Ухвала суду № 37507058, 06.02.2014, Дніпропетровський апеляційний адміністративний суд

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

У Х В А Л А

і м е н е м У к р а ї н и

06 лютого 2014 року

справа № 0870/9202/12

Дніпропетровський апеляційний адміністративний суд у складі колегії: головуючого судді: Ясенової Т.І.

суддів: Головко О.В. Суховарова А.В.

секретар судового засідання: Троянов А.С.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Дніпропетровську адміністративну справу за апеляційною скаргою Державної податкової інспекції у Орджонікідзевському районі м.Запоріжжя Запорізької області Державної податкової служби на постанову Запорізького окружного адміністративного суду від 16 листопада 2012 року у справі №0870/9202/12 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю „Спецімідж” до Державної податкової інспекції у Орджонікідзевському районі м.Запоріжжя Запорізької області Державної податкової служби про скасування податкового повідомлення-рішення, -

ВСТАНОВИВ:

Товариство з обмеженою відповідальністю „Спецімідж” (далі за текстом – ТОВ „Спецімідж”) звернулось до суду з позовом до Державної податкової інспекції у Орджонікідзевському районі м.Запоріжжя Запорізької області Державної податкової служби (далі за текстом – ДПІ у Орджонікідзевському районі м.Запоріжжя), в якому просило визнати протиправним та скасувати податкове повідомлення - рішення відповідача №0000482214/6184 від 01.08.2012 року.

Постановою Запорізького окружного адміністративного суду від 16 листопада 2012 року позовні вимоги задоволено. Скасовано податкове повідомлення - рішення від 01.08.2012 року №0000482214/6184, прийняте ДПІ у Орджонікідзевському районі м. Запоріжжя.

В апеляційній скарзі відповідач, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, неповне з’ясування судом обставин справи, що призвело до неправильного вирішення справи, просить скасувати оскаржувану постанову та ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позовних вимог.

В запереченнях на апеляційну скаргу позивач, посилаючись на її безпідставність, просить залишити апеляційну скаргу без задоволення, а постанову суду першої інстанції без змін, як законну та обґрунтовану.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши рішення суду першої інстанції, доводи апеляційної скарги та заперечень на неї, правильність застосування судом першої інстанції норм законодавства, дослідивши матеріали справи, колегія суддів дійшла наступних висновків.

Судом встановлено, що ДПІ у Орджонікідзевському районі м.Запоріжжя проведено позапланову невиїзну перевірку позивача з питань документального підтвердження господарських відносин з платником податків ТОВ „Діннаріс”, їх реальності та повноти відображення в обліку за період з червня по вересень 2009 року.

За результатами проведеної перевірки відповідачем складено акт від 11.07.2012 № 160/22-1421/35842316, відповідно до висновків якого позивачем порушено вимоги Закону України „Про податок на додану вартість” від 03.04.1997р. № 168/97-ВР та Наказу ДПА України №166 від 30.05.1997 „Про затвердження форми податкової декларації та порядку її заповнення та подання”, що призвело до завищення податкового кредиту за червень 2009 року на суму 9 288 грн. 00 коп., за липень 2009 року на суму ПДВ 193 грн. 00 коп., за серпень 2009 року на суму ПДВ 6 788 грн. 00 коп., за вересень 2009 року на суму ПДВ 14 07 грн. коп., який сформований від контрагента ТОВ„Діннаріс”, що призвело до заниження позитивного значення між сумою податкового зобов’язання та сумою податкового кредиту з ПДВ за перевіряє мий період на загальну суму 30 339 грн. 00 коп. та заниження суми ПДВ, яка підлягає нарахуванню та сплаті в бюджет за підсумками поточного звітного (податкового) періоду з урахуванням залишку від’ємного значення попереднього звітного періоду на загальну суму 30 339 грн. 00 коп.

На підставі акта перевірки відповідачем прийнято податкове повідомлення - рішення від 01.08.2012 року №0000482214/6184.

Судом встановлено, що 03.06.2009 між позивачем та ТОВ „Діннаріс” укладено договір №09-06-02, відповідно до умов якого постачальник (ТОВ „Діннаріс”) зобов’язаний поставити на адресу покупця (ТОВ „Спецімідж”) товар, а покупець зобов’язаний прийняти цей товар та сплатити за нього кошти, найменування, асортимент, кількість та ціна якого зазначається в рахунках, накладних, які є невід’ємною частиною договору. За умовами поставки, постачання товару здійснюється автомобільним транспортом за рахунок постачальника на склад покупця.

Так на виконання умов вищевказаного договору, постачальник за період з 16.06.2009 по 30.09.2009 здійснив постачання товару, що підтверджується виписаними рахунками - фактурами та видатковими накладними.

Розрахунок за проданий товар відбувався у відповідності до умов вищевказаного договору шляхом перерахування грошових коштів на поточний рахунок ТОВ „Діннаріс”, що підтверджується платіжними дорученнями, які знаходяться в матеріалах справи.

Вищевказані обставини та наявність всіх документів бухгалтерської звітності, які б підтверджували реальне придбання товару наявні у позивача підтверджується матеріалами справи та не спростовується відповідачем. Крім того наявність документів бухгалтерської звітності також підтверджується фактами викладеними в акті перевірки.

Згідно з пунктом 198.2 статті 198 Податкового Кодексу України, датою виникнення права платника податку на віднесення сум податку до податкового кредиту вважається дата тієї події, що відбулася раніше: дата списання коштів з банківського рахунка платника податку на оплату товарів/послуг; дата отримання платником податку товарів/послуг, що підтверджено податковою накладною.

У відповідності до пункту 198.3 статті 198 Податкового Кодексу України, податковий кредит звітного періоду визначається виходячи з договірної (контрактної) вартості товарів/послуг, але не вище рівня звичайних цін, визначених відповідно до статті 39 цього Кодексу, та складається з сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 193.1 статті 193 цього Кодексу, протягом такого звітного періоду у зв’язку з: придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку; придбанням (будівництвом, спорудженням) основних фондів (основних засобів, у тому числі інших необоротних матеріальних активів та незавершених капітальних інвестицій у необоротні капітальні активи), у тому числі при їх імпорті, з метою подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.

Право на нарахування податкового кредиту виникає незалежно від того, чи такі товари/послуги та основні фонди почали використовуватися в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку протягом звітного податкового періоду, а також від того, чи здійснював платник податку оподатковувані операції протягом такого звітного податкового періоду.

Пунктом 198.6 ст.198 Податквого Кодексу України передбачено, що не відносяться до податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв’язку з придбанням товарів/послуг, не підтверджені податковими накладними (або підтверджені податковими накладними, оформленими з порушенням вимог статті 201 цього Кодексу) чи не підтверджені митними деклараціями, іншими документами, передбаченими пунктом 201.11 статті 201 цього Кодексу.

Таким чином, Податковим кодексом України передбачено вичерпний перелік вимог для отримання покупцем права на відображення податкового кредиту, а саме: дата здійснення „першої події” та наявність податкової накладної.

Податковим кодексом України встановлено перелік документів, на підставі яких у платника податків виникає право на включення відповідних сум до податкового кредиту.

Враховуючи наявність у позивача податкових накладних, на підставі яких відповідні суми ПДВ у складі вартості придбаного товару були включені до податкового кредиту, приймаючи до уваги, що зазначені податкові накладні не визнані недійсними, будь-яких посилань щодо невідповідності порядку оформлення цих податкових накладних вимогам Податкового кодексу України акт перевірки не містить, тому ТОВ „Спецімідж” правомірно включило суму ПДВ до складу податкового кредиту, оскільки його право на податковий кредит підтверджується належним доказом.

Згідно з пунктом 201.10 статті 201 Податкового Кодексу України, податкова накладна видається платником податку, який здійснює операції з постачання товарів/послуг, на вимогу покупця та є підставою для нарахування сум податку, що відносяться до податкового кредиту.

Судом першої інстанції зроблено обґрунтований висновок, що вищевказаний контрагент позивача був зареєстрований у встановленому законом порядку як платник ПДВ. Жодні відомості про анулювання свідоцтва цього платника податків на додану вартість чи його ліквідацію на момент здійснення операцій з позивачем податковим органом не надано.

Щодо не співпадання податкової звітності позивача з його контрагентами, суд вірно зазначив, що чинне законодавство України не встановлює обов’язок покупця сплачувати ПДВ повторно у разі, коли такий податок не буде сплачений продавцем або іншою особою, з врахуванням суми податку, отриманого від покупця в складі ціни товару. Суми податку на додану вартість, які включені в ціну товару, є податковим зобов’язанням продавця товару, і саме продавець несе обов’язок по сплаті цього податку до бюджету.

Чинне податкове законодавство не ставить у залежність право позивача на формування податкового кредиту від податкового обліку інших осіб і фактичної сплати контрагентами податку до бюджету. Питання податкового кредиту чи бюджетного відшкодування поширюється тільки на окремо взятого платника податків і не ставить цей факт у залежність від розрахунку з бюджетом третіх осіб.

Судом першої інстанції було досліджено первинні документи, встановлено використання у господарській діяльності товариства придбаних товарів, що призвело до змін в активах підприємства та його зобов’язаннях і реально спричинило зміни майнового стану платника податків, встановлено дотримання позивачем вимог законодавства щодо документального підтвердження сум податкового кредиту, перевірено доводи податкового органу.

Судом першої інстанції зроблено обґрунтований висновок, що надані позивачем первинні документи, підтверджують виконання господарських операцій та мають всі необхідні реквізити первинного документу бухгалтерського обліку, обов’язковість яких встановлена статтею 9 Закону України „Про бухгалтерський облік та звітність в Україні”, статтею 44 Податкового кодексу України та пунктом 2.4 Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку №88 від 24.05.1995р.

Задовольняючи позовні вимоги судом першої інстанції обґрунтовано не прийнято до уваги посилання відповідача на відсутність товарно-транспортних накладних як на одну з підстав нікчемності договору укладеного позивачем з контрагентом, виходячи з того що досліджені первинні документи в сукупності свідчать про реальність здійснення господарських операцій за вказаним договором і факт використання придбаного товару (послуг) у господарській діяльності позивача.

Судом встановлено, що придбаний товар не перевозився позивачем, а вивозився ТОВ „Діннаріс”, як то було передбачено вищевказаним договором.

Пунктом 11.1 Правил перевезень вантажів автомобільним транспортом в Україні визначено, що основними документами на перевезення вантажів є товарно-транспортні накладні та дорожні листи вантажного автомобіля. Отже, товарно-транспортна накладна відноситься лише до основної первинної транспортної документації.

Таким чином, у разі відсутності первинної транспортної документації, що підтверджує отримання послуг з перевезення вантажів автомобільним транспортом, платник податку не має підстав відносити витрати по отриманню послуг з перевезення вантажів до складу валових витрат.

Отже, відсутність у позивача товарно-транспортних накладних не може бути підставою для не включення до складу валових витрат вартості придбаних товарів та включення до податкового кредиту сум ПДВ сплачених постачальнику відповідних товарів. Крім того, правилами ведення податкового обліку не передбачено обов’язковості ведення і зберігання товарно-транспортних накладних на перевезення вантажів автомобільним транспортом для підтвердження обставин щодо правомірності віднесення до складу валових витрат вартості придбаних позивачем товарів.

Відповідно до Закону України „Про автомобільний транспорт” та наказу Міністерства транспорту України від 14.10.1997р. №363 „Про затвердження Правил перевезень вантажів автомобільним транспортом в Україні”, обов’язок щодо наявності товарно-транспортної накладної покладено на перевізника та його водія. Позивач до зазначеної категорії суб’єктів господарювання не відноситься.

Таким чином, відсутність товарно-транспортних накладних може свідчити лише про порушення правил перевезень автомобільним транспортом, що не пов’язане з дотриманням вимог податкового законодавства.

Крім того, висновки акта перевірки ґрунтуються на твердженні відповідача про порушення позивачем та його контрагентами вимог статей 203, 215, 216, 228 Цивільного кодексу України, проте такі висновки працівниками податкового органу зроблені з перевищенням компетенції органів державної податкової служби, оскільки Податковий кодекс України та Закон України „Про державну податкову службу в Україні” не визначають за податковими органами компетенції на встановлення фактів порушення платниками податків норм цивільного або господарського законодавства. За загальним визначенням компетенцією є сукупність повноважень, прав та обов’язків державного органу, установи або посадової особи, які вони зобов’язані використовувати для виконання своїх функціональних завдань.

Порядок дій органів державної податкової служби під час реалізації владної управлінської функції контролю за правильністю та повнотою справляння податкових зобов’язань, у тому числі щодо спірних зобов’язань, визначався Законом України „Про державну податкову службу в Україні” та Податковим кодексом України, які не містили і не містять норм, які б наділяли відповідача повноваженнями на визнання правочинів нікчемними або такими, що не відповідають вимогам законодавства, повноваженнями на оцінку відповідності будь-якого правочину вимогам ст. 203, ст. 215, ст. 216, ст. 228 ЦК України.

Відповідно до статті 228 ЦК України (в редакції, що діяла з 01.01.2011р.) правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним; правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним; у разі недодержання вимоги щодо відповідності правочину інтересам держави і суспільства, його моральним засадам такий правочин може бути визнаний недійсним. Якщо визнаний судом недійсний правочин було вчинено з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то при наявності умислу у обох сторін - в разі виконання правочину обома сторонами - в дохід держави за рішенням суду стягується все одержане ними за угодою, а в разі виконання правочину однією стороною з іншої сторони за рішенням суду стягується в дохід держави все одержане нею і все належне - з неї першій стороні на відшкодування одержаного. При наявності умислу лише у однієї із сторін все одержане нею за правочином повинно бути повернуто іншій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного за рішенням суду стягується в дохід держави.

При кваліфікації правочину за статтею 228 Цивільного кодексу України має враховуватись вина, яка виражається в намірі порушити публічний порядок сторонами правочину або однією зі сторін. Доказом вини може бути вирок суду, постановлений у кримінальній справі, щодо знищення, пошкодження майна чи незаконного заволодіння ним тощо. Проте відповідачем під час судового розгляду справи не надано допустимих та належних доказів того, що фактична господарська діяльність позивача та вчинювані ним правочини містять прояви обставин, що передбачені ч. 1 ст. 228 ЦК України. Крім того, відповідно ч. 1 та ч. 2 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин).

Відповідач в акті перевірки вказує на те, що правочині, вчинені позивачем і його контрагентом, кваліфікуються як такі, що не направлені на реальне настання правових наслідків, а отже визнає їх нікчемними. Проте згідно приписів ст. 234 ЦК України правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, є фіктивним. Фіктивний правочин визнається недійсним судом. Відповідач не навів посилання на судові рішення щодо недійсності вчинених позивачем правочинів як фіктивних або інших доказів щодо фіктивності здійснюваної позивачем діяльності. Таким чином, відповідач невірно застосовує норми права в частині кваліфікації вчинених позивачем правочинів. За відсутності фактів, що відповідно до законодавства свідчили б про нікчемність укладених угод, інших доказів та обґрунтувань недійсності укладених позивачем правочинів, а тим більш, їх нікчемності відповідачем не надано, що додатково свідчить про недоведеність висновків перевірки.

Враховуючи наведене, оцінивши всі докази у справі в їх сукупності, судом першої інстанції було досліджено співвідношення між документальним підтвердженням права позивача на податковий кредит та обставинами реального здійснення господарських операцій, за наслідками аналізу якого суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про реальність господарських операцій та протиправність оскаржуванго податкового повідомлення – ріщення.

На підставі викладеного, колегія суддів дійшла висновку, що судом першої інстанції вірно встановлено обставини справи та правильно застосовано до спірних правовідносин норми матеріального та процесуального права. Доводи апеляційної скарги, з наведених вище підстав, висновків суду не спростовують. Підстави для скасування рішення суду першої інстанції відсутні.

Керуючись п.1 ч.1 ст.198, ст.ст.200, 205, 206 КАС України, суд, -

УХВАЛИВ:

Апеляційну скаргу Державної податкової інспекції у Орджонікідзевському районі м.Запоріжжя Запорізької області Державної податкової служби – залишити без задоволення.

Постанову Запорізького окружного адміністративного суду від 16 листопада 2012 року у справі №0870/9202/12 – залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення та може бути оскаржена у касаційному порядку протягом двадцяти днів з дня складання у повному обсязі шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Вищого адміністративного суду України.

Головуючий: Т.І. Ясенова

Суддя: О.В. Головко

Суддя: А.В. Суховаров