Постанова № 37150070, 21.01.2014, Одеський апеляційний адміністративний суд

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

----------------------

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

21 січня 2014 р.Справа № 815/4339/13-а

Категорія: 3.4 Головуючий в 1 інстанції: Вовченко О. А.

Колегія суддів Одеського апеляційного адміністративного суду в складі:

Судді доповідача - Потапчука В.О.

суддів - Коваля М.П.

- Семенюка Г.В.

при секретарі - Алексєєвої Н.М

за участю представника апелянта ОСОБА_1 - перекладача, адвоката ОСОБА_2.

представника відповідача - Державної міграційної служби України - Максимової О.О.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Одесі апеляційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Одеського окружного адміністративного суду від 17 червня 2013 року по справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про скасування рішення від 22.04.2013 року №265-13, зобов'язання прийняти рішення про визнання біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту

ВСТАНОВИЛА:

До Одеського окружного адміністративного суду звернулася позивачка з позовними вимогами до Державної Міграційної Служби України про скасування рішення від 22.04.2013 року №265-13, зобов'язання прийняти рішення про визнання біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту.

Позовні вимоги мотивовані тим, що в 2012 році позивач звернулася до Управління у справах біженців головного управління державної міграційної служби України в Одеській області з заявою про надання захисту в Україні. Однак відповідачем оскаржуваним рішенням позивачу було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Позивачка вважає таке рішення неправомірним та необґрунтованим з наступних причин. Позивачка є громадянкою Афганістану, але не може та не бажає користуватися захистом цієї країни. Позивачка разом із родиною свого чоловіка проживала у АДРЕСА_1. Після народження дитини, позивачка забажала працювати в місцевій школі та подала заяву до неї. Про що дізналися представники злочинного угрупування Талібан. Через що на адресу позивачки та родини чоловіка почали поступати погрози. Після чого позивачка покинула країну.

Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 17 червня 2013 року - відмовлено у задоволенні позову.

Не погоджуючись з постановою суду першої інстанції позивачем подано апеляційну скаргу у якій зазначено, що постанова винесена з порушенням норм матеріального та процесуального права у зв'язку з чим апелянт просить скасувати оскаржувану постанову та ухвалити нову, якою задовольнити позовні вимоги позивача.

Розглянувши матеріали справи, проаналізувавши доводи апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення в межах позовних вимог і доводів апеляційної скарги, судова колегія вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.

Як встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, є громадянкою громадянкою Афганістану, за національністю - пуштунка, за віросповіданням - мусульманка-сунітка (а.с.35).

Як вбачається з протоколу співбесіди з позивачкою, з країни постійного проживання позивачка виїхала разом з сином 10.01.2012 року літаком. При виїзді з країни у позивачки проблем з владою не було. Кордон проходила самостійно. Планувала виїхати саме до України, оскільки в даній країні живе її чоловік, який є громадянином України. Позивачка мала дозвіл на в'їзд до України, а саме: оформлену візу типу «С» №Y02778915.

Щодо причин, які змусили позивачку залишити країну, вона зазначила наступне. Чоловік виїхав з Афганістану в 1998 році через небезпеку для життя. Його батько колишній військовий. В 2009 році він повернувся і вони одружилися. Але позивачка залишилася жити зі своїми батьками. В 2011 році родина позивачки почала отримувати листи від талібів з погрозами та вимогами грошей стосовно її чоловіка. Потім її батькові почали погрожувати: якщо він не заплатить гроші, то таліби викрадуть її сина. Батько позивачки разом з її чоловіком вирішили її з сином відправити до України. Також під час співбесіди було з'ясовано, що ані до позивачки, ані до будь-кого з її родини фізичне насильство не застосовувалося.

Як вбачається з анкети особи, яка звернулася із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с.35-39), позивачка та члени її родини не перебували в ніяких політичних, релігійних, військових або громадських організаціях

Судом першої інстанції також встановлено, що в квітні 2012 року позивачка звернулася до Головного Управління державної міграційної служби України в Одеській області із заявою про надання їй статусу біженця (а.с.33).

За результатами розгляду документів, щодо надання позивачу статусу біженця в Україні, Головним Управлінням державної міграційної служби України в Одеській області був прийнятий висновок від 18.02.2013 року ODS №12/162 щодо відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с.87-91), обґрунтовуючи його тим, що виїзд позивачка з країни був обумовлений загальним станом в країні в цілому. Крім того, розбіжності є і в особистій інформації позивачки, наданій до ГУ ДМСУ в Одеській області: щодо навчання позивачки та щодо місця її роботи. Ніяких підтверджень стосовно погроз та переслідувань позивачка надати не змогла. В Висновку зазначено, що ймовірніше за все виїзд з країни був обумовлений тим, що позивачка хотіла приїхати до свого чоловіка, який проживає в Україні і є громадянином України з 2006 року. Загальний стан в країні походження є нестабільним, не має роботи, погано розвинута економіка та не має соціального захисту населення. Також в Висновку зазначено, що заявниця звернулася до Управління лише після того, як їй відмовили у подовженні строку дії візи, чим було порушено п.5 ст.5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового захисту». Зазначений факт можна розглядати, як спробу тимчасової легалізації на території України.

Рішенням Державної міграційної служби України від 22 квітня 2013 року №265-13 (а.с.93) був підтриманий вище зазначений висновок та відмовлено позивачки у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту відповідно до абз.4 ч.1 ст.6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 та 13 ч.1 ст.1 цього Закону, відсутні.

При вирішенні питання суд першої інстанції дійшов до висновку при розгляді заяви позивача про надання їй статусу біженця в Україні відповідачем здійснені усі дії, передбачені законодавством про біженців для встановлення інформації про заявника та обставин, які стали підставою для звернення із заявою про набуття статусу біженця. При цьому, Державна міграційна служба України діяла в межах Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", прийняла рішення відповідно до повноважень, визначених цим Законом, які передбачають виконання зазначеними органами своїх повноважень, з якою це повноваження надано та з дотриманням процедури прийняття рішень, встановленої Законом, а тому позовні вимоги позивача задоволенню не підлягають.

Колегія суддів не погоджується з таким рішенням, виходячи з наступного.

У висновку щодо прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту зазначено, що відсутність будь-яких доказів існування переслідувань іноземця, розбіжності інформації, яку він повідомив під час звернення та співбесіди, робить заяву позивача очевидно необґрунтованою, оскільки відсутні умови, зазначені п. 1,13 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Згідно із ч. 6 ст. 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону.

Згідно п.1 ч.1 ст. 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Пунктом 13 цієї ж статті передбачено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

Аналізуючи зміст зазначеної норми, судова колегія вважає необхідним зауважити, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення статусу біженця. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа змушена залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження, а тому з'ясування суб'єктивних обставин є першочерговим завданням судів під час вирішення такого спору. Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.

У п. п. 10, 11 Роз'яснення щодо тягаря та стандарту доведення при розгляді заяв про надання статусу біженця УВКБ ООН від 16 грудня 1998 року зазначено, що правдоподібність вважається встановленою, якщо заявник представив у своїй заяві історію, що є логічно послідовною та вірогідною, не суперечить загальновідомим фактам, і таким чином, на основі балансування ймовірностей їй можна вірити.

Ситуація в країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням у країні.

Як зазначено в п.22 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 16 березня 2012 року № 3 "Про внесення змін і доповнень до постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 25 червня 2009 року N 1 "Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця, видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні", ситуація у країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником.

Відповідно до роз'яснень пункту 10 вказаної Постанови Пленуму ВАСУ суди можуть використовувати інформацію про країни походження, розміщену на офіційних сайтах Державної міграційної служби України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, а також на інформаційних носіях, які розповсюджуються Регіональним представництвом Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців у Білорусі, Молдові, Україні, та інших носіях.

При розгляді справ щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового захисту, примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні, необхідно враховувати, що інформація про країну походження належить до загальновідомої інформації. Відповідно до частини другої статті 72 КАС України обставини, визнані судом загальновідомими, звільнені від подальшого доказування.

Згідно до офіційних рекомендації УВКБ ООН за серпень 2013 року по оцінці потреби в міжнародному захисті осіб, що шукають притулку, з Афганістану (http://www.refworld.org) положення в країні протягом 2012року та у 2013році залишається у стані військового конфлікту неміжнародного характеру. В рамках даного конфлікту особи, що рятуються утіканням від насильства або погрози насильства, також можуть відповідати критеріям визначення статусу біженця, що містяться в ст. 1(A)(2) Конвенції 1951 року.

Отже, існують загальновизнані офіційні документи, які підтверджують обґрунтованість побоювань позивача щодо можливості стати жертвою переслідувань в разі повернення його до Афганістану.

Разом з тим, на думку суду апеляційної інстанції варто зазначити, що відповідно до п. 4.1 Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07 вересня 2011 року № 649, зареєстровано в Міністерстві юстиції України 05 жовтня 2011 року за № 1146/19884, під час попереднього розгляду заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, уповноважена посадова особа органу міграційної служби (особа, яка веде справу) протягом п'ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви готує письмовий висновок щодо прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (додаток 14). У висновку обов'язково робиться посилання на використану інформацію про країну походження заявника, включаючи сторінки, назви інформаційних звітів, роки та найменування установ чи організацій, що його підготували, посилання на електронну адресу, якщо звіти було опубліковано в Інтернеті, та її співвідношення із змістом заяви та відомостями, отриманими під час співбесіди із заявником або його законним представником. Цей висновок повинен включати посилання на точну, актуальну інформацію з декількох джерел.

Зазначених вимог відповідачем не дотримано, аналіз ситуації по країні зроблений вибірково, висновки - є суперечливими та не відповідають викладеній ситуації в країні.

Крім того, слід зазначити, що Статтею 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), легітимізованою Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції», передбачено, що нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.

Виходячи з останніх рішень Європейського суду з прав людини, судову практику якого відповідно до статті 8 Кодексу адміністративного судочинства України повинні використовувати у своїй діяльності адміністративні суди, вислання осіб в країни, де вони можуть зазнати переслідувань, є порушенням статті 3 Конвенції.

Таким чином, суд першої інстанції, з урахуванням задекларованого чинним процесуальним законом принципу верховенства права, повинний був провести оцінку законності в діях відповідача, з урахуванням приписів статті 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Оцінюючи викладені обставини в їх сукупності, колегія суддів приходить до висновку, що рішення відповідача про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, що потребує додаткового чи тимчасового захисту, є безпідставним, прийнято без урахування всіх обставин, на які посилався позивач, в зв'язку з чим не може залишатися чинним та підлягає скасуванню.

Відповідно до ч. 4 ст. 202 КАС України підставою для скасування постанови або ухвали суду першої інстанції та ухвалення нового рішення є порушення норм матеріального або процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи або питання, а так само розгляд і вирішення справи неповноважним судом; участь в ухваленні постанови судді, якому було заявлено відвід на підставі обставин, які викликали сумнів у неупередженості судді, і заяву про його відвід визнано судом апеляційної інстанції обґрунтованою; ухвалення чи підписання постанови не тим суддею, який розглянув справу.

Враховуючи, що суд першої інстанції неправильно застосували норми матеріального та процесуального права, що призвело до ухвалення незаконного судового рішення, колегія суддів дійшла до висновку про наявність підстав для задоволення апеляційної скарги, скасування постанови суду першої інстанції та ухвалення нової постанови, якою задовольнити позовні вимоги позивача.

Керуючись ст.ст. 195, 196, 198, 202, 207 КАС України, колегія суддів, -

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити.

Постанову Одеського окружного адміністративного суду від 17 червня 2013 року по справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про скасування рішення від 22.04.2013 року №265-13, зобов'язання прийняти рішення про визнання біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту, - скасувати.

Прийняти по справі нову постанову, якою адміністративний позов ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про скасування рішення від 22.04.2013 року №265-13, зобов'язання прийняти рішення про визнання біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту, - задовольнити.

Скасувати рішення Державної міграційної служби України від 22 квітня 2013 року № 265-13, яким ОСОБА_1 було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Зобовязати Державну міграційну службу України прийняти рішення про визнання ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з моменту проголошення, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Вищого Адміністративного Суду України протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили судовим рішенням апеляційного суду.

Повний текст постанови виготовлено 22 січня 2014 року.

Суддя-доповідач: Потапчук В.О.

Судді: Коваль М.П.

Семенюк Г.В.