Рішення № 37429905, 10.02.2014, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-Б тел. 284-18-98 РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Справа № 910/24199/13 10.02.14

За позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "ЛАЙФ БОРД"

до Комунального підприємства виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) "Київреклама"

про визнання протиправними дій.

Суддя Цюкало Ю.В.

У засіданні брали участь:

від позивача: Куреченко О.І. (за довіреністю від 20.11.2013);

від відповідача: Коваленко Є.Л. (за довіреністю від 08.01.2014).

В судовому засіданні 10 лютого 2014 року, відповідно до положень ст. 85 Господарського процесуального кодексу України, було оголошено вступну та резолютивну частину рішення.

СУТЬ СПОРУ:

12.12.2013 до канцелярії Господарського суду міста Києва надійшла позовна заява Товариства з обмеженою відповідальністю "ЛАЙФ БОРД" до Комунального підприємства виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) "Київреклама" про визнання протиправними дій.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 13.12.2013 суддею Цюкало Ю.В. прийнято позовну заяву до розгляду та порушено провадження у справі. Розгляд справи призначено на 13.01.2014.

В судовому засіданні 13.01.2014 оголошено перерву до 10.02.2014 на підставі ст. 77 Господарського процесуального кодексу України.

В судове засідання, призначене на 10.02.2014 з'явились представники сторін, надали усні пояснення по суті спору, відповіли на запитання суду.

Клопотання щодо фіксації судового процесу учасниками процесу не заявлялось, у зв'язку з чим, розгляд справи здійснювався без застосування засобів технічної фіксації судового процесу у відповідності до статті 811 Господарського процесуального кодексу України.

Дослідивши матеріали справи, заслухавши пояснення представників сторін, суд, -

ВСТАНОВИВ:

Відповідно до розпорядження виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) № 1141 від 04.07.2011 «Про надання дозволів на розміщення зовнішньої реклами» Товариству з обмеженою відповідальністю «Лайф Борд» (далі за текстом - ТОВ «Лайф Борд») видано дозвіл № 26031-10 від 04.07.2011 року на розміщення об'єкту зовнішньої реклами у Дніпровському районі м. Києва, праворуч за виїздом з Русановської набережної на міст «Патона», а саме, щита, що стоїть окремо, розміром 30.000X15.000 загальною площею 900.000 кв. м., кількість площин - 2.

На виконання п. 6.3. Розпорядження КМДА № 767 від 27.09.2010 року «Про затвердження Порядку розміщення зовнішньої реклами в м. Києві», яке було чинним на дату видання розпорядження КМДА № 1141 та надання дозволу, між Позивачем та Комунальним підприємством виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) «Київреклама» (далі за текстом - КП «Київреклама») 04.07.2011 укладено адресну програму №2 до раніше укладеного договору № 481/767/11 від 16.05.2011 про право тимчасового користування місцем(-ями) для розміщення рекламного(-их) засобу(-ів), що перебуває(-ють) у комунальній власності територіальної громади м. Києва, його районів або повноваження щодо розпорядження яким(-и) здійснюють органи місцевого самоврядування м. Києва (надалі - Договір).

Позивач вважає дії відповідача щодо нарахування плати за право тимчасового користування рекламним засобом протиправними, враховуючи наступне.

Дозвіл позивача на розміщення рекламного засобу 03.02.2012 скасовано розпорядженням КМДА №177, інші дозволи позивача скасовані 29.03.2012 Розпорядженням КМДА №491.

Таким чином, у відповідності до п.8.2 Договору, на думку позивача, дія Договору припинилась 29.03.2012, внаслідок чого позивач був позбавлений права на розміщення зовнішньої реклами.

Таким чином, позивач зазначає, що у зв'язку з тим, що дозвіл позивача на розміщення зовнішньої реклами був скасований 03.02.2012, договір на право тимчасового користування було припинено з 29.03.2012, позивач не користувався місцем для розміщення рекламного засобу, відповідач не мав права нараховувати позивачу плату за користування місцем для розміщення рекламного засобу за період з 29.03.2012 по 26.09.2013, оскільки такі дії відповідача суперечать п.15 рішення №37/6253.

На підставі вищезазначеного позивач звернувся до суду за захистом порушених прав та просить суд визнати протиправними дії КП «Київреклама» виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) щодо нарахування плати за право тимчасового користування рекламним засобом у Дніпровському районі м. Києва, а саме: щита, що стоїть окремо, розміром 30,000 * 15,000 загальною площею 900,000 кв. м за період з 03.є02.2011 по 19.08.2013 на загальну суму 1 097 671,00 грн.

Відповідач не погоджується з позицією, викладеною у позовній заяві, та користуючись правом, наданим чинним законодавством України, звернувся до суду з відзивом.

КП «Київреклама» заперечує проти позову з наступних підстав. Відповідач зазначає, що Розпорядження виконавчого органа Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) №177 від 03.02.2012 є незаконним (протиправним) та таким, що не діє з моменту його прийняття, а саме з 03.02.2012. Враховуючи викладене, укладений Договір №481/767/11 від 16.05.2011, станом на час розгляду справи є чинним, сторонами договору не вживались заходи щодо його розірвання, а тому не має підстав вважати договір припиненим з 29.03.2012. Крім того, відповідач зазначає, що твердження позивача про те, що останній демонтував рекламний засіб і не користувався місцем з 03.02.2012 не відповідають дійсним обставинам справи. Також, відповідач наголошує на тому, що вимога позивача щодо зобов'язання відповідача не нараховувати плату за право тимчасового користування місцем для розміщення рекламного засобу, що перебуває у комунальній власності територіальної громади не відповідає визначеним ст. 16 Цивільного кодексу України, ст. 20 Господарського кодексу України способам захисту прав та інтересів, не призводить до поновлення порушеного права, та не може бути виконана у примусовому порядку, оскільки відсутній механізм виконання такого рішення. З огляду на вищезазначене, відповідач просить суд відмовити у задоволенні позову.

Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд вважає, що позовні вимоги не підлягають задоволенню з наступних підстав.

У відповідності до ст. 193 Господарського кодексу України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язань - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

За приписами ст.509 Цивільного кодексу України, ст.173 Господарського кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Згідно зі ст.ст. 11, 509 Цивільного кодексу України зобов'язання виникають, зокрема, з договору.

Відповідно до ст. 626 Цивільного кодексу України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Регулювання правовідносин пов'язаних з розміщенням зовнішньої реклами в м. Києві здійснюється відповідно до Закону України «Про рекламу», «Типових правил розміщення зовнішньої реклами» затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 29.12.2003 №2067, Порядку розміщення реклами у м. Києві затвердженого рішенням Київської міської ради від 22.09.2011 №37/6253.

Відповідно до ст. 16 Закону України «Про рекламу», розміщення зовнішньої реклами у населених пунктах проводиться на підставі дозволів, що надаються виконавчими органами сільських, селищних, міських рад, а поза межами населених пунктів - на підставі дозволів, що надаються обласними державними адміністраціями, а на території Автономної Республіки Крим - Радою міністрів Автономної Республіки Крим, в порядку, встановленому цими органами на підставі типових правил ( 2067-2003-п ), що затверджуються Кабінетом Міністрів України.

Розпорядженням виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) від 04.07.2011 №1141 «Про надання дозволів на розміщення зовнішньої реклами» позивачу надано дозвіл на розміщення об'єкту зовнішньої реклами №26031-10.

Як вбачається з матеріалів справи, 16.05.2011 між КП виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації) «Київреклама» (підприємство) та ТОВ «Лайф Борд» (розповсюджувач) було укладено Договір №481/767/11 на право тимчасового користування (місцем (-ями) для розміщення рекламного (-их) засобу (-ів), що перебуває (-ють) у комунальній власності територіальної громади м. Києва, його районів або повноваження щодо розпорядження яким (-и) здійснюють органи місцевого самоврядування м. Києва.

Розпорядженням виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) від 03.02.2012 №177 «Про організаційно-правові заходи щодо самовільно встановленого рекламного засобу» виключено пункт 37 додатку до розпорядження №1141, а саме скасовано дозвіл №26031-10.

З матеріалів справи слідує, що постановою Вищого адміністративного суду України від 20.08.2013 у справі №826/1186/13-а задоволено касаційну скаргу, постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 27.02.2013 та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 16.04.2013 у справі №826/1186/13-а скасовано та ухвалено нове рішення, відповідно до якого позов задоволено частково. Визнано нечинним та скасовано Розпорядження виконавчого органа Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) №177 від 03.02.2012.

Дослідивши матеріали справи, судом встановлено, що за своєю правовою природою розпорядження виконавчого органа Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) №177 від 03.02.2012 є актом індивідуальної дії, оскільки відноситься та стосується конкретного суб'єкта господарювання.

Відповідно до постанови Верховного суду України від 08.12.2009 у справі №21-1573во09, «такий спосіб захисту (вимога про визнання акта нечинним), як випливає з системного аналізу статей 105, 162, 171 КАС України, може стосуватися лише випадків оскарження нормативно-правових актів. Відмінність між встановленою судом незаконністю (протиправністю) актів індивідуальних та нормативно-правових є істотною і полягає, зокрема в моменті втрати чинності такими актами. У разі визнання незаконним (протиправним) індивідуальний акт є таким, що не діє з моменту його прийняття, а нормативно-правовий, якщо інше не встановлено законом або не зазначено судом, втрачає чинність після набрання законної сили судовим рішенням».

Таким чином, Розпорядження виконавчого органа Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) №177 від 03.02.2012 є таким, що діє з моменту його прийняття, а саме з 03.02.2012.

Крім того, матеріалами справи спростовуються твердження про те, що ТОВ «Лайф Борд» було демонтовано рекламний засіб, оскільки в матеріалах справи наявні вимоги Головного управління з питань реклами та КП «Київрекласа» щодо необхідності демонтажу рекламного засобу. Доказів, що підтверджували б демонтаж рекламного засобу позивачем не надано.

Відповідно до п. 2.3. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 26.12.2011р. №18 "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції" якщо стороною (або іншим учасником судового процесу) у вирішенні спору не подано суду в обґрунтування її вимог або заперечень належні і допустимі докази, в тому числі на вимогу суду, або якщо в разі неможливості самостійно надати докази нею не подавалося клопотання про витребування їх судом (частина перша статті 38 ГПК України), то розгляд справи господарським судом може здійснюватися виключно за наявними у справі доказами, і в такому разі у суду вищої інстанції відсутні підстави для скасування судового рішення з мотивів неповного з'ясування місцевим господарським судом обставин справи.

Згідно зі ст. ст. 33, 34 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень; докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу; обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Обов'язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи.

Відповідно до ч. 1 ст. 32 Господарського процесуального кодексу України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Статтею 43 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Крім того, суд зазначає наступне.

Як відомо з матеріалів справи, позивачем заявлено позовну вимогу про визнання протиправними дій КП «Київреклама» виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) щодо нарахування плати за право тимчасового користування рекламним засобом.

Відповідно до ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом.

Згідно з ч. 3 ст. 22 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" місцеві господарські суди розглядають справи, що виникають з господарських правовідносин, а також інші справи, віднесені процесуальні законом до їх підсудності.

За приписами ст. 12 Господарського процесуального кодексу України господарським судам підвідомчі, зокрема, спори про визнання недійсними актів.

У відповідності до ст. 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Статтею 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права, визнання правочину недійсним, припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; примусове виконання обов'язку в натурі; зміна правовідношення; припинення правовідношення; відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди; визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Відповідно до ст. 20 Господарського кодексу України держава забезпечує захист прав і законних інтересів суб'єктів господарювання та споживачів. Кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів. Права та законні інтереси зазначених суб'єктів захищаються шляхом визнання наявності або відсутності прав; визнання повністю або частково недійсними актів органів державної влади та органів місцевого самоврядування, актів інших суб'єктів, що суперечать законодавству, ущемлюють права та законні інтереси суб'єкта господарювання або споживачів; визнання недійсними господарських угод з підстав, передбачених законом; відновлення становища, яке існувало до порушення прав та законних інтересів суб'єктів господарювання; припинення дій, що порушують право або створюють загрозу його порушення; присудження до виконання обов'язку в натурі; відшкодування збитків; застосування штрафних санкцій; застосування оперативно-господарських санкцій; застосування адміністративно-господарських санкцій; установлення, зміни і припинення господарських правовідносин; іншими способами, передбаченими законом. Порядок захисту прав суб'єктів господарювання та споживачів визначається цим Кодексом, іншими законами.

При цьому, предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача. Предмет позову кореспондує зі способами захисту права саме - заходами, які прямо передбачені законом з метою припинення оспорювання або порушення суб'єктивних цивільних прав та (або) усунення наслідків такого порушення.

Тобто, за змістом наведених норм до компетенції господарського суду належить, зокрема, розгляд спорів про визнання недійсних актів суб'єктів господарювання, які відповідно до закону або їх установчих документів мають обов'язковий характер для учасників правовідносин, що виникають чи припиняються з прийняттям такого акту.

При цьому, обраний спосіб захисту має безпосередньо втілювати мету, якої прагне досягти суб'єкт захисту, тобто мати наслідком повне припинення порушення його прав та охоронюваних законом інтересів.

Статтею 4-3 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами. Господарський суд створює сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства.

Відповідно до ст. 33 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Тож, за приписами вищенаведених норм, предметом судового оскарження в порядку п. 4 ч. 1 ст. 12 Господарського процесуального кодексу України може бути відповідний акт органу управління юридичної особи, який створює певні правові наслідки та спрямований на регулювання певних відносин щодо створення, діяльності, управління та припиненням діяльності такої особи.

Рішення суду є правозахисним актом, однак способи захисту повинні кореспондуватись з повноваженнями суду, оскільки відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Вищевказане стосується також і вимоги позивача про визнання протиправними неправомірними дій КП «Київреклама» виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) щодо нарахування плати за право тимчасового користування рекламним засобом, оскільки норми ст. 16 Цивільного кодексу України та ст. 20 Господарського кодексу України не містять такого способу захисту порушених прав як визнання протиправними дій щодо нарахування плати. Вказана вимога не призводить до поновлення порушеного права, та не може бути виконана у примусовому порядку, оскільки відсутній механізм виконання такого рішення.

В даному спорі такі вимоги направлені на встановлення факту, що має юридичне значення. Проте, вимога про встановлення факту, що має юридичне значення не може бути предметом спору і самостійно розглядатися в окремій справі.

Так, за змістом ст. 12 Господарського процесуального кодексу України, встановлення юридичних фактів не відноситься до компетенції Господарського суду.

Відповідно до п. 4.3. постанови Пленуму Вищого господарського суду міста Києва № 18 від 26.12.2011 р. «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції» господарський суд, дійшовши висновку про те, що предмет позову не відповідає встановленим законом або договором способам захисту прав, повинен відмовити в позові.

Підсумовуючи вищенаведене, виходячи із заявлених позивачем вимог та наведених ним підстав, за результатами оцінки наданих учасниками процесу доказами, здійснено за правилами ст. 43 Господарського процесуального кодексу України, суд дійшов висновку, що заявлені позивачем вимоги не відповідають встановленим законом способам захисту прав, а відтак - суд приходить до висновку, що позивачем невірно обрано спосіб захисту його прав та інтересів, які, на його думку, порушено відповідачем.

Інших обґрунтувань своїх вимог, ніж ті, що наведено у позовній заяві позивачем суду не надано.

За таких обставин, суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позову ТОВ «Лайф Борд».

Враховуючи наведене, керуючись ст.ст. 32, 33, 49, 75, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва, -

В И Р І Ш И В:

У задоволенні позову Товариства з обмеженою відповідальністю "ЛАЙФ БОРД" - відмовити.

Рішення набирає законної сили в порядку, встановленому ст. 85 Господарського процесуального кодексу України. Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку та в строки, встановлені ст. 93 Господарського процесуального кодексу України.

Повне рішення складено 24.02.2014.

Суддя Ю.В. Цюкало