті, що свідчить про наявність ознак регулярності, а не періодичності.

Приймаючи до уваги тлумачення слів, під регулярним (плановим) платежем необхідно розуміти перерахування коштів, що здійснюється у чітко визначеному розмірі та у встановлений строк за певний відрізок часу (плановий розрахунковий період).

Таким чином, зазначений відповідачем пункт Пленуму Вищого господарського суду України не підлягає застосуванню до спірних правовідносин. Крім того, наведена постанова від 13.02.2014р. Вищого господарського суду України по справі №910/12491/13, що підтверджує висновки суду стосовно переривання строку позовної давності у відносинах, в яких встановлено щомісячний графік оплати, була прийнята після Постанови №10 від 29.05.2013р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів».

Виходячи з принципу повного, всебічного та об'єктивного розгляду всіх обставин справи, суд дійшов висновку, що позовні вимоги стосовно стягнення з відповідача пені за прострочення виконання зобов'язання в розмірі 304,94 грн. не підлягають задоволенню. При цьому, господарський суд виходить з наступного:

Відповідно до ч.1 ст.612 Цивільного кодексу України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Невиконання зобов'язання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання) ст.610 Цивільного кодексу України кваліфікує як порушення зобов'язання.

Згідно з ч.1 ст.611 Цивільного кодексу України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки встановлені договором або законом, зокрема, сплата неустойки.

За змістом ч.1 ст.549 Цивільного кодексу України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання.

Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання. (ч.3 ст.549 Цивільного кодексу України).

Отже, порушення боржником прийнятих на себе зобов'язань тягне за собою відповідні правові наслідки, які полягають у можливості застосування кредитором до боржника встановленої законом або договором відповідальності.

За приписами ч.3 ст.1 Закону України «Про відповідальність суб'єктів підприємницької діяльності за несвоєчасне внесення плати за спожиті комунальні послуги та утримання прибудинкових територій» за несвоєчасні розрахунки за спожиті комунальні послуги сплачують пеню в розмірі одного відсотка від суми простроченого платежу за кожний день прострочення, якщо інший розмір пені не встановлено угодою сторін, але не більше 100 відсотків загальної суми боргу.

Враховуючи порушення відповідачем строків оплати послуг за спірним правочином, позивачем було нараховано пеню в розмірі подвійної облікової ставки Національного банку України на загальну суму 304,94 грн., а саме за періоди з 01.01.2009р. по 31.01.2009р. на суму 15,08 грн., з 01.02.2009р. по 28.02.2009р. в розмірі 27,24 грн., з 01.03.2009р. по 31.03.2009р. на суму 45,23 грн., з 01.04.2009р. по 30.04.2009р. в розмірі 58,36 грн., з 01.05.2009р. по 31.05.2009р. в сумі 75,38 грн., з 01.06.2009р. по 14.06.2009р. на суму 40,85 грн. та з 15.06.2009р. по 30.06.2009р. в розмірі 42,80 грн.

Наразі, судом враховано, що подвійна облікова ставки Національного банку України за кожен день наведеного періоду є меншою ніж 1% від суми простроченого платежу. Крім того, законом не обмежено права позивача на нарахування пені у розмірі меншому, ніж передбачено чинним законодавством.

Після проведення господарським судом перевірки наведеного позивачем розрахунку пені, суд дійшов висновку, що оскільки у спірному правочині визначено, що замовник зобов'язаний оплатити послуги не пізніше 20-го числа поточного місяця, то право на нарахування пені за кожен місяць виникало лише з 21 числа поточного місяця, а у червні 2009р. лише з 23 числа (оскільки 20.06.2009р. було вихідним днем). Аналогічну позицію стосовно виникнення права на стягнення штрафних санкцій наведено у Постанові №14 від 17.12.2013р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань».

Приймаючи до уваги положення п.2.3 договору щодо строків здійснення оплати, господарський суд дійшов висновку, що право на стягнення неустойки виникало у позивача, відповідно 21.01.2009р., 21.02.2009р., 21.03.2009р., 21.04.2009р., 21.05.2009р., 23.06.2009р. (строк оплати встановлено не пізніше 20-го числа поточного місяця; з 23.06.2009р. оскільки 20.06.2009р. було вихідним днем).

Як вже неодноразово зазначалось, відповідачем у відзиві без номеру та дати, що надійшов до суду 29.01.2014р., було заявлено про застосування строку позовної давності для звернення до суду з розглядуваним позовом, з приводу чого господарський суд зазначає наступне.

За приписами ч.ч.1, 2 ст.258 Цивільного кодексу України для окремих видів вимог законом може встановлюватися спеціальна позовна давність: скорочена або більш тривала порівняно із загальною позовною давністю. Позовна давність в один рік застосовується, зокрема, до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені).

Відповідно до п.4.2 Постанови №10 від 29.05.2013р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів» у зобов'язальних правовідносинах, в яких визначено строк виконання зобов'язання, перебіг позовної давності починається з дня, наступного за останнім днем, у який відповідне зобов'язання мало бути виконане. Якщо договором чи іншим правочином визначено різні строки виконання окремих зобов'язань, що з нього виникають (наприклад, у зв'язку з поетапним виконанням робіт або з розстроченням оплати), позовна давність обчислюється окремо стосовно кожного з таких строків. Позовна давність за позовами, пов'язаними з простроченням почасових платежів (проценти за користування кредитом, орендна плата тощо), обчислюється окремо за кожним простроченим платежем.

Крім того, слід зазначити, що відповідно до п.4.4.1 Постанови №10 від 29.05.2013р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів» визнання боржником основного боргу, в тому числі і його сплата, саме по собі не є доказом визнання ним також і додаткових вимог кредитора (зокрема, неустойки, процентів за користування коштами), а так само й вимог щодо відшкодування збитків і, відтак, не може вважатися перериванням перебігу позовної давності за зазначеними вимогами.

За висновками суду, позивач був обізнаний про порушення відповідачем 21.01.2009р., 21.02.2009р., 21.03.2009р., 21.04.2009р., 21.05.2009р., 23.06.2009р. умов договору №9-498т від 08.06.2006р. в частині здійснення оплати з огляду на встановлений договором графік платежів, який Товариством з обмеженою відповідальністю «Рада» не було дотримано.

Разом з тим, позивач звернувся до господарського суду м.Києва з розглядуваним позовом лише 24.01.2014р., тобто з пропуском строку позовної давності більш ніж на два з половиною роки.

Враховуючи наведені судом висновки про наявність порушених прав позивача, Комунального підприємства «Дирекція замовника з управління житловим господарством Дарницького району міста Києва», оцінивши доводи відповідача щодо пропуску позивачем строку позовної давності, господарський суд вважає за необхідне застосувати позовну давність та наслідки її спливу при розгляді вимог про стягнення неустойки.

За таких обставин, вимоги Комунального підприємства «Дирекція замовника з управління житловим господарством Дарницького району міста Києва» про стягнення пені в сумі 304,94 грн. не підлягають задоволенню.

З метою повного та всебічного розгляду справи, дослідивши наявні в матеріалах справи документи, суд дійшов висновку про часткове зоводоволення позовних вимог Комунального підприємства «Дирекція замовника з управління житловим господарством Дарницького району міста Києва» про стягнення 3% річних в сумі 2343,11 грн. та інфляційних витрат в сумі 1791,01 грн. При цьому, суд виходив з наступного.

Відповідно до ст.625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

З огляду на положення зазначеної статті, Товариством з обмеженою відповідальністю «Рада» за період з січня 2009 року по жовтень 2013 року нараховані та пред'явлені до стягнення три відсотки річних в сумі 2343,11 грн. та інфляційні нарахування у розмірі 1791,01 грн.

Як вже неодноразово зазначалось, відповідачем заявлено про застосування строку позовної давності. Враховуючи всі наведені вище приписи чинного законодавства, що регламентують порядок застосування судами глави 19 Цивільного кодексу України «Позовна давність», суд дійшов висновку, що звернення 24.12.2013р. до суду з вимогами про стягнення 3% річних та інфляційних витрат за період, які нараховано за період з 01.01.2009р. по 23.12.2010р. є безпідставним, оскільки у даному випадку трирічний строк загальної позовної давності, що передбачений ст.257 Цивільного кодексу України, закінчився.

Після проведення господарським судом перевірки наведеного позивачем розрахунку, суд дійшов висновку, що заявником під час визначення періодів нарахування 3% річних та інфляційних витрат було невірно зазначено періоди та допущено низку арифметичних помилок. Крім того, під час нарахування інфляційних збитків, Комунальне підприємство «Дирекція замовника з управління житловим господарством Дарницького району міста Києва» невірно визначало індекси інфляції, що мали місце у відповідні періоди.

За таких обставин, враховуючи пропущення позивачем строку позовної давності за частиною строку, приймаючи до уваги допущені заявником помилки під час здійснення розрахунку 3% річних та інфляційних витрат, після проведення власного розрахунку, господарський суд дійшов висновку, що з Товариства з обмеженою відповідальністю «Рада» підлягають стягненню 3% річних в сумі 1 475,37 грн. та інфляційні витрати в сумі 742,27 грн.

Судовий збір згідно із ст.49 Господарського процесуального кодексу України підлягає розподілу між сторонами пропорційно задоволеним вимогам.

На підставі викладеного та керуючись ст.ст.43, 49, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, суд -

ВИРІШИВ:

Задовольнити частково позовні вимоги Комунального підприємства «Дирекція замовника з управління житловим господарством Дарницького району міста Києва», м.Київ до Товариства з обмеженою відповідальністю «Рада», м.Київ про стягнення основного боргу 28 766,74 грн., пені в розмірі 304,94 грн., 3% річних в сумі 2 343,11 грн. та інфляційних витрат в розмірі 1791,01 грн.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Рада» (02068, м.Київ, Дарницький район, вул.Г.Ахматової, буд.3, ЄДРПОУ 30300272) на користь Комунального підприємства «Дирекція замовника з управління житловим господарством Дарницького району міста Києва» (02091, м.Київ, Дарницький район, Харківське Шосе, буд.148-А ЄДРПОУ 31722755) основний борг в сумі 28 766,74 грн., 3% річних у розмірі 1 475,37 грн., інфляційні витрати в сумі 742,27 грн., а також судовий збір в розмірі 1605,40 грн.

В задоволенні решти позовних вимог відмовити.

Видати наказ після набрання рішенням законної сили.

У судовому засіданні 11.03.2014р. оголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Повне рішення складено 17.03.2014р.

Суддя М.О.Любченко