Рішення № 37581134, 12.03.2014, Апеляційний суд Івано-Франківської області

Справа № 341/2040/13-ц

Провадження № 22ц/779/523/2014

Категорія 27

Головуючий у 1 інстанції Гаполяк Т.В.

Суддя-доповідач Вакарук В.М.

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 березня 2014 року м. Івано-Франківськ

Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду Івано-Франківської області в складі:

головуючого-судді: Вакарук В.М.

суддів: Проскурніцького П.І., Ясеновенко Л.В.,

секретаря: Драганчук У.М.

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про стягнення коштів за договором позики, моральної шкоди та за зустрічним позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про визнання недійсним договору позики, за апеляційною скаргою представника ОСОБА_2 на рішення Галицького районного суду від 24 грудня 2013 року, -

в с т а н о в и л а :

В серпні 2013 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3 про стягнення коштів за договором позики в розмірі 6850 грн., неустойки за прострочення виконання грошового зобов'язання в сумі 373 грн. 28 коп. та моральної шкоди в розмірі 5000 грн. Уточнивши позовні вимоги, просив стягнути з відповідача борг за договором позики в розмірі 2400 грн., оскільки відповідач певну суму повернув позивачу раніше, неустойку за прострочення виконання грошового зобов'язання в сумі 373 грн. 28 коп. та моральну шкоду в розмірі 5000 грн.

В жовтні 2013 року ОСОБА_3 звернувся із зустрічним позовом до ОСОБА_2 про визнання недійсним договору позики від 01.06.2011 року.

Рішенням Галицького районного суду від 24.12.2013 року відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про стягнення коштів за договором позики, неустойки за прострочення виконання грошового зобов'язання, моральної шкоди. Зустрічний позов ОСОБА_3 до ОСОБА_2 задоволено, визнано недійсним договір позики від 01.06.2011 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 та стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 понесені судові витрати в розмірі 114 грн. 70 коп.

В апеляційній скарзі представник ОСОБА_2, посилаючись на порушення судом матеріального та процесуального права, неповне з'ясування обставин, які мають значення для справи, зазначає, що суд помилково прийшов до висновку про те, що розписка на суму 6950 грн. є удаваною, оскільки ОСОБА_3 визнав свої зобов'язання перед ОСОБА_2 двічі як в 2010, так і в 2011 роках. Так свого часу була написана ОСОБА_3 розписка в 2010 році на суму 2900 грн., а оскільки в розписку від 01.06.2011 року включено і борг, який залишився за розпискою за 2010 рік, то загальна заборгованість склала 6950 грн. Вказує, що розписки, які в подальшому видавав ОСОБА_2 були датовані не 2011, а 2010 року, а єдина грошова сума, яка була повернута ОСОБА_3 на виконання боргових зобов'язань за розпискою 01.06.2011 року є кошти в сумі 500 грн., отримані ОСОБА_2 31.08.2011 року. Тому просив рішення скасувати, ухвалити нове, яким задовольнити його позовні вимоги ОСОБА_2 про стягнення коштів за договором позики в розмірі 6350 грн.

В засіданні апеляційної інстанції позивач ОСОБА_2 та його представник - ОСОБА_4 доводи апеляційної скарги підтримали, відповідач ОСОБА_3 та його представник ОСОБА_5 доводи апеляційної скарги заперечили.

Ухвалою апеляційного суду від 12.03.2014 року прийнято відмову ОСОБА_2 від позовних вимог в частині стягнення неустойки та моральної шкоди і провадження в цій частині відповідно до вимог ст.306,205,206 ЦПК України - закрито.

Вислухавши доповідача, пояснення сторін та їх представників,перевіривши матеріали справи, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає до задоволення з таких підстав.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Однак, наведеним вимогам закону оскаржуване рішення суду не відповідає

За змістом ст.ст. 10, 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу.

Відповідно до положень ст. 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Частина 2 ст. 1047 ЦК України допускає пред'явлення на підтвердження укладення договору позики та його умов розписки позичальника або іншого документа, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної суми грошей або кількості речей.

Позичальник має право оспорювати договір позики на тій підставі, що грошові кошти або речі насправді не були одержані ним від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж установлено договором (ч. 1 ст. 1051 ЦК України).

При цьому, за змістом ч. 2 ст. 1051 ЦК України, при укладенні договору позики в письмовій формі (крім випадків укладення його під впливом обману, насильства, зловмисної домовленості представника позичальника з позикодавцем або під впливом тяжкої обставини) безгрошевість такого договору не може ґрунтуватись на поясненнях свідків, а має бути підтверджена лише належними і допустимими доказами (ч. 2 ст. 58, ст. 59 ЦПК України).

Судом встановлено, що згідно розписки від 01.06.2011 року ОСОБА_3 для ремонту пошкодженого ним автомобіля, який належить дружині ОСОБА_2- ОСОБА_6, позичив у ОСОБА_2 6 850 грн., які зобов'язався повернути до 12.10.2011 року /а.с.8/.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 про стягнення коштів за договором позики по борговій розписці від 01.06.2011 року та задовольняючи вимоги ОСОБА_3 про визнання недійсним цього договору з підстав, передбачених ч.1 ст.231 та ч.1 ст.235 ЦК України, суд вважав встановленими факт написання розписки ОСОБА_3 проти його волі внаслідок застосування до нього погроз та психічного тиску з боку ОСОБА_7, а також вважав даний договір позики удаваним правочином, який був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який сторони насправді вчинили.

Однак, такий висновок суду не ґрунтується на зібраних по справі доказах, оскільки в матеріалах справи вони відсутні та суперечить вищезазначеним вимогам закону, а зроблений тільки виходячи із пояснень самого ОСОБА_3, які не визнаються та категорично заперечуються ОСОБА_2

Судом першої інстанції не взято до уваги той факт, що з приводу застосування ОСОБА_7 погроз та психічного тиску до ОСОБА_3, яким була ніби-то під тиском написана розписка, по якій він не одержував зазначених коштів, останній не звертався в правоохоронні органи та ніяких доказів з цього приводу суду не представив, про що сам підтвердив в судовому засіданні, а із такою заявою звернувся до прокурора тільки 26.09.2013 року після того, як 06.08.2013 року із вищезазначеним позовом звернувся ОСОБА_2 в суд.

Крім того, при вирішенні даного спору, в порушення принципу диспозитивності, визначеного положеннями ст.11 ЦПК України, при вирішенні даного спору суд застосував також положення ч.1 ст.235 ЦК України, які регулюють удавані правочини, хоча таких вимог ОСОБА_8 не ставив, а тільки просив визнати договір позики недійсний з підстав, передбачених ст.ст.203,215,1051 ЦК України /а.с.27-28/. При цьому суд досліджував та давав правову оцінку обставинам справи, пов'язаних із вчиненням сторонами удаваного правочину, який вони ніби-то вчинили для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, хоча дані обставини не були предметом спору по даній справі, а можуть мати місце після пред'явлення відповідного позову.

Таким чином, враховуючи вищезазначені обставини, рішення суду про визнання недійсним договору позики та відмова у стягненні коштів за договором позики не може залишатися в силі і підлягає до скасування із постановленням нового рішення про задоволення позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про стягнення коштів за договором позики та відмовою у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про визнання недійсним договору позики.

При цьому колегія суддів бере до уваги, що ОСОБА_3 частково повернуто на виконання боргових зобов'язань 500 грн /а.с.54/, тому в користь ОСОБА_2 слід стягнути суму боргу в розмірі 6350 грн. та 230 грн. судового збору.

Керуючись ст.ст. 307, 309, 313-314, 316,317 ЦПК України, колегія суддів,-

в и р і ш и л а :

Апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 задовольнити, рішення Галицького районного суду від 24 грудня 2013 року скасувати та ухвалити нове рішення.

Позовні вимоги ОСОБА_2 задовольнити, стягнути з ОСОБА_3 /АДРЕСА_1/ на користь ОСОБА_2 /АДРЕСА_2 / суму боргу за договором позики в розмірі 6350 грн./шість тисяч триста п'ятесят/, а також судовий збір в розмірі 230 грн.

В задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про визнання недійсним договору позики - відмовити.

Рішення набирає законної сили з моменту проголошення, однак може бути оскаржено в касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання ним законної сили.

Головуючий: В.М. Вакарук

Судді: Л.В. Ясеновенко

П.І. Проскурніцький