Ухвала суду № 37634106, 05.03.2014, Київський апеляційний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа: № 826/20003/13-а Головуючий у 1-й інстанції: Федорчук А.Б. Суддя-доповідач: Саприкіна І.В.

У Х В А Л А

Іменем України

05 березня 2014 року м. Київ

Колегія суддів Київського апеляційного адміністративного суду у складі:

головуючого судді: Саприкіної І.В.,

суддів: Аліменка В.О., Безименної Н.В.,

при секретарі: Погорілій К.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві апеляційну скаргу Державної податкової інспекції у Дарницькому районі Головного управління Міндоходів у м. Києві на постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 27 січня 2014 року по справі за позовом дочірнього підприємства відкритого акціонерного товариства «Київхліб» Хлібокомбінат № 11 до Державної податкової інспекції у Дарницькому районі Головного управління Міндоходів у м. Києві про скасування податкових повідомлень-рішень, -

В С Т А Н О В И Л А :

Дочірнє підприємство ВАТ «Київхліб» Хлібокомбінат № 11 звернулися до Окружного адміністративного суду м. Києва з адміністративним позовом до Державної податкової інспекції у Дарницькому районі Головного управління Міндоходів у м. Києві про скасування податкових повідомлень-рішень від 19.08.2013 року № 0003422201 та № 0003412201.

Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 27 січня 2014 року позов задоволено.

Не погоджуючись з таким судовим рішенням, ДПІ у Дарницькому районі ГУ Міндоходів у м. Києві подали апеляційну скаргу, в якій просять скасувати незаконну, на їх думку, постанову суду першої інстанції та постановити нову про відмову в задоволенні позову в повному обсязі. При цьому апелянт посилається на незаконність, необґрунтованість та необ'єктивність оскаржуваного рішення, неповне з'ясування всіх обставин, що мають значення для вирішення справи, порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, що є підставою для скасування оскаржуваної постанови.

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи апеляційної скарги та перевіривши матеріали справи, колегія суддів знаходить, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Суд першої інстанції прийшов до висновку про наявність правових підстав для задоволення позову. Апеляційна інстанція повністю підтримує таку правову позицію з огляду на слідуюче.

З матеріалів справи вбачається, що відповідачем було проведено позапланову документальну виїзну перевірку позивача з питань фінансово-господарських взаємовідносин з ТОВ «Саноіл Торг» за період з 01.01.2010 року по 11.07.2013 року, за результатами перевірки складено акт від 01.08.2013 року № 653/2201/00376353.

В акті перевірки зазначено наступні порушення позивачем вимог законодавства:

п.1.32 ст. 1 та пп.5.3.9 п.5.3 ст.5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» та п.п.138.1.1. п. 138.1 п.п. 138.2. п.п 138.8.1. п. 138.8 ст.138 п.п.139.1.9 и.139.1 ст.139 Податкового кодексу України, що призвело до заниження підприємством ДП ПАТ «Київхліб «Хлібокомбінат № 11» (податку на прибуток за перевіряємий період у розмірі 4 250 070,00 грн.

Наведені вище обставини слугували підставою для прийняття спірних податкових повідомлень-рішень від 19.08.2013 року: № 0003422201, яким донараховано податкове зобов'язання з податку на додану вартість у розмірі 4 000061,50 грн., в тому числі за основним платежем + 3600058,00 грн. та за штрафною (фінансовою) санкцією 400003,50 грн. та № 0003412201, яким донараховано податкове зобов'язання з податку на прибуток приватних підприємств у розмірі 4250071,00 грн., в тому числі за основним платежем +4250070,00 грн. та за штрафною (фінансовою) санкцією 1,00 грн. Оспорювані рішення за результатами адміністративного оскарження до вищестоящих податкових органів залишено без змін.

Вирішуючи правомірність спірних податкових повідомлень-рішень, колегія суддів зважає на наступні обставини справи.

Так, між позивачем (покупець), з однієї сторони, та ТОВ «Саноіл Торг» (продавець), з іншої сторони, було укладено ряд договорів, за яким продавець зобов'язується передати у власність, а покупець прийняти і оплатити товар (олію соняшникову) нерафіновану українську врожаю 2010 року). Найменування асортимент, кількість та вартість товару визначалася у специфікаціях, які є невід'ємною частиною договорів.

Згідно умов договорів поставка товару здійснювалась на умовах, викладених у специфікаціях, а саме: на умовах ЕХW (відповідно ІНКОТЕРМС в редакції 2000 року) - термінал ТОВ «ЕВЕРІ» м. Миколаїв, вул. Громадянська, 117 (надалі термінал). Доставка товару на термінал здійснювалась за рахунок ТОВ «САНОІЛ ТОРГ».

Належність виконання зобов'язань за договором підтверджується видатковими накладними, податковими накладними, банківськими виписками.

На підставі зазначених договорів підприємство придбало та отримало 1508,6 метричних тон олії соняшникової нерафінованої української врожаю 2010 року вартістю 16 800 319,25 грн.

Крім того, з метою зниження господарських ризиків позивачем з ТОВ «ЮГЕКОТОП» укладено договір комісії від 01.03.2011 року № 0103М.

Згідно п.1.1. договору комісії позивач, як комітент доручає, а ТОВ «ЮГЕКОТОП», як комісіонер зобов'язується від свого імені та за рахунок позивача за обумовлену винагороду здійснити одну або декілька зовнішньоекономічних поставок з продажу товару, найменування, кількість, вартість якого перераховується у відповідному додатку до діючого договору комісії. Мінімальна експортна ціна вказується комітентом в додатку.

У відповідності до п.2.5 договору комісії саме ТОВ «ЮГЕКОТОП» повинні були забезпечити зберігання, відвантаження, приймання, передачу та супроводження вантажу, продати товар на умовах поставки і за ціною не нижче, вказаних у додатках.

Судом першої інстанції правомірно зауважено, що ТОВ «ЮГЕКОТОП» мали всі відповідні ресурси, необхідні для організації наступного переміщення отриманої від ТОВ «Саноіл Торг» олії соняшникової. Зокрема, між ТОВ «ЮГЕКОТОП» та ТОВ «Евері» було укладено договір від 04.01.2010 року № 04/01/10 з надання послуг із приймання, зберігання та перевантаження олії соняшникової, відповідно до якого ТОВ «ЮГЕКОТОП» отримали можливість здійснити перевалку вантажу, що зберігається на терміналі ТОВ «Евері», до судна.

Факт здійснення господарської операції між позивачем та ТОВ «ЮГЕКОТОП» підтверджується актами від 08.03.2011 року про прийом товару по якості та кількості: № 1, який свідчить про факт передачі від комітента до комісіонера 368,15 м.т. української нерафінованої соняшникової олії (врожаю 2010 року); № 2, який свідчить про факт передачі від комітента до комісіонера 200 м.т. української нерафінованої соняшникової олії (врожаю 2010 року); № 3, який свідчить про факт передачі від комітента до комісіонера 940,45 м.т. української нерафінованої соняшникової олії (врожаю 2010 року).

За зовнішньоекономічними контрактами між ТОВ «ЮГЕКОТОП» та компанією «OREXIM LIMITED» від 10.03.2011 року № 0101/11 та № 0117/11 від 11.04.2011 року компанії «OREXIM LIMITED» було продано 1 508,6 метричних тон української нерафінованої соняшникової олії врожаю 2010 року. Також 07.09.2011 року між тими ж сторонами було укладено контракт № 0189/11, за умовами якого компанії «OREXIM LIMITED» було продано 512,55 метричних тон української нерафінованої соняшникової олії врожаю 2010 року.

Таким чином, апеляційна інстанція приходить до аналогічного з судом першої інстанції висновку, зо зобов'язання сторін за договором були виконані належним чином та в повному обсязі, що підтверджується: звітами комісіонера; актами здачі-прийняття робіт (надання послуг); податковими накладними; вантажними митними деклараціями, оформленими відповідно до вимог чинного законодавства, оригінали яких здані в ДПІ Дарницького району з деклараціями ПДВ за відповідні періоди згідно з п.200.8 ст. 208 ПК України, банківськими виписками, що підтверджується матеріалами справи та не спростовано апелянтом.

Таким чином, колегія суддів приходить до однозначного висновку, що зазначені вище первинні документи свідчать про фактичне отримання позивачем товару, господарську мету придбання такого товару, та здійснення подальшого постачання отриманої продукції по ланцюгу іншим контрагентам.

Відповідно до ст. 198.3 ПК України, податковий кредит звітного періоду визначається виходячи з договірної (контрактної) вартості товарів/послуг, але не вище рівня звичайних цін, визначених відповідно до статті 39 цього Кодексу, та складається з сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 193.1 статті 193 цього Кодексу, протягом такого звітного періоду у зв'язку з придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.

Згідно вимог ст. 198.1 ПК України, право на віднесення сум податку до податкового кредиту виникає, зокрема, у разі здійснення операцій з придбання або виготовлення товарів (у тому числі в разі їх ввезення на митну територію України) та послуг.

Статтею 198.2 ПК України встановлено, що датою виникнення права платника податку на віднесення сум податку до податкового кредиту вважається дата тієї події, що відбулася раніше: дата списання коштів з банківського рахунка платника податку на оплату товарів/послуг або дата отримання платником податку товарів/послуг, що підтверджено податковою накладною.

За ст. 201.10 ПК України, податкова накладна видається платником податку, який здійснює операції з постачання товарів/послуг, на вимогу покупця та є підставою для нарахування сум податку, що відносяться до податкового кредиту.

При цьому згідно із статтею 201.8, право на нарахування податку та складання податкових накладних надається виключно особам, зареєстрованим як платники податку в порядку, передбаченому статтею 183 цього Кодексу.

У відповідності до п.138.1 ст.138 ПК України витрати, що враховуються при обчисленні об'єкта оподаткування складаються, зокрема, із витрат операційної діяльності, які визначаються згідно з пунктами 138.4, 138.6-138.9, підпунктами 138.10.2-138.10.4 пункту 138.10, пунктом 138.11 цієї статті. При цьому, підпунктом є) підпункту 138.10.2 п.138.10 ст.138 ПК України до складу інших витрат включаються адміністративні витрати, спрямовані на обслуговування та управління підприємством, зокрема, плата за розрахунково-касове обслуговування та інші послуги банків.

За п.138.2 ст.138 ПК України витрати, які враховуються для визначення об'єкта оподаткування, визнаються на підставі первинних документів, що підтверджують здійснення платником податку витрат, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачено правилами ведення бухгалтерського обліку, та інших документів, встановлених розділом ІІ цього кодексу.

Виходячи з приписів пп.139.1.9 п.139.1 ст.139 ПК України не включаються до складу валових витрат витрати, не підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими первинними документами, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення бухгалтерського обліку та нарахування податку.

Для підтвердження включення до складу податкового кредиту сум податку на додану вартість сплачених позивачем у складі ціни за придбану продукцію та виконані роботи, необхідні первинні документи, оформлені відповідно до вимог Закону України «Про бухгалтерській облік та фінансову звітність в Україні».

За ст. 9 розділу 3 Закону про бухгалтерський облік, підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо - безпосередньо після її закінчення. Господарські операції, як зазначено в п. 5 ст.9 цього Закону, повинні бути відображені в облікових регістрах у тому звітному періоді, в якому вони були здійснені. Відповідно до ст. 11 Закону, на основі даних бухгалтерського обліку підприємства зобов'язані складати фінансову звітність.

Виходячи з правових приписів п. 44.1 ст. 44 ПК України, для цілей оподаткування платники податків зобов'язані вести облік доходів, витрат та інших показників, пов'язаних з визначенням об'єктів оподаткування та/або податкових зобов'язань, на підставі первинних документів, регістрів бухгалтерського обліку, фінансової звітності, інших документів, пов'язаних з обчисленням і сплатою податків і зборів, ведення яких передбачено законодавством.

Статтею 1 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» визначено, що первинний документ - це документ, який містить відомості про господарську операцію та підтверджує її здійснення.

У відповідності до ч. 2 ст. 8 даного Закону питання організації бухгалтерського обліку на підприємстві належать до компетенції його власника (власників) або уповноваженого органу (посадової особи) відповідно до законодавства та установчих документів.

Підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій (ч. 1, 2 ст. 9. Закону).

Первинні облікові документи можуть бути складені на паперових носіях і повинні мати такі обов'язкові реквізити: назву документа (форми); дату і місце складання; назву підприємства, від імені якого складено документ; зміст та обсяг господарської операції, одиницю виміру господарської операції; посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення; особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції.

Вище перелічені договір, рахунки-фактури, акти здачі-прийняття робіт, податкові накладні мають наведені реквізити первинного документа, зміст та обсяг господарської операції відображено через визначення конкретних заходів в конкретних вимірних одиницях, вартості, найменування, дат.

Окрім того, за п. 18 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 р. №9 «Про судову практику розгляду справ про визнання правочинів недійсними»:… при кваліфікації правочину за ст. 228 Цивільного кодексу України має враховуватись вина, яка виражається в намірі порушити публічний порядок сторонами правочину або однією зі сторін. Доказом вини може бути вирок суду, постановлений у кримінальній справі.

Однак, відповідачем не було надано доказів наявності вироку суду відносно контрагента за ознаками злочину, передбаченого ч. 2 ст. 205 КК України (фіктивне підприємництво), а договір, укладений позивачем з даним товариством до теперішнього часу у судовому порядку не визнано недійсними.

Колегія суддів не може не зауважити, що позивач як покупець, не може нести відповідальність ні за несплату податків продавцями, ні за можливу недостовірність відомостей про них, наведених у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, за умови необізнаності щодо неї. Крім того, порушення контрагентом податкової дисципліни, зафіксовані в акті про неможливість проведення зустрічної звірки, не можуть бути підставою для обмеження права покупця на податковий кредит за умови реальності господарської операції.

Виходячи із правової позиції Вищого адміністративного суду України, викладеної в інформаційному листі від 20.07.2010 року № 1112/11/13-10, якщо контрагент не виконав свого зобов'язання щодо сплати податку до бюджету, це тягне відповідальність та негативні наслідки саме щодо цієї особи. Зазначена обставина не є підставою для позбавленню платника податку права на відшкодування податку на додану вартість у разі, якщо останній виконав усі передбачені законом умови щодо отримання такого відшкодування та має всі документальні підтвердження розміру свого податкового кредиту. Аналогічна правова позиція викладена в ухвалах Вищого адміністративного суду України від 02.03.2009 року по справі № К-21781/07 та від 06.11.2007 року.

Укладаючи угоду зі своїм контрагентом, позивач мав всі документальні підтвердження його господарської правосуб'єктності: здійснювати господарську діяльність, реалізовувати господарську компетенцію, мати зобов'язання, нести за ними відповідальність тощо.

Колегія суддів повністю підтримує позицію суду першої інстанції, що позивачем були вчинені всі необхідні дії та досягнуто конкретних результатів, які визначають саме поняття господарської операції - факти підприємницької та іншої діяльності.

Слід відмітити, що податковим органом не було надано рішення суду у цивільній чи господарській справі, вироку суду у кримінальній справі або іншого належного доказу на підтвердження «фіктивності» здійснених позивачем господарських операцій.

Не надано також добутих у визначений процесуальним законодавством спосіб доказів підробки документів або складання фіктивних документів на підтвердження здійснених позивачем господарських операцій. Зазначене вказує на необґрунтованість тверджень відповідача про фіктивність проведених позивачем господарських операцій.

Аналогічна правова позиція викладена в ухвалі Вищого адміністративного суду України від 25.03.2008 року по справі № К-23642/07.

Окрім вищевикладеного судова колегія вважає за необхідне відзначити слідуюче:

Відповідно до ч. 2 ст. 215 ЦК України, недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин).

Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч.ч. 1-3, 5. 6 ст. 203 цього Кодексу (ч. 1 ст. 215 ЦК України).

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (ч. 3 ст. 215 ЦК України).

Згідно зі ст. 204 ЦК України, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

У разі недодержання вимоги щодо відповідності правочину інтересам держави і суспільства, його моральним засадам такий правочин може бути визнаний судом недійсним (ч. 3 ст. 228 ЦК України).

Відповідно до ст. 204 Цивільного кодексу України діє презумпція правомірності правочину, тобто правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Головною підставою вважати правочин нікчемним являється його недійсність, встановлена законом. Саме законом, а не актами, які б факти в цьому акті не були відображені. Вказані ж в акті висновки є суто суб'єктивною думкою державного податкового інспектора, оскільки були зроблені за відсутності інформації, яка надається в передбаченому законодавством порядку.

Таким чином, навіть за наявності ознак нікчемності правочину, податкові органи мають право лише звертатися до судів з позовами про стягнення в дохід держави коштів, отриманих по правочинах, здійснених з метою, що свідомо суперечить інтересам держави і суспільства, посилаючись на їх нікчемність.

Інший підхід потенційно надасть можливість посадовим особам державних органів на власний розсуд оголошувати будь-який правочин недійсним (нікчемним) без звернення до суду, що не є правильним виходячи з загальних засад судочинства.

Дана правова позиція викладена в постанові Вищого адміністративного суду України від 14.11.2012 року № К/9991/50772/12.

Судова колегія не може не погодитися з доводами суду першої інстанції, що викладені в актах обставини, не є підставою вважати правочини недійсними, або такими, що не відбулись, та не спростовують реальності виконання господарських операцій, оскільки угода не визнана недійсна судом.

Зазначена позиція відповідає рішенню Європейського суду з прав людини від 22.01.2009 року у справі «БУЛВЕС» АД проти Болгарії» (заява № 3991/03), згідно якого Європейський суд з прав людини визнав, що «справедливий баланс» не додержується, коли платника ПДВ позбавляють права на податковий кредит (бюджетне відшкодування) за відсутності доказів його залучення до протиправної діяльності, пов'язаної з незаконним отриманням бюджетного відшкодування, чи доказів того, що йому було відомо про таку діяльність його постачальників.

За ст. 71 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.

Ч. 2 ст. 71 КАСУ в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладає на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Всупереч наведеним вимогам апелянт, як суб'єкт владних повноважень, не надав суду апеляційної інстанції достатніх беззаперечних доказів в обґрунтування обставин, на яких ґрунтуються його заперечення, і не довів правомірності винесення ним спірного податкового повідомлення-рішення.

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів дійшла висновку про необхідність залишення постанови суду першої інстанції без змін.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 41, 196, 198, 200, 205 та 206 КАС України, колегія суддів, -

У Х В А Л И Л А:

Апеляційну скаргу Державної податкової інспекції у Дарницькому районі Головного управління Міндоходів у м. Києві - залишити без задоволення.

Постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 27 січня 2014 року - без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржена протягом двадцяти днів шляхом подачі касаційної скарги до Вищого адміністративного суду України.

Повний текст ухвали виготовлено 07.03.2014 року.

Головуючий суддя:

Судді:

Головуючий суддя Саприкіна І.В.

Судді: Аліменко В.О.

Безименна Н.В.