Постанова № 37024826, 06.02.2014, Одеський апеляційний господарський суд

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

__________________

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"06" лютого 2014 р.Справа № 5017/1941/2012Колегія суддів Одеського апеляційного господарського суду у складі:

Головуючого судді Головея В.М.,

Суддів: Мирошниченко М.А., Шевченко В.В.

при секретарі судового засідання: Ляшенко М.І.,

за участю представників сторін:

від ВАТ ТБ „ОДЕСТРАНСБУД" - не з'явився,

від ТОВ „ТРАНСБУД - ЗАЛІЗОБЕТОН"- не з'явився,

від ФДМ України - не з'явився,

від ПАТ „Імексбанк" - Крушенівський Р.О. (за довіреністю);

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Відкритого акціонерного товариства транспортного будівництва „ОДЕСТРАНСБУД"

на рішення господарського суду Одеської області від 19.06.2013р.

у справі № 5017/1941/2012

за позовом Відкритого акціонерного товариства транспортного будівництва „ОДЕСТРАНСБУД"

до Товариства з обмеженою відповідальністю „ТРАНСБУД - ЗАЛІЗОБЕТОН"

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача - Фонд державного майна України

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - Публічне акціонерне товариство „Імексбанк"

про визнання недійсним договору купівлі-продажу

Сторони належним чином повідомлені про час і місце засідання суду.

Представником ПАТ „Імексбанк" в судовому засіданні не було заявлено клопотання про здійснення фіксації судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу, отже фіксація судового процесу не здійснювалась відповідно до ст. 81-1 ГПК України.

В судовому засіданні 06.02.2014р. відповідно до ст. 85 ГПК України проголошено вступну та резолютивну частини постанови.

В С Т А Н О В И Л А:

В червні 2012р. Відкрите акціонерне товариство транспортного будівництва „ОДЕСТРАНСБУД" (далі - ВАТ ТБ „ОДЕСТРАНСБУД", позивач) звернулось до господарського суду Одеської області із позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю „ТРАНСБУД-ЗАЛІЗОБЕТОН" (далі - ТОВ „ТРАНСБУД - ЗАЛІЗОБЕТОН", відповідач) про визнання недійсним договору купівлі-продажу нежилих будівель та споруд загальною площею 15 934,90 кв.м. за адресою: м. Одеса, вул. Новікова, 5, які розташовані на земельній ділянці загальним розміром 100 796,0 кв.м. за фактичним використанням, укладеного 21.12.2007р. між сторонами.

Позов обґрунтовано тим, що в момент укладання договору купівлі-продажу будівель відповідачем було порушено вимоги положень ст. 233 ЦК України, а саме, що правочин вчинено під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах. ВАТ ТБ „ОДЕСТРАНСБУД" зазначило, що на момент укладання договору купівлі-продажу від 21.12.2012 р. позивач знаходився у скрутному фінансовому становищі, яке виражалось в існуванні загрози банкрутства, а тому договір був укладений під впливом тяжкої обставини, та на вкрай невигідних умовах. На його думку зазначені обставини підтверджуються кредитним договором № 041/1-877, договором застави майнових прав № 041/1-877-ДЗ-1, довідкою про залишок грошових коштів.

Ухвалою господарського суду Одеської області від 10.09.2012р. Публічне акціонерне товариство „Імексбанк" (далі - ПАТ „Імексбанк", третя особа) залучено в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача.

Рішенням господарського суду Одеської області від 21.09.2012р. (суддя Власова С.Г.), залишеним без змін постановою Одеського апеляційного господарського суду від 13.11.2012р. (колегія суддів у складі головуючого судді Філінюк І.Г., суддів Лисенко В.А., Мацюри П.Ф.), у позові відмовлено.

Постановою Вищого господарського суду України від 30.01.2013р. у даній справі касаційну скаргу позивача задоволено частково. Постанову Одеського апеляційного господарського суду від 13.11.2012р. та рішення господарського суду Одеської області від 21.09.2012р. - скасовано. Справу передано на новий розгляд до господарського суду Одеської області в іншому складі суду.

На виконання постанови ВГСУ від 30.01.2013р. ухвалою господарського суду від 18.04.2013р. (з урахуванням ухвали ГСОО від 22.04.2013р. про виправлення описки) залучено до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача Фонд державного майна України.

Рішенням господарського суду Одеської області від 19.06.2013р. у даній справі (колегія суддів у складі головуючого судді Цісельського О.В., суддів Степанової Л.В., Погребної К.Ф.), залишеним без змін постановою Одеського апеляційного господарського суду від 01.10.2013р. (колегія суддів у складі головуючого судді Ліпчанської Н.В., суддів Мацюри П.Ф., Лисенко В.А.), у позові відмовлено повністю.

Постановою Вищого господарського суду України від 03.12.2013р. у даній справі касаційну скаргу позивача задоволено частково. Постанову Одеського апеляційного господарського суду від 01.10.2013р.- скасовано. Справу передано до Одеського апеляційного господарського суду на новий розгляд в іншому складі суду.

В постанові від 03.12.2013р. Вищий господарський суд України зазначив, що у повторному перегляді даної справи в апеляційному порядку в суді апеляційної інстанції приймали участь судді Лисенко В.А. та Мацюра П.Ф., які, згідно з приписами ст. 20 ГПК України, не могли брати участь у новому розгляді цієї справи після скасування постановою Вищого господарського суду України від 30.01.2013р. прийнятої за їх участю постанови господарського суду апеляційної інстанції від 13.11.2012р..

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції послався на те, що позивачем належними доказами не доведено, що договір від 21.12.2007р. укладено під впливом тяжких обставин, існування загрози банкрутства ВАТ ТБ „ОДЕСТРАНСБУД" і на вкрай невигідних умовах.

Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, ВАТ ТБ „ОДЕСТРАНСБУД" звернулось до Одеського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просило рішення господарського суду Одеської області від 19.06.2013р. скасувати, прийняти нове, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.

В обґрунтування вимог апеляційної скарги позивач зазначає, що оскаржуване рішення місцевого господарського суду винесено з порушенням норм матеріального та процесуального права, оскільки суд мав би застосувати до даних правовідносин положення норми ч. 1 ст. 233 ЦК України та розірвати договір.

Більш детальніше доводи викладені в апеляційній скарзі.

Представники ВАТ ТБ „ОДЕСТРАНСБУД, ТОВ „ТРАНСБУД - ЗАЛІЗОБЕТОН", Фонду державного майна України належним чином повідомлені про час, дату та місце розгляду апеляційної скарги, про що свідчать повідомлення про вручення поштового відправлення від 26.12.2013р. та копією виписки з реєстру поштових відправлень від 26.12.2013р., проте їх представники в судове засідання не з'явились, про поважні причини неявки не повідомили та правами, наданими ст. 22 Господарського процесуального кодексу України, не скористались.

Представник ПАТ „Імексбанк" в судовому засіданні 06.02.2014р., надав усні пояснення, в яких просив рішення залишити без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.

Обговоривши доводи апеляційної скарги та заперечення на неї, заслухавши пояснення представника ПАТ „Імексбанк", перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, дослідивши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права при прийнятті оскаржуваного рішення, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга необґрунтована та не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Як встановлено судами попередніх інстанцій та підтверджено матеріалами справи, 21.12.2007р. між ВАТ ТБ „Одестрансбуд" (продавець) та ТОВ „ТРАНСБУД-ЗАЛІЗОБЕТОН" (покупець) був укладений договір купівлі-продажу нежилих будівель та споруд, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу ОСОБА_3 та зареєстрований у реєстрі нотаріальних дій за № 5425, за умовами якого ВАТ ТБ „Одестрансбуд" продало, а ТОВ „ТРАНСБУД-ЗАЛІЗОБЕТОН" придбало нежилі будівлі та споруди загальною площею 15 934,9 кв.м. за адресою: м. Одеса, вул. Новікова, 5, які розташовані на земельних ділянках загальним розміром 107 552,0 кв.м. за фактичним використуванням.

Відповідно до 2.1. Договору продаж будівель вчиняється за ціною 3 000 000,00 грн.

Цей Договір не є фіктивним, удаваним і відповідає дійсним намірам сторін створити для себе юридичні наслідки (п. 3.5 договору).

На момент вирішення спору у даній справі по суті, право власності на спірний майновий комплекс на підставі договору купівлі-продажу від 21.12.2007р. зареєстровано за ТОВ „ТРАНСБУД-ЗАЛІЗОБЕТОН", про що свідчать витяг з державного реєстру правочинів №5204507 від 21.12.2007р., витяг КП „ОМБТІ та РОН" №17235282 від 27.12.2007р..

29.01.2010 р. між Національним Банком України та ПАТ „Комерційний банк „СОЦКОМ БАНК" було укладено кредитний договір № 32.

Також, 29.01.2010 р. між НБУ (іпотекодержатель), ТОВ „ТРАНСБУД-ЗАЛІЗОБЕТОН" (іпотекодавець) та ПАТ „Комерційний банк „СОЦКОМ БАНК" укладено іпотечний договір з майновим поручителем. Предметом іпотеки за цим договором є нерухоме майно, а саме нежилі будівлі та споруди загальною площею 15 934,9 кв.м за адресою: м. Одеса, вул. Новікова, 5, які розташовані на земельних ділянках загальним розміром 100 796,00 кв.м., що передані в оренду іпотекодавцю у строкове, платне володіння, користування для експлуатації й обслуговування нежилих будівель та споруд виробничо-складського комплексу будівельних матеріалів іпотекодавця згідно Договору оренди землі, що посвідчено 25.06.2008р. ОСОБА_4 приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу за реєстровим №2808, та зареєстрований Одеській міській філії Центру Державного земельного кадастру м. Києва, про що у Державному реєстрі земельних кадастрів є відповідний запис від 13.08.2008р. за №040850500058.

Згідно п. 2.1.1 зазначеного Договору іпотеки, іпотекодавець гарантував, що предмет іпотеки знаходиться у його власності, до моменту укладення цього Договору нікому не відчужений, під забороною (арештом), в тому числі податковою, не перебуває, як внесок до статутного капіталу інших юридичних осіб не внесений, судових спорів щодо нього немає, прав щодо нього у третіх осіб (за договорами найму, оренди тощо) та інших обтяжень як в межах України, так і за межами немає.

20.10.2011р. між Національним банком України (далі - НБУ, первісний кредитор) та ПАТ „Імексбанк" (далі - новий кредитор) укладено договір № 40 про відступлення права вимоги згідно якого первісний кредитор передав, а новий кредитор набув всі права вимоги та інші права, що належали первісному кредитору в момент укладення цього договору або могли виникнути в майбутньому на підставі кредитного договору №32 від 29.01.2010р. з урахуванням всіх змін та доповнень до нього.

Крім цього, 20.10.2011р. між НБУ (цедент) та ПАТ „Імексбанк" (цесіонарій) було укладено договір про відступлення права вимоги, за умовами якого, цедент передає, а цесіонарій приймає всі права вимоги за Іпотечним договором з майновим поручителем, укладеним між цедентом, який, згідно з Іпотечним договором з майновим поручителем є Іпотекодержателем і ТОВ „ТРАНСБУД-ЗАЛІЗОБЕТОН" (іпотекодавець), посвідчений 29.01.2010р. приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу ОСОБА_5 та зареєстрованим в реєстрі № 138, (далі - Іпотечний договір), який виступає в якості забезпечення виконання зобов'язань, що випливають з Кредитного договору № 32 від 29.01.2010р., укладеного між цедентом та ПАТ „Комерційний банк „СОЦКОМ БАНК". Відступлення права вимоги за Іпотечним договором розповсюджується в повному обсязі та на умовах, які існують на момент відступлення права вимоги, включаючи право звернення стягнення на предмет іпотеки у відповідності до Іпотечного договору.

На виконання постанови Вищого господарського суду України від 30.01.2013р. судами досліджено та з'ясовано, що продані за спірною угодою будівлі належать позивачу на підставі наказу Фонду державного майна України №5-ПП від 26.05.1993р., проте як встановлено матеріалами справи та підтверджено письмовими поясненнями Фонду державного майна України, державна частка у статутному капіталі ВАТ ТБ "ОДЕСТРАНСБУД" на час укладання оспорюваного договору купівлі-продажу від 21.12.2007р. була відсутня.

Отже, з урахуванням вищевикладеного апелянт повинен був довести, що правочин, який він оскаржує був вчинений ним під впливом тяжкої обставини.

Суд першої інстанції розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення представників сторін, проаналізувавши норми чинного законодавства, дійшов висновку щодо відмову в задоволенні позову, з чим колегія суддів погоджується з наступних підстав.

Скаржник, як на підставу існування тяжких обставин, посилається на існування кредитного договору №041/1-877 від 25.12.2007 р., договору застави майнових прав № 041/1-877-ДЗ-1 та довідку про залишок грошових коштів.

Однак, таки посилання є хибними, оскільки, оспорюваний договір від 21.12.2007 р. було укладено раніше ніж сам кредитний договір №041/1-877 від 25.12.2007 р., а отже останній з урахуванням положень ст.ст.33, 34 ГПК України не є належним доказом вчинення правочину під впливом тяжкої обставини і на вкрай невигідних умовах. Також посилання на звіт про ринкову вартість предмета іпотеки від 05.11.2009 р. (нежилі будівлі та споруди загальною площею 15 934,9 кв. м. за адресою: м. Одеса, вул. Новікова, 5), яким встановлено ринкову вартість майнового комплексу в сумі 74 202 437,00 грн., придбаного відповідачем за спірним договором не заслуговує на увагу суду, оскільки також не є належним доказом вчинення правочину під впливом тяжкої обставини і на вкрай невигідних умовах.

Також слід зазначити, що з моменту укладання спірного правочину - 21.12.2007 р., минуло понад чотири роки, впродовж яких, позивач, розуміючи, як він стверджує, що уклав договір під впливом тяжкої обставини і на вкрай невигідних умовах не вчиняв дій щодо оскарження цього правочину.

Інших належних доказів вчинення правочину під впливом тяжкої обставини і на вкрай невигідних умовах сторонами суду надано не було.

Відповідно ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину (договору) є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 ЦК України. Згідно ч. 1,3,5 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства, волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі, правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до п. 1 ст. 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.

Правочин може бути визнаний судом недійсним на підставі ст. 233 ЦК України, якщо його вчинення особою на вкрай невигідних умовах (зокрема, реалізації за низьку оплату майна, що має значну цінність), під впливом тяжкої для неї обставини (наприклад, під загрозою банкрутства) і добровільно, тобто за відсутності насильства, обману чи помилки, можливо, навіть з ініціативи самого позивача. Доведення того, що за відсутності тяжкої обставини правочин не було б вчинено або було б вчинено на інших умовах, покладається на позивача. Останній, крім повернення йому одержаного другою стороною, вправі вимагати відшкодування йому завданих збитків і моральної шкоди стороною, яка скористалася тяжкою обставиною (постанова Пленуму Верховного суду України від 25.03.2013 року № 11 „Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними").

Проте, в порушення ст.ст. 33, 34 ГПК України, скаржником не було надано відповідних доказів для визнання правочину недійсним, а також належних доказів, якими б підтверджувалось його скрутне фінансове становище, яке б виразилось в існуванні загрози банкрутства.

В розділі 1 загальних положень Закону України „Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" надано поняття терміну „банкрутство" - це визнана господарським судом неспроможність боржника відновити свою платоспроможність та задовольнити визнані судом вимоги кредиторів не інакше як через застосування ліквідаційної комісії.

Враховуючи зазначене судова колегія вважає, що апелянтом не доведено та не підтверджено належним доказами існування реальної загрози банкрутства товариства.

Наведені скаржником у апеляційній скарзі доводи, не спростовують висновків місцевого суду та не доводять їх помилковість, а тому не можуть бути підставою для скасування судового рішення.

Враховуючи викладене, судова колегія вважає, що господарський суд першої інстанції, приймаючи оскаржуване рішення, повно і всебічно дослідив матеріали справи, надав вірну юридичну оцінку обставинам справи та наданим доказам, порушень норм матеріального і процесуального права не допустив, у зв'язку з чим підстави для скасування або зміни рішення суду та задоволення апеляційної скарги відсутні.

Керуючись cm.cm. 99, 101-105 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів, -

ПОСТАНОВИЛА:

Рішення господарського суду Одеської області від 19.06.2013р. залишити без змін, апеляційну скаргу - без задоволення.

Постанова, згідно ст. 105 ГПК України, набуває законної сили з дня її оголошення і може бути оскаржена у касаційному порядку до Вищого господарського суду України.

Повний текст постанови виготовлено та підписано 07.02.2014 року.

Головуючий суддя Головей В.М.

Суддя Мирошниченко М.А.

Суддя Шевченко В.В.