Ухвала суду № 36944175, 20.01.2014, Севастопольський апеляційний адміністративний суд

Копія

СЕВАСТОПОЛЬСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Ухвала

Іменем України

Справа № 801/8544/13-а

20.01.14 м. Севастополь

Севастопольський апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

головуючого судді Воробйової С.О.,

суддів Курапової З.І. ,

Кобаля М.І.

розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Окружного адміністративного суду Автономної Республіки Крим (суддя Калініченко Г.Б.) від 16.10.13 року у справі №801/8544/13-а

за позовом ОСОБА_2 (АДРЕСА_1)

до Міністерства соціальної політики України (вул. Еспланадна, 8/10, м. Київ, 01601)

про визнання протиправними дій та спонукання до виконання певних дій,

ВСТАНОВИВ:

Постановою Окружного адміністративного суду АР Крим від 16.10.2013 року у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_2 до Міністерства соціальної політики України про визнання протиправними дій та спонукання до виконання певних дій відмовлено.

Не погодившись із вищевказаною постановою суду, позивач звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати постанову Окружного адміністративного суду АР Крим від 16.10.2013 року по справі №801/8544/13-а та постановити нову постанову, якою задовольнити його позовні вимоги.

Апеляційна скарга мотивована порушенням судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права.

У судове засідання 20.01.2014 року позивач не з'явився, про дату, час та місце розгляду справи повідомлений належним чином та своєчасно, про причину неявки суд не повідомив.

Представник відповідача у судове засідання 20.01.2014 року не з'явився, про дату, час та місце розгляду справи повідомлений належним чином та своєчасно, надав до суду письмові заперечення, у яких мотивовано заперечував проти задоволення апеляційної скарги ОСОБА_2, просив у її задоволенні відмовити та залишити оскаржувану постанову суду першої інстанції без змін.

Згідно з частиною 4 статті 196 Кодексу адміністративного судочинства України, неприбуття у судове засідання сторін або інших осіб, які беруть участь у справі, належним чином повідомлених про дату, час і місце апеляційного розгляду, не перешкоджає судовому розгляду справи.

Відповідно до пункту 2 частини 1 статті 197 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції може розглянути справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на основі наявних у ній доказів, у разі неприбуття жодної з осіб, які беруть участь у справі, у судове засідання, хоча вони були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового засідання.

Суд, керуючись положеннями пункту 2 частини 1 статті 197 Кодексу адміністративного судочинства України, визнав за можливе перейти до письмового провадження по справі.

Судова колегія, розглянувши справу в порядку статей 195, 197 Кодексу адміністративного судочинства України, обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, дослідивши правильність застосування судом норм матеріального та процесуального права, вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частиною 1 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.

У справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку (частина 3 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України).

З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_2 звернувся до Окружного адміністративного суду АР Крим з адміністративним позовом до Міністерства соціальної політики України про визнання протиправними дії (бездіяльність) Міністерства соціальної політики України, в ході яких ОСОБА_2 не надані відомості про те, яку посаду у випадку з позивачем слід вважати останньою перед звільненням, для призначення пенсії: чи останню штатну посаду перед звільненням 30.03.1992 року з ВС СРСР, чи останню штатну посаду перед звільненням 08.04.1996 року з МВС України; зобов'язання відповідача надати ОСОБА_2 відомості, в яких обґрунтувати, яку посаду у випадку з позивачем для призначення пенсії слід вважати останньою перед звільненням: чи останню штатну посаду перед звільненням 30.03.1992 року з ВС СРСР, чи останню штатну посаду перед звільненням 08.04.1996 року з МВС України. Позовні вимоги мотивовані тим, що 30.04.2013 року ОСОБА_2 звернувся до голови комітету Верховної Ради України у справах пенсіонерів, ветеранів та інвалідів із інформаційним запитом про надання інформації щодо умов призначення йому пенсії відповідно до Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб». Оскільки у період з 30.04.2013 року по 10.06.2013 року відповідь на зазначений інформаційний запит отримана позивачем не була, 10.06.2013 року останній звернувся до голови Верховної Ради України зі скаргою на порушення його прав на інформацію. Листом голови комітету Верховної Ради України у справах пенсіонерів, ветеранів та інвалідів повідомлено ОСОБА_2 про те, що його звернення направлено для розгляду по суті до Міністерства соціальної політики України. 19.07.2013 року відповідачем на адресу позивача була надана відповідь №4311/039/161-13, проте, на думку позивача, у відповіді перераховані обставини призначення йому пенсії, однак не надано відповіді на питання, порушені в інформаційному запиті. У зв'язку з наведеним, позивач вважає, що надання відповідачем неповної інформації є протиправним та таким, що порушує вимоги діючого законодавства України.

Судова колегія погоджується з висновками суду першої інстанції про відмову у задоволенні позовних вимог виходячи з наступного.

Відносини щодо створення, збирання, одержання, зберігання, використання, поширення, охорони, захисту інформації регулюються Законом України «Про інформацію» №2657-XII від 02.10.1992 року.

Частиною 1 статті 1 зазначеного Закону визначено, що інформацією є будь-які відомості та/або дані, які можуть бути збережені на матеріальних носіях або відображені в електронному вигляді.

Відповідно до частини 1 статті 5 Закону України «Про інформацію» кожен має право на інформацію, що передбачає можливість вільного одержання, використання, поширення, зберігання та захисту інформації, необхідної для реалізації своїх прав, свобод і законних інтересів.

Згідно частин 1 та 2 статті 7 цього ж Закону право на інформацію охороняється законом. Держава гарантує всім суб'єктам інформаційних відносин рівні права і можливості доступу до інформації.

Ніхто не може обмежувати права особи у виборі форм і джерел одержання інформації, за винятком випадків, передбачених законом.

Суб'єкт інформаційних відносин може вимагати усунення будь-яких порушень його права на інформацію.

Питання практичної реалізації громадянами України наданого їм Конституцією України права вносити в органи державної влади, об'єднання громадян відповідно до їх статуту пропозиції про поліпшення їх діяльності, викривати недоліки в роботі, оскаржувати дії посадових осіб, державних і громадських органів регулюються Законом України «Про звернення громадян» № 393/96-ВР від 02.10.1996 року.

Зазначений Закон забезпечує громадянам України можливості для участі в управлінні державними і громадськими справами, для впливу на поліпшення роботи органів державної влади і місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, для відстоювання своїх прав і законних інтересів та відновлення їх у разі порушення.

Відповідно до частини 1 статті 1 Закону України «Про звернення громадян», громадяни України мають право звернутися до органів державної влади, місцевого самоврядування, об'єднань громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, засобів масової інформації, посадових осіб відповідно до їх функціональних обов'язків із зауваженнями, скаргами та пропозиціями, що стосуються їх статутної діяльності, заявою або клопотанням щодо реалізації своїх соціально-економічних, політичних та особистих прав і законних інтересів та скаргою про їх порушення.

Згідно частин 1 та 3 статі 7 цього ж Закону звернення, оформлені належним чином і подані у встановленому порядку, підлягають обов'язковому прийняттю та розгляду.

Якщо питання, порушені в одержаному органом державної влади, місцевого самоврядування, підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності, об'єднаннями громадян або посадовими особами зверненні, не входять до їх повноважень, воно в термін не більше п'яти днів пересилається ними за належністю відповідному органу чи посадовій особі, про що повідомляється громадянину, який подав звернення. У разі якщо звернення не містить даних, необхідних для прийняття обґрунтованого рішення органом чи посадовою особою, воно в той же термін повертається громадянину з відповідними роз'ясненнями.

Частиною 1 статі 14 Закону України «Про звернення громадян» визначено, що органи державної влади і місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації незалежно від форм власності, об'єднання громадян, посадові особи зобов'язані розглянути пропозиції (зауваження) та повідомити громадянина про результати розгляду.

Відповідно до частини 1 статті 15 вищевказаного Закону, органи державної влади, місцевого самоврядування та їх посадові особи, керівники та посадові особи підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, об'єднань громадян, до повноважень яких належить розгляд заяв (клопотань), зобов'язані об'єктивно і вчасно розглядати їх, перевіряти викладені в них факти, приймати рішення відповідно до чинного законодавства і забезпечувати їх виконання, повідомляти громадян про наслідки розгляду заяв (клопотань).

Згідно з частиною 1 статті 20 цього ж Закону, звернення розглядаються і вирішуються у термін не більше одного місяця від дня їх надходження, а ті, які не потребують додаткового вивчення, - невідкладно, але не пізніше п'ятнадцяти днів від дня їх отримання. Якщо в місячний термін вирішити порушені у зверненні питання неможливо, керівник відповідного органу, підприємства, установи, організації або його заступник встановлюють необхідний термін для його розгляду, про що повідомляється особі, яка подала звернення. При цьому загальний термін вирішення питань, порушених у зверненні, не може перевищувати сорока п'яти днів.

Матеріали справи містять відомості про те, що 30.04.2013 року ОСОБА_2 звернувся до голови комітету Верховної Ради України у справах пенсіонерів, ветеранів та інвалідів з інформаційним запитом про надання інформації про умови призначення пенсії відповідно до вимог, встановлених частиною 3 статті 43 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» № 2262-XII від 09.04.1992 року у редакції Закону №1769-ІV від 15.06.2004 року, яка діяла на час виникнення у позивача права на пенсію, зокрема: яку посаду у його випадку слід вважати останньою перед звільненням: чи останню штатну посаду перед звільненням 30.03.1992 року з ВС СРСР, чи останню штатну посаду перед звільненням 08.04.1996 року з МВС України (а.с.10).

21.06.2013 року листом голови комітету Верховної Ради України у справах пенсіонерів, ветеранів та інвалідів позивач був повідомлений, що його звернення направлено для розгляду по суті до Міністерства соціальної політики України, як головного органу у системі центральних органів виконавчої влади із забезпечення реалізації державної політики у сфері соціального захисту населення (а.с.8).

Згідно довідки Міністерства соціальної політики України №738/0/22-13 від 04.10.2013 року стосовно розгляду інформаційного запиту ОСОБА_2 запит позивача від 30.04.2013 року надійшов від комітету Верховної Ради України у справах пенсіонерів, ветеранів та інвалідів та зареєстрований у Мінсоцполітики 27.06.2013 року за вхідним №Т-14545/01. Відповідь ОСОБА_2 надана 19.07.2013 року за №4311/039/161-13 за підписом директора Департаменту пенсійного забезпечення та соціального захисту інвалідів Мінсоцполітики (а.с.42).

З відповіді Міністерства соціальної політики України №4311/039/161-13 від 19.07.2013 року вбачається, що Департаментом пенсійного забезпечення та соціального захисту інвалідів Міністерства соціальної політики України розглянуто скаргу ОСОБА_2 стосовно пенсійного забезпечення позивача, яка надійшла з комітету Верховної Ради України у справах пенсіонерів, ветеранів та інвалідів, та повідомлено останнього про те, що рішення судових органів було виконано у повному обсязі та ОСОБА_2 з 15.02.2005 року призначено пенсію за вислугу років, яка обчислена із грошового забезпечення за останньою штатною посадою, займаною при звільненні з військової служби зі Збройних Сил 30.03.1992 року. Також, у відповіді зазначено, що відсутні правові підстави для призначення ОСОБА_2 пенсії із грошового забезпечення за останньою штатною посадою, яку він займав при звільненні зі служби із органів внутрішніх справ у квітні 1996 року (а.с.40-41).

Враховуючи раніше наведені правові норми, колегія суддів зазначає, що інформаційний запит ОСОБА_2 за своїм змістом є зверненням громадян у розумінні Закону України «Про звернення громадян».

Як слідує з матеріалів справи, відповідачем після отримання 27.06.2013 року інформаційного запиту ОСОБА_2 від 30.04.2013 року була надана позивачу своєчасна та обґрунтована відповідь відповідно до вимог Закону України «Про звернення громадян».

При цьому, докази на підтвердження не виконання Міністерством соціальної політики України вимог вищевказаного Закону в матеріалах справи відсутні та під час судового розгляду справи у суді першої інстанції, а також під час апеляційного перегляду справи не встановлені, у зв'язку з чим суд вважає, що права та інтереси позивача не порушені.

Таким чином, колегія суддів приходить до висновку, що при розгляді інформаційного запиту ОСОБА_2, відповідач діяв відповідно до вимог діючого законодавства України, а отже підстави для задоволення позовних вимог ОСОБА_2 відсутні.

Крім того, як вірно було встановлено судом першої інстанції, Міністерство соціальної політики України не є уповноваженим органом з питань призначення та повноти виплати пенсій, оскільки статтею 10 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» призначення і виплата пенсій особам, зазначеним у статті 1-2 цього Закону, здійснюються органами Пенсійного фонду України.

Враховуючи усе вищевикладене у сукупності, судова колегія вважає, що суд першої інстанції дійшов вірного висновку про відмову у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_2 до Міністерства соціальної політики України про визнання протиправними дій та спонукання до виконання певних дій.

Правова оцінка, яку суд першої інстанції дав обставинам справи, не суперечить вимогам процесуального і матеріального права, а доводи апеляційної скарги щодо їх порушення судом першої інстанції є необґрунтованими.

Судове рішення є законним і обґрунтованим та не може бути скасовано з підстав, що наведені в апеляційній скарзі.

Все вищенаведене дає судовій колегії право для висновку, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а постанова суду першої інстанції - без змін.

Керуючись частиною 3 статті 24, статтями 160, 167, частиною 1 статті 195, статтею 197, пунктом 1 частини 1 статті 198, статтею 200, пунктом 1 частини 1 статті 205, статтями 206, 212, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

УХВАЛИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Окружного адміністративного суду Автономної Республіки Крим від 16.10.2013 року у справі №801/8544/13-а - залишити без задоволення.

Постанову Окружного адміністративного суду Автономної Республіки Крим від 16.10.2013 року у справі №801/8544/13-а - залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення згідно з частиною п'ятою статті 254 Кодексу адміністративного судочинства України.

Ухвалу може бути оскаржено в порядку статті 212 Кодексу адміністративного судочинства України, згідно з якою касаційна скарга на судові рішення подається безпосередньо до Вищого адміністративного суду України протягом двадцяти днів після набрання законної сили судовим рішенням суду апеляційної інстанції, крім випадків, передбачених цим Кодексом, а в разі складення постанови в повному обсязі відповідно до статті 160 цього Кодексу - з дня складення постанови в повному обсязі.

Головуючий суддя підпис С.О. Воробйова

Судді підпис З.І.Курапова

підпис М.І. Кобаль

З оригіналом згідно

Суддя С.О. Воробйова