Рішення № 36984471, 27.01.2014, Центральний районний суд міста Маріуполя (до 25.04.2025 - Жовтневий районний суд м. Маріуполя)

Справа № 263/10186/13ц

Провадження № 2/263/114/2014

З А О Ч Н Е Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

27 січня 2014 року м.Маріуполь

Жовтневий районний суд м. Маріуполя Донецької області у складі:

головуючого судді Соловйова О.Л.,

при секретарі Ханча С.І.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Маріуполі цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Дочірнього підприємства «Славутське монтажне управління Відкритого акціонерного товариства „Теплоенергомонтаж" (далі ДП «СМУ ВАТ «ТЕМ») про стягнення заборгованості по заробітній платі, компенсації за відрядження, компенсації за невикористані дні щорічної відпустки, середнього заробітку за час затримки розрахунку, вихідної допомоги, моральної шкоди, -

В С Т А Н О В И В :

Позивач звернувся до суду з позовом про стягнення з відповідача заборгованості по заробітній платі, компенсації за відрядження, компенсації за невикористані дні щорічної відпустки, середнього заробітку за час затримки розрахунку, вихідної допомоги, моральної шкоди. Під час розгляду справи позивач уточнював позовні вимоги. Згідно з заявою про уточнення позову від 08.01.2014р. позивач просив стягнути з ДП «СМУ ВАТ «ТЕМ» заборгованість по заробітній платі в розмірі 3487,50грн., компенсацію за відрядження - 56776,60грн., компенсацію за невикористані дні щорічної відпустки - 208,79грн., середній заробіток за час затримки розрахунку - 14802,50грн., вихідну допомогу в розмірі тримісячного середнього заробітку 4650грн., моральну шкоду в сумі 4000грн., а всього 80 925,39грн.

В обґрунтування своїх вимог позивач зазначив, що з 25.01.2013 року працював в ДП «СМУ ВАТ «ТЕМ» виконробом з місячним окладом 1550грн. 01.04.2013р. був звільнений за ст.38 КЗпП України за власним бажанням. В період роботи позивач був направлений у відрядження до Російської Федерації в Республіку Татарстан до ТОВ «Інтер ТЕМ». Роботодавець при направленні у відрядження не оформив наказ та не видав аванс, а при звільненні не провів повний розрахунок з позивачем.

Позивач у судовому засіданні не був присутній, від нього надійшла заява про підтримання позовних вимог, наполягав на їх задоволенні і розгляді справи без його участі. Також не заперечував проти ухвалення заочного рішення у разі неявки відповідача.

Представник відповідача в судове засідання не з'явився з невідомих суду причин, про день та час розгляду справи повідомлявся у встановленому законом порядку.

Відповідно до вимог ст.224 Цивільного процесуального кодексу України суд розглядає справу заочно зі згоди позивача на підставі наявних у матеріалах справи доказів.

Дослідивши матеріали справи, враховуючи вимоги позивача, суд вважає, що позов підлягає частковому задоволенню.

Судом встановлено, що позивач з 25.01.2013 року на підставі наказу №24 працював в ДП «СМУ ВАТ «ТЕМ» виконробом. 01.04.2013р. був звільнений з роботи за ст.38 КЗпП України за власним бажанням відповідно до наказу №55 від 01.04.2013р. В період роботи позивач був направлений у відрядження до Російської Федерації в Республіку Татарстан до ТОВ «Інтер ТЕМ», що підтверджується проїзними документами, довідкою з медичного закладу, посвідченням №11/90 про проведення інструктажу, дозволом на роботу, виданим Управлінням ФМС по Республіці Татарстан від 13.02.2013р.

Пленум Верховного Суду України у п. 1 Постанови № 9 від 06 листопада 1992 року «Про практику розгляду судами трудових спорів» звернув увагу судів на необхідність неухильного додержання при розгляді трудових спорів Конституції України, КЗпП України та інших актів законодавства України.

Згідно зі ст.43 Конституції України, кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Згідно зі ст.115 Кодексу Законів про працю України, заробітна плата виплачується працівникам регулярно в робочі дні у строки, встановлені колективним договором, але не рідше двох разів на місяць через проміжок часу, що не перевищує шістнадцяти календарних днів. У разі коли день виплати заробітної плати збігається з вихідним, святковим або неробочим днем, заробітна плати виплачується напередодні. Заробітна плата працівникам за весь час щорічної відпустки виплачується не пізніше ніж за три дні до початку відпустки.

Вирішуючи питання доведеності позовних вимог в частині стягнення вихідної допомоги в розмірі тримісячного середнього заробітку в сумі 4650грн. суд зазначає наступне.

Відповідно до ч.1 ст.44 КЗпП України при припиненні трудового договору з підстав, зазначених у пункті 6 статті 36 та пунктах 1, 2 і 6 статті 40 цього Кодексу, працівникові виплачується вихідна допомога у розмірі не менше

середнього місячного заробітку; у разі призову або вступу на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу (пункт 3 статті 36) - у розмірі двох мінімальних заробітних плат; внаслідок порушення власником або уповноваженим ним органом законодавства про працю, колективного чи трудового договору (статті 38 і 39) - у розмірі, передбаченому колективним договором, але не менше тримісячного середнього заробітку. В інших випадках вихідна допомога не виплачується.

З трудової книжки позивача вбачається, що 01.04.2013р. він був звільнений з роботи за ст.38 КЗпП України за власним бажанням відповідно до наказу №55 від 01.04.2013р. Оскільки звільнення позивача відбулось за власної ініціативи позивача, за позовом не вирішувалось питання про зміну формулювання причин звільнення з роботи на ч.3 ст.38 КЗпП України підстав для задоволення позову в цій частині суд не вбачає.

Вимоги позивача щодо стягнення компенсації за відрядження в сумі 56776,60грн., також не підлягають задоволенню з огляду на наступне.

Правовідносини між працівником та юридичною особою (власником) щодо гарантій і компенсацій при службових відрядженнях врегульовано положеннями ст. 121 КЗпП України, а саме:

Працівники мають право на відшкодування витрат та одержання інших компенсацій у зв'язку з службовими відрядженнями.

Працівникам, які направляються у відрядження, виплачуються: добові за час перебування у відрядженні, вартість проїзду до місця призначення і назад та витрати по найму жилого приміщення в порядку і розмірах, встановлюваних законодавством.

За відрядженими працівниками зберігаються протягом усього часу відрядження місце роботи (посада).

Працівникам, які направлені у службове відрядження, оплата праці за виконану роботу здійснюється відповідно до умов, визначених трудовим або колективним договором, і розмір такої оплати праці не може бути нижчим середнього заробітку.

Відповідно до п. 1.10 розділу 11 Інструкції про службові відрядження в межах України та за кордон, затвердженої наказом Міністерства фінансів України від 13 березня 1998 року N 59 (зі змінами та доповненнями) (далі - Інструкція), з дозволу керівника може братися до уваги вимушена затримка у відрядженні (у разі захворювання, відсутності транспортних квитків, відміни авіарейсів, ремонту транспортного засобу або з інших причин, не залежних від працівника) за наявності підтвердних документів в оригіналі. При цьому загальний термін відрядження не може перевищувати 60 календарних днів. Рішення про подовження терміну відрядження керівник приймає після прибуття відрядженого працівника до місця постійної роботи на підставі його доповідної записки, яке необхідно оформити відповідним наказом (розпорядженням) керівника підприємства. За час затримки у відрядженні без поважних причин працівникові не виплачується заробітна плата, не відшкодовуються добові втрати, витрати на наймання житлового приміщення та інші витрати.

Позивач ОСОБА_1 суду не представив відомості про звернення із заявою до роботодавця про подовження строку відрядження та не назначив підстави які з'явились підставою затримання у відрядженні. Представлена позивачем довідка про знаходження під час відрядження на амбулаторному лікуванні з діагнозом забиття правого ліктьового суглоба, не може слугувати поважною причиною продовження строку відрядження, оскільки період лікування не визначено, що дає підстави стверджувати, що він збігається з датою видачі довідки 12.03.2013 року. Таким чином, лікування тривало протягом доби, та відбулось під час відрядження, у зв'язку з чим відсутні підстави для подовження терміну відрядження. Проаналізувавши зміст Інструкції, суд дійшов висновку, що затримка працівника у відрядженні відбулась без об'єктивних підстав, у зв'язку з чим для розрахунку підлягає визначення термін протягом 60 діб.

Згідно зі ст.140.1.7. Податкового кодексу України витрати на відрядження фізичних осіб, які перебувають у трудових відносинах із таким платником податку або є членами керівних органів платника податку, в межах фактичних витрат особи, яка відряджена, на проїзд (у тому числі перевезення багажу, бронювання транспортних квитків) як до місця відрядження і назад, так і за місцем відрядження (у тому числі на орендованому транспорті), оплату вартості проживання у готелях (мотелях), а також включених до таких рахунків витрат на харчування чи побутові послуги (прання, чищення, лагодження та прасування одягу, взуття чи білизни), на найм інших жилих приміщень, оплату телефонних розмов, оформлення закордонних паспортів, дозволів на в'їзд (віз), обов'язкове страхування, інші документально оформлені витрати, пов'язані з правилами в'їзду та перебування у місці відрядження, в тому числі будь-які збори і податки, що підлягають сплаті у зв'язку із здійсненням таких витрат.

Зазначені в абзаці першому цього підпункту витрати можуть бути включені до складу витрат платника податку лише за наявності підтвердних документів, що засвідчують вартість цих витрат у вигляді транспортних квитків або транспортних рахунків (багажних квитанцій), у тому числі електронних квитків за наявності посадкового талона та документа про сплату за всіма видами транспорту, в тому числі чартерних рейсів, рахунків, отриманих із готелів (мотелів) або від інших осіб, що надають послуги з розміщення та проживання фізичної особи, в тому числі бронювання місць у місцях проживання, страхових полісів тощо.

До складу витрат на відрядження відносяться також витрати, не підтверджені документально, на харчування та фінансування інших власних потреб фізичної особи (добові витрати), понесені у зв'язку з таким відрядженням у межах території України, але не більш як 0,2 розміру мінімальної заробітної плати, встановленої законом на 1 січня податкового (звітного) року, в розрахунку за кожен календарний день такого відрядження, а для відряджень за кордон - не вище 0,75 розміру мінімальної заробітної плати, встановленої законом на 1 січня податкового (звітного) року, в розрахунку за кожен календарний день такого відрядження. Отже розмір добових витрат, враховуючи встановлений розмір мінімальної заробітної плати складає 860,25грн. за один календарний день.

Як встановлено судом, за наказом підприємства позивач перебував у відрядженні протягом 60 днів. Отже, розмір компенсації, яку відповідач повинен сплатити позивачу - 860,25 грн. х 60 днів = 51 615 гривень.

Разом з тим, відповідно до ст.233 КЗпП працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору

безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.

У разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

Зі змісту п. 4 Постанови № 9 від 06 листопада 1992 року «Про практику розгляду судами трудових спорів» вбачається, що встановлені статтями 228, 223 КЗпП України строки звернення до суду застосовуються незалежно від заяви сторін. У кожному випадку суд зобов'язаний перевірити і обговорити причини пропуску цих строків, а також навести у рішенні мотиви, чому він поновлює або вважає неможливим поновити порушений строк. Передбачений ст. 233 КЗпП місячний строк поширюється на всі випадки звільнення незалежно від підстав припинення трудового договору.

Відповідно до ст.1 Закону України "Про оплату праці" заробітною платою є винагорода у грошовому виразі, яку за трудовим договором власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану роботу.

Структуру заробітної плати визначено у статті 2 Закону України "Про оплату праці", якою передбачено існування основної заробітної плати, додаткової заробітної плати та інших заохочувальних та компенсаційних виплат.

Витрати на відрядження: добові (у повному обсязі), вартість проїзду, витрати на наймання житлового приміщення не входять до складу фонду заробітної плати згідно з підпунктом 3.15 Інструкції зі статистики заробітної плати, затвердженої наказом Держкомстату України від 13 січня 2004 р. № 5, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 27 січня 2004 р. за № 114/8713.

В такому випадку, оскільки відповідач був звільнений 01.04.2013р., а до суду звернувся 02.10.2013р., суд вважає, що ним пропущено строки, встановлені ст.233 КЗпП України, а тому в цій частині в задоволенні позову необхідно відмовити.

Вирішуючи питання щодо стягнення заборгованості по заробітній платі в розмірі 3487,50грн., середнього заробітку за час затримки розрахунку в сумі 14802,50грн. та компенсації за невикористані дні щорічної відпустки - 208,79грн. суд зазначає наступне.

Частиною 1 статті 116 КЗпП України встановлено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

Частиною першою статті 117 КЗпП України передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Таким чином, установивши під час розгляду справи про стягнення середнього заробітку у зв'язку із затримкою розрахунку при звільненні, що працівникові не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення, коли ж він у цей день не був на роботі, - наступного дня після пред'явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, суд на підставі ст. 117 КЗпП України стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а в разі непроведення його до розгляду справи - по день постановлення рішення, якщо роботодавець не доведе відсутності в цьому своєї вини.

Середній заробіток працівника визначається відповідно до ст. 27 Закону України «Про оплату праці», а також за правилами, передбаченими Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України №100 від 08 лютого 1995 року (далі - Порядок).

Крім того, відповідно до ч. 1 ст. 83 КЗпП України у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі невикористані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей.

Відповідно до відомостей про застраховану особу, наданого ПФУ м. Нетішина, розмір місячної заробітної плати позивача складає 1550,00 грн. Розмір середньоденної заробітної плати визначається судом шляхом поділу розміру заробітної плати на кількість робочих днів за місяць, так в березні 2013 року було 20 робочих днів, у зв'язку з чим середньоденна заробітна плата ОСОБА_1 складає 77,5 грн. Кількість відпрацьованих робочих днів за період з 25.01.2013р. по 01.04.2013р. складає 45 днів. Сума до сплати в такому випадку становить 3487,50грн. Проте, як вказує позивач в період 21-22 березня 2013р. він не працював з вини власника, що підтверджується відповідним актом від 22.03.2013р.

Простій - це зупинення роботи, викликане відсутністю організаційних або технічних умов, необхідних для виконання роботи, невідворотною силою або іншими обставинами (ст. 34 КЗпП України).

Статтею 113 КЗпП України передбачено, що час простою не з вини працівника оплачується з розрахунку не нижче від двох третин тарифної ставки встановленого працівникові розряду (окладу). Про початок простою, крім простою структурного підрозділу чи всього підприємства, працівник повинен попередити власника або уповноважений ним орган чи бригадира, майстра, інших посадових осіб. Час простою з вини працівника не оплачується.

Як простій можуть бути кваліфіковані лише ті випадки, коли працівник приходить на роботу, але не працює з причин відсутності матеріально-технічного забезпечення виробництва, незабезпечення технологічною документацією, несправності устаткування, простою з інших причин, не пов'язаних з виною працівника. Якщо працівник через простій самовільно не приходить на роботу чи йде з роботи, він не має права вимагати оплати відповідного часу простою з підстав, передбачених ст. 113 КЗпП України.

В акті від 22.03.2013р. крім іншого, вказано, що простій був викликаний відсутність комплектуючих для

роботи, відсутністю аргону, кисню, пропану та інструментів. Таким чином, суд вважає, що позивач правильно кваліфікував свої дії за зазначений період як простій, і тому вони оплачуються з розрахунку не нижче від двох третин тарифної ставки встановленого працівникові розряду (окладу).

Враховуючи вищевикладене суд визначає заборгованість ДП «СМУ ВАТ «ТЕМ» перед позивачем по оплаті заробітної плати, за наступним розрахунком. 3487,5 грн. заборгованості за весь період відрядження, з яких заробітна плата за два дня простою буде складати 102,3 грн. (2/3 частки від заробітної плати за два дні 77,5х2=155грн.), отже стягненню підлягає стягненню заборгованість з заробітної плати у розмірі 3434,80грн.

Відповідно до ч.1 ст.24 Закону України «Про відпустки» у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі не використані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей.

Відповідно до ч.1 ст.6 Закону України «Про відпустки» щорічна основна відпустка надається працівникам тривалістю не менш як 24 календарних дні за відпрацьований робочий рік, який відлічується з дня укладення трудового договору.

Відповідно до частин 5 та 6 ст.10 Закону України «Про відпустки» право працівника на щорічні основну та додаткові відпустки повної тривалості у перший рік роботи настає після закінчення шести місяців безперервної роботи на даному підприємстві. У разі надання працівникові зазначених щорічних відпусток до закінчення шестимісячного терміну безперервної роботи їх тривалість визначається пропорційно до відпрацьованого часу.

Відповідно до п.2 вищезазначеного Порядку обчислення середньої заробітної плати для оплати часу щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв'язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або для виплати компенсації за невикористані відпустки провадиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки. Працівникові, який пропрацював на підприємстві, в установі, організації менше року, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактичний час роботи, тобто з першого числа місяця після оформлення на роботу до першого числа місяця, в якому надається відпустка або виплачується компенсація за невикористану відпустку.

Пунктом 7 Порядку встановлено, що нарахування виплат за час щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв'язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або компенсації за невикористані відпустки, тривалість яких розраховується в календарних днях провадиться шляхом ділення сумарного заробітку за останні перед наданням відпустки 12 місяців або за менший фактично відпрацьований період на відповідну кількість календарних днів року чи меншого відпрацьованого періоду (за винятком святкових і неробочих днів, встановлених законодавством). Одержаний результат перемножується на число календарних днів відпустки.

Ураховуючи фактично відпрацьований ОСОБА_1 робочий час при звільненні йому належить до виплати грошова компенсація за 4 днів невикористаної відпустки в сумі 310 грн.

При цьому суд виходить з наступного розрахунку: з 25.01.2013 по 01.04.2013 року позивач перебував у трудових відносинах з відповідачем, що становить 66 календарних днів, рік - 365 днів - 24 календарні дні відпустки, відпрацьований позивачем час - 60 календарних днів відповідає 4 календарним дням відпустки, компенсація становить 4 х 77,5 грн. (середньоденна заробітна плата) = 310 грн.

Проте, виходячи з принципу диспозитивності, керуючись положеннями ст.11 ЦПК України, суд задовольняє позов в межах заявлених позивачем вимог та стягує з відповідача компенсацію за невикористані дні щорічної відпустки в сумі 208,79грн.

Середньоденна заробітна плата ОСОБА_1, обчислена згідно Порядку обчислення середньої заробітної плати, що затверджений Постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року №100 (з відповідними змінами та доповненнями) становить 77 грн. 50 коп.

З урахуванням положень ст. 117 КЗпП України з відповідача підлягає стягненню середній заробіток за затримку розрахунку при звільненні в сумі 16042,5 грн. (з часу звільнення по день ухвалення судового рішення).

При цьому колегія суддів виходить з наступного розрахунку відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року №100 (з відповідними змінами та доповненнями):

Період невиплати остаточного розрахунку становить з 01.04.2013 по 27.01.2014 - 207 робочих днів. Середньоденна заробітна плата - 77,5 грн.

77,5 грн. х 207 р.д. = 16042,5 грн.

Вирішуючи питання щодо вимог позивача в частині стягнення моральної шкоди у розмірі 4000 (чотири тисячі) гривень суд виходить з наступного:

Відповідно до положень частини першої статті 237 КЗпП України відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

На виконання положень частини другої статті 214 Цивільного процесуального кодексу України, застосовуючи положення частини першої статті 237 КЗпП України, суд враховує висновки Верховного Суду України, які викладені ним у постанові від 25 квітня 2012 року по справі №6-23цс12, зокрема: підставою для відшкодування моральної шкоди згідно із ст. 237-1 КЗпП України є факт порушення прав працівника у сфері трудових відносин, яке призвело до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків і вимагало від нього додаткових зусиль для організації свого життя; обов'язок по відшкодуванню моральної (немайнової) шкоди покладається на власника або уповноважений ним орган незалежно від форми власності, виду діяльності чи галузевої належності; за наявності порушення прав працівника у сфері трудових відносин (незаконного звільнення або переведення, невиплати належних йому грошових сум тощо) відшкодування моральної шкоди на підставі ст. 237-1 КЗпП України здійснюється в обраний працівником спосіб, зокрема у вигляді одноразової грошової виплати.

На підставі наведеного та вимог позивача, суд вважає встановленим факт отримання позивачем у зв'язку з порушенням його права на своєчасну оплату праці при звільненні, моральної шкоди у вигляді постійного стресу, хвилювань, втрати нормальних життєвих зв'язків та необхідності докладання додаткових зусиль для організації свого життя. Проте, суд вважає, що позивачем не доведено розмір шкоди, яка заявлена ним до відшкодування.

Визначаючи розмір шкоди, яку слід присудити позивачу, суд, виходячи з доведених позивачем характеру та обсягу страждань, їх тривалості, тяжкості вимушених змін у житті позивача, а також з врахуванням принципів розумності та справедливості, як складових елементів принципу верховенства права, вважає, що сума у розмірі 500 гривень є достатньою для справедливої компенсації моральних страждань позивача.

Враховуючи викладене, позовні вимоги в частині стягнення моральної шкоди підлягають частковому задоволенню у розмірі 500 гривень.

Зважаючи на те, що позивач на підставі пункту першого частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір» №3674-VI від 08.07.2011 року звільнений від сплати судового збору, розмір якого у справах даної категорії виходячи з положень статті 8 Закону України «Про Державний бюджет України на 2013 рік» від 06 грудня 2012 року №5515-VI складає 229 гривень 40 копійок, тому в силу положень частини третьої статті 88 Цивільного процесуального кодексу України, суд стягує з відповідача вказану суму судового збору в дохід держави.

Пунктом 2 ч.1 ст.367 ЦПК України передбачено, що суд допускає негайне виконання рішень у справах про присудження працівникові виплати заробітної плати, але не

більше ніж за один місяць.

Керуючись ст. ст. 10, 11, 60, 81, 84, 88, 209, 212-215, 224, 367 ЦПК України, ст. 43 Конституції України, ст. ст. 74, 115-117, 237-1 КЗпП України, суд, -

В И Р І Ш И В :

Позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнити частково.

Стягнути з Дочірнього підприємства «Славутське монтажне управління Відкритого акціонерного товариства „Теплоенергомонтаж" (що розташоване за адресою: 30100, Хмельницька область, місто Нетішин, вул.Промислова, буд.4, корпус 5а, код ЄДРПОУ №36346252) на користь ОСОБА_1 заборгованість по заробітній платі у розмірі 3434грн. 80коп., компенсацію за невикористані дні щорічної відпустки в сумі 208 грн. 79 коп., середній заробіток за затримку розрахунку при звільненні в сумі 16042грн. 50коп., моральну шкоду в розмірі 500 грн., а всього: 20186 (двадцять тисяч сто вісімдесят шість) грн. 09 коп.

В задоволенні решти позовних вимог відмовити.

Допустити негайне виконання рішення суду про стягнення заробітної плати у межах суми платежу за один місяць.

Стягнути з Дочірнього підприємства «Славутське монтажне управління Відкритого акціонерного товариства „Теплоенергомонтаж" на користь держави судовий збір у розмірі 229 грн. 40 коп.

Заочне рішення суду може бути переглянуто Жовтневим районним судом м. Маріуполя за письмовою заявою відповідача, яка може бути подана до суду протягом 10 днів з дня отримання копії рішення суду.

Рішення суду може бути оскаржено в апеляційному порядку особами, які брали участь у розгляді справи до Апеляційного суду Донецької області через Жовтневий районний суд м. Маріуполя Донецької області шляхом подачі апеляційної скарги протягом десяти днів з дня проголошення рішення. Особи, які брали участі у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання його копії.

Суддя О.Л. Соловйов