Постанова № 37118860, 06.02.2014, Львівський апеляційний господарський суд

ЛЬВІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

79010, м.Львів, вул.Личаківська,81

____________________

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"06" лютого 2014 р. Справа № 914/2691/13

Львівський апеляційний господарський суд в складі колегії

головуючого-судді Кравчук Н. М.

суддів Гнатюк Г. М.

Мирутенко О.Л.

розглянувши апеляційну скаргу заступника прокурора Центрального регіону України з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері № 05/2-698 вих.-13 від 02.12.2013р.

на рішення господарського суду Львівської області від 19.11.2013р.

у справі № 914/2691/13

за позовом: заступника прокурора Центрального регіону України з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції у спірних правовідносинах в особі:

позивача-1: Міністерства оборони України, м. Київ,

позивача-2: концерну «Військторгсервіс», м. Київ

до відповідача: приватного підприємства «Компанія «Динамік» (надалі ПП «Компанія «Динамік»), м. Львів

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача Регіонального відділення Фонду державного майна України по Львівській області (надалі РВ ФДМУ по Львівській області), м. Львів

про визнання недійсним договору купівлі-продажу нерухомого майна,

з участю представників:

від прокуратури: Майорчак В.М. - начальник відділу (посвідчення № 011982 від 30.10.2012р.);

від позивача-1: не з`явився;

від позивача-2: не з`явився

від відповідача: Михалевський Ю.Р. - представник (довіреність від 02.09.2014р.);

від третьої особи:: Жуган І.О. - представник (довіреність від 09.01.2014р. № 18-11-00018)

Права та обов'язки, передбачені статтями 20, 22, 28 ГПК України прокурору та представникам сторін роз'яснено. Клопотання про технічну фіксацію судового процесу від сторін не поступало, заяв про відвід суддів не надходило.

ВСТАНОВИВ:

Рішенням господарського суду Львівської області від 19.11.2013р. у справі

№ 914/2691/13 (у складі колегії: головуючий-суддя Петрашко М.М., судді: Сухович

Ю.О., Матвіїв Р.І.) у задоволенні позовних вимог заступника прокурора Центрального регіону України з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції у спірних правовідносинах в особі: Міністерства оборони України та в особі Концерну «Військторгсервіс» відмовлено - повністю.

Не погоджуючись з прийнятим рішенням, заступником прокурора Центрального регіону України з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері подано апеляційну скаргу, в якій рішення суду вважає прийнятим при не повному і всебічному з`ясуванні обставин, що мають значення для справи, з порушенням норм матеріального та процесуального права, просить його скасувати та прийняти нове рішення, яким позовні вимоги задоволити повністю. Зокрема, скаржник звертає увагу суду апеляційної інстанції на те, що на час укладення спірного договору купівлі-продажу дозвіл начальника Головного управління торгівлі Тилу Міністерства оборони України Пукіра П.Н. від 15.10.2004р. не відповідав вимогам Постанови Кабінету Міністрів України, а отже у Концерну «Військторгсервіс» не було достатніх повноважень на вчинення оскаржуваного правочину. Скаржник зазначає, що реалізація спірного майна відбулася всупереч волі власника, особою, яка мала злочинний намір із зловживанням службовим становищем.

Ухвалою Львівського апеляційного господарського суду від 12.12.2013р. прийнято апеляційну скаргу до провадження та призначено до розгляду в судовому засіданні на 16.01.2014р. Ухвалою суду від 16.01.2014р. розгляд справи відкладено на 06.02.2014р.

Прокурор в судовому засіданні доводи, викладені в апеляційній скарзі підтримав та наполягає на її задоволенні.

Позивачі в судове засідання не з`явились.

Представник відповідача в судовому засіданні та у відзиві на апеляційну скаргу проти доводів скаржника заперечує, апеляційну скаргу вважає безпідставною, а рішення суду першої інстанції законним та обгрунтованим та просить рішення господарського суду Львівської області залишити без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.

Представник третьої особи - РВ ФДМУ по Львівській області в судовому засіданні доводи, наведені скаржником, підтримав та просить задоволити апеляційну скаргу..

Розглянувши подану апеляційну скаргу, матеріали справи, відзив на апеляційну скаргу, заслухавши пояснення прокурора та представників сторін, Львівський апеляційний господарський суд встановив наступне.

Як вбачається з матеріалів справи, відповідно до Підсумкового протоколу продажу державного майна, що перебуває на балансі Концерну "Військторгсервіс" від 06.06.2011р. ПП «Рекунс» став переможцем аукціону (публічних торгів), за результатами якого отримав право на укладення договору купівлі-продажу об'єкта загальною площею 331,2кв.м., що належить Концерну "Військторгсервіс" та знаходиться за адресою: м.Львів, вул. Стрийська, 105; остаточна ціна - 744836,40грн. (том І - а.с. 46).

За результатами публічних торгів, 05.12.2011р. між Концерном "Військторгсервіс", в особі начальника Філії "Управління торгівлі Західного оперативного командування Концерну "Військторгсервіс" Свідерського Г.М., який діяв на підставі нотаріально посвідченої довіреності від 08.10.2010р. (Продавець) та ПП "Рекунс" (Покупець) (відповідно до п. 1.3. Статуту ПП "Компанія "Динамік", затвердженого рішенням загальних зборів засновників (учасників) ПП. "Рекунс" та оформленого протоколом № 6 від 05.11.2012р., зареєстрованого 09.11.2012р. (номер запису 14041050009002473), ПП "Компанія "Динамік" є правонаступником в повному обсязі усіх майнових і немайнових прав та обов'язків приватного підприємства "Рекунс") укладено договір купівлі-продажу приміщення торгово-побутового комплексу № 2, загальною площею 331,2 кв.м., яке знаходиться за адресою: м.Львів, вул. Стрийська, 105.

13.01.2012р. сторони внесли зміни та доповнення до вищезазначеного договору купівлі-продажу від 05.12.2011р. відповідно до яких внесено зміни до п. 2.1. та п. 6.1. договору щодо ціни продажу нерухомості та оплати, зокрема встановлено, що: ціна продажу нерухомості становить 744 836,40 грн. (том І - а.с. 43-44).

Покупець провів оплату за придбану нерухомість до нотаріального посвідчення цього договору, на розрахунковий рахунок Філії "Управління торгівлі Західного оперативного командування "Концерну "Військторгсервіс" у сумі 744 836,40 грн.

Пунктом 3.1. договору встановлено, що Продавець гарантує, що об'єкт не входить до переліку об'єктів, які не підлягають відчуженню, не є проданими, заставленими, не знаходяться під арештом, податковою заставою, судових справ, заборгованостей по сплаті платежів щодо нього немає.

Як встановлено судом, вказане вище відчуження нерухомого майна, що знаходилось на балансі філії Управління торгівлі Західного оперативного командування концерну "Військторсервіс" здійснено на підставі дозволу начальника Головного управління торгівлі Пукіра П.Н. №140/6/1398/11 від 15.10.2004 року (том І - а.с. 47), виданого на підставі повноважень, наданих довіреністю Міністра оборони України від 04.10.2004 року №220/2071 (том І - а.с. 120 ).

Судом також встановлено, що 12.08.2008р. між Регіональним відділенням Фонду державного майна України по Львівській області (Орендодавець), яке діяло на підставі Положення про регіональне відділення Фонду державного майна України затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15.06.1994р. № 412, та приватним підприємством "Рекунс" (Орендар) укладено договір оренди індивідуально визначеного нерухомого майна, що належить до державної власності № 47, відповідно до п. 1.1. якого, Орендодавець передає, а Орендар приймає у строкове платне користування державне окреме індивідуально визначене майно - вбудовані нежитлові приміщення, загальною площею 331,2 кв.м., які розміщені на І та ІІ поверхах двоповерхової будівлі, за адресою: м.Львів, вул. Стрийська, 105, що перебуває на балансі Філії "Управління торгівлі Західного оперативного командування" Концерну "Військторгсервіс" (том ІІ - 29-31).

27.04.2010р. відповідно до договору про внесення змін до договору оренди від 12.08.2008р. № 47, строк дії даного договору оренди продовжено до 20.04.2013р. (том ІІ - а.с. 35)

У заявлених вимогах (з врахуванням заяви про уточнення позовних вимог) Заступник прокурора Центрального регіону України з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері в інтересах держави в особі органу уповноваженого здійснювати функції у спірних правовідносинах: Міністерство оборони України та Концерну «Військторгсервіс» просить визнати недійсним договір купівлі-продажу приміщення торгово-побутового комплексу № 2, загальною площею 331,2 кв.м. яке знаходиться за адресою: м.Львів, вул. Стрийська, 105, укладеного 05.12.2011р. між Концерном "Військторгсервіс" в особі філії "Управління Західного оперативного командування" та Приватним підприємством "Рекунс" та зобов'язати повернути до державної власності в особі Міністерства оборони України у повне господарське відання Концерну "Військторгсервіс" вищезазначене приміщення загальною вартістю 744 836,40 грн. (том І - а.с. 118-119).

В обґрунтування позовної заяви прокурор покликається на те, що спірне нерухоме майно є власністю держави в особі Міністерства оборони України та знаходилось на праві господарського відання Концерну "Військторгсервіс". Прокурор зазначає, що в порушення норм законодавства нерухомість була відчужена за відсутності дозволу (згоди) Міністерства оборони України та погодження з Фондом державного майна України.

Прокурор також зазначає, що при реалізації державного майна представником Концерну "Військторгсервіс" Свідерським Г.М. на підтвердження наявності дозволу Міністерства оборони України на відчуження спірного майна надано лист Начальника Головного управління торгівлі Тилу Пукіра П.Н. № №140/6/1398/11 від 15.10.2004р. "Про надання дозволу", який, на думку прокурора, не є належним дозволом Міністерства Оборони України, а довіреність на яку йде посилання в листі була визнана недійсною і відкликана до адміністративного департаменту Міністерства оборони України ще в лютому 2005р.

Суд апеляційної інстанції вважає дані вимоги безпідставними та не підтвердженими матеріалами справи, з огляду на наступне.

Як зазначалося вище, між концерном "Військторгсервіс" та ПП «Компанія «Динамік» виникли правовідносини купівлі-продажу, за якими в силу ст. 655 ЦК України одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Згідно ст. 658 Цивільного кодексу України право продажу товару, крім випадків примусового продажу та інших випадків, встановлених законом, належить власникові товару.

Частиною 5 ст. 656 вказаного вище кодексу встановлено, що особливості договору купівлі-продажу окремих видів майна можуть встановлюватися законом.

Як встановлено судом та підтверджено матеріалами справи, нерухоме майно, яке є предметом оспорюваного договору на момент його укладення було власністю держави в особі Міністерства оборони України та знаходилось на праві господарського відання концерну "Військторгсервіс" (п. 7.3. Статуту Концерну «Військторгсервіс») (том І - а.с. 17-38).

Здійснюючи право господарського відання, Концерн «Військторгсервіс» володіло, користувалося і розпоряджалося зазначеним майном з обмеженням правомочності розпорядження щодо окремих видів майна за згодою органу управління майном у випадках, передбачених чинним законодавством України. При цьому відчуження основних фондів Концерну «Військторгсервіс» здійснюється ним лише за попередньою згодою органу управління майном і, як правило, на конкурентних засадах, відповідно до чинного законодавства України (п.п. 7.3., 7.5. статуту Концерну).

Частинами 2, 3 ст. 326 Цивільного кодексу України встановлено, що від імені та в інтересах держави Україна право власності здійснюють відповідно органи державної влади. Управління майном, що є у державній власності, здійснюється державними органами, а у випадках, передбачених законом, може здійснюватися іншими суб'єктами.

Приписами ст. 74 Господарського кодексу України визначено, що майно державного комерційного підприємства закріплюється за ним на праві господарського відання.

Відповідно до преамбули останній визначає правові основи управління об'єктами державної власності.

Відповідно до ч. 1 ст. 4 Закону України "Про управління об'єктами державної власності" від 21.09.2006 р. №185-V управління об'єктами державної власності здійснює, зокрема, міністерства та інші органи виконавчої влади (далі - уповноважені органи управління).

Частиною 1 ст. 3 даного Закону визначено, що об'єктами управління державної власності є, з поміж іншого, майно, яке передане державним господарським об'єднанням.

Пунктом 1.1 Статуту концерну "Військторгсервіс" визначено, що концерн є державним господарським об'єднанням, заснованим на державній власності та належить до сфери управління Міністерства оборони України.

Як зазначалось вище, 04.10.2004р. вих.№220/2071, Міністром оборони України видано довіреність начальнику Головного управління торгівлі тилу МОУ, в тому числі на надання від імені Міністерства оборони України висновків (дозволу) на укладення договорів, в тому числі з питань розпорядження майном, що закріплене на праві господарського відання.

15.10.2004р. за №140/6/1398/11 начальником Головного управління торгівлі Тилу Міністерства оборони України надано дозвіл начальнику Державного підприємства Міністерства оборони України "Управління торгівлі Західного оперативного командування" на відчуження вказаної в Договорі нерухомості.

Після видачі зазначеного дозволу Міністр оборони України окремим дорученням від 12.02.2005р. скасував довіреність від 04.10.2004р.

Відповідно до листа начальника Головного управління торгівлі Тилу Міністерства оборони України №140/ЮР/154 від 17.02.2005р., на виконання окремого доручення Міністра оборони України повернуто перший примірник довіреності від 04.10.2004р. (том І - а.с. 122)

Згідно ч.3 ст.249 ЦК України права та обов'язки щодо третіх осіб, що виникли внаслідок вчинення правочину представником до того, як він довідався або міг довідатися про скасування довіреності, зберігають чинність для особи, яка видала довіреність, та її правонаступників.

Як встановлено судом, в матеріалах справи відсутні, а сторонами не наведені доводи та не подані докази втрати чинності дозволу внаслідок скасування довіреності.

Пунктом 2 наказу Міністра оборони України №47 від 31.01.2006р. "Про реорганізацію Головного управління торгівлі Тилу Міністерства оборони України" ДГО "Концерн "Військторгсервіс" визначено правонаступником усіх майнових прав та обов'язків Головного управління торгівлі Тилу Міністерства оборони України (том І - а.с. 27).

Як зазначалось вище, відповідно до Статуту Концерну "Військторгсервіс", Концерн "Військторгсервіс" заснований на державній формі власності та належить до сфери управління Міністерства оборони України (п.1.1); до складу Концерну "Військторгсервіс" входить також державне підприємство МОУ "Управління торгівлі Західного оперативного командування" (п.1.5); Концерн має право укладати угоди, договори (контракти) (п.5.1); майно Концерну перебуває у державній власності і закріплене за Концерном на праві господарського відання (п.7.3); відчуження основних фондів Концерну здійснюється ним лише за попередньою згодою Органу управління майном і, як правило, на конкурентних засадах (п.7.5).

У матеріалах справи наявні докази надання згоди/дозволу Міністерством оборони України, як власником майна, на відчуження вбудованих нежитлових приміщень загальною площею 331,2 кв.м., що розташовані за адресою: м. Львів, вул. Стрийська, 105 (довіреність №220/2071 від 04.10.04).

Такою згодою/дозволом є також лист-розпорядження начальника Головного управління торгівлі Тилу Міністерства оборони України Пукіра П.Н. №140/6/1398/11 від 15.10.2004 р., який діяв на підставі довіреності Міністерства оборони України №220/2071 від 04.10.2004 р., наданий державному підприємству Міністерства оборони України "Управління торгівлі Західного оперативного командування" на відчуження нерухомого майна, закріпленого за вказаним державним підприємством, а саме: вбудованих нежитлових приміщень загальною площею 331,2 кв.м., що розташовані за адресою: м. Львів, вул. Стрийська, 105

Власне, саме на підставі вказаного дозволу і був вчинений оспорюваний правочин - договір купівлі-продажу від 05.12.2011р.

Як вбачається з матеріалів справи, будь-яких застережень щодо строку дії чи реалізації вказаного дозволу встановлено не було. Не містить таких і чинне законодавство України.

Листом №10/2-1698вих06 від 05.03.2006р. начальник відділу Генеральної прокуратури України повідомив концерн "Військторгсервіс", що дозволи, видані начальником ГУ торгівлі Тилу МОУ на відчуження майна, що закріплене за ними на праві повного господарського відання до моменту скасування довіреності від 04.10.2004р. (до 12.02.2005р.) вважаються чинними на час їх дії і можуть використовуватись за призначенням (том І - а.с. 82).

Відповідно до ст. 239 ЦК України правочин, вчинений представником, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє.

Особа, яка видала довіреність і згодом скасувала її, повинна негайно повідомити про це представника, а також відомих їй третіх осіб, для представництва перед якими була видана довіреність. Права та обов'язки щодо третіх осіб, що виникли внаслідок вчинення правочину представником до того, як він довідався або міг довідатися про скасування довіреності, зберігають чинність для особи, яка видала довіреність, та її правонаступників (ч.ч. 3,4 ст. 249 ЦК України).

Отже, припинення представництва за довіреністю не має своїм наслідком припинення виданих на її виконання дозволів або вчинених на її виконання правочинів тощо, окрім наслідків, визначених ст. 248 ЦК України (припинення передоручення).

Аналізуючи вищенаведене, можна зробити висновок про те, що начальник Головного управління торгівлі Тилу Міністерства оборони України Пукір П.Н., видаючи 15.10.2004 р. від імені Головного управління торгівлі Тилу Міністерства оборони України дозвіл №140/6/1398/11 ДП МОУ "Управління торгівлі Західного оперативного командування" на відчуження закріпленого на праві господарського відання за вказаним підприємством вбудованих нежитлових приміщень, загальною площею 331,2 кв.м., що розташовані за адресою: м. Львів, вул. Стрийська, 105, діяв в межах наданих йому повноважень на підставі чинної на той час довіреності №220/2071, виданої Міністром оборони України.

Чинне законодавство не передбачає наслідків відкликання такої довіреності у вигляді втрати чинності, виданого на підставі такої довіреності до моменту її скасування, дозволу (чи дозволів), а також інших правочинів, вчинених представником.

Аналогічною є позиція Вищого господарського суду України викладена у постанові від 27.11.2013р. справа № 924/686/13.

Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину встановлені ст. 203 ЦК України, зокрема: 1) зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; 2) особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; 3) волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; 4) правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; 5) правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; 6) правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Згідно з приписами ст.. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою ст.. 203 цього Кодексу.

Згідно пункту 2 Постанови Пленуму Верховного суду України від 06.11.2009р. № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними", судам необхідно враховувати, що згідно із ст.ст. 4, 10 та 203 Цивільного кодексу України, зміст правочину не може суперечити ЦК України, іншим законам України, які приймаються відповідно до Конституції України та Цивільного кодексу України, міжнародним договорам, згода на обов'язковість яких надана Верховною радою України, актам Президента України, постановам Кабінету Міністрів України, актам інших органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом, а також моральним засадам суспільства. Зміст правочину не повинен суперечити положенням також інших, крім актів цивільного законодавства, нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до Конституції України (ст.ст. 1, 8). Відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

Приписами п.7 постанови передбачено, що правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом.

Слід також зазначити, що у Постанові Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013р. №11 «Про деякі питання визнання правочинів (господарський договорів) недійсними», а саме п.3.4 припис абзацу першого частини третьої статті 92 ЦК України зобов'язує орган або особу, яка виступає від імені юридичної особи не перевищувати своїх повноважень. Водночас саме лише порушення даного обов'язку не є підставою для визнання недійсними правочинів, вчинених цими органами (особами) від імені юридичної особи з третіми особами, оскільки у відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження (абзац другий частини третьої статті 92 ЦК України). Отже, позов про визнання недійсним відповідного правочину може бути задоволений у разі доведеності юридичною особою (позивачем) у господарському суді тієї обставини, що її контрагент знав або повинен був знати про наявні обмеження повноважень представника цієї юридичної особи, але, незважаючи на це, вчинив з ним оспорюваний правочин (що не отримав наступного схвалення особи, яку представляють).

З наявних матеріалів справи вбачається, що ПП «Компанія «Динамік» не могло знати про обмеження Концерну «Військторгсервіс» щодо відчуження нерухомого майна, в тому числі з огляду на продаж майна за посередництва біржі та нотаріуса, на яких законом покладено обов'язок перевіряти повноваження продавця тощо.

Окрім цього, посилаючись у апеляційній скарзі на вчинення правочину за межами своєї дієздатності, прокурором не враховано, що у відповідності до ст.241 ЦК України, правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою. Правочин вважається схваленим зокрема у разі, якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання. Наступне схвалення правочину особою, яку представляють, створює, змінює і припиняє цивільні права та обов'язки з моменту вчинення цього правочину.

Як зазначено у п.3.4 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013р. №11 «Про деякі питання визнання правочинів (господарський договорів) недійсними» наступне схвалення юридичною особою правочину. вчиненого від її імені представником, який не мав належних повноважень, унеможливлює визнання такого правочину недійсним (стаття 241 ЦК України). Настання передбачених цією статтею наслідків ставиться в залежність від того, чи було в подальшому схвалено правочин особою, від імені якої його вчинено; тому господарський суд повинен у розгляді відповідної справи з'ясовувати пов'язані з цим обставини. Доказами такого схвалення можуть бути відповідне письмове звернення уповноваженого органу (посадової особи) такої юридичної особи до другої сторони правочину чи до її представника (лист, телефонограма, телеграма, телетайпограма тощо) або вчинення зазначеним органом (посадовою особою) дій, які свідчать про схвалення правочину (прийняття його виконання, здійснення платежу другій стороні, підписання товаророзпорядчих документів і т. ін.). Наведене стосується й тих випадків, коли правочин вчинений не представником юридичної особи з перевищенням повноважень, а особою, яка взагалі не мала повноважень щодо вчинення даного правочину.

Тоді як, в даному випадку Міністерство оборони України безумовно схвалило спірний правочин, в тому числі шляхом прийняття платежу за оспорюваним договором купівлі-продажу від ПП «Компанія «Динамік» та подальше використання цих коштів (ймовірно були спрямовані на погашення заборгованостей та утримання основних фондів, що вбачається із листа Міністра оборони України від 29.07.2009р.), затвердження щорічних фінансових планів про надходження коштів від реалізації об'єктів нерухомості тощо.

При цьому, факт надходження коштів у повному обсязі на рахунок позивача прокурором не оспорюється.

Отже, належних доказів наявності, передбачених законом підстав для визнання договору купівлі-продажу приміщення торгово-побутового комплексу від 05.12.2011р. недійсним суду надано не було.

Скаржник звертає увагу суду апеляційної інстанції на те, що матеріали справи не містять жодних доказів щодо погодження ФДМ України продажу спірного об`єкта, колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до п.6 Постанови Кабінету Міністрів України №803 від 06.06.2007 року "Про затвердження Порядку відчуження об'єктів державної власності", відчуження майна здійснюється безпосередньо суб'єктом господарювання, на балансі якого перебуває таке майно, лише після надання на це згоди або дозволу відповідного суб'єкта управління майном, який є представником власника і виконує його функції у межах, визначених законодавчими актами; рішення про надання згоди на відчуження нерухомого майна, а також повітряних та морських суден, суден внутрішнього плавання та рухомого складу залізничного транспорту приймається суб'єктами управління лише за погодженням з Фондом державного майна.

Проте, як встановлено судом та як видно з матеріалів справи, рішення начальника Головного управління торгівлі Тилу Міністерства оборони України Пукіра П.Н. про надання згоди (дозволу) на відчуження майна було прийняте до набрання чинності Постановою КМ України № 803 від 06.06.2007р, і з тим, що у самій постанові КМ України №803 від 06.06.2007р. жодним чином не йдеться про втрату чинності дозволами на відчуження, які були видані до її прийняття, чи про необхідність переоформлення таких дозволів, чи про їх перепогодження.

Слід зазначити, що дозвіл на відчуження нерухомого майна виданий 15.10.2004р., а вищезазначений Порядок затверджений постановою Кабінету Міністрів України 06 червня 2007р.. і саме на порушення цього Порядку надання згоди/дозволу на відчуження нерухомого майна посилаються прокурор та позивач-2, а не на порушення Порядку який діяв на час прийняття рішення про надання згоди/дозволу на відчуження нерухомого майна, що є предметом оспорюваного договору. Зокрема, прокурор посилається на відсутність на час вчинення правочину погодження Фонду державного майна України щодо відчуження державного майна, що є порушенням Порядку затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 06 червня 2007р.

Суд звертає увагу скаржника на те, що Фонд державного майна України не приймає рішення про надання згоди або дозволу на відчуження нерухомого майна, а лише погоджує чи не погоджує відчуження нерухомого майна перед прийняттям такого рішення суб'єктом управління майном, тому враховуючи те, що вищезазначений дозвіл/згода вже був виданий суб'єктом управління майном і виданий до затвердження вищезазначеного Порядку, прокурор та позивач-2 не можуть посилатись на його порушення, зокрема на час надання дозволу виданого 15.10.2004р.

У рішенні Конституційного суду України від 09.02.1999р. у справі №1-7/99 (справа про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів) зазначено, що положення частини першої статті 58 Конституції України про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів у випадках, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи, стосується фізичних осіб і не поширюється на юридичних осіб. Але це не означає, що цей конституційний принцип не може поширюватись на закони та інші нормативно-правові акти, які пом'якшують або скасовують відповідальність юридичних осіб. Проте, надання зворотної дії в часі таким нормативно-правовим актам може бути передбачено шляхом прямої вказівки про це в законі або іншому нормативно-правовому акті.

Окрім цього, Пленумом Вищого господарського суду України у п.2.9 Постанови №11 від 29.05.2013р. роз'яснено, що відповідність чи невідповідність правочину вимогам закону має оцінюватися господарським судом стосовно законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину. У разі коли після такого вчинення набрав чинності акт законодавства, норми якого інакше регулюють правовідносини, ніж ті, що діяли в момент вчинення правочину, то норми такого акта, якщо він не має зворотної сили, застосовуються до прав та обов'язків сторін, які виникли з моменту набрання ним чинності.

Враховуючи те, що вказаним Порядком не передбачено зворотної дії в часі закріплених у ньому правових норм, а дозвіл на відчуження нерухомого майна наданий у відповідності до чинного на той час законодавства, відповідно до якого необхідності погодження рішення про відчуження нерухомого майна Фондом державного майна України не було, та вважався дійсним на момент вчинення правочину, суд дійшов висновку, що волевиявлення учасників правочину при укладенні договору купівлі-продажу було вільним та відповідало внутрішній волі сторін, оспорюваний правочин був спрямований на реальне настання правових наслідків, обумовлених ним.

Слід зазначити, що такий дозвіл повністю відповідав вимогам діючого на той час порядку надання дозволів державним підприємствам (установам) Міністерства оборони України на відчуження основних засобів. При цьому, в даному дозволі строк дії не вказаний, а його чинність пов'язана із вчиненням конкретної дії із настанням правових наслідків у вигляді реалізації спірного приміщення.

Відповідно до статті 8 Конституції України, Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії.

Згідно статті 19 Конституції України правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Статтею 58 Конституції України встановлено, що ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавались законом як правопорушення.

Прокурором не доведено, а в будь-якому акті цивільного законодавства відсутня норма, яка обумовлює і пов'язує чинність дозволу на відчуження нерухомого майна із зміною порядку видачі таких дозволів або автоматичної втрати чинності такого дозволу внаслідок скасування довіреності.

Також слід зазначити, що пред`явивши позов про визнання недійсним договору купівлі-продажу, прокурором обрано невірний спосіб захисту порушеного права.

Так, у відповідності до ч. 3 ст. 215 ЦК України, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Виходячи із змісту ч. 1 ст. 216 ЦК України, наслідком недійсності правочину є застосування двосторонньої реституції незалежно від добросовісності сторін правочину .

Разом із тим, ч. 3 ст. 216 ЦК України передбачено, що загальні наслідки недійсності угоди застосовуються, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів.

При цьому, Цивільним кодексом України передбачено засади захисту права власності, зокрема, ст. 387 ЦК України, власнику надано право витребування майна із чужого незаконного володіння.

Відповідно до ч. 1 ст. 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Згідно абз.2 п.2 Висновків Верховного суду України, прийнятих 01.03.2013р. за результатами розгляду заяв про перегляд судового рішення з підстави, передбаченої п.1 ч.1 ст.355 ЦПК України, за II півріччя 2012р. у речово-правових відносинах не застосовується способи захисту прав, встановлені для зобов'язальних правовідносин. У речово-правових відносинах захист прав особи, яка вважає себе власником майна, можливий лише шляхом задоволення віндикаційного позову, якщо є підстави, передбачені ст. 388 ЦК України, які дають право витребувати майно у добросовісного набувача.

Окрім того, в аналогічній справі судова палата у господарських справах Верховного Суду України, ухвалюючи 30.06.2009р. рішення по справі №22-3-30/336-07-9260, дійшла до наступного висновку: "права особи, яка вважає себе власником, не підлягають захисту шляхом задоволення позову про визнання недійсною угоди, стороною в якому така особа не є, тобто із застосуванням правового механізму, встановленого ст.216 ЦК України, незалежно від того, чи відповідає спірна угода закону. Захист прав такої особи можливий шляхом пред'явлення віндикаційного позову, якщо є підстави, встановлені ст.388 ЦК України".

Аналогічна позиція викладена у постановах Вищого господарського суду України від 12.02.2013р. у справі №16/34/2012/5003 та від 18.06.2008р. у справі №8/382пд.

Оскільки, Міністерство оборони України не є стороною оспорюваного договору купівлі-продажу, відтак, звернення прокурора із позовом про визнання такого договору недійсним є безпідставним.

Беручи до уваги все вищенаведене та, виходячи з аналізу вищезазначених

норм права, колегія суддів Львівського апеляційного господарського суду приходить до висновку, що судом першої інстанції правомірно відмовлено Заступнику прокурора Центрального регіону України з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері в інтересах держави в особі органу уповноваженого здійснювати функції у спірних правовідносинах: Міністерство оборони України та Концерну «Військторгсервіс» задоволенні позовних вимог (з врахуванням заяви про уточнення позовних вимог) про визнання недійсним договір купівлі-продажу приміщення торгово-побутового комплексу № 2, загальною площею 331,2 кв.м. яке знаходиться за адресою: м.Львів, вул. Стрийська, 105, укладеного 05.12.2011р. між Концерном "Військторгсервіс" в особі філії "Управління Західного оперативного командування" та Приватним підприємством "Рекунс" та зобов'язання повернути до державної власності в особі Міністерства оборони України у повне господарське відання Концерну "Військторгсервіс" вищезазначене приміщення загальною вартістю 744 836,40 грн.

Статтею 32 ГПК України встановлено, що доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Згідно зі ст. 33 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу.

Проте, скаржником не подано доказів, які б підтверджували обставини, викладені в позовні заяві, а доводи, наведені в апеляційній скарзі, не спростовують правомірність висновків, викладених в оспорюваному рішенні суду першої інстанції.

З огляду на викладене, суд апеляційної інстанції вважає, що рішення місцевого господарського суду є законним, обґрунтованим, прийнятим з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а тому його слід залишити без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.

Керуючись, ст.ст. 99, 101, 103, 105, 106 Господарського процесуального кодексу України, Львівський апеляційний господарський суд -

ПОСТАНОВИВ :

1. Рішення господарського суду Львівської області від 19.11.2013р. року у справі № 914/2691/13 залишити без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.

2. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття. може бути оскаржена в

касаційному порядку згідно з розділом ХІІ-1 ГПК України.

3. Справу передати до господарського суду Львівської області.

Головуючий суддя Кравчук Н.М.

судді Гнатюк Г.М.

Мирутенко О.Л.