Ухвала суду № 36831646, 23.01.2014, Львівський апеляційний адміністративний суд

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

23 січня 2014 року Справа № 1545/13 Львівський апеляційний адміністративний суд у складі:

головуючого судді Затолочного В.С.,

суддів Каралюса В.М., Матковської З.М.,

з участю секретаря судового засідання Коцур В.К.,

представника позивача Мушинського В.Т.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові апеляційну скаргу Державної податкової інспекції в Косівському районі Головного управління Міндоходів в Івано-Франківській області на постанову Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 29.11.2012 року у справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Косівське ремонтно-будівельне управління-5» до Державної податкової інспекції в Косівському районі Головного управління Міндоходів в Івано-Франківській області про скасування податкових повідомлень-рішень, -

В С Т А Н О В И В:

В листопаді 2012 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Косівське ремонтно-будівельне управління-5» (далі - Позивач, ТОВ «Косівське РБУ-5») звернулося до суду з позовом до Державної податкової інспекції в Косівському районі Івано-Франківської області (далі - Відповідач, ДПІ в Косівському районі) про скасування податкових повідомлень-рішень № 0000802301 та № 0000792301 від 29.10.2012 року.

Позивач мотивує позов тим, що позивачем з ПП «Львівресурс» було укладено договір купівлі-продажу № 27/05 від 27.05.2010 року та субпідрядний контракт на виконання ремонтно-будівельних робіт від 05 травня 2010 року. На підставі вказаних договорів було виписано акти здачі-приймання виконаних робіт, видаткові та податкові накладні, які оформлені у відповідності до вимоги чинного законодавства України. Господарські операції за даними договорами були реальними та виконаними в повному обсязі, що підтверджується належним чином оформленими первинними документами та наявністю самого факту виконаних робіт, а саме складських приміщень в с. Нижній Вербіж. Посилання ДПІ в Косівському районі на порушення вимог податкового законодавства ПП «Львівресурс» не можуть братися до уваги, оскільки позивач не може відповідати за порушення податкового законодавства своїм контрагентом.

Постановою Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 29.11.2012 року позов задоволено.

Постанова суду першої інстанції мотивована тим, що Відповідачем не доведено правомірності оскаржуваних податкових повідомлень-рішень.

Постанову суду першої інстанції оскаржила ДПІ в Косівському районі, подавши на неї апеляційну скаргу.

Відповідач зазначає, що не погоджується з висновком суду першої інстанції та вважає, що постанова підлягає скасуванню.

Звертає увагу на те, що за результатами позапланової невиїзної перевірки ТОВ «Косівського РБУ-5» з питань взаємовідносин з приватним підприємством «Львівресурс» встановлено порушення п. 1.3, п. 1.7, п. 1.8 ст. 1, п.п. 7.4.1, п.п. 7.4.4 п. 7.4, п.п. 7.7.1, п.п. 7.7.5 п. 7.7 статті 7 Закону України «Про податок на додану вартість» та статей 203, 215, 216 Цивільного Кодексу України. Вказані висновки зроблені Косівською ДПІ на підставі акту планової документальної перевірки ПП «Львівресурс» з питань дотримання вимог податкового законодавства від 13.10.2011 року № 43756/7/15-3, де зазначено, що оскільки за період з 19.02.2010 року по 30.09.2010 року ПП «Львівресурс» здійснює операції з придбання товарів, робіт, послуг в контрагентів, по яких доведено нікчемність правочинів, а саме в ТОВ «Альфагруп-М», ТОВ «Миротекс», ТОВ «Георгія-Трейд», ТОВ «Кернес-Агро», ТОВ «Вектора-Дон», що складають 97% від загального обсягу придбання товарів, робіт, послуг то відповідно і господарські операції з їх продажу прокупцям в зазначеному періоді, фактично не відбувались, а отже є нікчемними. Таким чином, інформація, зібрана за наслідками проведених перевірок контрагентів позивача, використана Косівською ДПІ як доказ спрямованості умислу позивача на безпідставне формування податкового кредиту, шляхом укладення фіктивних угод.

Вислухавши суддю-доповідача, представника Позивача, який просить в задоволенні апеляційної скарги відмовити, дослідивши обставини справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку про те, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення з наступних підстав.

Судом першої інстанції встановлено, що 19.10.2012 року Державною податковою інспекцією в Косівському районі було проведено позапланову документальну невиїзну перевірку ТОВ «Косівське РБУ-5» з питань взаємовідносини з платником податків приватним підприємством «Львівресурс». За наслідками перевірки складено акт № 971/22-0/33527311 від 19.10.2012 року, яким встановлено порушення п. 1.3, п. 1.7, п. 1.8 ст. 1, п.п.7.4.1, п.п.7.4.4 п.7.4, п.п.7.7.1, п.п.7.7.5 п.7.7 статті 7 Закону України «Про податок на додану вартість» та статей 203, 215, 216 ЦК України.

Вказані висновки Косівської ДПІ, зроблені на підставі результатів акту ДПІ Сихівського району м. Львова планової документальної перевірки ПП «Львівресурс» з питань дотримання вимог податкового законодавства від 13.10.2011 року № 43756/7/15-3, де зазначено, що оскільки за період з 19.02.2010 року по 30.09.2010 року ПП «Львівресурс» здійснює операції з придбання товарів, робіт, послуг в контрагентів, по яких доведено нікчемність правочинів, а саме в ТОВ «Альфагруп-М», ТОВ «Миротекс», ТОВ «Георгія-трейд», ТОВ «Кернес-Агро», ТОВ «Вектора-Дон», що складають 97% від загального обсягу придбання товарів, робіт, послуг то відповідно і господарські операції з їх продажу покупцям в зазначеному періоді, фактично не відбувались, а отже є нікчемними.

На підставі акту перевірки № 971/22-0/33527311 від 19.10.2012 року винесено податкові повідомлення-рішення форми «Р»№ 0000792301 та № 0000802301 від 29 жовтня 2012 року.

В основу обґрунтування для винесення податкових повідомлень-рішень в акті перевірки відповідачем зроблено висновок про визнання нікчемними договорів, укладених між Товариством з обмеженою відповідальністю «Косівське РБУ-5» і Приватним підприємством «Львівресурс».

Як вбачається з матеріалів справи між ТОВ «Косівське РБУ-5» та ПП «Львівресурс» було укладено договір купівлі продажу № 27/05 від 27.05.2010 року та субпідрядний контракт на виконання ремонтно-будівельних робіт від 05 травня 2010 року.

За умовами вказаного договору купівлі-продажу товарів ПП «Львівресурс» зобов'язується передати у власність, ТОВ «Косівське РБУ-5» зобов'язується прийняти та оплатити будівельні матеріали на суму 500000 грн.

За умовами субпідрядного контракту субпідрядник ПП «Львівресурс» виконує для підрядника ТОВ «Косівське РБУ-5» роботи по будівництву складських приміщень в с. Нижній Вербіж.

Підтвердженням виконання субпідрядного контракту ремонтно-будівельних робіт від 05 травня 2010 року слугують акти здачі-приймання робіт, зокрема № ОУ-0000001 від 27.05.2010 року, № ОУ-29/06-2 від 29.06.2010 року, № ОУ-30081 від 30 серпня 2010 року.

ПП «Львівресурс» було виписано позивачу податкові накладні №13 від 27.05.2010 року, № 29/06-2 від 29.06.2010 року, № 30081 від 30 серпня 2010 року.

Наявність складських приміщень в с. Нижній Вербіж сторонами не заперечується.

На виконання умов договору купівлі продажу товарів № 27/05 від 27 травня 2012 року було виписано видаткові накладні № РН-28071 від 28 липня 2010 року, № РН-02081 від 02 серпня 2010 року, видаткова накладна № РН-04081 від 04 серпня 2010 року, № РН-06081 від 06 серпня 2010 року, № РН-10081 від 10 серпня 2010 року, № РН-12081 від 12 серпня 2010 року, № РН-13082 від 13 серпня 2010 року, № РН-18081 від 18 серпня 2010 року, № РН-19081 від 19 серпня 2010 року, № РН-23081 від 23 серпня 2010 року, № Рн-24081 від 24 серпня 2010 року, № РН-25081 від 25 серпня 2010 року, № РН-26081 від 26 серпня 2010 року, № РН-01091 від 1 вересня 2010 року, № РН-10091 від 10 вересня 2010 року, № РН-13091 від 13 вересня 2010 року, № РН-14091 від 14 вересня 2010 року, № РН-16091 від 16 вересня 2010 року, № РН-21091 від 21 вересня 2010 року, № РН-20091 від 20 вересня 2010 року, № РН-22091 від 22 вересня 2010 року, № РН-24091 від 24 вересня 2010 року, № РН-27091 від 27 вересня 2010 року.

ПП «Львівресурс» було виписано позивачу наступні податкові накладні: № 28072 від 28.07.2010 року, № 28071 від 28.07.2010 року, № 02081 від 02.08.2010 року, № 04081 від 04.08.2010 року, № 06081 від 06.08.2010 року, № 10081 від 10.08.2010 року, № 12081 від 12.08.2010 року, № 13082 від 13.08.2010 року, № 18081 від 18.08.2010 року, № 19081 від 19.08.2010 року, № 23081 від 23.08.2010 року, № 24081 від 24.08.2010 року, № 25081 від 25.08.2010 року, № 26081 від 26.08.2010 року, № 1091 від 01.09.2010 року, № 10091 від 10.09.2010 року, № 13091 від 13.09.2010 року, № 14091 від 14.09.2010 року, № 16091 від 16.09.2010 року, № 21091 від 21.09.2010 року, № 20091 від 20.09.2010 року, № 22091 від 22.09.2010 року, № 24091 від 24.09.2010 року, № 27091 від 27.09.2010 року.

Вірно встановивши обставини справи, суд першої інстанції правильно застосував до правовідносин між сторонами відповідні їм норми матеріального права.

Відповідно до Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» від 16.07.1999 року № 996-XIV (далі - Закон № 996-XIV) підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій.

Згідно із статтею 9 Закону № 996-XIV первинні документи мають мати такі обов'язкові реквізити: назву документа (форми); дату і місце складання; назву підприємства, від імені якого складено документ; зміст і обсяг господарської операції, одиницю виміру господарської операції; посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції правильність її оформлення; особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції.

Частинами 2, 3 статті 9 Закону № 996-XIV передбачено, що підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факт здійснення господарської операції. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо - безпосередньо після її закінчення.

Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи. Первинні та зведені облікові документи можуть бути складені на паперових або машинних носіях і повинні мати обов'язкові реквізити: назву документу; дату і місце складання; назву підприємства, від імені якого складається документ; зміст та обсяг господарської операції; одиницю виміру господарської операції; посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення; особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції.

Відповідно до пункту 2.1 Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 24.05.1995 року № 88 та зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 05.06.1995 року за № 168/704 (далі - Положення), первинні документи - це письмові свідоцтва, що фіксують та підтверджують господарські операції, включаючи розпорядження та дозволи адміністрації (власника) на їх проведення.

Господарські операції - це факти підприємницької та іншої діяльності, що впливають на стан майна, капіталу, зобов'язань і фінансових результатів.

Згідно пункту 2.2 Положення первинні документи повинні бути складені у момент проведення кожної господарської операції або, якщо це неможливо, безпосередньо після її завершення.

Пунктом 2.4 Положення передбачено, що первинні документи (на паперових і машинозчитуваних носіях інформації) для надання їм юридичної сили і доказовості повинні мати такі обов'язкові реквізити: назва підприємства, установи, від імені яких складений документ, назва документа (форми), код форми, дата і місце складання, зміст господарської операції та її вимірники (у натуральному і вартісному виразі), посади, прізвища і підписи осіб, відповідальних за дозвіл та здійснення господарської операції і складання первинного документа.

Таким чином, будь-які документи (у тому числі договори, накладні, рахунки тощо) мають силу первинних документів лише в разі фактичного здійснення господарської операції.

Відповідно до пп.7.4.1 п.7.4 ст.7 Закону України «Про податок на додану вартість» № 168/97-ВР від 03.04.1997 року, з наступними змінами та доповненнями (далі - Закон № 168/97-ВР) податковий кредит звітного періоду складається із сум податків, сплачених (нарахованих) платником податку у звітному періоді у зв'язку з придбанням товарів (робіт, послуг), вартість яких відноситься до складу валових витрат виробництва (обігу) та основних фондів чи нематеріальних активів, що підлягають амортизації.

Згідно з пп.7.4.5 п.7.4 ст.7 Закону № 168/97-ВР не дозволяється включати до податкового кредиту будь-які витрати зі сплати податку, не підтверджені податковими накладними чи митними деклараціями, а при імпорті робіт (послуг) - актом прийняття робіт (послуг) чи банківським документом, який засвідчує перерахування коштів в оплату вартості таких робіт (послуг).

Датою виникнення права платника податку на податковий кредит регулюють лише положення пп.7.5.1 п.7.5 ст.7 Закону № 168/97-ВР, яким визначено, що датою виникнення платника податку на податковий кредит вважається дата здійснення першої події: або дата списання коштів з банківського рахунку платника податку в оплату товарів (робіт, послуг), дата виписки відповідного рахунку (товарного чека) - в разі розрахунків з використанням кредитних дебетових карток або комерційних чеків; або дата отримання податкової декларації, що засвідчує факт придбання платником податку товарів (робіт, послуг).

У відповідності до вимог п.п.7.2.6 п.7.2 ст.7 Закону № 168/97-ВР податкова накладна видається платником податку, який поставляє товари (послуги), на вимогу їх отримувача, та є підставою для нарахування податкового кредиту.

Дотримання Позивачем вищенаведених норм підтверджується наявними в матеріалах справи документами (договори, копії видаткових накладних, податкових накладних, акти прийому-передачі та інші).

Щодо доводів Відповідача про порушення податкового законодавства контрагентами Позивача, суд зазначає наступне.

Відповідно до ст ст. 46-49 ПК України, ведення податкового обліку покладено на кожного окремого платника податку. При цьому такий платник несе самостійну відповідальність за порушення правил ведення податкового обліку. Зазначена відповідальність стосується кожного окремого платника податку і не може автоматично поширюватися на третіх осіб, у тому числі на його контрагентів.

Якщо контрагент позивача у подальшому не дотримувався у своїй діяльності законодавчих норм, це тягне негативні наслідки саме щодо цієї особи. Зазначені обставини не є підставою для нарахування позивачу додаткових платежів у разі якщо останній виконав усі передбачені законом умови щодо віднесення сплачених сум до податкового кредиту і має всі необхідні для цього документальні підтвердження.

Позивач, як платник податків, не може нести відповідальності за дії контрагентів за відсутності вини, інакше порушуються основні конституційні засади: дотримання принципу справедливості як невід'ємного елемента верховенства права (статті 8 Конституції України), індивідуальний характер відповідальності - відповідати має саме той, хто припустився порушення (стаття 61 Конституції України), забезпечення доведеності вини (стаття 129 Конституції України).

Як зазначено в пункту 2 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 01.11.1996 року № 9 «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя», оскільки Конституція України, як зазначено в її статті 8, має найвищу юридичну силу, а її норми є нормами прямої дії, суди при розгляді конкретних справ мають оцінювати замість будь-якого закону чи іншого нормативно-правового акта з точки зору його відповідності Конституції і в усіх необхідних випадках застосовувати Конституцію як акт прямої дії. Судові рішення мають ґрунтуватись на Конституції, а також на чинному законодавстві, яке не суперечить їй.

Практика Європейського Суду з прав людини також підтверджує такий підхід до вирішення податкових спорів. Зокрема, у рішенні від 22.01.2009 року по справі «БУЛВЕС» АД проти Болгарії» (заява № 3991/03) ЄСПЛ зазначив, що платник податку не повинен нести наслідків невиконання постачальником його зобов'язань зі сплати податку і в результаті сплачувати ПДВ другий раз, а також сплачувати пеню. На думку Суду, такі вимоги стали надмірним тягарем для платника податку, що порушило справедливий баланс, який повинен підтримуватися між вимогами суспільного інтересу та вимогами захисту права власності.

Така ситуація вже знайшла своє відображення і в практиці Верховного Суду України щодо перегляду судових рішень.

Так, Верховний Суд України у своєму рішенні від 29.10.2010 року у справі № 21-14-а10 підтвердив, що несплата продавцем чи його контрагентом податку на додану вартість до бюджету, у разі фактичного здійснення господарської операції, не впливає на формування податкового кредиту покупцем та не є підставою для позбавлення останнього права на відшкодування цього податку, якщо він виконав усі передбачені законом умови отримання такого відшкодування і має всі документальні підтвердження розміру заявленого податкового кредиту.

Згідно рішення від 31.01.2011 року у справі № 21.47а10 Верховним Судом України якщо контрагент не виконав свого зобов'язання щодо сплати податку до бюджету, то це тягне відповідальності за негативні наслідки саме для цієї особи. Зазначені обставини не є підставою для позбавлення платника податку права на відшкодування ПДВ у випадку, коли останній виконав усі передбачені законом умови стосовно отримання такого відшкодування та має необхідні документальні підтвердження розміру свого податкового кредиту.

Наведена практика на рівні Верховного Суду України важлива з огляду на статтю 244-2 КАС, відповідно до якої рішення Верховного Суду України, прийняте за результатами розгляду заяви при перегляд судового рішення з мотивів неоднакового застосування судом судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах, є обов'язковим для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить зазначені норми права, та для всіх судів України. Суди зобов'язані привести свою судову практику у відповідність з рішенням Верховного Суду України.

Таким чином, діючим законодавством України не встановлено обов'язку для позивача здійснювати контроль за веденням господарської діяльності та зобов'язань сплати податку до бюджету контрагентами.

Закон не ставить у залежність право позивача на формування податкового кредиту від податкового обліку (стану) інших осіб і фактичної сплати контрагентом податку до бюджету.

Питання податкового кредиту поширюється тільки на окремо взятого платника податків і не ставить цей факт у залежність від розрахунку з бюджетом третіх осіб.

Щодо доводів Відповідача про нікчемність та фіктивність операцій позивача з контрагентами, суд апеляційної інстанції зазначає наступне.

Згідно статті 204 Цивільного кодексу України, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Згідно частини 2 статті 215 Цивільного кодексу України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Одним з таких правочинів відповідно до статті 228 Цивільного кодексу України є правочин, який порушує публічний порядок. Зокрема, згідно частини 1 вказаної статті правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним.

Пленум Верховного суду України в пункті 18 постанови «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» від 6 листопада 2009 року № 9 зазначає, що такими є правочини, що посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави, зокрема: правочини, спрямовані на використання всупереч закону комунальної, державної або приватної власності; правочини, спрямовані на незаконне відчуження або незаконне володіння, користування, розпорядження об'єктами права власності українського народу - землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами (стаття 14 Конституції України); правочини щодо відчуження викраденого майна; правочини, що порушують правовий режим вилучених з обігу або обмежених в обігу об'єктів цивільного права тощо.

Усі інші правочини, спрямовані на порушення інших об'єктів права, передбачені іншими нормами публічного права, не є такими, що порушують публічний порядок.

Суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що договори між Позивачем та його контрагентами за своїм змістом не спрямовані на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним, відповідно не є нікчемними.

Згідно частини 3 статті 215 Цивільного кодексу України - якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

До таких підстав, зокрема, належить фіктивність правочину. Згідно статті 234 Цивільного кодексу України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

Вимоги про визнання оспорюваного правочину недійсним і застосування наслідків його недійсності, про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину розглядаються у позовному провадженні в порядку цивільного судочинства відповідно до вимог статті 15 ЦПК.

На момент розгляду справи немає даних про визнання правочинів позивача недійсними і відповідач не висуває вимог про таке визнання, тому відповідно до закріпленої статтею 204 Цивільного кодексу України презумпції правомірності правочину, зазначені вище договори позивача суд апеляційної інстанції вважає правомірними.

Проте суд апеляційної інстанції вважає, що сутність правового регулювання податкових відносин полягає в оподаткуванні господарської операції, виходячи не з її правової форми, а з економічного змісту такої операції.

Згідно статті 185 ПК України об'єктом оподаткування податку на додану вартість є операції платників податку з постачання товарів, послуг, а також ввезення та вивезення товарів за межі митної території України. Визначення терміна постачання товарів наведене в пункті 14.1.191 ПК України. Сутність операцій, що підпадають під визначення постачання товарів, полягає у відчуженні товарів будь-яким способом як за добровільним рішенням платника, так і при примусовому відчуженні за рішенням суду, як оплатно, так і безоплатно.

На думку суду, при вирішенні спору про віднесення або не віднесення господарської операції до об'єктів оподаткування ПДВ, необхідно виходити з економічного змісту операції, а не з її правової форми (виду договору, що оформлює відповідну операцію). Тому, для перекваліфікації операції як такої, що не відбулася в цілях оподаткування визнання відповідного правочину недійсним не вимагається. Суд встановлює наявність чи відсутність такої операції, а відповідно і обґрунтованість визначення об'єкта оподаткування, на підставі поданих сторонами доказів з урахуванням презумпції правомірності рішень платника податку.

Відповідно до частини 2 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на Відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Окрім вказаних у акті перевірки порушень податкового законодавства, вчинених контрагентами Позивача та іншими особами, ДПІ у Косівському районі не наведено достатніх доказів та не доведено безпідставності формування податкового кредиту Позивачем.

Доводи апеляційної скарги не відповідають законодавству України та не можуть бути підставою для її задоволення.

З огляду на викладене, постанова суду першої інстанції відповідає обставинам справи, наявним в ній доказам, прийнята з додержанням норм матеріального та процесуального права і підстав для її скасування колегія суддів не знаходить.

Керуючись ст.ст. 160 ч. 3, 195, 196, 198, 200, 205, 206, 254 КАС України, апеляційний суд -

У Х В А Л И В:

Апеляційну скаргу Державної податкової інспекції в Косівському районі

Головного управління Міндоходів в Івано-Франківській області залишити без задоволення.

Постанову Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 29.11.2012 року у справі № 2а-3427/12/0970 залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення та може бути оскаржена до Вищого адміністративного суду України протягом двадцяти днів шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.

Головуючий суддя В.С. Затолочний

Судді В.М. Каралюс

З.М. Матковська

Повний текст виготовлено 24.01.2014 року