Рішення № 36817376, 23.01.2014, Господарський суд Вінницької області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВІННИЦЬКОЇ ОБЛАСТІ

_______________

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

23 січня 2014 р. Справа № 902/1611/13

Господарський суд Вінницької області у складі судді Банаська О.О., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу

за позовом: Приватного виробничо-комерційного підприємства "Ятрань", м.Житомир

до: Приватного підприємства "Гурівецьке", с.Гурівці, Козятинський район, Вінницька область

про стягнення боргу за поставлений товар в розмірі 44 169,81 грн. згідно договору №19/03 купівлі-продажу

За участю секретаря судового засідання Миколюк М.Г.

За участю представників

позивача: Джугостран В.І., довіреність №1 від 11.12.2013 року, паспорт серії КК № 494351, виданий Котовським МРВ УМВС України в Одеській області 12.06.2000 року.

відповідача: не з'явився.

ВСТАНОВИВ :

До господарського суду Вінницької області надійшла позовна заява Приватного виробничо-комерційного підприємства "Ятрань" до Приватного підприємства "Гурівецьке" про стягнення 44 169,81 грн., з яких 9 905,00 грн. боргу, 34 264,81 грн. 30 % річних в зв'язку з простроченням оплати за поставлений на підставі договору № 19/03 від 19.03.2010 року товар.

Ухвалою суду від 02.12.2013 року порушено провадження у справі № 902/1611/13 та призначено до розгляду на 12.12.2013 року.

Ухвалами суду від 12.12.2013 року та від 23.12.2013 року розгляд справи відкладався до 23.12.2013 року та до 23.01.2014 року відповідно, в зв'язку з неявкою відповідача та неподанням витребуваних доказів.

Відповідач в судове засідання в черговий раз не з'явився, документів витребуваних ухвалами суду від 02.12.2013 року, від 12.12.2013 року та від 23.12.2013 року суду не надав, причин неявки та неподання витребуваних документів не надав, хоча про час та місце судового засідання останній повідомлявся належним чином - ухвалою від 23.12.2013 року, яка надсилалась рекомендованою кореспонденцією.

При цьому суд констатує, що доказом належного повідомлення відповідача про дату, час та місце проведення судового засідання 23.01.2014 року (призначеного ухвалою суду від 23.12.2014 року) є поштове повідомлення за № 2212360037350, яке вручено під розпис уповноваженому представнику відповідача за адресою вул.Жовтнева, 86, с.Гурівці, Козятинський район, Вінницька область - 27.12.2013 року.

Крім того, в матеріалах справи є поштове повідомлення за № 2212360033206, яке є доказом вручення відповідачу копії ухвали від 12.12.2013 року про призначення до розгляду справи за його участю на 23.12.2013 року, яка також вручена під розпис уповноваженому представнику відповідача за адресою вул.Жовтнева, 86, с.Гурівці, Козятинський район, Вінницька область - 17.12.2013 року.

Згідно з інформації отриманої з офіційної веб-сторінки Державного підприємства "Інформаційно-ресурсний центр" в мережі Інтернет місцезнаходженням відповідача значиться вул.Жовтнева, 86, с.Гурівці, Козятинський район, Вінницька область, яка є ідентичною тій по якій було направлено останньому ухвали у даній справі.

При цьому суд констатує, що відповідачем не подано клопотання, заяви, телеграми, в тому рахунку і щодо перенесення розгляду справи, її відкладення чи неможливості забезпечити участь в судовому засіданні свого представника.

Враховуючи викладене суд вважає, що вжив всі залежні від нього заходи для повідомлення відповідача належним чином про час і місце розгляду судової справи і забезпечення явки останнього в судове засідання для реалізації ним права на судовий захист своїх прав та інтересів.

При цьому суд враховує, що статтею 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, ратифікованою Верховною Радою України (Закон України від 17.07.1997 року № 475/97 - ВР), кожній особі гарантовано право на справедливий і відкритий розгляд при визначенні її громадських прав і обов'язків впродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, створеним відповідно до закону.

Враховуючи те, що норми ст.ст.38, 65 Господарського процесуального кодексу України, щодо обов`язку господарського суду витребувати у сторін документи і матеріали, необхідні для вирішення спору, кореспондуються з диспозитивним правом сторін подавати докази, п.4 ч.3 ст.129 Конституції України визначає одним з принципів судочинства свободу в наданні сторонами суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, суд вважає, що господарським судом в межах наданих ним повноважень створені належні умови для надання сторонами доказів та здійснені всі необхідні дії щодо витребування додаткових доказів.

Проте, відповідач своїм правом на участь у засіданні суду та наданні письмових або усних пояснень не скористався, а тому, беручи до уваги приписи ч.1 ст.69 ГПК України щодо строків вирішення спору та той факт, що неявка в засідання суду відповідача або його представника, належним чином та відповідно до законодавства повідомленого про дату, час та місце судового засідання, не перешкоджає розгляду справи суд дійшов висновку про розгляд справи за наявними у ній матеріалами, відповідно до приписів ст.75 Господарського процесуального кодексу України.

За відсутності відповідного клопотання справа розглядається без фіксації судового процесу технічними засобами.

Представник позивача в засіданні суду свої позовні вимоги підтримав повністю, подав суду клопотання про долучення до матеріалів справи додаткових документів (доказів здійснення відповідачем оплати за отриманий товар по позову) та підтвердив, що станом на день розгляду справи в суді борг відповідачем за договором № 19/03 від 19.03.2010 року не погашений і складає 44 169,81 грн., з яких 9 905 грн. - основного боргу та 34 264,81 грн. - 30 % річних.

Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення представника позивача, з'ясувавши фактичні обставини на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті судом встановлено наступне.

19.03.2010 року між Приватним виробничо-комерційним підприємством "Ятрань" (Продавець) та Приватним підприємством "Гурівецьке" (Покупець) укладено договір №19/03 від 19.03.2010 року за умовами якого Продавець зобов'язується передати у власність Покупця, а Покупець зобов'язується прийняти та оплатити в строк, встановлений Договором, мінеральні добрива - аміачну селітру у тарі біг-бег по 1 тн. в кількості 119 тон вартість 2 800,00 грн. з ПДВ за одну тону та карбамід у тарі біг-бег по 0,8 тн. в кількості 17 тон вартістю 3 250,00 грн. за одну тону, на загальну суму 388 450 грн. (п.п.1.1- 2.2 Договору) (а.с.8, т.1).

Відвантаження товару здійснюється автотранспортом Продавця на умовах СРТ-франко-склад Покупця с.Гурівці, Козятинський район, Вінницька область. Датою поставки товару є дата отримання товару Покупцем ( розділ 4 Договору).

Згідно п. 4.1 Договору оплата за відвантажений товар здійснюється у гривнях на розрахунковий рахунок Продавця у строк до 31.07.2010 року.

Датою оплати є дата зарахування коштів банком Продавця на поточний рахунок останнього (п.4.2 Договору).

Розділом 6 Договору передбачили відповідальність сторін за договором.

Так, вони передбачили, що у випадку затримки платежу передбаченого п. 4.1 за відвантаження товару Покупець сплачує Продавцю пеню у розмірі подвійної облікової ставки НБУ від несплачених суми за кожен день прострочення платежу (п.6.1 Договору).

У випадку не оплати у встановлений строк за відвантажений товар більше 20 днів Покупець сплачує крім пені Продавцю штраф у розмірі 20 % від загальної вартості неоплаченого в строк п.4.1. товару (п.6.2 Договору).

З дня, коли товар повинен бути оплачений Покупцем, Продавець має право вимагати від Покупця, а Покупець повинен сплатити відсотки за користування чужими коштами у розмірі 30 % річних від загальної вартості неоплаченого в строк п.4.1 Товару, до дня повної оплати Товару понад штрафних санкцій та збитків (п.6.4 Договору).

01.10.2010 року сторонами укладено угоду № 1 про зміну і доповнення договору № 19/03 від 19.03.2010 року якою сторони доповнили перелік мінеральних добрив, який мав бути переданий Покупцю (калій хлорний кількістю 16 тн, вартістю 3 350,00 грн. за 1 тн.), а також встановили новий строк оплати товару - до 01.12.2010 року (а.с.9, т.1).

Судом встановлено, що згідно видаткової накладної № 19 від 28.05.2010 року по довіреності серії ЯПВ № 574850 від 28.05.2010 року Продавець передав, а Покупець отримав аміачну селітру у біг-бегах по 1 тн. в кількості 119 тон вартістю 2 333,33 грн. за одну тону та карбамід у біг-бегах по 0,8 тон в кількості 16,34 тони вартістю 2 708,33 грн. за одну тону, всього на загальну суму 386 305,00 грн., а згідно видаткової накладної № 54 від 13.10.2010 року по довіреності № 176 від 13.10.2010 року - калій хлорний у біг-бегах в кількості 16 тон вартістю 2 791,67 грн. за одну тону, на загальну суму 53 600 грн. (а.с.10-13, т.1).

Свідченням того, що товар передавався відповідачу саме на підставі договору № 19/03 від 19.03.2010 року є посилання на вказаний договір безпосередньо в видаткових накладних.

Таким чином, за період з 28.05.2010 року по 13.10.2010 року відповідач на умовах договору № 19/03 від 19.03.2010 року, угоди № 1 від 01.10.2010року до договору № 19/03 від 19.03.2010 року отримав від позивача товар на загальну суму 439 905,00 грн.

Разом з тим, із матеріалів справи слідує, що за отриманий товар відповідач провів розрахунок на загальну суму 430 000,000,0 грн., що підтверджується виписками Житомирського відділення № 280 ПАТ "Укрсоцбанк", відділення "Житомирська регіональна дирекція" ВАТ "ВТБ Банк" за період з 12.08.2010 року по 21.12.2011 року (а.с.36-42, т.1).

Таким чином, розмір боргу відповідача становить 9 905,00 грн. (439 905 - 430 000,00).

Факт отримання товару Покупцем та проведення ним розрахунків на вказані вище суми, а також наявність боргу в сумі 9 905,00 грн. підтверджується обопільно підписаним актом № 1 звіряння розрахунків між сторонами станом на 01.11.2013 року (а.с.14, т.1).

Несплата боргу в обумовлений договором строк (до 01.12.2010 року - п. 4.1 угоди № 1 від 01.10.2010 року до договору № 19/03 від 19.03.2010 року) спонукала звернутись позивача з даним позовом до господарського суду.

З врахуванням встановлених обставин суд дійшов наступних висновків.

Стаття 11 Цивільного кодексу України вказує, що цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки, й серед підстав виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, передбачає договори та інші правочини.

Як зазначено в ст.174 Господарського кодексу України, господарські зобов'язання можуть виникати, зокрема, із господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.

Відповідно до ст.509 Цивільного кодексу України зобов'язанням є правовідносини, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Таке ж положення містить і ст.173 Господарського кодексу України, в якій зазначено, що господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

З моменту укладення сторонами договору № 19/03 від 19.03.2010 року між ними виникли зобов'язання, які регулюються параграфом 3 глави 54 Цивільного кодексу України "Поставка".

Згідно ч.ч.1, 2 ст.712 ЦК України за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму. До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.

В силу ст.655 ЦК України, за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Згідно ст.692 ЦК України, покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару.

Відповідно до ч.1 ст.530 ЦК України якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Як вказувалось вище умовами п.4.1 угоди № 1 від 01.10.2010 року до договору № 19/03 від 19.03.2010 року встановлено кінцевий строк оплати отриманої продукції 01.12.2010 року.

Згідно зі ст.526 Цивільного кодексу України, ст.193 Господарського кодексу України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цих Кодексів, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом (ст.525 Цивільного кодексу України, ч.7 ст.193 Господарського кодексу України)

Відповідно до ст.527 Цивільного кодексу України боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок, а кредитор - прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту.

Кожна зі сторін у зобов'язанні має право вимагати доказів того, що обов'язок виконується належним боржником або виконання приймається належним кредитором чи уповноваженою на це особою, і несе ризик наслідків непред'явлення такої вимоги.

Згідно ч.1 ст.625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання.

Відповідно до ч.ч.1, 2 ст. 614 ЦК України особа, яка порушила зобов'язання, несе відповідальність за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не встановлено договором або законом. Особа є невинуватою, якщо вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов'язання. Відсутність своєї вини доводить особа, яка порушила зобов'язання.

Як визначає ст.32 Господарського процесуального кодексу України, доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення спору.

Відповідно до ст.ст.33, 34, 43 Господарського процесуального кодексу України докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили. Визнання однією стороною фактичних даних і обставин, якими інша сторона обґрунтовує свої вимоги або заперечення для господарського суду не є обов'язковим. Обов'язок доказування та подання доказів розподіляється між сторонами, виходячи з того, хто посилається на юридичні факти, які обґрунтовують його вимоги і заперечення.

Всупереч наведеним вище нормам та вимогам ухвал суду відповідач не подав до суду належних та допустимих доказів в спростування позовних вимог позивача щодо стягнення боргу в тому рахунку доказів проведення розрахунків (платіжні доручення, виписки банківських установ щодо руху коштів, квитанції до прибуткових касових ордерів).

Виходячи з встановлених обставин справи та наведених вище законодавчих приписів, суд вважає вимогу позивача про стягнення боргу в розмірі 9 905,00 грн. правомірною та обґрунтованою з огляду на що задовольняє її в повному обсязі.

Також судом розглянута вимога позивача про стягнення з відповідача на підставі ч.2 ст. 625 ЦК України та п.6.4 Договору № 19/03 від 19.03.2010 року відсотків за користування чужими коштами у розмірі 30 % річних від загальної вартості неоплаченого в строк п. 4.1. договору товар до дня повної оплати товару понад штрафних санкцій та збитків в розмірі 34 264,81 грн. за період з 02.12.2010 року по 26.11.2013 року, за результатами чого суд дійшов наступних висновків.

Згідно ч.1 ст.612 Цивільного кодексу України, боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Порушенням зобов'язання, згідно ст.610 Цивільного кодексу України, є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

Стаття 628 ЦК України передбачає, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Згідно ст.629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Відповідно до частини першої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

Частиною другою статті 712 ЦК України передбачено, що до договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.

Як вже вказувалось вище судом, згідно ст.692 ЦК України, покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару.

Частиною третьою цієї ж статті встановлено, що у разі прострочення оплати товару продавець має право вимагати оплати товару та сплати процентів за користування чужими грошовими коштами.

Отже, зазначена норма встановлює право продавця у разі несвоєчасної оплати товару покупцем вимагати від останнього оплати товару та процентів за користування чужими грошовими коштами.

Ця правова норма є спеціальною і поширює свою дію лише на правовідносини, пов'язані з купівлею-продажем товару, або на правовідносини, до яких згідно із чинним законодавством застосовуються положення про купівлю-продаж.

Частиною 3 статті 692 ЦК України фактично конкретизовано передбачений статтею 536 цього кодексу обов'язок боржника сплачувати встановлений договором або законом розмір процентів за користування чужими грошовими коштами та передбачене статтею 625 цього Кодексу право продавця вимагати від покупця сплати 3 % річних за весь час прострочення, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

У розумінні зазначених статей проценти є не відповідальністю, а платою за весь час користування грошовими коштами, що не були своєчасно сплачені боржником.

Зі змісту цих статей випливає, що договором може бути встановлено лише інший розмір процентів річних, а не інший спосіб їх обчислення (згідно розрахунку позивача ним нараховано 30 % річних за кожен день прострочення (а.с.3, т.1).

Разом із цим згідно з положеннями статті 549 ЦК України грошовою сумою, яку боржник повинен передати кредитору у разі порушення зобов'язання, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання, є пеня.

Таким чином, пеня - це санкція, яка нараховується з першого дня прострочення виконання зобов'язання й до того дня, доки зобов'язання не буде виконано.

Водночас частиною другою статті 625 ЦК України визначено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Виходячи із положень зазначеної норми, наслідки прострочення боржником грошового зобов'язання у вигляді інфляційного нарахування на суму боргу та 3 % річних, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом, не є санкціями, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові, а тому ці кошти нараховуються незалежно від вини боржника та незалежно від сплати ним неустойки (пені) за порушення виконання зобов'язання.

Тобто стаття 625 ЦК України, між іншим, надає можливість кредитору боржника, який прострочив виконання грошового зобов'язання, встановити інший ніж 3 % річних розмір процентів за користування чужими грошовими коштами, який і було визначено сторонами у пункті 6.4 договору поставки в розмірі 30 % річних від суми заборгованості.

Давши оцінку договору № 19/03 від 09.03.2010 року суд прийшов до висновку, що проценти, передбачені пунктом 6.4 Договору передбачено нараховувати виключно у випадку прострочення зобов'язань відповідачем по оплаті товару, що свідчить про те що останні за своєю правовою природою підпадають під визначення неустойки, а саме пені, згідно статті 549 ЦК України частина третя якої встановлює, що пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.

У свою чергу пунктом 6.1 Договору № 19/03 від 19.03.2010 року сторони вже передбачили нарахування пені у розмірі подвійної облікової ставки НБУ від несплаченої суми за кожен день прострочення платежу.

Таким чином, суд приходить до висновку, що умовами договору передбачене подвійне стягнення пені за несвоєчасне виконання зобов'язання покупцем, що не узгоджується з приписами статті 61 Конституції України відповідно до якої, ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення.

Дійшовши висновку, що проценти передбачені п.6.4 Договору за своєю правовою природою відносяться до пені суд врахував те, що вказаний пункт Договору міститься в розділі "Відповідальність сторін", а не в розділах "Ціна Товару та загальна вартість Договору", "Умови поставки" та "Оплата" і цим пунктом фактично сторони погодили відповідальність Покупця за прострочення виконання зобов'язання по оплаті товару, а не розмір процентів як плати за правомірне користування чужими грошовими коштами.

За приписами статті 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента, визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Статтею 204 ЦК України встановлено презумпцію правомірності правочину, згідно з якою правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Частиною 1 ст.215 ЦК України встановлено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення його сторонами вимог, які встановлені частинами 1-3, 5 та 6 ст.203 ЦК України, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Враховуючи наведене вище, суд дійшов висновку, що зміст п.6.4 договору № 19/03 від 19.03.2010 року щодо встановлення обов'язку для Покупця сплачувати проценти за прострочення оплати товару суперечить приписам ст.203 ЦК України, ст.61 Конституції України.

Згідно з приписами п.1 ст.83 Господарського процесуального кодексу України якщо у вирішенні спору буде встановлено, що зміст договору суперечить чинному законодавству, то господарський суд повинен за власною ініціативою визнати цей договір недійсним повністю або у певній частині.

На обов'язку господарського суду за власною ініціативою визнати договір недійсним повністю або у певній частині при встановленні невідповідності змісту договору чинному законодавству наголошено в п.7 інформаційного листа Вищого господарського суду України від 14.07.2004 року № 01-8/1270 "Про деякі питання, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів України у 2003 р. щодо застосування норм Господарського процесуального кодексу України", а також в п.2 роз'яснення Вищого арбітражного суду України від 12.03.1999 року № 02-5/111.

Аналогічна правова позиція викладена також в постановах Верховного Суду України від 09.12.2003 року у справі № 32/206, від 20.01.2004 року у справі № 8/113-2003 та від 24.12.2013 року у справі № 8/5025/1202/12.

Наведене право суду не порушує принципу диспозитивності сторін у господарському процесі, оскільки як виняток передбачено положеннями ст.83 Господарського процесуального кодексу України.

Із матеріалів справи вбачається, що передумовою виникнення спору є існування договору № 19/03 від 19.03.2010 року, а тому з огляду на суперечність змісту п.6.4 договору № 19/03 від 19.03.2010 року нормам цивільного законодавства, суд дійшов висновку про наявність підстав для визнання його недійсними в порядку ст.83 Господарського процесуального кодексу України на підставі ч.1 ст.203, ч.1 ст.215 Цивільного кодексу України.

Відповідно до ч. 1 ст. 216 Цивільного кодексу України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.

Згідно зі ст.217 ЦК України недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частин.

Оскільки, недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю, то позовні вимоги про стягнення 34 264,81 грн. - 30 % за користування чужими грошовими коштами задоволенню не підлягають.

Суд зазначає, що при визнанні недійсним п.6.4 договору № 19/03 від 19.03.2010 року було враховано правові позиції викладені в постановах Верховного Суду України від 12.12.2011 року у справі № 3-132 гс11 та від 24.12.2013 року у справі № 3-37гс13, які згідно приписів ст.11128 ГПК України є обов'язковою для всіх судів України.

Окрім того відмовляючи в задоволенні позову суд також прийняв до уваги наступні обставини.

Згідно приписів ст.3, ч.3 ст.509 Цивільного кодексу України загальними засадами цивільного законодавства та, водночас, засадами на яких має ґрунтуватися зобов'язання між сторонами є добросовісність, розумність і справедливість.

Стаття 15 ЦК України передбачає право особи на звернення до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Відповідно до ч.1 ст.12, ч.1 ст.13 ЦК України особа здійснює свої цивільні права вільно на власний розсуд у межах, наданих їй договором або актом цивільного законодавства.

При здійсненні цивільних прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині (ч.2 ст.13 ЦК України ).

Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах (ч.3 ст.13 ЦК України).

Під зловживанням правом слід розуміти передбачену нормами права поведінку управомоченої особи по здійсненню свого суб'єктивного цивільного права, якою може бути завдано шкоди іншим особам.

У разі недодержання особою при здійсненні своїх прав вимог, які встановлені частинами другою-п'ятою цієї статті, суд може зобов'язати її припинити зловживання своїми правами, а також застосувати інші наслідки, встановлені законом.

На думку суду, незаявлення позивачем позову про стягнення заборгованості протягом майже трьох років з дати з якою пов'язувався строк виконання зобов'язання - 01.12.2010 року - призвів до можливості нарахування суми 30 % річних яка по відношенню до суми заборгованості складає 345,93 %, тобто перевищує останню більше ніж втричі являється зловживанням правом в розумінні приписів ч.3 ст.13 ЦК України.

Згідно ч.3 ст.16 ЦК України суд може відмовити у захисті цивільного права та інтересу особи в разі вчинення нею дій з наміром завдати шкоди іншій особі та зловживання правом в інших формах.

Суд зауважує, що відмова в стягненні з відповідача 30 % річних не позбавляє позивача права захистити своє порушене право і компенсувати негативні наслідки заподіяні простроченням боржника шляхом подачі позову про стягнення пені, штрафу, 3 % річних та інфляційних втрат тощо.

Витрати на судовий збір підлягають віднесенню на позивача відповідно до ст.49 ГПК України.

23.01.2014 року в судовому засіданні оголошено вступну та резолютивну частину рішення.

Керуючись ст.ст.4-3, 4-5, 4-6, 22, 31, 32, 33, 34, 35, 36, 42, 43, 44, 49, 82, п.1 ст.83, ст.ст.84, 85, 87, 115, 116 Господарського процесуального кодексу України, суд -

ВИРІШИВ :

1. Визнати недійсним п.6.4. Договору № 19/03 від 19.03.2010 року з моменту його укладення.

2. Позовні вимоги задовольнити частково.

3. Стягнути з Приватного підприємства "Гурівецьке", вул.Жовтнева, 86, сГурівці, Козятинський район, Вінницька область, 22124 (ідентифікаційний код -20101631) на користь Приватного виробничо-комерційного підприємства "Ятрань", вул.Кибальчича, 2/4, корпус Б, кв.10, м.Житомир, 10009 (ідентифікаційний код - 20423949) - 9 905 грн. 00 коп. - основного боргу за договором № 19/03 від 19.03.2010 року та 385 грн. 82 коп. - відшкодування витрат пов'язаних зі сплатою судового збору.

4. В позові про стягнення 34 264 грн. 81 коп. - 30 % річних відмовити.

5. Видати наказ після набрання рішенням законної сили.

6. Копію рішення надіслати відповідачу рекомендованим листом з повідомленням про вручення поштового відправлення.

Повне рішення складено 27 січня 2014 р.

Суддя Банасько О.О.

віддрук. 2 прим.:

1 - до справи.

2 - позивачу - вул.Жовтнева, 86, с.Гурівці, Козятинський район, Вінницька область, 22124.