Ухвала суду № 36835466, 21.01.2014, Харківський апеляційний адміністративний суд

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21 січня 2014 р.Справа № 820/8129/13-аКолегія суддів Харківського апеляційного адміністративного суду у складі

Головуючого судді: Зеленського В.В.

Суддів: П'янової Я.В. , Чалого І.С.

розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Харківського апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Харківського окружного адміністративного суду від 09.10.2013р. по справі № 820/8129/13-а

за позовом ОСОБА_1

до Державної міграційної служби України, 3 особа - Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області

про скасування рішення,

ВСТАНОВИЛА:

09.09.2013 року позивач, ОСОБА_1, звернулася до суду з позовом до Державної міграційної служби України, третя особа - Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області, в якому просила:

- скасувати рішення Державної міграційної служби України від 08 серпня 2013 року №27-13 про відхилення скарги на рішення ГУДМС України в Харківській області про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

- зобов'язати ГУ ДМС України в Харківській області прийняти заяву позивача про визнання ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Постановою Харківського окружного адміністративного суду від 09.10.13 року у задоволенні позовних вимог відмовлено.

Позивач, не погодившись з рішенням суду першої інстанції, подав апеляційну скаргу, в якій просить суд апеляційної інстанції скасувати оскаржувану постанову та прийняти нову постанову, якою задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.

В обґрунтування вимог апеляційної скарги зазначив, що постанову винесено з порушенням норм процесуального та матеріального права.

Відповідно до ст. 197 КАС України дана справа розглядається в порядку письмового провадження.

Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши в межах апеляційної скарги рішення суду першої інстанції, дослідивши матеріали справи, вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1, громадянка Узбекистана, 17.06.2013 року звернулась до Головного управління Державної міграційної служби України в Харківський області із заявою про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Територіальним органом ДМС України заява гр. ОСОБА_1 на підставі статті 5 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" прийнято рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (наказ ГУ ДМС в Харківській області від 17.06.2013 року №165), про що позивачка була сповіщена повідомленням №2013КН/о-55 від 17.06.2013 року.

Даний наказ був оскаржений позивачкою в адміністративному порядку шляхом подання скарги до Державної міграційної служби України.

За наслідками вирішення скарги Державною міграційною службою було прийнято рішення № 27-13 від 08.08.2013 року, яким подана скарга відхилена, про що позивачка була сповіщена повідомленням № 8/1-207 від 20.08.2013 року.

Як вбачається з матеріалів справи, підставою для винесення спірного рішення про залишення адміністративної скарги без задоволення суб'єктом владних повноважень обрано положення ч.5 ст.12 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", оскільки відсутні в матеріалах особової справи заявника фактичні дані, які б давали змогу кваліфікувати заявника як біженця.

Не погодившись з вищезазначеним рішенням, позивачка звернулась до суду з адміністративним позовом для захисту своїх прав.

Приймаючи рішення про відмову в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що спірне рішення № 27-13 від 08.08.2013 року прийнято Державною міграційною службою України обґрунтовано, в межах компетенції, у спосіб, передбачений законодавством, що регулює спірні правовідносини.

Таким чином, суд першої інстанції дійшов висновку про необхідність відмови у задоволенні позовних вимог позивача.

Колегія суддів погоджується з даним висновком суду першої інстанції з огляду на наступне.

Правовідносини з приводу визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, унормовані Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", відповідно до ст.1 під біженцем розуміється особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань (п.1 ч.1 ст.1); під особою, яка потребує додаткового захисту, розуміється особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання (п.13 ч.1 ст.1); під особою, яка потребує тимчасового захисту, розуміються іноземці та особи без громадянства, які постійно проживають на території країни, що має спільний кордон з Україною, які масово вимушені шукати захисту в Україні внаслідок зовнішньої агресії, іноземної окупації, громадянської війни, зіткнень на етнічній основі, природних чи техногенних катастроф або інших подій, що порушують громадський порядок у певній частині або на всій території країни походження (п.14 ч.1 ст.1).

Відповідно до ч.5 ст.5 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до відповідного органу міграційної служби із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.

Частиною 6 ст.5 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" передбачено, що орган міграційної служби може прийняти рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в разі, якщо заявник видає себе за іншу особу або якщо заявнику раніше було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за відсутності умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

За правилами ст.12 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" таке рішення територіального органу може бути оскаржено в адміністративному порядку до Державної міграційної служби України.

Частиною 5 ст.12 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" визначено, що рішення за скаргою приймає спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції протягом місяця з дня отримання особової справи. Строк прийняття рішення може бути продовжено керівником спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань міграції, але не більш як на три місяці.

Абзацом 4 ч. 1 ст. 6 вказаного Закону передбачено, що не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.

Корлегія суддів зазначає, що з положень наведених вище норм закону вбачається, що відповідач, Державна міграційна служба України, при винесенні рішення № 27-13 від 08.08.2013 року діяв у межах законодавчо наданих повноважень.

Відповідно до ст.86 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні (ч.1 ст.86); ніякі докази не мають для суду наперед встановленої сили (ч.2 ст.86); суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності (ч.3 ст.86).

Керуючись приписами згаданої норми, оцінивши докази наявні в матеріалах справи, колегія суддів доходить висновку, що матеріали наданої відповідачем на вимогу суду особової справи заявника не містять визначених Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" обставин для набуття статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту.

Виходячи із змісту Конвенції про статус біженців 1951 року поняття "біженець" включає підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця. До таких підстав відносяться:

1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання;

2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань;

3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме:

а) расової належності;

б) релігії;

в) національності (громадянства);

г) належності до певної соціальної групи;

д) політичних поглядів.

4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

У відповідності до підпунктів 45, 66 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй у справах біженців особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатись біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Відповідно до Позиції УВКБ ООН "Про обов'язки та стандарти доказів у біженців" 1998 року факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.

Обов'язок доказування покладається на заявника, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, і щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте належне рішення. Це означає, що заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.

Як вбачається з матеріалів особової справи позивачки № 2013HК-о-55, згідно якої встановлено, що підставами для надання йому статусу біженця чи особи, яка потребує додаткового захисту, позивачка зазначає, що відноситься до євангельських християн баптистів.

На підтвердження обґрунтованості побоювання при зверненні до державної міграційної служби позивачкою було надано судові повістки від 11.10.2011 року та 14.02.2012 року.

Як вбачається з матеріалів справи, адміністративні санкції до чоловіка заявниці та інших працівників церкви "Євангельських Християн-Баптистів" були застосовані у зв'язку з тим, що вони займалися викладанням релігійних вірувань без спеціального дозволу центрального органу управління релігійною організацією, використовували заборонену релігійну літературу, проводили релігійні зібрання в заборонених місцях без погодження спеціальних органів.

На підставі викладеного колегія суддів зазначає, що Територіальним органом ДМС України було належним чином проаналізовано всі подані заявницею відомості про її особу та причини звернення за захистом та інформацію по країні походження.

Погоджуючись з висновками, зробленими судом першої інстанції, колегія суддів вважає пояснення позивача, які містяться в матеріалах справи, такими, що не містять ознаки реального побоювання бути переслідуваним у своїй країні.

Також колегія суддів зазначає, що позивачем не було надано до органу міграційної служби достовірних доказів та аргументованих пояснень про факти переслідування на батьківщині та доводів щодо відмови країни його громадянської належності захищати його права від дискримінації, переслідувань, також не надано доказів в обґрунтування наявних побоювань переслідувань або дискримінації доказів того, що вона потребує захисту.

Колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що навпаки матеріалами особової справи підтверджено, що позивачка покинула країну свого походження легально, без будь-яких перешкод з боку як державних органів, так і недержавних угрупувань за особистим паспортом.

З огляду на встановлені фактичні обставини, погоджуюсь із висновками, зробленими судом першої інстанції, та приписами чинного законодавства, що регулюють спірні правовідносини, колегія суддів дійшла висновку, що рішення Державної міграційної служби України, яким ОСОБА_1 відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, прийнято з урахуванням та дослідженням всіх обставин справи і є правомірним. Наведені позивачем підстави для надання їй статусу біженця не впливають на кваліфікацію останніх в якості критеріїв визначення статусу біженця у розумінні вимог Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".

Таким чином, на підставі встановлених фактів, колегія суддів приходить до висновку про те, що спірне рішення № 27-13 від 08.08.2013 року прийнято Державною міграційною службою України в межах компетенції та у спосіб, що передбачений законодавством, що регулює спірні правовідносини, та обґрунтовано, у зв'язку із чим в задоволенні позовних вимог слід відмовити.

Відповідно до ст. 159 Кодексу адміністративного судочинства України судове рішення повинно бути законним та обґрунтованим.

Колегія суддів вважає, що постанова Харківського окружного адміністративного суду від 09.10.13 року відповідає вимогам ст. 159 КАС України, а тому відсутні підстави для її скасування та задоволення апеляційних вимог апелянта - позивача у справі.

Відповідно до ст. 200 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а постанову або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

На підставі викладеного колегія суддів, погоджуючись з висновками суду першої інстанції, вважає, що суд дійшов вичерпних юридичних висновків щодо встановлення обставин справи і правильно застосував до спірних правовідносин сторін норми матеріального та процесуального права.

Інші доводи апеляційної скарги з наведених вище підстав висновків суду не спростовують.

Керуючись ст. 160, 167, 195, 196, 197, 198, 200, п. 1 ч. 1 205, 206, 209, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів, -

У Х В А Л И Л А:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Харківського окружного адміністративного суду від 09.10.2013р. по справі № 820/8129/13-а залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копії особам, які беруть участь у справі, та може бути оскаржена шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Вищого адміністративного суду України протягом двадцяти днів після набрання законної сили.

Головуючий суддя Зеленський В.В.Судді Пянова Я.В. Чалий І.С.