Рішення № 37143359, 04.02.2014, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-Б тел. 284-18-98 РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Справа № 910/24738/13 04.02.14

За позовом Державного підприємства Міністерства оборони України "Укрвійськбуд"

до Товариства з обмеженою відповідальністю "Укрбуд Девелопмент"

про визнання правочину недійсним

Суддя Котков О.В.

У засіданні брали участь:

від позивача: Пушкар І.О. (представник за довіреністю);

від відповідача: Балійчук Л.І. (представник за довіреністю).

В судовому засіданні 04 лютого 2014 року, відповідно до положень ст. 85 Господарського процесуального кодексу України, було оголошено вступну та резолютивну частину рішення.

Суть спору:

19 грудня 2013 року до канцелярії Господарського суду міста Києва від Державного підприємства Міністерства оборони України "Укрвійськбуд" (позивач) на розгляд суду надійшла позовна заява № 719 від 18 грудня 2013 року до Товариства з обмеженою відповідальністю "Укрбуд Девелопмент" (відповідач) в якій викладені позовні вимоги щоб в судовому порядку визнати договір № 25/9 пайової участі в будівництві багатоповерхових житлових будинків з вбудовано-прибудованими нежитловими приміщеннями на земельній ділянці, яка розташована за адресою м. Київ, вул. Бориспільська, 21-45 від 25.09.2013 року, недійсним з моменту його укладення.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що договір № 25/9 пайової участі в будівництві багатоповерхових житлових будинків з вбудовано-прибудованими нежитловими приміщеннями на земельній ділянці, яка розташована за адресою м. Київ, вул. Бориспільська, 21-45 від 25.09.2013 року суперечить вимогам ч. 2 ст. 203 Цивільного кодексу України, оскільки був укладений з боку позивача - керівником, який не мав необхідного обсягу цивільної дієздатності для вчинення правочину, з огляду на те, що функції по управлінню майном, у відповідності до п. 6.1. Статуту позивача, здійснює орган управління майном.

Відповідач надав до суду відзив на позовну заяву в якому проти позову, за викладених у відзиві підстав, заперечує та просить суд відмовити в задоволенні позовних вимог.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 20.12.2013 року прийнято позовну заяву до розгляду та порушено провадження по справі, розгляд справи призначено на 14.01.2014 року.

В судовому засіданні 14 січня 2014 року, відповідно до ч. 3 ст. 77 Господарського процесуального кодексу України, судом оголошено перерву до 21 січня 2014 року.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 21.01.2014 року відкладено розгляд справи до 04.02.2014 року.

Клопотання щодо фіксації судового процесу учасниками процесу не заявлялось, у зв'язку з чим, розгляд справи здійснювався без застосуванням засобів технічної фіксації судового процесу у відповідності до статті 811 Господарського процесуального кодексу України.

Дослідивши матеріали справи, заслухавши пояснення представників сторін, суд, -

ВСТАНОВИВ:

25 вересня 2013 року між позивачем (надалі - Сторона-1) та відповідачем (по тексту - Сторона-2) було укладено договір пайової участі в будівництві багатоповерхових житлових будинків з вбудовано-прибудованими нежитловими приміщеннями на земельній ділянці, яка розташована за адресою м. Київ, вул. Бориспільська, 21-45 (належним чином засвідчена копія договору міститься в матеріалах справи, надалі - Договір або Спірний договір або Оспорюваний договір), згідно п. 1.1. якого його предметом є участь сторін у будівництві багатоповерхових житлових будинків з вбудовано-прибудованими нежитловими приміщеннями, на земельній що розташована за адресою: м. Київ, вул. Бориспільська, 21-45, кадастровий номер 8000000000:63:501:0003, загальною площею 3,2898 га, яка належить Стороні 1 на праві постійного користування на підставі рішення Київської міської ради від 23.12.2004р. № 988/2398 та Державного акту на право постійного користування земельною ділянкою серії ЯЯ № 392765, виданого 16.05.2005 року.

Позивач не заперечує факт укладення Спірного договору, при цьому зазначає, що відповідний правочин укладений з порушенням Стороною-1 п.п. 4.1, 4.2, 6.1 статуту останнього, ст. 136 Господарського кодексу України, ч. 2 ст. 203 Цивільного кодексу України та п. 3 Постанови Кабінету Міністрів України від 11.04.2012 року № 296 «Про затвердження Порядку укладання державними підприємствами, установами, організаціями, а також господарськими товариствами у статутному капіталі яких частка держави перевищує 50 відсотків, договорів про спільну діяльність, договорів комісії, доручення та управління майном». Позивач наголошує на тому, що Оспорюваний договір укладений з боку Сторони-1 - керівником, який не мав необхідного обсягу цивільної дієздатності для вчинення правочину, з огляду на те, що функції по управлінню майном, у відповідності до п. 6.1. Статуту позивача, здійснює орган управління майном, а відтак, за переконанням позивача, Договір має бути визнаний судом недійсним.

З викладеними позивачем в позовній заяві твердженнями відповідач не погоджується та у своєму відзиві вказав, що Договір пайової участі в будівництві, укладений сторонами від 25.09.2013 року не є договором про спільну діяльність. За переконанням відповідача, позивач на період будівництва передав відповідачу не земельну ділянку, а лише будівельний майданчик, який розміщений на земельній ділянці, яка належить позивачу на праві постійного користування, із постійного користування позивача земельна ділянка не вибула, а тому висновки, викладені в звіті, що керівник позивача здійснив відчуження земельної ділянки не відповідають дійсності.

Оцінивши наявні в матеріалах справи документи та дослідивши в судовому засіданні докази, господарський суд вважає, що позовні вимоги не підлягають задоволенню з огляду на наступне.

Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (ст. 626 Цивільного кодексу України).

У відповідності до ст. 204 Цивільного кодексу України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Під час вирішення даної справи суд виходить з того, що угода може бути визнана недійсною лише з підстав і з наслідками, передбаченими законом. Тому в справі про визнання угоди недійсною суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угоди недійсною і настання певних юридичних наслідків.

Як вже було встановлено судом, 25 вересня 2013 року між сторонами укладено договір пайової участі в будівництві багатоповерхових житлових будинків з вбудовано-прибудованими нежитловими приміщеннями на земельній ділянці, яка розташована за адресою м. Київ, вул. Бориспільська, 21-45 відповідно до п. 1.1. якого його предметом є участь сторін у будівництві багатоповерхових житлових будинків з вбудовано-прибудованими нежитловими приміщеннями, на земельній що розташована за адресою: м. Київ, вул. Бориспільська, 21-45, кадастровий номер 8000000000:63:501:0003, загальною площею 3,2898 га, яка належить Стороні 1 на праві постійного користування на підставі рішення Київської міської ради від 23.12.2004р. № 988/2398 та Державного акту на право постійного користування земельною ділянкою серії ЯЯ № 392765, виданого 16.05.2005 року.

У відповідності до п. 1.4.2 ст. 1 Договору Сторона-2 забезпечує фінансування робіт по виготовленню або придбанню проектно-кошторисної документації і будівництву Об'єктів в повному обсязі та інших обов'язків, передбачених Договором.

З метою виконання Договору Сторона-2 на період будівництва має право, в тому числі, використовувати Будівельний майданчик за цільовим призначенням (п. 1.6. ст. 1 Договору).

Відповідно до п. 2.1.4 ст. 2 Договору підписанням Договору Сторона-1 передала Стороні-2 функції замовника із будівництва Об'єкта, у тому числі стосовно, зокрема: отримання вихідних даних на проектування, розроблення та погодження проектно-кошторисної документації, забезпечення будівництва проектно-кошторисною документацією, оформлення в установленому законодавством порядку дозвільних документів на будівництво Об'єкту; укладання договору підряду на виконання будівельно-монтажних робіт, фінансування будівельних робіт та інших витрат, пов'язаних з будівництвом Об'єкту, уточнення обсягів виконаних років і проведення розрахунків з підрядниками будівництва; забезпечення будівництва Об'єкту будівельними матеріалами, устаткуванням та обладнанням; ведення технічного нагляду за будівництвом, підписання актів виконаних робіт та інших документів щодо обсягу, якості, строку виконання та вартості робіт, здійснення контролю за своєчасним виконанням пусконалагоджувальних робіт, визначення балансової вартості Об'єкту; введення Об'єкту в експлуатацію; виконання інших функцій, зокрема визначених розділом 3 Положення про замовника-забудовника, затвердженого постановою Держбуду СРСР від 02.02.1988 року.

Крім того, Договором передбачено обов'язки Сторони-1 надавати допомогу Стороні-2 в оформленні матеріалів (документів) та отриманні всіх необхідних дозволів на забудову; забезпечити Стороні-2 можливість вільного, безперервного і безперешкодного доступу на будівельний майданчик для виконання робіт в умовах діючого виробництва; разом з Стороною-2 брати участь у здачі Об'єкта в експлуатацію та інше (п.п. 2.1.5 - 2.1.8 ст. 2 Договору).

Відповідно до п. 6.2 ст. 6 Договору після завершення будівництва та введення Об'єкту в експлуатацію Сторона-1 за актом розподілу площ Об'єкту набуває право власності на свою частку, визначену в Додатку № 1.

На виконання пункту 6.2 ст. 2 Договору сторони домовилися, що за виконання частини функцій Замовника, Сторона-1 отримує у власність частину Об'єкту у вигляді окремих квартир, яка складається з 8 (восьми) % загальної площі квартир цього об'єкту та 8 (восьми) % загальної площі Нежилих приміщень Об'єкту після введення його в експлуатацію згідно актів розподілу площ цього Об'єкту (п. 1 Додатку № 1 до Договору).

Відповідно до п. 6.5 ст. 6 Договору Сторона-2 отримує майнові права, а після завершення будівництва та введення Об'єкту в експлуатацію отримує у власність частину Об'єкту будівництва, за виключенням належної Стороні-1, відповідно до п. 6.2., частки.

Аналіз умов Оспорюваного договору вказує на те, що він за своєю правовою природою є змішаним, містить в собі ознаки договору будівельного підряду.

Так, відповідно до ч. 1 ст. 875 Цивільного кодексу України за договором будівельного підряду підрядник зобов'язується збудувати і здати у встановлений строк об'єкт або виконати інші будівельні роботи відповідно до проектно-кошторисної документації, а замовник зобов'язується надати підрядникові будівельний майданчик (фронт робіт), передати затверджену проектно-кошторисну документацію, якщо цей обов'язок не покладається на підрядника, прийняти об'єкт або закінчені будівельні роботи та оплатити їх.

Договір будівельного підряду укладається на проведення нового будівництва, капітального ремонту, реконструкції (технічного переоснащення) підприємств, будівель (зокрема житлових будинків), споруд, виконання монтажних, пусконалагоджувальних та інших робіт, нерозривно пов'язаних з місцезнаходженням об'єкта (ч. 2 ст. 875 Цивільного кодексу України).

Власником об'єкта будівництва або результату інших будівельних робіт є замовник, якщо інше не передбачено договором (ст. 876 Цивільного кодексу України).

Відповідно до ч. 1 ст. 879 Цивільного кодексу України матеріально-технічне забезпечення будівництва покладається на підрядника, якщо інше не встановлено договором будівельного підряду. Договором на замовника може бути покладений обов'язок сприяти підрядникові у забезпечення будівництва водопостачанням, електроенергією тощо, а також у наданні інших послуг.

Оплата робіт за договором капітального будівництва провадиться після прийняття замовником збудованого об'єкта (виконаних робіт), якщо інший порядок розрахунків не встановлений за погодженням сторін (ч. 4 ст. 879 Цивільного кодексу України).

За умовами Спірного договору Сторона-1 передає Стороні-2 будівельний майданчик; покладає обов'язок на відповідача по розробленню та погодженню проектно-кошторисної документації, а відповідач здійснює будівництво об'єкту, позивач та відповідач спільно приймають об'єкта в експлуатацію та розрахунок з відповідачем здійснюється шляхом отримання ним у власність частини об'єкту будівництва.

Що стосується посилань позивача, що Спірний договір є договором про спільну діяльність, то суд вважає, що вони є безпідставними, оскільки аналіз вищевказаних правовідносин між сторонами по Договору свідчить, що за своєю правовою природою ці відносини не носять характер сумісної діяльності, а відтак Договір не є договором про спільну діяльність.

Відповідно до статті 1130 Цивільного кодексу України за договором про спільну діяльність сторони (учасники) зобов'язуються спільно діяти без створення юридичної особи для досягнення певної мети, що не суперечить законові. Спільна діяльність може здійснюватися на основі об'єднання вкладів учасників (просте товариство) або без об'єднання вкладів учасників. Стаття 1131 цього ж Кодексу зазначає, що договір про спільну діяльність укладається у письмовій формі, умови договору про спільну діяльність, у тому числі координація спільних дій учасників або ведення їхніх спільних справ, правовий статус виділеного для спільної діяльності майна, покриття витрат та збитків учасників, їх участь у результатах спільних дій та інші умови визначаються за домовленістю сторін, якщо інше не встановлено законом про окремі види спільної діяльності.

За договором простого товариства сторони (учасники) беруть зобов'язання об'єднати свої вклади та спільно діяти з метою одержання прибутку або досягнення іншої мети (ст. 1132 Цивільного кодексу України).

Цивільний кодекс України детально регламентує договір простого товариства та визначає, що вкладом учасника вважається все те, що він вносить у спільну діяльність (спільне майно), в тому числі грошові кошти, інше майно, професійні та інші знання, навички та вміння, а також ділова репутація та ділові зв'язки (ст. 1133 Цивільного кодексу України).

Згідно зі статтею 1134 Цивільного кодексу України внесене учасниками майно, яким вони володіли на праві власності, а також вироблена у результаті спільної діяльності продукція та одержані від такої діяльності плоди і доходи є спільною частковою власністю учасників, якщо інше не встановлено договором простого товариства або законом. Внесене учасниками майно, яким вони володіли на підставах інших, ніж право власності, використовується в інтересах усіх учасників і є їхнім спільним майном.

Крім того, сторони в Спірному договорі вказали, що вказаний договір не є договором про спільну діяльність, майно (та майнові права), кошти тощо, внесені для реалізації даного договору, не є об'єднанням вкладів сторін, не є їх спільною частковою власністю, а залишаються у власності сторін, що їх внесла, при реалізації договору сторони зберігають свою юридичну самостійність (р. 9 Договору).

Таким чином, Договір не є договором про спільну діяльність, так як суттєво різнить істотними умовами.

При укладанні договору про спільну діяльність сторони об'єднують свої вклади, та майно, яке вноситься як вклад в спільну діяльність змінює свій правовий режим з приватної на спільну часткову власність.

Умови Спірного договору не містять в собі обов'язки сторін по внесенню вкладів, а відтак правовий режим майна не змінюється.

Крім того, правовий аналіз Договору вказує на те, що позивач на період будівництва передав відповідачу не земельну ділянку, а лише будівельний майданчик, який розміщений на земельній ділянці, яка належить позивачу на праві постійного користування, тобто правовий режим майна не змінено (копія державного акту на право постійного користування земельною ділянкою в справі).

Постановою КМ України № 296 від 11.04.2012 року затверджено Порядок укладення державними підприємствами, установами, організаціями, а також господарськими товариствами, у статутному капіталі яких частка держави перевищує 50 відсотків, договорів про спільну діяльність, договорів комісії, доручення та управління майном.

Вказаний Порядок визначає механізм укладення державними підприємствами саме договорів про спільну діяльність, договорів комісії, доручення та управління майном.

Відповідно до п. 20 ст. 6 Закону України «Про управління об'єктами державної власності» уповноважені органи управління відповідно до покладених на них завдань погоджують підприємствам, установам, організаціям, що належать до сфери їх управління, а також господарським товариствам, у статутному капіталі яких частка держави перевищує 50 відсотків, повноваження з управління корпоративними правами держави яких він здійснює, договори про спільну діяльність, договори комісії, доручення та управління майном, зміни до них та контролюють виконання умов цих договорів.

Таким чином, нормами чинного законодавства України передбачено виключний перелік договорів, щодо яких встановлений особливий порядок їх укладання (необхідне обов'язкове погодження органу управління майном), а саме договори про спільну діяльність, договори комісії, доручення та управління майном.

Виходячи із правової природи Договору, Спірний Договір не входить до переліку договорів, на укладання якого необхідне обов'язкове погодження органу управління майном, а тому він є укладеним відповідно до вимог чинного законодавства України.

Відповідно до п. 4.2 ст. 4 Статуту позивача майно Сторони-1 є державною власністю і закріплюється за ним на праві повного господарського відання. Здійснюючи право повного господарського відання, позивач володіє, користується та розпоряджається зазначеним майном на свій розсуд, вчиняючи щодо нього будь-які дії, яку не суперечать чинному законодавству та Статуту.

А тому, суд прийшов до висновку, що так як Спірний договір за своєю природою не договором про спільну діяльність, та не містить в собі ознаки договорів, передбачених Постановою КМ України № 296 від 11.04.2012 року, а тому не потребує обов'язкового погодження з органом управління майном, а саме з Міністерством оборони України.

Крім того, спірний договір не є тотожним інвестиційному договору, оскільки правовідносини за ним врегульовані Цивільним кодексом України, а не Законом України «Про інвестиційну діяльність», сторони не вносять вклади.

Частиною 1 статті 42 Господарського кодексу України передбачено, що підприємництво - це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб'єкта ми господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.

За змістом вимог ст. 174 Господарського кодексу України господарські зобов'язання можуть виникати, зокрема з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, хоч і не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.

Відповідно до вимог ч. 7 ст. 179 Господарського кодексу України, господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.

За ст. 628 Цивільного кодексу України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

У відповідності до ст. 638 Цивільного кодексу України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

За ст. 180 Господарського кодексу України зміст господарського договору становлять умови договору, визначені угодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення господарських зобов'язань, як погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними як обов'язкові умови договору відповідно до законодавства. Господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода.

Статтею 627 Цивільного кодексу України передбачено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Як свідчать матеріали справи, Спірний договір укладено ТВО директора - Петровим Сергієм Валерійовичем, що діяв від імені Сторони-1 на підставі статуту, з одного боку та директором - Майбородою Олегом Григоровичем, що діяв від імені Сторони-2 на підставі статуту, з іншого боку.

Зі змісту Спірного договору випливає, що сторонами погоджено предмет договору, взаємні обов'язки сторін, порядок розрахунків, відповідальність сторін та термін дії договору.

З огляду на викладене, Стороною-1 та Стороною-2 в належній формі, обсязі і в передбаченому чинним законодавством України та Договором порядку було погоджено зміст (умови) укладеного між ними в 2013 році Договору в цілому, про що свідчать підписи та печатки обох сторін про його укладення на 7-ій сторінці Спірного договору.

З матеріалів справи слідує, що на виконання п. 2.1.2 ст. 2 Договору 25.09.2013 року позивач передав, а відповідач прийняв будівельний майданчик, що розташований на земельній ділянці за наступними характеристиками: місцезнаходження - м. Київ, вул. Бориспільська, 21-45, кадастровий номер: 8000000000:63:501:0003, площею 3,2898 га, що підтверджується актом приймання-передачі будівельного майданчика б/н (копія акту міститься в справі).

В п. 3.4. постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29 травня 2013 року N 11 «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» зазначено, що наступне схвалення юридичною особою правочину, вчиненого від її імені представником, з перевищенням повноважень, унеможливлює визнання такого правочину недійсним (стаття 241 ЦК України). Настання передбачених цією статтею наслідків ставиться в залежність від того, чи було в подальшому схвалено правочин особою, від імені якої його вчинено; тому господарський суд повинен у розгляді відповідної справи з'ясовувати пов'язані з цим обставини. Доказами такого схвалення можуть бути відповідне письмове звернення уповноваженого органу (посадової особи) такої юридичної особи до другої сторони правочину чи до її представника (лист, телефонограма, телеграма, телетайпограма тощо) або вчинення зазначеним органом (посадовою особою) дій, які свідчать про схвалення правочину (прийняття його виконання, здійснення платежу другій стороні, підписання товаророзпорядчих документів і т. ін.). Наведене стосується й тих випадків, коли правочин вчинений не представником юридичної особи з перевищенням повноважень, а особою, яка взагалі не мала повноважень щодо вчинення даного правочину.

Схвалення правочину особою, яку представляють, свідчить про чинність правочину з моменту його укладення і, відповідно, про поширення на неї усіх прав та обов'язків як сторони за правочином з цього моменту.

Вказаної правової позиції дотримується Вищий господарський суд України, постанови: від 27.07.2010 року у справі № 25/2/10, від 02.12.2008 року у справі № 8/47 (12/335/16), від 25.05.2010 року у справі № 54/210, від 06.07.2010 року у справі № 16/507.

Статтею 43 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

З урахуванням викладеного, зважаючи на положення ст.ст. 627, 628, 638 Цивільного кодексу України, ст.ст. 42, 180 Господарського кодексу України, з яких випливає, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору, що зміст господарського договору становлять умови договору, визначені угодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення господарських зобов'язань, як погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними як обов'язкові умови договору відповідно до законодавства, а підприємництво - це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, зважаючи на те, що позивачем не доведено належними та допустимими доказами того, що Спірний договір не відповідає вимогам чинного законодавства або ж укладений з порушенням господарської компетенції Стороною-1, дослідивши матеріали справи суд дійшов висновку, що позовні вимоги, за вказаних позивачем в позові № 719 від 18 грудня 2013 року підстав, є необґрунтованими та такими, що задоволенню не підлягають.

Керуючись ст.ст. 33, 49, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва, -

В И Р І Ш И В:

В позові відмовити повністю.

Рішення набирає законної сили в порядку, встановленому ст. 85 Господарського процесуального кодексу України. Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку та в строки, встановлені ст. 93 Господарського процесуального кодексу України.

Повне рішення складено 10.02.2014р.

Суддя О.В. Котков