Постанова № 37602936, 04.03.2014, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА

01601, м. Київ, вул. Командарма Каменєва 8, корпус 1

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ

04 березня 2014 року № 826/4754/13-а

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі:

головуючого судді Шейко Т.І.

розглянувши у порядку письмового провадження адміністративну справу

за позовом

Київського міського відділення Фонду соціального захисту інвалідів

до

Товариства з обмеженою відповідальністю «Неткрекер»

про

стягнення адміністративно-господарських санкцій та пені

встановив:

У квітні 2013 року Київське міське відділення Фонду соціального захисту інвалідів (далі – позивач) звернулося до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Неткрекер» (далі – відповідач), в якому просило стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Неткрекер» адміністративно-господарські санкції за невиконання нормативу робочих місць, призначених для працевлаштування інвалідів за 2009, 2010, 2011 роки та пені на загальну суму 3 099 597,27 грн.

Позовні вимоги мотивовані тим, що відповідач, в силу вимог статті 19 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні», повинен був створити та працевлаштувати відповідну кількість інвалідів, однак відповідачем не створено необхідну кількість робочих місць для працевлаштування інвалідів, у зв’язку з чим утворилась заборгованість по сплаті адміністративно-господарських санкцій за невиконання нормативу по створенню робочих місць для працевлаштування інвалідів та пені всього у розмірі 3 099 597,27 грн.

Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 21 червня 2013 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 19 вересня 2013 року, позов задоволено повністю.

Однак, ухвалою Вищого адміністративного суду України від 21 січня 2014 року постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 21 червня 2013 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 19 вересня 2013 року скасовано, а справу направлено на новий розгляд.

Так, в ухвалі Вищого адміністративного суду України від 21 січня 2014 року зазначено, зокрема, що «…судами встановлено, що середньооблікова кількість працівників Товариства у 2009 році склала 159 осіб, у 2010 році – 261 особа, у 2011 році – 398 осіб. Таким чином у Товариства виник обов’язок створити робочі місця для працевлаштування інвалідів у 2009 році – 6 місць, у 2010 році – 10 місць, у 2011 році – 16 місць. При цьому, фактична середньооблікова чисельність працевлаштованих інвалідів за 2009 рік склала – 2 особи, за 2010 рік – 4 особи, за 2011 рік – 6 осіб.

Також встановлено, що Товариство здійснювало інформування Печерського районного центру зайнятості про наявність місць для працевлаштування інвалідів шляхом подачі звітів форми З-ПН за лютий, березень, червень – вересень, листопад 2009 року, січень, лютий, квітень, липень, жовтень 2010 року та червень 2011 року…».

При цьому, в наведеній вище ухвалі зауважено, що «… Суди не взяли до уваги доводи Товариства щодо інформування центру зайнятості про наявність вільних вакансій для інвалідів, обґрунтувавши це тим, що заявлена Товариством кількість вакансій очевидно не відповідає кількості місць, які необхідно створити для виконання нормативу».

Відтак, справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.

При новому розгляді справи суд зобов’язав сторони надати свої пояснення щодо позовних вимог, з урахуванням висновків, викладених в ухвалі Вищого адміністративного суду України від 21 січня 2014 року. Зокрема позивача суд зобов’язав надати відповідні розрахунки адміністративно-господарських санкцій та пені, при цьому врахувавши встановлені Вищим адміністративним судом України обставини.

В підтвердження заявлених позовних вимог та на виконання вимог суду, позивач надав додаткові пояснення, які зводились до посилань позивача на норми частини третьої статті 18 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» та положення Інструкції щодо заповнення форми звітності №З-ПН «Звіт про наявність вакансій», затвердженої наказом Міністерства праці та соціальної політики України від 19 грудня 2005 року №420.

В своїх додаткових поясненнях позивач стверджував, що відповідно до звітів ф.З-ПН поданих ТОВ «Неткрекер» до Печерського районного центру зайнятості, вакансії для інвалідів не зазначались. Тобто факт повідомлення підприємством центр зайнятості про наявність вільних робочих місць не підтверджений у даних звітах, що в свою чергу не підтверджує документально факт створення робочих місць для працевлаштування інвалідів у кількості відповідно нормативу. Також, на думку позивача, не підтверджують факту створення робочих місць для працевлаштування інвалідів розміщення відповідачем інформаційно-рекламних матеріалів щодо переліку вакансій, оскільки у позивача не має можливості встановити, які саме вакансії передбачають можливість працевлаштування інвалідів. Крім того, позивач зазначив, що він керується виключно нормативними актами при здійсненні розрахунку адміністративно-господарських санкцій та пені і, враховуючи наведене вище, не має змоги зробити розрахунки з урахуванням місяців інформування підприємством-боржником центр зайнятості про наявність вакансій.

Відповідач позов не визнав. В своїх запереченнях проти позову та поясненнях, з урахуванням висновків, викладених в ухвалі Вищого адміністративного суду України від 21 січня 2014 року, звернув увагу на хибність тверджень позивача про те, що відповідач протягом 2009-2011 років не створив необхідну кількість робочих місць, на яких могли б працювати інваліди. При цьому, відповідач звернув увагу суду на те, що відповідно до Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» та Закону України «Про зайнятість населення» робочі місця, у тому числі для інвалідів, створюються шляхом відкриття вакансій, за наслідками чого підприємства повинні у повному обсязі подавати інформацію про наявність вільних робочих місць (вакансій) центрам зайнятості за місцем їх реєстрації як платника страхових внесків. Протягом 2009, 2010 і 2011 років ТОВ «Неткрекер» подавало до Печерського районного центру зайнятості в місті Києві звіти про наявність на підприємстві вакансій (форма З-ПН, затверджена наказом Мінпраці України від 19 грудня 2005 року №420 за погодженням з Держкомстатом України), згідно з якими уточнювалася наявність вакансій, зокрема тих, на яких може бути застосовано працю інвалідів. Так, у звіті про наявність вакансій станом на 02 квітня 2010 року зазначається, що назву професії (посаду) програміста прикладного розглядаються також працівники з групами інвалідності (примітка до рядка 3). Однак, з огляду на те, що форма Звіту про наявність вакансій не передбачає зазначення в ній кількості створюваних робочих місць на одну назву професії, на думку відповідача, позивач хибно вважає, що відповідачем створено тільки одне робоче місце на одну професію. Аналогічні звіти про наявність вакансій з назвами професій (посад, на яких може бути застосовано працю інвалідів) подавались станом на 18 червня 2010 року, 19 липня 2010 року, 09 серпня 2010 року, 23 березня 2011 року.

Таким чином, відповідач вважає, що ним належним чином були створені вакансії та можливість для працевлаштування інвалідів у Товаристві. При цьому, окрім подання звітів шляхом уточнень вакансій, Товариство самостійно здійснювало пошук інвалідів. В свою чергу, центр зайнятості не надсилав жодного інваліда для працевлаштування на вакантні посади до Товариства протягом 2009 – 2011 років.

Відповідач також вважає помилковим твердження позивача, що докази розміщення на порталах і сайтах інформації про наявність певних вакансій не можуть бути належними та допустимими доказами щодо створення робочих місць для працевлаштування інвалідів.

За наведених обставин відповідач просив відмовити позивачу у задоволенні позовних вимог повністю.

Суд, в порядку письмового провадження відповідно до частини 6 статті 128 Кодексу адміністративного судочинства України, дослідивши матеріали справи, оцінивши доводи та заперечення сторін, дійшов до наступних висновків.

За правилами статті 19 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» для підприємств, установ, організацій встановлюється норматив робочих місць для забезпечення працевлаштування інвалідів.

Згідно з частиною третьою статті 18 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» підприємства, установи, організації, фізичні особи, які використовують найману працю, зобов’язані виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування інвалідів, у тому числі спеціальні робочі місця, створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені чинним законодавством, надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування інвалідів і звітування Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування інвалідів у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до частини третьої статті 18-1 цього Закону державна служба зайнятості здійснює пошук підходящої роботи відповідно до рекомендацій МСЕК, наявних у інваліда кваліфікації та знань, з урахуванням його побажань.

У частині першій статті 20 Закону встановлено, що підприємства, установи, організації, фізичні особи, які використовують найману працю, де середньооблікова чисельність працюючих інвалідів менша, ніж установлено нормативом, передбаченим статтею 19 цього Закону, щороку сплачують відповідним відділенням Фонду соціального захисту інвалідів адміністративно-господарські санкції, сума яких визначається в розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, установі, організації, фізичної особи, які використовують найману працю, за кожне робоче місце, призначене для працевлаштування інваліда і не зайняте інвалідом.

Водночас, частиною першою статті 218 Господарського кодексу України встановлено, що підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним порушення у сфері господарювання.

Частиною другою наведеної статті передбачено, що учасник господарських відносин відповідає, зокрема, за порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення.

З матеріалів справи та, зокрема, з додаткових пояснень сторін вбачається, що позивач, посилаючись на положення Інструкції щодо заповнення форми звітності №З-ПН «Звіт про наявність вакансій», вважає, що факт повідомлення відповідачем центр зайнятості про наявність вільних робочих місць у поданих відповідачем звітах не підтверджує факт створення робочих місць для інвалідів, що в свою чергу унеможливлює для позивача здійснити розрахунки адміністративно-господарських санкцій та пені з урахуванням місяців інформування підприємством-боржником центр зайнятості про наявність вакансій. В свою чергу, відповідач стверджує, що ним виконані всі, залежні від нього дії щодо створення робочих місць для інвалідів, а поданням звітів у наведені вище строки лише уточнювалися вакансії; окрім того шляхом розміщення оголошень у мережі інтернет відповідачем самостійно здійснювався пошук працівників для заповнення вакантних посад.

З наведеного слідує, що позивачем не заперечується подання відповідачем звітів форми З-ПН за лютий, березень, червень – вересень, листопад 2009 року, січень, лютий, квітень, липень, жовтень 2010 року та червень 2011 року. Також не заперечується розміщення відповідачем оголошень щодо наявності вакансій. Проте, позивач вважає, що вказані докази та дії відповідача в своїй сукупності не спростовують обставин застосування до відповідача адміністративно-господарських санкцій та пені, заявлених в позові до примусового стягнення.

Згідно з частиною першою статті 11 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Як вірно зазначив відповідач, при вирішенні питання про правомірність стягнення адміністративно-господарських санкцій слід виходити із загальних норм права відносно відповідальності за порушення зобов’язань та встановлення в діях або бездіяльності роботодавця складу правопорушення з метою застосування юридичної відповідальності у вигляді адміністративно-господарських санкцій. При цьому, слід врахувати, що елементами правопорушення є вина та наявність причинного зв’язку між самим порушенням та його наслідками.

Відповідно до частини першої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб’єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.

За наслідками розгляду даного спору, суд дійшов висновку, що позивачем, як суб’єктом владних повноважень не доведено суду правомірність застосування до відповідача адміністративно-господарських санкцій та пені. Водночас, відповідачем надані докази, що ним вживались заходи щодо працевлаштування інвалідів, а відтак позов є необгрунтованим та задоволенню не підлягає.

Судові витрати, які підлягають стягненню – відсутні.

Керуючись ст. ст. 69-71, 94, 158-163, 167, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва,

ПОСТАНОВИВ:

Позов Київського міського відділення Фонду соціального захисту інвалідів залишити без задоволення.

Постанова набирає законної сили у відповідності зі ст. 254 Кодексу адміністративного судочинства України.

Постанова може бути оскаржена за правилами, встановленими ст. ст. 185 - 187 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя Шейко Т.І.