Рішення № 37188343, 14.02.2014, Білоцерківський міськрайонний суд Київської області

Справа № 357/17425/13-ц

2/357/519/14

Категорія 36

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

14 лютого 2014 року Білоцерківський міськрайонний суд Київської області у складі:

головуючого судді - Дмитренко А. М. ,

при секретарі - Боженко Т. В.,

розглянувши в відкритому судовому засіданні в місті Білій Церкві залі суду № 1 справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, Житлово-будівельного кооперативу «Домобудівник-2» про встановлення факту проживання однією сім'єю та визнання квартири спільною сумісною власністю,-

В С Т А Н О В И В :

Позивач звернулася до суду з вказаним позовом мотивуючи тим, що з листопада 1987 року вона та ОСОБА_5 почали проживати однією сім'єю АДРЕСА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1 у них народився син ОСОБА_2, під час спільного проживання в листопаді 1990 року ОСОБА_5 як члену ЖБК була виділена однокімнатна кооперативна квартира АДРЕСА_2, за спільні кошти ними було виплачено паєнакопичення за квартиру в ЖБК «Домобудівник», в грудні 1992 року їхня сім'я переїхала проживати у кв. АДРЕСА_3, а 22.04.1994 року між ними було укладено шлюб, який 04.06.1997 року розірвано, ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_5 помер, спадкоємцями першої черги за законом є відповідачі, які не визнають її права на квартиру, а тому позивач просила суд встановити факт її проживання однією сім'єю з ОСОБА_5 в період часу з листопада 1987 року по 22 квітня 1994 року.

В суді позивач, її представник збільшили позовні вимоги і просили суд також визнати квартиру АДРЕСА_2 спільною сумісною власністю ОСОБА_1 та ОСОБА_5.

Відповідач ОСОБА_2 позов визнав.

Відповідач ОСОБА_3, її представник позов не визнали, в суді пояснили, що кв. АДРЕСА_2 не може вважатися сумісною власністю позивачки та покійного ОСОБА_5, оскільки шлюб між ними було зареєстровано тільки 22.04.1994 року, тобто, після того, як було виплачено паєнакопичення за цю квартиру, до цього позивач вважалася одинокою матір'ю і отримала кв. АДРЕСА_3 як одинока мати, шлюб між позивачкою та ОСОБА_5 розірвано 04.06.1997 року, після цього позивач не мала жодних претензій до ОСОБА_5 щодо розподілу майна, набутого під час перебування в шлюбі або під час перебування у фактичних шлюбних відносинах, отже, саме з 04.06.1997 року розпочався перебіг позовної давності до вимог про поділ майна, позивач звернулася до суду з даним позовом після закінчення строку позовної давності, крім того, суду не надано жодних безспірних доказів для обґрунтування позовних вимог.

Відповідач ОСОБА_4 позов також не визнав, пояснив, що ОСОБА_5 -це його батько, після розірвання шлюбу між його батьками ОСОБА_5 сплачував аліменти на його утримання до 1992 року, спірна квартира була придбана ОСОБА_5 за його кошти та кошти, які надавала мати ОСОБА_5, позивач не надала належних доказів того, що вони проживали з ОСОБА_5 однією сім'єю, крім того, вона пропустила строки позовної давності для звернення до суду з позовом про поділ майна.

За ухвалою суду від 30.12.2013 року на підставі клопотання позивача та її представника до участі в розгляді даної справи в якості співвідповідача було залучено Житлово-будівельний кооператив «Домобудівник-2», представник якого в суді позов визнала, пояснила, що кооператив зареєстровано як юридичну особу в 1997 році, до цього кооператив був при ДБК, сама представник співвідповідача працює в кооперативі з 2005 року, позивачку бачила неодноразово, коли остання приходила в бухгалтерію кооперативу оплачувати комунальні послуги за спірну квартиру, хто оплачував за цю квартиру паєнакопичення, представник не знає.

Заслухавши пояснення сторін, представників сторін, покази свідків, оглянувши матеріали справи, суд приходить до висновку, що позов не підлягає до задоволення з наступних підстав.

Так, по справі встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_2 помер ОСОБА_5, який проживав і був зареєстрований по АДРЕСА_2, що стверджується копією спадкової справи № 52/2013, яку надано на запит суду /а.с.49-72 /.

Після смерті ОСОБА_5 спадкоємцями першої черги за законом є його діти-відповідачі по справі ОСОБА_2 та ОСОБА_4, а також його дружина ОСОБА_3, з якою спадкодавець перебував у зареєстрованому шлюбі з 14.06.2007 року, всі спадкоємці в установлений законом шестимісячний строк звернулися до нотаріальної контори із заявами про прийняття спадщини, що вбачається з копій їх заяв у спадковій справі.

Тобто, згідно приписів ст.ст. 1268, 1269, 1270 ЦК України відповідачі прийняли спадщину після смерті ОСОБА_5

В суді сторони, представники сторін не оспорювали того, що інших спадкоємців у померлого ОСОБА_5 немає, а заповіту він не залишав.

В суді встановлено, що згідно ордера від 22.11.1990 року ОСОБА_5 було надано однокімнатну квартиру АДРЕСА_2 в будинку ЖБК «Домобудівник-2», ордер видано на підставі рішення загальних зборів членів ЖБК від 03.11.1990 року № 8, затвердженого рішенням виконкому від 22.11.1990 року № 388, що слідує з копії цього ордера /а.с.9/.

А згідно довідки ЖБК «Домобудівник -2» від 10.08.1992 року в матеріалах спадкової справи, ОСОБА_5 є власником вказаної вище квартири, паєнакопичення в сумі 6378 крб. 50 коп. він виплатив 27.07.1992 року.

Позивачка звертається до суду з вказаним позовом і просить суд встановити факт проживання її та ОСОБА_5 однією сім'єю без реєстрації шлюбу з листопада 1987 року по 22.04.1994 року та визнати спірну квартиру спільною власністю її та покійного ОСОБА_5

Так, з матеріалів справи вбачається, що 22.04.1994 року зареєстровано шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_5, а 04.06.1997 року шлюб між ними розірвано, що стверджується копіями свідоцтв про укладення шлюбу та про розірвання шлюбу /а.с.6-7/.

В судовому засіданні встановлено, що позивачка ІНФОРМАЦІЯ_1 народила сина ОСОБА_2, державна реєстрація народження якого проведена відповідно до ч.1 ст.135 СК України /за вказівкою матері/, а 28.04.1994 року на підставі актового запису про встановлення батьківства внесено зміни до актового запису про народження дитини, а саме: прізвище ОСОБА_2 змінено на ОСОБА_2, прізвище матері та батька змінено на ОСОБА_5, що стверджується копією запису акта про народження № 325 від 08.02.1989 року та витягом з Державного реєстру актів цивільного стану громадян щодо актового запису про народження, які надіслано на запит суду відділом ДРАЦС реєстраційної служби Білоцерківського міськрайонного управління юстиції /а.с.92-95/; а на ім'я ОСОБА_2 видано нове свідоцтво про народження /а.с.6/.

В обґрунтування своїх вимог щодо факту спільного проживання з ОСОБА_5 з листопада 1987 року по 22 квітня 1994 року позивач посилалася на покази свідків ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10

Так, свідок ОСОБА_8 показала, що покійний ОСОБА_5 працював з нею в одному цеху, а з позивачкою вони разом навчалися на курсах мулярів в 1983 році, потім проживали разом в гуртожитку, позивач та ОСОБА_5 проживали по АДРЕСА_1 в одному під'їзді з нею десь з 1988 року, вони разом виплачували кошти за кооперативну квартиру, про це їй відомо зі слів позивачки.

З показів свідка ОСОБА_9, яка є сусідкою позивачки і проживає по АДРЕСА_4 слідує, що вона знає позивачку та ОСОБА_5 десь з вересня 1992 року коли вони вселилися в цей будинок, декілька разів вона бачила тут матір ОСОБА_5, про те, що позивачка та покійний ОСОБА_2 разом сплачували кошти за кооперативну квартиру, вона знає зі слів позивачки.

Свідок ОСОБА_10 , який проживає по АДРЕСА_5, показав, що позивачка в 2002 році зверталася до нього і просила поставити лічильники на воду у квартирі АДРЕСА_2 цього будинку, оскільки він на той час працював слюсарем в ЖБК, потім вони зустрічалися з позивачкою в бухгалтерії ЖБК, де платили кошти за комунальні послуги, він знав також покійного ОСОБА_5, той став проживати у кв. АДРЕСА_2 вказаного будинку десь приблизно з 2007 року.

Але покази цих свідків ніяким чином не підтверджують факт проживання позивачки та ОСОБА_5 однією сім'єю без шлюбу з листопада 1987 року по 22.04.1994 року.

Крім того, покази свідків оцінюються судом критично, оскільки є письмові докази, які безспірно підтверджують інші обставини.

Так, згідно довідки ЖБК «Домобудівник-2» від 04.02.2013 року № 9 /а.с.11/, ОСОБА_5 дійсно проживав і був зареєстрований з 12.12.1990 року по день смерті по АДРЕСА_2, разом з ним по день його смерті був зареєстрований його син ОСОБА_2 з 26.07.1996 року по даний час.

Отже, цією довідкою підтверджується не тільки факт реєстрації покійного ОСОБА_5 за вказаною адресою, а і факт його проживання за цією адресою, безспірних доказів, які б спростовували викладені в цій довідці відомості, суду не надано.

Крім того, відділом обліку та розподілу житла виконавчого комітету Білоцерківської міської ради було надано копію ордера від 21.08.1992 року на ім'я ОСОБА_1 на заселення квартири АДРЕСА_3 2-ма синами: ОСОБА_12 та ОСОБА_2 /а.с.107/, а згідно витягу з рішення виконкому Білоцерківської міської ради № 313 від 21.08.1992 року /а.с.108/ вказаний ордер ОСОБА_1 було надано як одинокій матері.

Як вказано вище в рішенні, тільки після реєстрації шлюбу з ОСОБА_5 в 1994 році, він визнав своє батьківство щодо сина позивачки ОСОБА_2.

Отже, фактично до 1994 року позивачка вважалася одинокою матір'ю, саме як одинокій матері їй було надано вказану квартиру.

А тому суд вважає, що жодних безспірних доказів, які б підтверджували той факт, що позивачка та ОСОБА_5 проживали однією сім'єю без реєстрації шлюбу з листопада 1987 року по 22.04.1994 року суду не надано.

Не підтверджують цей факт і надані позивачкою фотоматеріали, копії яких є у справі /а.с.98-99/.

Позивачкою надано суду ряд документів на ім'я ОСОБА_5, а саме: квитанції щодо сплати паєнакопичень за квартиру до ЖБК /а.с.13/, копії акцій Білоцерківського ДБК за 20.07.1991 року /а.с.33-35/, копія свідоцтва про те, що ОСОБА_5 навчався на курсах водіїв в 1990 році /а.с.35/.

Але цими доказами, як вважає суд, також не підтверджується факт проживання позивачки та ОСОБА_5 у вказаний нею період однією сім'єю, з 1994 року по 1997 рік вони перебували в зареєстрованому шлюбі, а тому ці документи могли залишитися у позивачки після їхнього розлучення.

В судовому засіданні були допитані свідки ОСОБА_13 та ОСОБА_14-рідні сестри покійного ОСОБА_5, які показали, що після розлучення з першою дружиною їхній брат зустрічався не тільки з позивачкою, а й з іншими жінками, з позивачкою він постійно не проживав, участі в оплаті за квартиру брата вона не приймала.

Свідок ОСОБА_15 -перша дружина ОСОБА_5 показала, що в шлюбі вони перебували з 1978 по 1985 рік, на чергу для отримання спірної квартири ОСОБА_5 ставав в 1985 році, в той час він був зареєстрований у її квартирі по АДРЕСА_6, з позивачкою вона не була знайома, зустрічалися на похороні ОСОБА_5, під час їхньої розмови позивач не заперечувала, що спадщину поділять між собою три спадкоємці, претензій на цю квартиру позивач не мала.

З показів свідка ОСОБА_16 слідує, що покійний ОСОБА_5 після розлучення з першою дружиною зустрічався з нею, деякий період проживав у неї, з його слів вона знає, що кошти за квартиру сплачував він та допомагала йому мати.

Покази цих свідків належними та безспірними доказами спростовані не були.

Позивач, крім встановлення факту проживання однією сім'єю без шлюбу, просила також суд визнати спільною сумісною власністю її та ОСОБА_5 кв. АДРЕСА_2 в ЖБК «Домобудівник-2».

Як вказано вище в рішенні, паєнакопичення за спірну квартиру виплачено 27.07.1992 року.

В даному випадку суд вважає, що до відносин стосовно придбання спільного майна до 01.01.2004 року неможливо застосовувати положення ст.74 СК України та ст.368 ЦК України, застосуванню в даному випадку підлягають цивільно-правові норми, які були діючими на той час, коли набуте у власність вказане вище майно.

За ч.1 ст.15 Закону України «Про власність», який був чинним на момент виникнення спірних праовідносин, член житлового, житлово-будівельного, дачного, гаражного чи іншого кооперативу або товариства, який повністю вніс свій пайовий внесок за квартиру, дачу, гараж, іншу будівлю або приміщення, надані йому в користування, набуває права власності на це майно.

В п. 5-1 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 18.09.1987 року № 9 /зі змінами/ «Про практику застосування судами законодавства про житлово-будівельні кооперативи» передбачено, що судам слід мати на увазі, що згідно із ст.15 Закону України "Про власність" член ЖБК, який повністю вніс свій пайовий внесок за квартиру, надану йому в користування, набуває право власності на квартиру і вправі розпоряджатись нею на свій розсуд - продавати, заповідати, обмінювати, в тому числі на інше жиле приміщення у будинку державного або громадського житлового фонду чи іншого ЖБК, на жилий будинок (частину будинку), що належить громадянину на праві власності і вчиняти відносно неї інші угоди, що не заборонені законом. Виходячи з цього, особа, якій відчужена членом ЖБК квартира, має переважне право на вступ до цього кооперативу.

Відповідно до роз'яснень, що містяться в пункті 12 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 1998 року № 16 "Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім'ю України" (яка була чинною на момент спірних правовідносин), спори про поділ майна осіб, які живуть однією сім'єю, але не перебувають у зареєстрованому шлюбі, мають вирішуватися згідно з пунктом 1 статті 17 Закону України "Про власність", відповідних норм ЦК Української РСР та з урахуванням пункту 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 року № 20 "Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності".

Відповідно до ст.17 Закону України «Про власність», майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї, є їх спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними.

Майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об'єдналися для спільної діяльності, є їх спільною частковою власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Розмір частки кожного визначається ступенем його трудової участі.

Ч.2 ст. 112 ЦК Української РСР 1963 року визначено, що сумісною власністю є спільна власність без визначення часток.

Як роз'яснено в п.5 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 22.12.1995 року за № 20 «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності» /зі змінами/, розглядаючи позови, пов'язані з спільною власністю громадян, суди повинні виходити з того, що відповідно до чинного законодавства спільною сумісною власністю є: майно, нажите подружжям за час шлюбу (ст.16 Закону "Про власність", ст.22 Кодексу про шлюб та сім'ю України; майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї чи майно, що є у власності осіб, які ведуть селянське (фермерське) господарство, якщо письмовою угодою відповідно між членами сім'ї чи членами селянського (фермерського) господарства не передбачено інше або майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об'єдналися для спільної діяльності, коли укладеною між ними письмовою угодою визначено, що воно є спільною сумісною власністю (п.1 ст.17, ст.18, п.2 ст.17 Закону "Про власність"); квартира (будинок), кімнати в квартирах та одноквартирних будинках, передані при приватизації з державного житлового фонду за письмовою згодою членів сім'ї наймача у їх спільну сумісну власність (ст.8 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду").

В інших випадках спільна власність громадян є частковою. Якщо розмір часток у такій власності не було визначено і учасники спільної власності при надбанні майна не виходили з рівності їх часток, розмір частки кожного з них визначається ступенем його участі працею й коштами у створенні спільної власності.

Частка учасника спільної сумісної власності визначається при поділі майна, виділі частки з спільного майна, зверненні стягнення на майно учасника спільної власності за його боргами, відкритті після нього спадщини. Оскільки праця є основою створення і примноження власності громадян, розмір частки учасника спільної сумісної власності визначається ступенем його трудової участі, якщо інше не випливає із законодавства України. Розмір часток у спільній сумісній власності подружжя визначається за нормами Кодекса про шлюб та сім'ю. При відсутності доказів про те, що участь когось з учасників спільної сумісної власності (крім сумісної власності подружжя) у надбанні майна була більшою або меншою-частки визначаються рівними.

В п.6 вказаної Постанови Пленуму Верховного Суду України передбачено, що положення статтей 17, 18 Закону "Про власність" щодо спільної сумісної власності поширюються на правовідносини, які виникли після введення в дію цього Закону (з 15 квітня 1991 року).

З врахуванням наведеного, суди при вирішенні спорів виходили з того, що відповідно до ст.17 Закону України «Про власність» майно /будинок, автомобіль тощо/, набуте внаслідок спільної праці особами, які перебували у фактичних шлюбних відносинах і жили однією сім'єю, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Якщо ж така угода не укладалася, суд, який вирішує спір, визначає розмір часток сторін у відповідності поданими ними доказами про ступінь їх участі працею в придбанні майна. За відсутності доказів про те, що участь однієї з них у цьому була більшою, частки визнаються рівними.

Отже, для визнання квартири спільною сумісною власністю позивачки та ОСОБА_5 вирішальне значення має не факт їх проживання однією сім'єю на час придбання у власність майна, а участь позивачки у придбанні цього майна своєю працею та коштами.

Тільки в разі встановлення факту створення (придбання) сторонами майна внаслідок спільної праці, ведення спільного господарства, побуту та бюджету положення ч. 1 ст. 17 Закону України "Про власність" вважається правильно застосованим.

Така правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 25.12.2013 року № 6-135цс13.

А надані позивачкою квитанції про сплату пайових внесків за квартиру від 26.06.1990 року, 13.02.1992 року, 06.07.1992 року оформлені на ім'я ОСОБА_5, що аж ніяк не свідчить про те, що це спільні кошти його та позивачки.

Докази про наявність у позивачки доходів в цей період, а саме: копії акцій Білоцерківського ДБК, довідка про її заробітну плату в 1992 році під час роботи в Білоцерківському ДБК, також не є підтвердженням того, що вона надавала кошти ОСОБА_5 для сплати пайових внесків за квартиру в кооперативі «Домобудівник-2» або що внесені ним кошти є їх спільними коштами.

Представник позивачки посилався в суді на те, що згідно вказаних вище в рішенні квитанцій ОСОБА_5 сплатив 06.07.1992 року значну частину паєнакопичень за квартиру в сумі 4108 крб. 83 коп., але він на той час не працював, тоді як позивачка в червні 1992 року одержала заробітну плату в ДБК в сумі 5056 крб. 96 коп., що слідує з довідки про її заробітну плату, а тому саме вона надала ОСОБА_5 кошти для сплати паєнакопичень.

Але за ч.4 ст.60 ЦПК України доказування не може грунтуватися на припущеннях, а як встановлено судом і вказано вище в рішенні, позивачкою не доведено факт її проживання з ОСОБА_5 однією сім'єю на час сплати вказаних коштів за квартиру.

А тому суд вважає за можливе відмовити в задоволенні позову за його необгрунтованості, оскільки позивачкою не надано безспірних доказів для обгрунтування її позовних вимог, а згідно приписів ст.10,60 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Враховуючи все вищенаведене та керуючись ст. ст.15,17 Закону України «Про власність», ст.112 ЦК України /в редакції 1963 року/, ст.ст.1268-1270 ЦК України /в редакції 2003 року/, ст.ст.10,60, 88,209, 212-215, 256 ЦПК України, суд -

В И Р І Ш И В :

В задоволенні позову ОСОБА_1 - відмовити.

Рішення може бути оскаржене до апеляційного суду Київської області через Білоцерківський міськрайонний суд протягом десяти днів з дня проголошення рішення.

Суддя А. М. Дмитренко