Ухвала суду № 37078102, 22.01.2014, Одеський апеляційний адміністративний суд

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

----------------------

У Х В А Л А

22 січня 2014 р.м.ОдесаСправа № 821/1749/13-а

Категорія: 8.2.1 Головуючий в 1 інстанції: Дубровна В.А.

Одеський апеляційний адміністративний суд у складі:

головуючого судді - Осіпова Ю.В.,

суддів - Золотнікова О.С., Скрипченка В.О.,

при секретарі Лопушанській В.В.,

за участю представників позивача - Довбиш Г.В. та Осадчого С.Г.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Одесі апеляційну скаргу Державної податкової інспекції у м.Херсоні Херсонської області Державної податкової служби на постанову Херсонського окружного адміністративного суду від 01 серпня 2013 року по за позовом Приватного акціонерного товариства «Український силікат» до Державної податкової інспекції у м. Херсоні Херсонської області Державної податкової служби (правонаступник - ДПІ у м.Херсоні ГУ Міндоходів в Херсонській області) про скасування податкових повідомлень-рішень,-

В С Т А Н О В И В:

30.04.2013р. ПрАТ «Український силікат» звернулося до Херсонського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до ДПІ у м. Херсоні Херсонської області ДПС (правонаступник - ДПІ у м.Херсоні ГУ Міндоходів в Херсонській області) та просило скасувати податкові повідомлення - рішення від 27.11.2012 року:

- №0008332200 - про збільшення грошового зобов'язання з податку на прибуток всього на загальну суму 450843 грн., в тому числі за основним платежем - у сумі 421418 грн. та за штрафними санкціями у сумі 29425 грн.;

- №0000521705 - про збільшення грошового зобов'язання з податку на доходи фізичних осіб, що сплачується податковими агентами, всього на загальну суму 52193,24 грн., в тому числі за основним платежем - у сумі 37860,78 грн. та за штрафними санкціями - в сумі 14332,46 грн.;

- №0008342200 - про збільшення грошового зобов'язання з податку на додану вартість всього на загальну суму 742434 грн., в тому числі за основним платежем - у сумі 651525 грн. та за штрафними санкціями - у сумі 90909 грн.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що приймаючи спірні податкові повідомлення-рішення, контролюючий орган дійшов до неправомірного висновку про порушення позивачем вимог діючого законодавства.

Постановою Херсонського окружного адміністративного суду від 01 серпня 2013 адміністративний позов ПрАТ «Український силікат» - задоволено. Скасовано податкове повідомлення-рішення від 27.11.2012 року №0008332200 про збільшення грошового зобов'язання з податку на прибуток всього за основним платежем у сумі 421418 грн. та за штрафними санкціями у сумі 29425 грн. Скасовано податкове повідомлення-рішення від 27.11.2012 року №0000521705 про збільшення грошового зобов'язання з податку на доходи фізичних осіб, що сплачується податковими агентами, за основним платежем у сумі 37860,78 грн. та за штрафними санкціями у сумі 14332,46 грн. Скасовано податкове повідомлення-рішення від 27.11.2012 року №0008342200 про збільшення грошового зобов'язання з податку на додану вартість за основним платежем у сумі 651525 грн. та за штрафними санкціями у сумі 90909 грн.

Не погоджуючись з вищезазначеною постановою суду 1-ї інстанції, 29.08.2013р. представник ДПІ у м.Херсоні ГУ Міндоходів у Херсонській області подав апеляційну скаргу, в якій зазначив, що судом, при винесенні оскаржуваної постанови порушено норми процесуального та матеріального права та просить скасувати постанову Херсонського окружного адміністративного суду від 01.08.2013 року, прийняти нову постанову, якою у задоволені позовних вимог відмовити в повному обсязі.

Заслухавши суддю - доповідача, виступ представників позивача та перевіривши матеріали справи і доводи апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку про відсутність належних підстав для її задоволення.

Судом першої інстанції встановлені наступні обставини справи.

У відповідності до вимог пп.20.1.4 п.20.1 ст.20, пп.75.1.2 п.75.1 ст.75, п.77.4 ст.77 ПК України, згідно з наказом начальника ДПІ у м.Херсоні від 29.08.2012 року №872 та на підставі направлень від 28.09.2012 року №1178/22-1, від 17.10.2012 року №1256/22-1, від 28.09.2012 року №1179/17-5, головними державними податковими ревізорами інспекторами ДПІ у м.Херсоні Херсонської області ДПС було проведено документальну планову виїзну перевірку Пр.АТ «Український силікат» з питань дотримання вимог податкового законодавства за період з 01.01.2010 року по 30.06.2012 року, валютного та іншого законодавства за період з 01.01.2010 року по 30.06.2012 року.

За результатами вказаної перевірки складено акт від 09.11.2012р. №2533/22-1/32725542, яким зафіксовано порушення позивачем вимог податкового законодавства, зокрема:

1) приписів п.4.1 ст.4, п.5.1, пп.5.2.1 п.5.2 ст.5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», п.135.1, п.135.2 ст.135, п.138.1, п.138.2, пп.138.10.2 п.138.10 ст.138, ст.150 ПК України, в результаті чого підприємством позивача було:

- занижено податок на прибуток у загальній сумі 423992 грн.;

- завищено від'ємне значення об'єкта оподаткування податком на прибуток за 2001 рік у сумі 1094897 грн., за 2012 рік у сумі 765676 грн.

2) пп.7.4.1, пп.7.4.4, пп.7.4.5 п.7.4 ст.7 Закону України «Про податок на додану вартість», п.188.1 ст.188; п.198.2, п.198.3, п.198.6 ст.198 ПК України, в результаті чого:

- занижено податок на додану вартість в періоді, що перевірявся на загальну суму 694545,33 грн.;

- завищено від'ємне значення різниці поточного звітного (податкового) періоду між сумою податкового зобов'язання та сумою податкового кредиту (ряд.20.2 Декларації) на загальну суму 2966 грн.

3) пп.3.1.1 п.3.1 ст.3, пп.4.2.9 п.4.2 ст.4, пп.8.1.1 п.8.1 ст.8 Закону України «Про податок з доходів фізичних осіб», пп.163.1.1 п.163.1 ст.163, пп.164.2.17 п.164.2. ст.164, пп.168.1.1 п.168.1 ст.168 ПК України, в результаті чого, допущено порушення вимог податкового законодавства під час перевірки питань щодо правильності утримання податку з доходів фізичних осіб в періоді, що перевірявся, на загальну суму 37860,78 грн.

В подальшому, на підставі вищезазначеного акту перевірки, уповноваженою особою ДПІ було прийнято податкові повідомлення-рішення від 27.11.2012 року:

- №0008332200 - про збільшення підприємству грошового зобов'язання з податку на прибуток всього на загальну суму 450843 грн., в тому числі за основним платежем у сумі 421418 грн. та за штрафними санкціями у сумі 29425 грн.;

- №0000521705 - про збільшення грошового зобов'язання з податку на доходи фізичних осіб, що сплачується податковими агентами, всього на загальну суму 52193,24 грн., в тому числі за основним платежем у сумі 37860,78 грн. та за штрафними санкціями у сумі 14332,46 грн.;

- №0008342200 - про збільшення грошового зобов'язання з податку на додану вартість всього на загальну суму 742434 грн., в тому числі за основним платежем у сумі 651525 грн. та за штрафними санкціями у сумі 90909 грн.

Не погоджуючись з вказаними вище діями та рішеннями податкового органу, позивач оскаржив їх до суду.

Вирішуючи справу по суті та задовольняючи позов, суд 1-ї інстанції виходив з обґрунтованості позовних вимог, а також з того, що дії та оскаржувані рішення відповідача є неправомірним та невідповідаючим діючому законодавству.

Колегія суддів апеляційного суду, уважно дослідивши матеріали справи та надані сторонами докази, цілком погоджується з такими висновками суду 1-ї інстанції і вважає їх обґрунтованими та заснованими на законі, з огляду на наступне.

Як слідує з вимог ч.2 ст.19 Конституції України, органи державної влади та їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією України та Законами України.

Слід вказати, що спірні правовідносини врегульовані положеннями діючих на той час Законів України «Про оподаткування прибутку підприємств» від 28.12.1994 року №334/94-ВР, «Про податок на додану вартість» від 03.04.1997 року №168/97-ВР, «Про податок з доходів фізичних осіб» від 22.05.2003 року №889-ІVта Податкового Кодексу України від 02.12.2010 року №2755-VI.

Так, судовою колегією з матеріалів справи встановлено, що підставами для збільшення підприємству позивача сум грошового зобов'язання з податку на прибуток та податку на додану вартість, слугували висновки податкового органу про те, що:

- по-перше, в перевіряємому періоді податковим органом було встановлено реалізацію натрієвого рідкого скла за цінами, нижчими ніж собівартість, що призвело до заниження валового доходу на загальну суму 3241795 грн. та заниження податкових зобов'язань з ПДВ на загальну суму 648359 грн.;

- по-друге, встановлено віднесення до складу валових витрат витрати не пов'язані з господарською діяльністю підприємства, а саме - вартість бензину для орендованих автомобілів, що вплинуло також на завищення суми податкового кредиту, до якого були включені суми ПДВ по його придбанню, а також на заниження податку на доходи фізичних осіб внаслідок отриманого додаткового блага у вигляді орендної плати за автомобілі та компенсації вартості використаних паливно-мастильних матеріалів;

- по-третє, встановлено, що правочини між позивачем та ТОВ «Промислові мастила» щодо придбання мастила є такими, що не спрямований на реальне настання правових наслідків, що вплинуло на завищення складу валових витрат у сумі 587,52 грн. та податкового кредиту у сумі 117,50 грн. у відповідних звітних періодах.

Тобто, судами обох інстанцій встановлено, що однією із підстав для визначення позивачу сум грошового зобов'язання з податку на прибуток та податку на додану вартість слугував висновок податкового органу про заниження доходу від операцій з реалізації готової продукції, а саме: натрієвого рідкого скла різних модулів, у загальній сумі 3241795 грн. за періоди з 1 кварталу 2011 року по 2 квартал 2012 року включно, та у зв'язку з цим заниження суми податкових зобов'язань з податку на додану вартість у загальній сумі 648359 грн.

Як зазначається в спірному акті перевірки, до такого висновку податковий орган дійшов у зв'язку з тим, що ПрАТ «Український селікат» протягом 2011-2012р.р. є збитковим підприємством, при цьому, воно при формуванні планової калькуляції виробництва натрієвого рідкого скла різних модулів не в повному обсязі включає до собівартості змінні загальновиробничі та постійні розподілені загальновиробничі витрати, а в ціну реалізації готової продукції не включає адміністративні витрати та витрати на збут, в результаті чого підприємство фактично постійно збільшує свої збитки. Але, при цьому, слід вказати, що ревізором-інспектором самостійно здійснено розрахунок собівартості та ціни реалізації готової продукції.

Так, перевіряючи обґрунтованість даного висновку податкового органу, судова колегія виходить з наступного.

Як вже зазначалося вище, правила формування валового доходу платниками податку на прибуток підприємств до 01.04.2011 року визначалися вимогами Закону України від 28.12.94 р. №334/94-ВР «Про оподаткування прибутку підприємств», а з 01.04.2011 року - положеннями Податкового кодексу України.

Відповідно до приписів п.4.1 ст.4 Закону України №334/94-ВР, «валовий дохід» - загальна сума доходу платника податку від усіх видів діяльності, отриманого (нарахованого) протягом звітного періоду в грошовій, матеріальній або нематеріальній формах як на території України, її континентальному шельфі, виключній (морській) економічній зоні, так і за їх межами.

Згідно з п.134.1 ст.134 Податкового кодексу України, «об'єктом оподаткування» - є прибуток із джерелом походження з України та за її межами, який визначається шляхом зменшення суми доходів звітного періоду, визначених згідно зі ст.ст.135-137 цього Кодексу, на собівартість реалізованих товарів, виконаних робіт, наданих послуг та суму інших витрат звітного податкового періоду, визначених згідно зі ст.ст.138-143 цього Кодексу, з урахуванням правил, встановлених ст.152 цього Кодексу.

У відповідності до вимог п.135.4.1 п.135.4 ст.135 ПК України, дохід від реалізації товарів, виконаних робіт, наданих послуг є доходом від операційної діяльності, який визнається в розмірі договірної (контрактної) вартості, але не менше ніж сума компенсації, отримана в будь-якій формі, в тому числі при зменшенні зобов'язань.

Як слідує з п.138.4 ст.138 ПК України, витрати, що формують собівартість реалізованих товарів, виконаних робіт, наданих послуг, визнаються витратами того звітного періоду, в якому визнано доходи від реалізації таких товарів, виконаних робіт, наданих послуг.

Собівартість реалізованих товарів, виконаних робіт, наданих послуг формується за правилами п.138.6 (собівартість придбаних та реалізованих товарів) та п.138.8 (собівартість виготовлених та реалізованих товарів, виконаних робіт, наданих послуг) ст.138 ПК України.

Відповідно до п.138.8. ст.138 ПК України, собівартість виготовлених та реалізованих товарів, виконаних робіт, наданих послуг складається з витрат, прямо пов'язаних з виробництвом таких товарів, виконанням робіт, наданням послуг, а саме: прямих матеріальних витрат; прямих витрат на оплату праці; амортизації виробничих основних засобів та нематеріальних активів, безпосередньо пов'язаних з виробництвом товарів, виконанням робіт, наданням послуг; загальновиробничих витрат, які відносяться на собівартість виготовлених та реалізованих товарів, виконаних робіт, наданих послуг відповідно до положень (стандартів) бухгалтерського обліку; вартості придбаних послуг, прямо пов'язаних з виробництвом товарів, виконанням робіт, наданням послуг; інших прямих витрат.

Окрім того, пп. 138.8.5. ст.138 ПК України встановлено перелік витрат, які включаються до складу загальновиробничих витрат.

При цьому, слід вказати, що зазначені пункти ст.138 ПК не містять будь-яких обмежень щодо формування собівартості реалізованих товарів, виконаних робіт, наданих послуг в залежності від розміру доходу від реалізації товарів, виконаних робіт, наданих послуг.

Отже, порядок формування доходу від реалізації товарів (виконаних робіт, наданих послуг) та їх собівартості не залежить безпосередньо від реалізації таких товарів (робіт, послуг). Тобто, операції з продажу платнику податку товарів (виконаних робіт, наданих послуг), у т. ч. за ціною нижче собівартості відображаються в податковому обліку на загальних підставах за правилами, визначеними ст.134 ПК України.

Відповідно до вимог пп.14.1.36. ПК України, «господарською діяльністю» - є діяльність особи, що пов'язана з виробництвом (виготовленням) та/або реалізацією товарів, виконанням робіт, наданням послуг, спрямована на отримання доходу і проводиться такою особою самостійно та/або через свої відокремлені підрозділи, а також через будь-яку іншу особу, що діє на користь першої особи, зокрема за договорами комісії, доручення та агентськими договорами.

В свою чергу, згідно із пп.14.1.27 ПК України, «витратами» у податковому обліку визнається сума будь-яких витрат платника податку у грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, здійснюваних для провадження (такої) господарської діяльності платника податку, в результаті яких відбувається зменшення економічних вигод у вигляді вибуття активів або збільшення зобов'язань, внаслідок чого відбувається зменшення власного капіталу (крім змін капіталу за рахунок його вилучення або розподілу власником).

У відповідності до пп.14.1.56. ПК України, «доходи» це загальна сума доходу платника податку від усіх видів діяльності, отриманого (нарахованого) протягом звітного періоду в грошовій, матеріальній або нематеріальній формах як на території України, її континентальному шельфі у виключній (морській) економічній зоні, так і за їх межами.

Також, як видно із приписів ст.3 Господарського Кодексу України, під «господарською діяльністю» розуміється діяльність суб'єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність.

А згідно з ч.1 ст.19 ГК України, суб'єкти господарювання мають право без обмежень самостійно здійснювати господарську діяльність, що не суперечить законодавству.

Причому, стаття 62 Господарського кодексу України передбачає, що господарюючий суб'єкт, який за своїми ознаками є підприємством, самостійно здійснює будь-які види господарської діяльності, якщо вони не заборонені законодавством України і відповідають цілям, передбаченим статутом підприємства.

Згідно зі змісту положень ст.42 ГК України, «підприємництво» - це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.

Отже, з системного аналізу вказаних вище правових норм видно, що діючим законодавством господарська діяльність визначена як самостійна, на власний ризик діяльність з метою одержання прибутку (отримання доходу).

При цьому, отримання прибутку (отримання доходу) є бажаною (а не обов'язковою) метою господарської діяльності. Проте, присутні при здійсненні господарської діяльності певні ризики не завжди дозволяють досягнути такої мети.

Таким чином, закон фактично допускає можливість і не отримання підприємством доходу від господарської діяльності в результаті тих чи інших господарських операцій, які здійснювалися на власний ризик. Тобто, сам по собі факт не отримання доходу у конкретному звітному періоді не свідчить про порушення підприємством норм податкового законодавства, а збитковість господарської діяльності, в свою чергу, не може бути підставою для визначення такої діяльності, як негосподарської.

Отже, виходячи з викладеного, неотримання підприємством доходу від окремої господарської операції не свідчить про те, що така операція не пов'язана з господарською діяльністю ПрАТ «Український силікат», оскільки при здійсненні господарських операцій існує звичайний комерційний ризик не отримати дохід від конкретної операції.

Крім того, судова колегія відмічає, що в акті перевірки податковим органом зазначається саме про продаж товару за ціною, нижчою ніж собівартість готової продукції, але при цьому, для донарахування валового доходу використовує собівартість, яка була розрахована не підприємством, а податковим ревізором-інспектором самостійно на підставі власної методики.

Проте, під час розгляду справи судами обох інстанцій було встановлено, що при розрахунку собівартості виробництва натрієвого рідкого скла різних модулів податковим ревізором - інспектором було включено до собівартості готової продукції, виготовленої в певному періоді, всі загальновиробничі витрати, які були понесені у відповідних звітних періодах, без урахування періоду, в якому така продукція була вироблена, а також без урахування того факту, що підприємство виробляє декілька видів готової продукції. Крім цього, як зазначає позивач, при формуванні собівартості готової продукції підприємством здійснюється розподіл загальновиробничих витрат, які розподіляються між собівартістю готової продукції та собівартістю реалізованої продукції в період виготовлення такої продукції, що відповідає вимогам П(С)БО 16 "Витрати", проте, вказаний метод не був врахований податковим ревізором-інспектором при здійсненні розрахунку собівартості виготовленого товару.

Таким чином, вищезазначене вказує на відсутність нормативного обґрунтування розрахунку податкового органу собівартості виробленої продукції, як щодо повноважень у податкового органу для його здійснення, так і щодо застосованого ревізором - інспектором методу розрахунку собівартості.

Враховуючи викладене, судова колегія, як і суд 1-ї інстанції, вважає, що збитковість господарської операції не може бути підставою для визначення виробничої діяльності, як негосподарської. Питання щодо наявності підстав для віднесення витрат, понесених у зв'язку із здійсненням такої діяльності, до валових витрат повинно вирішуватися з врахуванням конкретних обставин здійснення господарської діяльності платника податку, зокрема дійсних намірів платника податку, об'єктивних умов, що вплинули на фінансові результати господарської діяльності. Наведене, на думку суду, повністю спростовує твердження податкового органу щодо можливості віднесення до валових витрат тільки тих витрат, які призвели до отримання прибутку.

З огляду на вищевикладене, судова колегія приходить до аналогічного висновку про безпідставність висновків відповідача про заниження суми валового доходу на 3241795 грн. та заниження податкових зобов'язань з ПДВ у загальній сумі 648359 грн. у зв'язку з реалізацією товару за цінами нижчими за собівартість.

Що стосується висновку податкового органу про неправомірне включення позивачем до складу своїх валових витрат та податкового кредиту операції по придбанню у ТОВ «Промислові мастила» мастила «Агринол Циатим - 221» на суму 705,02 грн. (у т.ч. ПДВ - 117,50 грн.) у зв'язку з тим, що дана операція нібито була вчинена без мети реального настання правових наслідків, то судова колегія зазначає наступне.

Відповідно до вимог ст.1 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні", господарська операція - дія або подія, яка викликає зміни в структурі активів та зобов'язань, власному капіталі підприємства.

Як слідує з приписів п.1.2 ст.1, п.2.1 ст.2 «Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку» (затв. наказом Міністерства фінансів України від 24.05.1995р. №88 і зареєстрованого в МЮ України від 05.06.1995р. за №168/704), первинні документи - це письмові свідоцтва, що фіксують та підтверджують господарські операції, включаючи розпорядження та дозволи адміністрації на їх проведення.

У відповідності до абз.2 п.2.1 зазначеного Положення, господарські операції - це факти підприємницької та іншої діяльності, що впливають на стан майна, капіталу, зобов'язань і фінансових результатів.

Отже, аналіз вказаних норм свідчить про те, що будь-які документи (у тому числі договори, накладні, рахунки тощо) мають силу первинних документів лише в разі фактичного здійснення господарської операції. Якщо ж фактичне здійснення господарської операції відсутнє, відповідні документи не можуть вважатися первинними документами для цілей ведення податкового обліку навіть за наявності всіх формальних реквізитів таких документів, що передбачені законодавством.

Так, на стор. 4 Акту перевірки ревізор ДПІ з посиланням на первинні документи, зокрема на договір, видаткову та податкову накладні, фактично підтверджує документальне оформлення отримання підприємством позивача ТМЦ від спірного контрагента і, в свою чергу, сам зазначає, що на підставі договору від 25.01.2010 року №01-УС/34с, укладеного між ПрАТ "Український силікат" (покупець) та ТОВ "Промислові мастила" (продавець), відповідно до видаткової накладної від 11.04.2011 року №11-0647, прибуткової накладної №99 від 11.04.201 року та податкової накладної №1057 від 11.04.2011 року, позивачу було поставлено товар, а саме: мастило «Агринол Циатим - 221» 0,8 кг у кількості 2 шт. на загальну суму 705,02 грн. (у т.ч. ПДВ 117,50 грн.).

Крім того, факт перевезення вказаного товару підтверджується наявною в матеріалах справи копією шляхового листа, а оплата здійснена в безготівковій формі, заборгованість відсутня (стор. 4 акту перевірки).

Отже, з огляду на викладене, судова колегія приходить до висновку, що між сторонами, в даному випадку, фактично відсутній спір про наявність у позивача договору, видаткової накладної, податкової накладної тощо. Проте, наявний інший спір, який полягає виключно у не підтвердженні, на думку податкового органу, реальності здійснення господарської операції з вищевказаним контрагентом внаслідок встановлених в акті перевірки податковим органом за місцем реєстрації даного контрагента недоліків фінансово-господарської діяльності, зокрема.

Згідно акту перевірки Бориспільської ОДПІ Київської області від 17.11.2011 року №756/23-2/20601546 "Про проведення позапланової невиїзної перевірки ТОВ "Промислові мастила" за квітень, травень, червень 2011 року з питань дотримання вимог податкового законодавства" встановлено, що на формування податкового кредиту з ПДВ у ТОВ «Промислові мастила» мало вплив здійснення господарських операцій з придбання ПММ у ТОВ "Вегаплюс" та ТОВ "Сіріус - Сервіс КІА". При цьому, по ТОВ "Вегаплюс" не встановлено місцезнаходження, згідно поданої звітності встановлено відсутність трудових ресурсів, виробничого обладнання, складських приміщень, транспорту тощо, що свідчить про здійснення діяльності, спрямованої на надання податкової вигоди третім особам, а тому вказані операції не спричиняють підстав для настання реальних наслідків по ланцюгу постачання до вигодабувача.

Отже, з посиланням на вказаний акт перевірки контрагента позивача та неможливості його контрагента здійснювати господарську діяльність, в зв'язку з чим, вбачається проведення транзитних фінансових потоків, спрямованих на здійснення операцій з надання податкової вигоди, тобто господарські операції не мають реального товарного характеру, тому відповідач вважає, що первинні документи, надані до перевірки ПрАТ «Український силікат» щодо взаємовідносин з постачальником не мають юридичної сили та доказовості, оскільки складені з метою надання вигоди покупцеві, а не фіксування фактично здійснених господарських операцій.

Проте, апеляційний суд, як і суд 1- інстанції, не може погодитися з вказаною позицією податкового органу, виходячи з наступного.

Відповідно до ч.4 ст.72 КАС України, обставини, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися ніякими іншими засобами доказування, крім випадків, коли щодо таких обставин не виникає спору.

Слід вказати, що акти податкових перевірок контрагента позивача не є достатніми доказами в підтвердження доводів податкового органу про нереальність виконання угод між позивачем та його контрагентом, і не є підставою для визнання показників звітності позивача непідтвердженим, тому як доказами порушення правил податкової звітності є виключно матеріали перевірок платника податків, проведених з дослідженням його первинних бухгалтерських документів.

Жодних доказів про самостійне дослідження відповідачем обставин укладання договорів позивачем, предмету правочинів, змісту прав та обов'язків сторін за ними, повноважень фізичних осіб, які від імені суб'єктів господарювання укладали ці правочини, обізнаності суб'єктів господарювання щодо обставин діяльності один одного, дійсних намірів сторін правочинів, наявності чи відсутності розумних економічних чинників на укладання правочинів, подальшого руху сплачених позивачем грошових коштів, відповідачем в акті перевірки позивача не наведено.

За таких обставин, висновок податкового органу про безтоварний характер спірних операцій з поставки товару позивачеві є помилковим та ґрунтується на неправильній юридичній оцінці обставин справи.

Отже, подання платником до контролюючого органу усіх належним чином оформлених первинних документів, передбачених податковим законодавством, з метою отримання податкової вигоди є підставою для її отримання, якщо податковий орган не доведе неправдивість, недостовірність або суперечливість відомостей, що містяться у таких документах.

Згідно із ч.1 ст.204 ЦК України, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаним судом недійсним (презумпція правомірності).

Крім того, слід звернути увагу й на те, що жодних підстав, з якими закон пов'язує недійсність (нікчемність) договору, контролюючим органом в акті перевірки не зазначено, судових рішень, що набули законної сили, яким договори, що укладалися між позивачем та його контрагентом визнані недійсними судом обох інстанцій не надано. Доказів наявності узгодженого умислу на вчинення дій у порушення податкового законодавства, безпідставне отримання податкової вигоди, встановлених судовим рішенням у кримінальній справі за звинуваченням працівників контрагентів постачальника позивача, податковим органом теж не наведено.

Доводи ж податкового органу про отримання платником необґрунтованої податкової вигоди мають ґрунтуватись на сукупності доказів, що безспірно підтверджують існування обставин, які виключають право платника, зокрема, на формування податкового кредиту. У справі, що переглядається, податковим органом не доведено наявності таких обставин.

Згідно ч. 2 ст. 71 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Таким чином, судова колегія вважає, що наявними у справі письмовими доказами повністю спростовано довід відповідача про нереальність спірно господарської операції між позивачем та його контрагентом.

Щодо висновку ДПІ про завищення підприємством позивача валових витрат за період з 01.01.2010 року по 31.03.2011 року у сумі 75248,77 грн., за період з 01.04.2011 року по 30.06.2012 року у сумі 115270,11 грн. та податкового кредиту на суму 49034,83 грн. у зв'язку з віднесенням до складу валових витрат та податкового кредиту вартість ПМП, як таких, що не пов'язані з господарською діяльністю підприємства, то суд 2- інстанції зазначає наступне.

Як вбачається з акту перевірки, на думку податкового органу, серед порушень податкового законодавства, які вплинули на висновок стосовно завищення валових витрат та податкового кредиту, було включення до складу валових витрат у сумі 190518,88 грн. та включення до складу податкового кредиту суми ПДВ 49034,83 грн. вартість придбаних паливно-мастильних матеріалів для експлуатації орендованих легкових автомобілів, які не використовувались підприємством в господарській діяльності.

Підставою для вказаного висновку слугували досліджені ревізором-інспектором в ході перевірки табелі обліку використання робочого часу, подорожні листи, при співставленні яких було встановлено не відповідність відпрацьованого часу з даними пробігу автомобілів. При цьому, ревізор - інспектор в акті перевірки зазначила, що показники спідометру автомобілів постійно відображають пробіг автомобілів без урахування пробігу до основного місця роботи в м. Києві і назад до ПрАТ «Український силікат» м. Херсон, а тому, при перевірці неможливо дослідити використання даних автомобілів в господарській діяльності ПрАТ «Український силікат».

Разом з тим, судова колегія не може погодитися і з вказаним доводом відповідача, виходячи з наступного.

Так, пунктом 5.1 ст.5 Закону України №334/94-ВР визначено, що валові витрати виробництва та обігу - сума будь-яких витрат платника податку у грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, здійснюваних як компенсація вартості товарів (робіт, послуг), які придбаваються (виготовляються) таким платником податку для їх подальшого використання у власній господарській діяльності.

Згідно з приписами пп.5.2.1. п.5.2. ст.5 Закону України №334/94-ВР, до складу валових витрат включаються, зокрема, суми будь-яких витрат, сплачених (нарахованих) протягом звітного періоду у зв'язку з підготовкою, організацією, веденням виробництва, продажем продукції (робіт, послуг) і охороною праці, у тому числі витрати з придбання електричної енергії (включаючи реактивну), з урахуванням обмежень, установлених п.п.5.3-5.7 цієї статті.

Відповідно до вимог пп.5.3.9 п.5.3. ст.5 вказаного Закону, не належать до складу валових витрат будь-які витрати, не підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими документами, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення податкового обліку.

А виходячи зі змісту положень Податкового кодексу України, витрати - сума будь-яких витрат платника податку у грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, здійснюваних для провадження господарської діяльності платника податку, в результаті яких відбувається зменшення економічних вигод у вигляді вибуття активів або збільшення зобов'язань, внаслідок чого відбувається зменшення власного капіталу (крім змін капіталу за рахунок його вилучення або розподілу власником, пп.14.1.27 п.14.1 ст.14 ПКУ).

Відповідно до пп.138.1.1 п.138.1 ст.138 цього Кодексу, витрати операційної діяльності включають, зокрема, собівартість реалізованих товарів, виконаних робіт, наданих послуг та інші витрати беруться для визначення об'єкта оподаткування з урахуванням п.п.138.2, 138.11 цієї статті, п.п.140.2-140.5 ст.140, ст.ст.142,143 та інших статей цього Кодексу, які прямо визначають особливості формування витрат платника податку.

А згідно з п.138.2 ст.138 ПК України, витрати, які враховуються для визначення об'єкта оподаткування, визнаються на підставі первинних документів, що підтверджують здійснення платником податку витрат, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачено правилами ведення бухгалтерського обліку, та інших документів, встановлених розділом II цього Кодексу.

За приписами пп.139.1.9 п.139.1 ст.139 ПК України, не включаються до складу витрат: витрати, не підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими первинними документами, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення бухгалтерського обліку та нарахування податку.

Таким чином, при складанні податкової звітності з метою правильного відображення господарської операції повинні враховуватись відповідні документи первинного обліку, а саме по зазначених операціях придбання результатів робіт (товарів) повинні бути в наявності як і акти виконаних робіт, так і результати таких виконаних робіт (товарів).

Відповідно до п.1.7 ст.1 діючого на той час Закону України «Про податок на додану вартість» та п.14.1.181 п.14.1 ст.14 Податкового кодексу України, податковий кредит це сума, на яку платник податків має право зменшити податкове зобов'язання звітного періоду.

Згідно з п.7.5.1 п.7.5. ст.7 вказаного Закону, датою виникнення права платника податку на податковий кредит вважається дата здійснення першої з подій: або дата списання коштів з банківського рахунка платника податку і оплати товарів (робіт, послуг), дата виписки відповідного рахунка (товарного чека) в разі розрахунків з використанням кредитних дебетових карток або комерційних чеків, або дата отримання податкової накладної, що засвідчує факт придбання платником податку товарів (робіт, послуг).

Аналогічна норма міститься і у п.198.2 ст.198 Податковому кодексу України.

У відповідності до вимог пп.7.4.1 п.7.4 ст.7 Закону України «Про податок на додану вартість», податковий кредит звітного періоду визначається виходячи із договірної (контрактної) вартості товарів (послуг), та складається із сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку протягом звітного періоду у зв'язку з придбанням товарів та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.

Якщо платник податку придбаває (виготовляє) матеріальні та нематеріальні активи (послуги), які не призначаються для їх використання в господарській діяльності такого платника, то сума податку, сплаченого у зв'язку з таким придбанням (виготовленням), не включається до складу податкового кредиту (пп.7.4.4 п.7.4 ст.7 ЗУ).

Не підлягають включенню до складу податкового кредиту суми сплаченого (нарахованого) податку у зв'язку з придбанням товарів (послуг), не підтверджені податковими накладними чи митними деклараціями (іншими подібними документами згідно з підпунктом 7.2.6 цього пункту) (пп. 7.4.4 п. 7.4 ст.7 ЗУ).

Аналогічні приписи містяться і у п.198.3, 198.6 ст.198 Податкового кодексу України.

Як вбачається з матеріалів справи, а також описової частини спірного акту перевірки, ПрАТ «Український силікат» орендує транспортні засоби згідно наступних договорів, а саме:

- договору найму (оренди) від 27.10.2011 року у ОСОБА_3 - автомобіль «INFINITI FX - 37», з розміром орендної плати 3000 грн. на місяць;

- договору найму (оренди) від 12/04/2011 року у ОСОБА_3 - автомобіль «MAZDA CX-9», з розміром орендної плати 2300 грн. на місяць;

- договору оренди від 07.10.2009 року у ОСОБА_3 - автомобіль «MAZDA CX-9», з розміром орендної плати 2300 грн. на місяць;

- договору оренди від 06.07.2009 року у ТОВ «Укргазтех» - автомобіль «Cadillac Escalade», з розміром орендної плати 8040.00 грн. на місяць, у т.ч. ПДВ 1340,00 грн.

Дані автомобілі фактично використовуються головою правління ПрАТ «Український силікат» ОСОБА_3, який працює на підприємстві за сумісництвом згідно наказу від 01.11.2003 року №116к, та начальником відділу ПрАТ «Український силікат» ОСОБА_4, яка працює на підприємстві за сумісництвом згідно наказу від 01.10.2009 року №90к.

Так, податковим органом в акті перевірки (стор.14) зазначається, що при перевірці були досліджені подорожні листи, при співставленні яких було встановлено не відповідність відпрацьованого часу з даними пробігу автомобілів.

Проте, суд вважає, що податковий орган неправомірно не прийняв до уваги «Інструкцію про порядок застосування подорожнього листа службового легкового автомобіля та обліку транспортної роботи» (затв. наказом Держкомстату України від 17.02.1998р. №74, зареєстрованої в МЮ України 05.03.1998р. за №149/2589), якою встановлено єдиний порядок застосування подорожнього листа службового легкового автомобіля типової форми №3 при виконанні службових поїздок, а також для обліку транспортної роботи службових легкових автомобілів. Слід зазначити, що виконання положень цієї Інструкції обов'язкове для всіх підприємств, установ і організацій незалежно від відомчого підпорядкування та форми власності які надають службові легкові автомобілі для транспортного обслуговування юридичних осіб на комерційній основі або використовують їх у службових поїздках за власними потребами, для яких за їх замовленням здійснюється транспортне обслуговування службовими легковими автомобілями.

Згідно п.1.2 Інструкції, до категорії службових легкових автомобілів відносяться легкові автомобілі, які знаходяться на балансі юридичних осіб всіх форм власності і використовуються для задоволення власних потреб, а також можуть надаватися замовнику на договірних умовах (з водієм).

Таким чином, витрати на відшкодування вартості послуг працівника за використання таким працівником у службових цілях власного легкового автомобіля повинні бути підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими документами, якими є договір між працівником і підприємством, подорожні листи.

Як вже зазначалось вище, в процесі здійснення господарської діяльності ПрАТ «Український силікат» було укладено договори із фізичними особами (працівниками підприємства) про використання працівником власного автомобілю у службових цілях, що не заперечується відповідачем.

Судами обох інстанцій встановлено, що в ході перевірки перевіряючими не було висловлено претензій щодо відсутності подорожніх листів та порядку їх заповнення.

При цьому, судова колегія, як і суд 1-ї інстанції, не приймає до уваги посилання відповідача на показники спідометру автомобілів постійно відображають пробіг автомобілів без урахування пробігу до основного місця роботи в м. Києві і назад до ПрАТ «Український силікат» м. Херсон, як доказ не пов'язаності використаних ПММ з господарською діяльністю ПрАТ «Український силікат», виходячи із наступного.

Як вбачається із вищевказаних договорів оренди транспортних засобів, відповідно до переліку обов'язків орендаря входить заправлення транспортного засобу паливно-мастильними матеріалами за власний рахунок.

При цьому, з матеріалів справи видно, що списання паливо-мастильних матеріалів за перевірений період відбувалося на підставі подорожніх листів підприємства, що також не заперечувалось представниками відповідача в судовому засіданні суду 1-ї інстанції. При цьому, не заперечувалось відповідачем і те, що паливно-мастильні матеріали придбавало ПрАТ «Український силікат» у ТОВ «Промислові мастила» згідно договору з оплатою у безготівковій формі.

У відповідності до вимог п.1.3-1.4 вказаної Інструкції, подорожній лист службового легкового автомобіля типової форми №3 - є для перевізника підставою для обліку транспортної роботи та списання витраченого пального на загальний пробіг службових легкових автомобілів, а також для взаєморозрахунків між перевізником і замовником за надання транспортних послуг.

При чому, апеляційний суд зазначає, що табель обліку робочого часу №П-5, типову форму якого затверджено наказом Державного комітету статистики України від 05.12.2008 р. №489, застосовується для контролю додержання працівниками встановленого режиму робочого часу, отримання даних про відпрацьований стаж, розрахунку заробітної плати, а також складання форм державних статистичних спостережень з питань праці. Працівникам, яким встановлено неповний робочий час, нараховується заробітна плата згідно із табелями обліку робочого часу, та умовами, встановленими трудовими угодами. У разі, коли працівник з якихось причин, пов'язаних із діяльністю підприємства, вимушений працювати понаднормово, підприємством гарантується.

Подорожній лист службового легкового автомобіля (типова форма №3), затверджений наказом Держкомстату України від 17.02.1998 року №74, ведеться для обліку транспортної роботи службових легкових автомобілів. При цьому, дані табелю обліку робочого часу можуть бути співставленими з даними подорожнього листа тільки у випадку, коли нарахування заробітної плати залежить від часу роботи автомобіля в наряді.

А тому, відповідно, дослідження та співставлення податковим ревізором інспектором підчас проведення перевірки вищевказаних документів, а саме: табелів обліку робочого часу та подорожні листи, не може бути належною підставою для висновку про невикористання орендованих автомобілів в господарській діяльності підприємства.

Враховуючи вищевикладене та встановлену судами обох інстанцій безпідставність цих висновків податкового органу щодо порушення позивачем вимог п.5.1, пп.5.2.1 п.5.2 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», пп.7.4.1, пп.7.4.4, п.7.4.5 п.7.4 ст.7 Закону України «Про податок на додану вартість» та п.138.1, п.138.2, пп.138.10.2, п.198.1, п.198.2, п.198.3, п.198.6 ст.198 ПК України, що призвело до завищення валових витрат за період з 01.01.2010 року по 31.03.2011 року у сумі 75248,77 грн., за період з 01.04.2011 року по 30.06.2012 року у сумі 115270,11 грн. та податкового кредиту на суму 49034,83 грн.

Стосовно ж встановлення відповідачем факту заниження податку на доходи фізичних осіб з отриманого додаткового блага у вигляді сум орендної плати за автомобілі та компенсації вартості використаних паливно-мастильних матеріалів у сумі 37860,78 грн., суд 2-ї інстанці зазначає наступне.

Так, правила визначення об'єкта оподаткування податку з доходів фізичних осіб до 01.04.2011 року визначалися вимогами Закону України «Про податок з доходів фізичних осіб» від 22.05.2003 року №889-IV, а з 01.04.2011 року - положеннями Податкового кодексу України.

Відповідно до пп.4.2.1. п.4.2. ст.4 Закону України «Про податок з доходів фізичних осіб», до складу загального місячного оподатковуваного доходу включаються доходи у вигляді заробітної плати, інші виплати та винагороди, нараховані (виплачені) платнику податку відповідно до умов трудового або цивільно-правового договору.

Згідно з пп.«е» пп.4.2.9 п.4.2 ст.4 Закону №889-IV, до складу загального місячного оподатковуваного доходу включаються дохід, отриманий платником податку від його працедавця як додаткове благо (за винятками, передбаченими пунктом 4.3 цієї статті), а саме у вигляді вартості безоплатно отриманих товарів (робіт, послуг), а також суми знижки з ціни (вартості) товарів (послуг), що перевищує звичайну, розраховану за правилами визначення звичайних цін (у розмірі такої знижки), крім випадків, передбачених п.4.3 цієї статті.

А відповідно до вимог абз. "б" пп.164.2.17 п.164.2 ст.164 ПК України, до складу загального місячного оподаткованого доходу включається дохід, отриманий платником податку як додаткове благо (крім випадків, передбачених ст.165 цього Кодексу), а саме у вигляді: вартості майна та харчування, безоплатно отриманого платником податку, крім випадків, визначених цим Кодексом для оподаткування прибутку підприємств.

Крім того, пп.14.1.47 п.14.1 ст.14 ПК України визначено, що додаткові блага - кошти, матеріальні чи нематеріальні цінності, послуги, інші види доходу, що виплачуються (надаються) платнику податку податковим агентом, якщо такий дохід не є заробітною платою та не пов'язаний з виконанням обов'язків трудового найму або не є винагородою за цивільно-правовими договорами (угодами), укладеними з таким платником податку (крім випадків, прямо передбачених нормами розділу IV цього Кодексу).

Аналогічні положення містяться і у п.1.1 ст.1 Закону №889-IV, яким визначено, що додатковими благами є кошти, матеріальні чи нематеріальні цінності, послуги, інші види доходу, що виплачуються (надаються) платнику податку його працедавцем (самозайнятою особою), якщо такий дохід не є заробітною платою чи виплатою, відшкодуванням чи компенсацією за цивільно-правовими угодами, укладеними з таким платником податку.

Таким чином, «додаткове благо» повинно бути персоніфіковане та пов'язане із конкретною фізичною особою платником податків, створювати певні вигоди для такої особи, надаватись її роботодавцем та бути виражено у формі коштів, матеріальних чи нематеріальних цінностей, послуги чи інших видів доходу.

Як вбачається з акту перевірки (стор.44-46), ДПІ вказує, що перевіркою повноти обчислення з доходів фізичних осіб за період з 01.01.10р. по 30.06.12р. встановлено його заниження в сумі 37860,78 грн., оскільки на підставі таких бухгалтерських рахунків Дт 92 «Інші витрати операційної діяльності», Кт 203 «Паливо» встановлено отримання фізичними особами додаткового блага у вигляді відшкодованого бензину, використаного у негосподарській діяльності для орендованих автомобілів, а також на підставі бухгалтерських рахунків №301 «Каса у національній валюті», №372 «Розрахунки з підзвітними особами», №92 «Інші витрати операційної діяльності», первинних документів - звітів про використання коштів наданих на відрядження, документів наданих до звітів, що підтверджують вартість оплачених витрат, посвідчень про відрядження, наказів, касових книг, касових ордерів, які перевірено вибірковим порядком, встановлено відшкодування витрат - оренда автомобіля під час службового відрядження.

Щодо доводів податкового органу про отримання головою правління та начальником відділу ПрАТ «Український силікат» відшкодування грошовими коштами орендної плати за автомобілі за даними звітів про використання коштів, наданих на відрядження, то суд 2- інстанції встановив наступне.

Так, на стор. 44 Акту перевірки відповідач вказує, що згідно звіту від 05.10.2010р. №АО-0000145 на суму 9 814,96 грн. підзвітній особі ОСОБА_3 відшкодовано додаткові послуги (т.б. оренда автотранспорту - на суму (419,62 Євро) у сумі 4548,68 грн., а згідно звіту від 05.10.2010р. №А0-0000147, підзвітній особі ОСОБА_4 відшкодовано додаткові послуги (оренда автотранспорту - на суму (245 Євро) у сумі 2655,80 грн.

Проте, слід зазначити, що у досліджених судами обох інстанцій звітах про використання коштів наданих на відрядження, які зазначені на стор. 44 акту перевірки, взагалі не міститься інформації щодо використаних коштів на оренду транспорту, так у звіті №АО-0000145 (працівник ОСОБА_3) та документи до нього на суму 9814,96 підтверджують вартість проїзних квитків, страхування та добових витрат, а звіт №АО-0000147 (працівник ОСОБА_4) містить інформацію про суму добових витрат - 299,31 Євро.

Отже, у даному випадку, податковий орган вказує про відшкодування затрачених працівником коштів на користування орендованим майном, що в цьому випадку фактично відсутнє, так як у відповідності до наданих позивачем документів позивач здійснює оплату оренди службових автомобілів у вказаних працівників на умовах договорів оренди, а тому, на думку суду, відсутня ознака відшкодування витрат.

З огляду на викладене, судова колегія, як і суд 1-ї інстанції, вважає застосування податковим органом вищезазначених вимог закону до розглянутої спірної ситуації недоречним, так як фактично умови, за яких наступає дія Закону України «Про податок з доходів фізичних осіб» та Податкового кодексу України, відсутні.

Такі взаємовідносини між орендодавцем та орендарем регулюються договорами оренди, а тому, проведення вищезазначених виплат впливає на формування валових доходів та витрат товариства.

Також, судова колегія відмічає, що встановлене відповідачем порушення щодо отримання фізичними особами додаткового блага у вигляді відшкодованого бензину для орендованих автомобілів, використаних у негосподарській діяльності, є суміжним з встановленим порушенням щодо неправомірного віднесення позивачем до складу валових витрат вартості паливно-мастильних матеріалів при заправці орендованих автомобілів.

Враховуючи, що апеляційним судом вище вже була надана правова оцінка останньому висновку ДПІ, зокрема підтверджено, що придбане пальне було оприбутковане підприємством та використовувалося у власній господарській діяльності, тому висновок податкового органу про отримання працівниками ОСОБА_3 і ОСОБА_4 додаткового блага у вигляді бензину для заправки службових автомобілів, не є додатковим благом останнього у розумінні п. 1.1 ст.1 Закону України «Про податок з доходів фізичних осіб» та п.п.14.1.47 п.14.1 ст.14 ПК України, а тому, не підлягають оподаткуванню податком з доходів фізичних осіб.

Таким чином, на думку судової колегії, і це податкове повідомлення-рішення від 27.11.2012 року №0000521705 про збільшення позивачу грошового зобов'язання з податку на доходи фізичних осіб, що сплачується податковими агентами, за основним платежем у сумі 37860,78 грн. та за штрафними санкціями у сумі 14332,46 грн. є неправомірним та теж підлягає скасуванню.

До того ж, ще слід вказати, що згідно із ст.ст.11,71 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, а суд, згідно ст.86 цього ж Кодексу, оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.

При чому, як вже зазначалося вище, у відповідності до ч.2 ст.71 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень, обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову, що, в свою чергу, в даному випадку, не було належним чином зроблено представниками відповідача при розгляді даної справи в суді 1-ї та 2-ї інстанції.

Отже, з огляду на вищезазначене, судова колегія вважає, що суд 1-ї інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що усі позовні вимоги ПАТ «Український силікат» є доведеними, заснованими на законі та підлягаючими задоволенню.

Враховуючи вищевикладене, судова колегія приходить до висновку, що суд першої інстанції порушень матеріального і процесуального права при вирішенні даної справи не допустив, вірно встановив фактичні обставини справи та надав їм належної правової оцінки. Наведені ж у апеляційних скаргах доводи правильність висновків суду не спростовують, оскільки ґрунтуються на невірному трактуванні норм матеріального та процесуального права.

Відповідно до п.1 ч.1 ст.198 КАС України, суд апеляційної інстанції за наслідками розгляду апеляційної скарги на постанову суду першої інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а постанову суду - без змін.

Отже, за таких обставин, судова колегія, діючи в межах позовних вимог та доводів апеляційної скарги, відповідно до ст.200 КАС України, залишає цю апеляційну скаргу без задоволення, а постанову окружного суду - без змін.

Керуючись ст.ст.195,196,198,200,205,206,254 КАС України, апеляційний суд, -

У Х В А Л И В :

Апеляційну скаргу Державної податкової інспекції у м.Херсоні Херсонської області Державної податкової служби - залишити без задоволення, а постанову Херсонського окружного адміністративного суду від 01 серпня 2013 року - без змін.

Ухвала апеляційного суду набирає законної сили негайно з моменту проголошення, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Вищого Адміністративного Суду України протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили судовим рішенням апеляційного суду.

Головуючий: Ю.В. Осіпов

Судді: О.С. Золотніков

В.О. Скрипченко