Ухвала суду № 37520116, 05.03.2014, Донецький апеляційний адміністративний суд

Головуючий у 1 інстанції - Старосуд І.М.

Суддя-доповідач - Гайдар А.В.

ДОНЕЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

05 березня 2014 року справа №805/17144/13-а приміщення суду за адресою:83017, м. Донецьк, бул. Шевченка, 26

Донецький апеляційний адміністративний суд колегією в складі

головуючого судді Гайдара А.В.

суддів Гімона М.М.,

Яковенко М.М.,

за участю секретаря судового засідання Крамської С.О.,

за участю

представника позивача ОСОБА_3 (за довіреністю)

представника відповідача Рубцова А.А. (за довіреністю)

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу представника позивача ОСОБА_3 в інтересах позивача ОСОБА_5 на постанову Донецького окружного адміністративного суду від 03 лютого 2014 року по адміністративній справі № 805/17144/13-а за позовом ОСОБА_5 до Донецького юридичного інституту Міністерства внутрішніх справ України про зобов'язання виплатити кошти., -

В С Т А Н О В И В :

Постановою Донецького окружного адміністративного суду від 03 лютого 2014 року по адміністративній справі № 805/17144/13-а у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_5 до Донецького юридичного інституту Міністерства внутрішніх справ України про зобов'язання виплатити кошти - відмовлено. (арк..справи 110-113)

Не погодившись з рішенням суду першої інстанції представник позивача - ОСОБА_3 в інтересах ОСОБА_5 звернувся з апеляційною скаргою, пославшись на незаконність та необґрунтованість постанови суду першої інстанції, прийняту с порушенням норм матеріального права, просив постанову суду першої інстанції скасувати і прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги позивача в повному обсязі. (арк.справи 114-120).

Представник позивача у судовому засіданні підтримав доводи апеляційної скарги, просив постанову суду першої інстанції скасувати, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.

Представник відповідача в судовому засіданні заперечував проти доводів апеляційної скарги, просив рішення суду першої інстанції залишити без змін.

За правилами частини першої статті 195 КАС України перегляд судового рішення суду першої інстанції здійснюється в межах апеляційних скарг.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, думку представників сторін, перевіривши матеріали справи і обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів встановила наступне.

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що відповідач - Донецький юридичний інститут Міністерства внутрішніх справ України є юридичною особою та підпорядковується Міністерству внутрішніх справ України.

Позивач - ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1, проходив службу в Донецькому юридичному інституті Міністерства внутрішніх справ України з 10.02.2004 по 07.09.2006, що підтверджується наказом Донецького інституту внутрішніх справ від 23.02.2004 № 32 о/с (арк. справи 88, 104).

12.08.2006 позивач подав начальнику Донецького юридичного інституту рапорт про звільнення за власним бажанням (арк. справи 19).

Наказом Донецького юридичного інституту Луганського Державного університету внутрішніх справ від 07.09.2006 № 127 о/с на підставі Положення про проходження служби рядовим та начальницьким складом органів внутрішніх справ України звільнено у запас за пунктом 64 «ж» (за власним бажанням) старшого лейтенанта міліції ОСОБА_5. Вислуга на 01.09.2006 в календарному обчисленні становить - 15 років 07 місяців 23 дні, у пільговому обчисленні - 17 років 10 місяців 25 днів. (арк. справи 20).

Колегія суддів погоджує висновок суду першої інстанції щодо відмови в задоволенні позовних вимог про зобов'язання Донецький юридичний інститут Міністерства внутрішніх справ України згідно пункту 2 Указу Президента України № 926 від 04.10.1996 року сплатити матеріальну допомогу у розмірі: 585,00 гривень Х 10 (повні календарні роки служби з 1996 по 2005 роки) - 281,05 гривень (матеріальна допомога отримана у 2004 році) = 5 568,95 гривень, з огляду на наступне.

З наказу ректора Донецького юридичного інституту Міністерства внутрішніх справ України № 32 о/с від 23.02.2004 року вбачається, що лейтенанта міліції ОСОБА_5, прибулого по переведенню з УМВС України в Донецькій області, призначено командиром навчального взводу факультету № 3 і йому встановлено посадовий оклад - 110 грн. та надбавка за особливі умови служби в розмірі 10% з 10.02.2004 року (арк. справи 104).

Отже, позивач лише з 10.02.2004 року проходив службу в Донецькому юридичному інституті, тому суд приходить до висновку щодо безпідставності його позовних вимог в частині зобов'язання відповідача згідно пункту 2 Указу Президента України № 926 від 04.10.1996 року сплатити йому матеріальну допомогу з 1996 року до 2004 року.

Згідно розрахункового листа позивачу в червні 2004 року була виплачена матеріальна допомога в розмірі 281,05 грн. (арк. справи 90).

Щодо не сплати позивачу матеріальної допомоги у 2005, 2006 роках, колегія суддів зазначає, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що згідно вимог Законів України про Державні бюджети на 2005 - 2006 роки встановлено, що видатки бюджетних установ і організацій на виплату матеріальної допомоги можуть здійснюватись лише за наявності економії фонду заробітної плати та грошового забезпечення.

Однак, з довідки Донецького юридичного інституту вбачається, що Міністерством внутрішніх справ України у 2005-2006 роках на покриття видатків інституту профінансовано коштів у сумі: 2005 рік - 11 795,4 тис. грн., що на 60% забезпечило нормативну потребу; 2006 рік - 15 078,6 тис. грн., що на 47% забезпечило нормативну потребу.

Таким чином, фінансування відповідача з державного бюджету у вказаний період в належному обсязі не здійснювалось, а фондом заробітної плати не передбачались кошти для виплати такої допомоги.

Крім того, позивач в обґрунтування своїх вимог щодо виплати матеріальної допомоги посилається на пункт 2 Указу Президента України від 04.10.1996 року № 926, яким передбачено виплату особам рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ матеріальної допомоги в розмірі місячного грошового забезпечення на рік.

Однак, пунктом 6 цього Указу передбачено, що умови оплати праці, передбачені цим Указом, поширюються на осіб рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ: які перебувають у розпорядженні органів внутрішніх справ і тих, які вибули у навчальні заклади Міністерства внутрішніх справ України зі збереженням грошового утримання за останньою штатною посадою.

Таким чином, пунктами 2,6 цього Указу встановлено, що виплата матеріальної допомоги в розмірі місячного грошового забезпечення на рік поширюються на осіб рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ: які вибули у навчальні заклади Міністерства внутрішніх справ України зі збереженням грошового утримання за останньою штатною посадою.

Однак, з наказу ректора Донецького юридичного інституту Міністерства внутрішніх справ України № 32 о/с від 23.02.2004 року вбачається, що прибулому по переведенню з УМВС України в Донецькій області позивачу не збережено грошове утримання за останньою штатною посадою, а цим наказом йому встановлено посадовий оклад - 110 грн. та надбавка за особливі умови служби в розмірі 10% з 10.02.2004 року (арк. справи 104).

Таким чином, суд першої інстанції правильно зазначив, що позивач був переведений з УМВС України в Донецькій області до відповідача без збереження грошового утримання за останньою штатною посадою, а тому на нього не розповсюджується дія пункту 2 Указу Президента України від 04.10.1996 року № 926.

З огляду на наведене, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що позовні вимоги позивача в частині зобов'язання відповідача сплатити йому матеріальну допомогу з 1996 року по 2005 рік у розмірі 5 568,95 гривень, задоволенню не підлягають.

Щодо позовних вимог позивача про зобов'язання відповідача щодо відшкодування йому за затримку розрахунку при звільненні згідно статей 116, 117 Кодексу законів про працю України (далі за текстом КЗпП України) 50 310,00 грн. за повних 86 місяців затримки розрахунку, колегія суддів зазначає наступне.

В обґрунтування цієї частини позовних вимог позивач посилається на статті 116, 117 КЗпП України, які регулюють трудові відносини працівників та не підлягають застосуванню до правовідносин щодо проходження служби в органах внутрішніх справ.

Відповідно до пункту 2 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці» від 24 грудня 1999 року № 13 передбачені законодавством про працю норми її оплати і порядок вирішення спорів про останню не поширюються на військовослужбовців та прирівняних до них осіб (рядовий і начальницький склад органів внутрішніх справ тощо).

Порядок проходження служби позивача та звільнення регулюється спеціальним законодавством таким як: Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, затвердженого постановою кабінету Міністрів України від 29 липня 1991 року № 114, Законом України «Про міліцію», Законом України «Про пенсійне забезпечення військовослужбовців та осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ», постановою Кабінету Міністрів України «Про порядок обчислення вислуги років, призначення та виплати пенсій і грошової допомоги особам офіцерського складу, прапорщикам, мічманам, військовослужбовцям надстрокової служби та військової служби за контрактом, особам начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ та членам їхніх сімей» від 17 липня 1992 року № 393.

Отже, норми трудового законодавства на ці правовідносини не поширюються і можуть бути застосовані лише при умові, якщо це передбачено законодавством, яке регулює порядок проходження служби в органах внутрішніх справ (пункт 61 Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ: додаткові і соціальні відпустки особам рядового і начальницького складу надаються відповідно до законодавства), а тому положення статей 116 та 117 КЗпП України , на які посилається позивач як на підставу стягнення на його користь відшкодування за затримку виплати йому розрахунку при звільненні, застосуванню не підлягають.

З огляду на наведене, суд першої інстанції обґрунтовано відмовив в задоволенні позовних вимог в частині зобов'язання відповідача відшкодувати йому за затримку розрахунку при звільненні 50 310,00 гривень за повних 86 місяців затримки розрахунку.

Щодо позовних вимог про зобов'язання відповідача сплатити позивачу одноразову грошову допомогу при звільненні у розмірі 2 193,75 гривень, суд першої інстанції також обґрунтовано не прийняв посилань позивача на те, що при звільненні з органів МВС за власним бажанням йому згідно пункту 10 Постанови Кабінету міністрів України № 393 від 17.07.1992 року не була виплачена одноразова грошова допомога при звільненні, яка повинна була складати: 585,00 гривень Х 25% (25% місячного грошового забезпечення) Х 15 років = 2 193,75 гривень, оскільки відповідно до пункту 10 постанови Кабінету Міністрів України від 17 липня 1992 року № 393, військовослужбовцям, особам начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ, звільненим з військової служби або з органів внутрішніх справ через сімейні обставини або інші поважні причини, перелік яких визначається Кабінетом Міністрів України, виплачується грошова допомога у розмірі 25 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби.

Згідно з Переліком сімейних обставин та інших поважних причин, що можуть бути підставою для звільнення з військової служби військовослужбовців, які проходять службу за контрактом, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 4 березня 1994 року № 150, дію якої поширено на осіб рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ встановлено, що військовослужбовці, які проходять службу за контрактом на посадах рядового, сержантського і старшинського складу, прапорщики, мічмани та офіцери за їх проханням можуть бути звільнені з військової служби через такі сімейні обставини або причини: смерть дружини (чоловіка) військовослужбовця, якщо на його вихованні залишилися одна неповнолітня дитина або декілька дітей; розірвання шлюбу, якщо на вихованні військовослужбовця залишилися згідно з рішенням суду одна неповнолітня дитина або декілька дітей; взяття шлюбу військовослужбовцем з громадянкою (громадянином) України чи особою без громадянства, яка (який) вибуває для постійного проживання за межі України, або з іноземною громадянкою (громадянином), яка (який) проживає за межами України; хвороба військовослужбовця чи дружини (чоловіка), дитини, а також батьків своїх чи дружини (чоловіка), які проживають разом з ним, якщо ця хвороба перешкоджає проходженню служби в даній місцевості (згідно з медичним висновком), за неможливості переведення до іншої місцевості; необхідність догляду за хворою дружиною (чоловіком), дитиною, а також батьками своїми чи дружини (чоловіка) - за медичним висновком; наявність у військовослужбовця трьох і більше дітей; наявність у військовослужбовців-жінок дитини віком до трьох pоків або дитини віком до шести pоків, яка потребує домашнього догляду за висновком військово-лікарської комісії, а в одиноких матерів - дитини віком до чотирнадцяти pоків або дитини - інваліда.

Як вбачається з рапорту позивача від 12.08.2006 року на ім'я начальника Донецького юридичного інституту, позивач без посилання на поважні причини просив звільнити його за власним бажанням (арк. справи 19).

Наказом відповідача від 07.09.2006 № 127 о/с позивача звільнено у запас за пунктом 64 «ж» (за власним бажанням).

Таким чином, позивач при звільненні за власним бажанням не вказав поважних причин, які давали б підстави відповідачу для виплати грошової допомоги у розмірі 25 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби. Така правова позиція викладена в ухвалі Вищого адміністративного суду України № К-29563/09 від 31.10.2013 року.

З огляду на наведене, колегія суддів вважає, що позовні вимоги позивача в частині зобов'язання відповідача сплатити йому одноразову грошову допомогу при звільненні у розмірі 2 193,75 гривень є необґрунтованими та задоволенню не підлягають.

Відповідно до ст. 200 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а постанову суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасовано правильне по суті рішення суду з одних лише формальних міркувань.

Таким чином, судова колегія вважає, що рішення суду першої інстанції є обґрунтованим, прийняте на підставі з'ясованих та встановлених обставинах справи, які підтверджуються доказами, та ухвалив постанову з додержанням норм матеріального і процесуального права, а тому залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін.

Доводи апеляційної скарги не спростовують правильність прийнятого судом першої інстанції рішення.

Керуючись статтями 2, 11, 159, 160, 167, 184, 195, 196, 198, 200, 205, 206, 211, 212, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

УХВАЛИВ :

Апеляційну скаргу представника позивача ОСОБА_3 в інтересах ОСОБА_5 на постанову Донецького окружного адміністративного суду від 03 лютого 2014 року по адміністративній справі № 805/17144/13-а - залишити без задоволення.

Постанову Донецького окружного адміністративного суду від 03 лютого 2014 року по адміністративній справі № 805/17144/13-а - залишити без змін.

В повному обсязі ухвала виготовлена та підписана колегією суддів 7 березня 2014 року.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення і може бути оскаржена безпосередньо до Вищого адміністративного суду України протягом двадцяти днів з дня складення в повному обсязі.

Головуючий суддя А.В.Гайдар

Судді М.М. Гімон

М.М.Яковенко