Ухвала суду № 37528405, 04.03.2014, Апеляційний суд Івано-Франківської області

Справа № 338/1996/13-ц

Провадження № 22-ц/779/362/2014

Категорія

Головуючий у 1 інстанції

Суддя-доповідач

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

04 березня 2014 року м. Івано-Франківськ

Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду Івано-Франківської області в складі:

головуючої Беркій О.Ю.,

суддів: Соколовського В.М., Горблянського Я.Д.,

секретаря Турів О.М.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права особистої власності на цокольне приміщення житлового будинку та 12,1% частки будинку, за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Богородчанського районного суду від 25 грудня 2013 року,-

в с т а н о в и л а :

Ухвалою Богородчанського районного суду від 25 грудня 2013 року позовну заяву ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права особистої власності на цокольне приміщення та 12,1% частки в житловому будинку залишено без розгляду на підставі п. 4 ч. 1 ст. 207 ЦПК України.

В апеляційній скарзі на дану ухвалу ОСОБА_1 посилається на порушення судом норм процесуального права.

Зазначає, що, залишаючи позов без розгляду, суд першої інстанції не врахував, що предметом спору у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1, по якій Богородчанським районним судом 23 жовтня 2013 року було постановлено рішення, є виключно розподіл будинковолодіння, а підставою для розподілу і усунення перешкод в користуванні спірним майном є те, що ОСОБА_1 чинив перешкоди в користуванні таким майном.

Однак, частина майна, право власності на яке було оформлене в шлюбі, є особистою приватною власністю самого ОСОБА_1, так як він отримав дозвіл на будівництво будинку і виготовив будівельний паспорт в 1994 році, перебуваючи в шлюбі з іншою жінкою, з якою розпочав будівництво.

Крім того, при розірванні шлюбу з відповідачкою, судом було встановлено режим окремого проживання подружжя за період з 2010 року по 2013 рік, в період якого ним було проведено ряд загально - будівельних, внутрішніх і оздоблювальних робіт.

Зазначає, що предметом його позову є встановлення права особистої власності на майно, тому, виключно при умові заявлення ним позову про визнання права особистої приватної власності, суд вправі був би розглядати такі доводи. При відсутності таких вимог, суд виходить із норм закону про набуття спільної сумісної власності подружжя на майно, що придбане в шлюбі.

Посилаючись на те, що, в рамках цивільної справи про реальний розподіл будинковолодіння, судом було відмовлено в прийнятті зустрічної позовної заяви, суд, постановляючи ухвалу про залишення позову без розгляду, порушив його конституційне право і не надав йому можливості вирішити питання права особистої власності.

Просить оскаржувану ухвалу скасувати, а справу направити для продовження розгляду до суду першої інстанції.

В засіданні апеляційного суду ОСОБА_1 та його представник ОСОБА_3 апеляційну скаргу підтримали з вищенаведених мотивів.

ОСОБА_2 та її представник ОСОБА_4 апеляційну скаргу заперечили, посилаючись на її безпідставність.

Вислухавши доповідача, пояснення сторін, перевіривши письмові матеріали справи, колегія суддів приходить до висновку про задоволення апеляційної скарги з наступних підстав.

З матеріалів справи вбачається, що рішенням Богородчанського районного суду від 23 жовтня 2013 року задоволено позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 та проведено реальний розподіл житлового будинку з господарськими будівлями і спорудами по АДРЕСА_1.

Додатковим рішенням цього ж суду від 31 жовтня 2013 року ОСОБА_2 виділено в натурі майна у житловому будинку та з господарських будівель і споруд на загальну суму 574 338 грн., що становить 462/1000 або 46,2% , а ОСОБА_1 - майна на загальну суму 619 353 грн., що становить 537/1000 або 53,8 %.

Ухвалою апеляційного суду від 10 грудня 2013 року апеляційне провадження у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про реальний розподіл будинковолодіння та усунення перешкод у здійсненні права власності зупинено до вирішення справи за позовом ОСОБА_1 про визнання права власності на 63, 7% ідеальної частки будинковолодіння.

Встановлено, що в рамках даної цивільної справи, в прийнятті зустрічного позову ОСОБА_1 про визнання права особистої власності на частку будинку судом першої інстанції було відмовлено.

У зв'язку з цим, 17 жовтня 2013 року ОСОБА_1 подав окремий позов, який судом було прийнято до розгляду і в процесу якого ОСОБА_1 змінив предмет позову та просив, на підставі ст. 57 СК України, визнати за ним право особистої приватної власності на цокольне приміщення житлового будинку, що становить 27, 34% ідеальної частки будинковолодіння та на 12, 1% ідеальної частки будинковолодіння, що відповідає вартості особистих вкладень в будівельні матеріали, що використані в процесі проведення ремонтно-будівельних робіт за період окремого проживання з 2010 року.

Оскаржуваною ухвалою зазначений позов залишено без розгляду на підставі п. 4 ч. 1 ст. 207 ЦПК України.

Залишаючи без розгляду позовну заяву ОСОБА_1, суд першої інстанції виходив із того, що юридичні обставини, які були зазначені у позовній заяві ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя і в позовній заяві ОСОБА_1 є тотожні і цим обставинам дана оцінка в рішенні суду.

Проте, такий висновок суду зроблено з порушенням норм процесуального права.

Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 207 ЦПК України суд постановляє ухвалу про залишення заяви без розгляду, якщо спір між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав розглядається в іншому суді.

При цьому, залишення позову без розгляду в цьому випадку можливе лише за умови, що спір, який розглядається в іншому суду є тотожним до позову, який розглядається, тобто збігаються сторони, предмет і підстави позовів. Нетотожність хоча б одного елемента не перешкоджає заінтересованим особам звернутися до суду з позовом і не дає суду підстав залишати позов без розгляду.

Позови вважаються тотожними тільки в тому випадку, коли в них одночасно співпадають сторони, підстава і предмет. При визначенні підстави позову як елементу його змісту, суд повинен перевірити на підставі чого, тобто яких фактів (обставин) і якого закону позивач просить про захист свого права.

Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_2 звернулася в суд з позовом до ОСОБА_1 про реальний розподіл будинковолодіння та усунення перешкод у здійсненні права власності і судом такий позов було задоволено на підставі ст. ст. 368, 372 ЦК України.

Разом з тим, як вбачається з позовної заяви ОСОБА_1 у даній справі, останній, заперечуючи рівність часток у праві спільної сумісної власності на будинковолодіння, звернувся з вимогами про визнання за ним права особистої приватної власності на цокольне приміщення житлового будинку, що становить 27, 34% ідеальної частки будинковолодіння та на 12, 1% ідеальної частки будинковолодіння, що відповідає вартості особистих вкладень в будівельні матеріали, що використані в процесі проведення ремонтно-будівельних робіт за період окремого проживання з 2010 року на підставі ст. 57 СК України.

Відповідно до ч. 2 ст. 372 ЦК України у разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом.

Як нормами цивільного, так і нормами сімейного кодексу передбачено, що на майно, набуте дружиною і чоловіком поширюється презумпція права спільної сумісної власності.

Відповідно до ч. 6 ст. 57 СК України суд може визнати особистою приватною власністю дружини, чоловіка майно, набуте нею, ним за час їхнього окремого проживання у зв'язку з фактичним припиненням шлюбних відносин.

Оскільки, законодавцем презюмується виникнення права спільної сумісної власності щодо майна, набутого подружжям у шлюбі, то обов'язок з доведення тієї обставини, що майно, придбане у шлюбі, є особистою власністю одного з подружжя, покладений на останнього.

Таким чином, підстави позовних вимог у зазначених справах різні.

У зв'язку з цим, з урахуванням положень цивільно-процесуального законодавства, колегія суддів приходить до висновку, що підстави позову, за наслідками розгляду якого Богородчанським районним судом 23 жовтня 2013 року ухвалено рішення не є тотожними до позову, що розглядається, а тому відсутні правові підстави для залишення позову без розгляду.

За наведених обставин, оскаржувана ухвала підлягає до скасування з направленням справи до суду першої інстанції для продовження її розгляду.

Керуючись ст. ст. 307, 311, 313-315, 317 ЦПК України, колегія суддів,-

у х в а л и л а :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Ухвалу Богородчанського районного суду від 25 грудня 2013 року скасувати, а справу направити для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Ухвала набирає законної сили з часу проголошення, однак може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з часу набрання нею законної сили.

Головуюча О.Ю. Беркій

Судді: В.М. Соколовський

Я.Д. Горблянський