Рішення № 37086203, 11.02.2014, Апеляційний суд Київської області

Справа № 367/5984/13-ц Головуючий у І інстанції Линник В.Я.Провадження № 22-ц/780/208/14 Доповідач у 2 інстанції СухановаКатегорія 22 11.02.2014

РІШЕННЯ

Іменем України

30 січня 2014 року колегія суддів судової палати в цивільних справах Апеляційного суду Київської області у складі:

Головуючого: Суханової Є.М.,

Суддів: Мережко М.В., Данілова О.М.,

при секретарі : Франюк Т.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Києві матеріали цивільної справи за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Ірпінського міського суду Київської області від 16 жовтня 2013 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання правочину недійсним,-

ВСТАНОВИЛА:

До Ірпінського міського суду Київської області надійшов зазначений вище позов, який позивач мотивує тим, що 06.10.2007 р. між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено договір оренди майна з правом викупу № 26-10/07, а саме офісно-складського приміщення за адресою: АДРЕСА_1.

Відповідно до п. 4.1 Договору термін оренди складає 35 календарних місяців з моменту прийняття майна, що орендується.

01.11.2007 р. вона підписала акт прийому-передачі вказаного об'єкту, проте на даному акті відсутній підпис орендодавця.

Як з'ясувалося у ході розгляду Ірпінським міським судом справи № 2-732/2012, ОСОБА_1 не був повноважним власником з тим, щоб здавати офісно-складське приміщення за адресою: АДРЕСА_1 в оренду та отримувати прибутки за такою угодою.

Вказує також, що такий договір оренди відповідно не міг укладатися 27.10.2007 р. оскільки приміщення, яке передавалося в оренду, було введено в експлуатацію тільки 29.12.2008 р., отже ОСОБА_1 на момент підписання договору оренди не був власником даного приміщення та не мав права володіння, користування та розпорядження даним майном.

Посилаючись на ст.ст. 203. 215, 331 ЦК України, просила визнати недійсним договір оренди майна з правом викупу № 26-10/07, укладений 26.10.2007 р. між ОСОБА_1 та ОСОБА_2, а саме: офісно-складського приміщення за адресою: АДРЕСА_1; визнати недійсним акт прийому-передачі майна, укладений 01.11.2007 р. між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 до договору оренди майна з правом викупу № 26-10/07.

Рішенням Ірпінського міського суду Київської області від 16 жовтня 2013 року позов задоволено частково.

Визнано недійсним договір оренди майна з правом викупу від 26.10.07 № 26-10/07, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2.

В решті позову відмовлено.

Не погодившись з висновками наведеними в рішенні суду, апелянт звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить рішення суду скасувати та ухвалити по справі нове рішення, яким закрити провадження по справі.

Колегія суддів, вислухавши доповідь судді-доповідача, пояснення сторін, вивчивши матеріали справи та доводи апеляційної скарги вважає, що вона частково обґрунтована та підлягає частковому задоволенню.

Судом першої інстанції було встановлено, що між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено Договір оренди майна з правом викупу від 26.10.07 № 26-10/07, згідно якого позивачу передається в оренду на 35 календарних місяців офісно-складське приміщення площею 191 кв.м.

Згідно Акту приймання-передачі від 01.11.2007 р. позивачу було передано у користування офісно-складське приміщення площею 191 кв.м за адресою: АДРЕСА_1.

Судом також встановлено, що згідно свідоцтва про право власності від 22.01.2009 р. виданого на підставі рішення виконавчого комітету Ірпінської міської ради від 29.12.08 № 311/7 за відповідачем ОСОБА_1 було зареєстровано право власності на меблевий склад загальною площею 380, 3 кв.м. за адресою: АДРЕСА_1, про що свідчить витяг про реєстрацію права власності на нерухоме майно від 22.01.09 р. № 21632935.

Відповідно до ст. 203 ЦК України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Згідно з ст. 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Частиною 2 статті 331 ЦК України передбачено, що право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.

Відповідно до ч. 1 ст. 182 ЦК України право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації.

Виходячи з наведеного, відповідач набув права власності на предмет оренди по спірному договору з дня державної реєстрації такого права, тобто з 22.01.2009 р.

Згідно з ч. 1 ст. 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Отже, на час укладання спірного договору оренди від 26.10.07 № 26-10/07 відповідач не мав права на офісно-складське приміщення за адресою: АДРЕСА_1, а тому не мав права розпоряджатись ним як нерухомим майном.

Таким чином, суд першої інстанції дійшов висновку, що на момент укладення Договору оренди майна з правом викупу від 26.10.07 № 26-10/07 такий договір суперечив вимогам закону, а тому повинен бути визнаний недійсним.

Суд відмовив у визнанні недійсним Акту приймання-передачі від 01.11.2007 р., оскільки відповідно до зазначених вище норм закону недійсним може бути визнаний лише правочин, яким не є вказаний акт приймання-передачі.

Такий документ є лише підтвердженням факту передачі майна.

При прийнятті рішення, суд першої інстанції не прийняв до уваги заперечення відповідача, оскільки факт подання позивачем позову до тієї ж особи з тих же самих підстав є приводом для закриття провадження по справі, а не для відмови у задоволенні позову. Однак, відповідач із заявою про закриття провадження по справі не звертався. До того ж, виходячи із змісту рішення Ірпінського міського суду від 07.06.2011 р., позивач не зверталась до суду із подібним позовом, оскільки предметом позову було застосування наслідків нікчемного правочину, а не визнання правочину недійсним.

Колегія суддів, погоджується з такою позицією суду першої інстанції, а тому вважає, що апеляційна скарга відповідача в частині закриття провадження по справі не підлягає задоволенню.

Разом з тим, колегія суддів не погоджується з позицією суду першої інстанції, щодо обґрунтованості та доведеності позовних вимог позивачки про визнання договору оренди недійсним у зв»язку з порушенням норм матеріального та процесуального права.

Колегія суддів встановила порушення норм матеріального права.

26 жовтня 2007 року між Позивачем та Відповідачем було укладено Договір оренди майна з правом викупу №26-10/07.

В розділі 1 Договору зазначене майно було визначено індивідуальними ознаками, а саме як офісно-складське приміщення. Сторони дійшли згоди, що стан об'єкту, який орендується, на момент передачі, придатний до використання згідно з метою орендного користування та підписали акт приймання - передачі.

Відповідно до п. 6.2. Договору Орендодавець повинен отримати всі необхідні дозвільні документи на приміщення. Тобто, сторонами було погоджено умову оформлення права власності на приміщення протягом дії Договору, про що було відомо Позивачці.

В той же час, згідно п. 1 ст. 628 ЦК України зміст договору становлять умови, визначені на розсуд сторін і погоджені ними.

Відповідно до ч. 1 ст. 638 ЦК України договір вважається укладеним, якщо сторони в належній формі досягали згоди з усіх істотних умов договору.

Ст. 6 ЦК України, визначено, що сторони мають право укласти договір, який не передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає загальним засадам цивільного законодавства. Сторони мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами. Сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд.

Зі змісту договору від 26.10.2007р. вбачається, що сторони уклали договір оренди майна, визначили порядок користування, розмір орендної плати та порядок розрахунку, строк оренди та право орендаря на викуп даного майна за умови сплати нею орендної плати за 35 календарних місяців та залишкової вартості майна.

Ст. ст. 705, 706 ЦК України передбачено, що за договором найму - продажу до переходу до покупця права власності на переданий йому продавцем товар, покупець є наймачем (орендарем) цього товару. Покупець стає власником товару, переданого йому за договором найму-продажу, з моменту оплати товару, якщо інше не встановлено договором. Покупець зобов'язаний оплатити товар за ціною, оголошеною продавцем у момент укладення договору, якщо інше не встановлено законом або не випливає із суті зобов'язання.

Колегія суддів встановила, що на момент підписання даного договору позивач не мала права вимагати від відповідача належного підтвердженого ним, права власності, так як вона ( як орендар) спочатку повинна була виконати умови щодо оренди майна, а саме: оплатити майно за ціною, оголошеною продавцем у момент укладення договору, якщо інше не встановлено законом або не випливає із суті зобов'язання та могла стати власником майна з моменту оплати товару, якщо інше не встановлено договором.

Однак, при винесені рішення судом не було враховано зазначені положення Договору, норми ЦК України, та не повно з'ясовано обставини справи.

В рішенні, суд керується ст.ст. 203, 215, 331 ЦК України та зазначає, що відповідач на момент укладання Договору не мав права власності на майно визначене Договором, та права розпоряджатися ним, як нерухомим майном, Договір суперечив вимогам закону та повинен бути визнаний недійсним.

Але, судом не взято до уваги, що на момент підписання Договору відповідач мав право передавати належне йому майно в оренду на підставі рішення Гостомельської селищної Ради Київської області «Про передачу в оренду земельної ділянки під будівництво меблевого складу гр. ОСОБА_1 в сел. Гостомель по вул. Черняхівського» від 15 грудня 2006 року та договору оренди землі, а також реєстраційних, дозвільних, бухгалтерських та технічних документів про початок та будівництво меблевого складу.

Суд першої інстанції не врахував, що зазначені обставини були відомі позивачці під час укладання договору та не оспорювались нею в позові.

Крім цього судом перщої інстанції були порушені вимоги процесуального законодавства, а саме: ст. 61 ЦПК України .

Згідно з вимогами ч. 1 ст. 61 ЦПК України , обставини визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, не підлягають доказуванню.

Сторони визнавали в судовому засіданні, що їм було відомо про зазначені обставини, таким чином, умови договору влаштовували сторони ( позивачку також) на момент підписання договору. Позивачка не вважала, що її права порушені, не зверталась до суду з належним позовом протягом майже п»яти років та звернулась до суду тільки після того, як відповідач став вимагати від неї належної оплати грошей за користування орендованим приміщенням.

Крім зазначеного, згідно п. 2. ст. 223 ЦПК України після набрання рішенням суду законної сили сторони та треті особи із самостійними вимогами, а також їх правонаступники не можуть знову заявляти в суді ту саму позовну вимогу з тих самих підстав, а також оспорювати в іншому процесі встановлені судом факти і правовідносини.

Відповідно до п. 4 Науково-практичного коментаря до ст. 223 ЦПК України, набрання рішенням суду законної сили породжує правові наслідки:

- не допускається заявлення в суді тотожного позову;

- не допускається оспорювання в іншому процесі встановлених судом фактів і правовідносин.

Натомість, судом першої інстанції не було взято до уваги рішення Ірпінського міського суду Київської області від 07.06.2011р. у справі №2-974/11 про відмову у задоволенні позовних вимог, за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1

Зокрема, в позовних вимогах позивачка просила визнати Договір оренди нікчемним на підставі того, що ОСОБА_1 не був власником офісно-складського приміщення. А саме, судом було визначено: «Договір від 26.10.2007р. укладений між позивачкою та відповідачем є договором оренди майна, яким передбачено порядок користування позивачкою орендованим майном, оплата за користування даним майном та право позивачки на викуп даного майна за умови сплати нею орендної плати за 35 календарних місяців та залишкової вартості орендованого майна, тобто спірні правовідносини регулюються нормами цивільного кодексу щодо укладання договорів найму (оренди). Щодо посилань позивачки на ті обставини, що відповідач не мав права укладати договір оренди майна, по-скільки він не мав відповідних дозволів, не був власником ні майна ні земельної ділянки, на ті обставини, що при укладанні договору оренди, майно не відповідало санітарно - технічним нормам, було відсутнє електропостачання, опалення, водопостачання, водовідведення, то дані посилання є безпідставними».

З такою позицією погодилася колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Київської області при розгляді апеляційної скарги ОСОБА_2 на рішення суду 1-ї інстанції від 07.06.2011р., а саме: «Доводи

позивачки про те, що на час укладання договору оренди передане в оренду майно не було здано в експлуатацію і що відповідач не був власником земельної ділянки обгрунтовано відхилено судом, оскільки умовами договору було передбачено, що орендодавець повинен отримати всі необхідні дозвільні документи на експлуатацію приміщення та оформити право власності на землю до закінчення строку дії договору. З матеріалів справи встановлено, що офісно-складські примішення, загальною площею 191 кв. м. прийняті в експлуатацію 12.12.2008р., а відповідно до рішення Гостомельської селищної ради №272-11 від 15.12.2006р. земельна ділянка під будівництво меблевого складу надана в оренду ОСОБА_1 строком на п'ять років. З огляду на викладене, колегія вважає, що рішення суду ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права, підстав для його скасування при апеляційному розгляді не встановлено».

Таким чином, суд першої інстанції повинен був взяти до уваги цю принципову обставину та зробити свої правові висновки з її врахуванням та керуючись вимогами ч. 3 ст. 61 ЦПК України, а саме: обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній справі, що набрало законної сили,не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлені ці обставини.

Крім того, позивачка посилається на те, що вона не підписувала спірний договір, що спростовується матеріалами справи.

Так, на а.с. 10-12 є копія спірного договору, з якої вбачається, що він підписаний сторонами, як позивачем так й відповідачем.

Інших доказів або обставин, які б підтверджували позов, позивачка не надала, не зазначила які саме права та охоронювані законом, її інтереси були порушені відповідачем.

Так, згідно з вимогами ст. 3 ЦПК України, кожна особа має право в порядку звернутися до суду за захистом свої порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Згідно з вимогами ст.4 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси.

Колегія суддів прийшла до висновку, що позов не обґрунтований та не доведений та не підлягає задоволенню.

Відповідно до ч. 1 ст. 309 ЦПК України, підставами для скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення або зміни рішення є порушення або неправильне застосування норм матеріального або процесуального права; неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставини, що мають значення для справи, які суд вважав встановленими.

Оскаржуване рішення суду першої інстанції ухвалено з порушенням норм процесуального та матеріального права та підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову.

На підставі наведеного, ст.ст. 182, 203, 215, 331, 628, 638, 705, 706 ЦК України, ст.ст. 303, 304, 307, 309, 313-315 ЦПК України, колегія суддів,-

ВИРІШИЛА :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Ірпінського міського суду Київської області від 16 жовтня 2013 року скасувати та ухвалити по справі нове рішення.

В задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання правочину недійсним - відмовити.

Рішення набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржено протягом двадцяти днів до касаційної інстанції

Головуючий

Судді